Тексти
>
Жанри
>
Поезія
Сонячний удар
Гі де Мопасан
СОНЯЧНИЙ УДАР
Був червень. Білий світ скидався на святковий.
Я сам не знав, чому тоді я так радів.
Безжурної юрби веселі перемови
п’янили, як вино. І день мене п’янив.
Проміння місячне будило міць у тілі.
Всю душу молоду це світло оплело.
І шал завирував. Так, чуючись на силі,
колись Адам пізнав прадавніх сонць тепло.
Йдучи дорогою, на мене позирнула
незнана жінка. Враз мене вогонь пройняв.
Нестримне почуття всю душу огорнуло.
Бажання лютого я поклики пізнав —
на неї кинутись, обіймами здушити,
запестити її, упитися в уста.
Заслало кров’ю зір. Здавалося, мета
вже близиться — її я цілував несито.
А потім ухопив, перехилив і, легко
піднявши на руках, у небеса поніс.
Нам відкривалася височина далека.
Пліч-о-пліч ми неслись. Я стан їй міцно стис.
Отак — лицем в лице — ми небом простували.
Над головою вись видніла вогняна.
Я до грудей своїх горнув її зухвало.
Поглянув — та була вже мертвою вона.
(Переклад В. Стуса)