Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 08 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Климко :

Розділ 3

Переглядів: 8254
Додано: 24.02.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>
РОЗДІЛ III
То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив'ялим уже огудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав'яззю кавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожеву холодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осінь...
У курені було багацько соломи, твердої, злежаної, - сторожі вкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб ним укритися, а решту соломи розворушив, щоб м'якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так від надвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху, зогрівся й принишк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гори з цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. "Скоро з-під них почнеться ніч, - думав Климко. - і піде-постелеться степом далі й далі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці, де був барак, а тепер лиш купа попелу впе реміш з головешками зосталася..."
Того задушливого від полум'я і диму серпневого дня, коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатці на шахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам'яні стіни вагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовні від вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами; зсередини - від диму з круглої чавунної грубки-"буржуйки", що виходила іржа вою трубою надвір через бляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл. за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів од великих і малих чорнильних плям.
Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вони мали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі-"розовки", два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин - і зажив у ваговій сам-один. А втім, він рідко коли залишався наодинці у закіптюжених стінах, бо в нього частенько, - бува ло, що й до ночі, - засиджувалося шкільне хлоп'яче товариство - бідові непосидющі висілкові хлоп'яки. А Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва з хлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькій кам'яній Климковій хижі серед глухих штибових кучугур на одшибі від висілка - ніби на Робінзоновому острові... Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять - без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної "буржуйки". Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись і слухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.
Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговій так незатишно, так самотньо, що аж. З підвалу, де стояли величезні ваги, тягло крізь щілини в старій дерев'яній підлозі прілою вільгістю, по закутках і попід стінами вигарцьовували вночі пацюки, а тепло від "буржуйки", доки на ній не обгоріла іржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її, повітря вгорі робилося запаморочливо гаряче, від нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густа підвальна охолода.
Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, що виходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячими рум'янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову.
- А я бігав-бігав по висілку, - видко, зліплюючи слова, заговорив Зульфат. - Сюди-туди... фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, ніхто не бачив... А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо!
Климко на те лише всміхався. Він дуже зрадів Зульфатові і мовчав тільки тому, що завжди був небалакучий у товаристві. Він любив слухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповідав товариш.
- Пацюки в мене тут, - сказав Климко. - Такі здорові, що тупотять...
Вузькі й такі чорні, що аж різучі, Зульфатові очі на мить заплющилися (так він робив завжди, коли йому треба було поміркувати) і враз гаряче зблиснули:
- А хочеш, їх зараз не буде, хочеш? - вигукнув завзято. - Всіх вижену пастися в степ! Хочеш?
Він хутко познаходив усі пацючині ходи й виходи, вигріб з "буржуйки" в цеберку вугільний жар і заходився натовкувати його палицею в кожну нору, втираючи сльози від гарячого їдкого диму.
- Тепер породою бути їх, породою, щоб дим не виходив! - кричав він Климкові. - От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! - І сам чхав раз по раз і сміявся крізь сльози.
Потім вони наносили з шахтної лісопильні тирси і товсто вслали нею підлогу, щоб не тягло з підвалу; знайшли в барачному сараї старе ліжко з нікельованими кулями на бильцях, перенесли до вагової і зладнали постіль із сіна, яке не встигли доїсти шахтні коні: шахту-бо вже затопили водою, а коней забрали на війну. До вечора похмуре Климкове житло проясніло, нагрілося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб відсвяткувати входини, як належить справжнім господарям, хлопці зварили на вечерю картоплі в кожушках до старого солоного сала. То було справжнє свято!..
А через півмісяця - сталося те зранку - після короткого бою на станцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися по висілку за курми, стріляли по них із карабінів та автоматів і лементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат не знали, що кури можуть літати не згірш за всяку птицю, тільки невисоко). Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє, пхалися від двору до двору і шукали собі їжу за гроші.
- Марка, марка!.. - вигукували вони.
Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялися марки для конвертів, виносили їх італійцям. Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі:
- Дурні! Сольдато італьяно... дати вам маркен... Денаро деля... Гросдойчен Райхес, унд зі мюссен... ві повінні дати... фюр дізес вертфоллє гельд: лютте - молько, бурро - масльо, формаджо - сір... Манджяре! Ессен! їсти!..
Про це розповів Климкові Зульфат, бо італійці приходили й до них. Дід Гарєєв сказав їм:
- У нас є вугілля... Більш нічого в нас немає.
Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, де кращий.
Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почався голод.
На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе,. що було в них найновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й "кіровські" годинники на вузеньких ремінцях... І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути: "Солі... Солі ні в кого немає? Віддаю за склянку солі..."
Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще не давно з жовтих дерев'яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хліб і де ще й досі пахло хлібним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди - надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах, - якби там не зчинився ґвалт.
Біля старих дерев'яних прилавків, побачили вони, стояла підвода, її оточили з обох боків і кричали, підні маючи над головою у кого що було:
- Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..
- Бери костюм. Шевйотовий, не надіваний і разу...
- Черевики хромові треба?..
- Драп на пальто... Попробуй, який важкий. Вічне буде пальто.
На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:
- Тихо, тихо... Що мені треба - все візьму. Сам виберу. Тільки тихо, граждани! Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом і встюжу. Мацає воно... Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є, кукурудза, сіль біла, слов'янська...
- Натовп ізнову загув, заколихався.
- Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли і взули, ще й підперезали б... - неголосно мовила якась жінка. В руках у неї було приношене дитяче пальтечко.
Бородань почув її, знайшов кам'яними очима в на товпі і сказав:
- А ти вобше может тут не стоять. Вобше не підходь, бо я в тебе й золота не візьму, хоч би в тебе воно й було. Їх пожалій, привези, а вони ще й зубами скреготять...
На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.
І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що троянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. А минулої весни на останньому уроці вона сказала, печально всміхаючись: "От і підете ви в юність, уже з іншими вчителями, а я знову повернуся до маленьких, таких... грибочків, як були ви, коли при йшли до першого класу. Пам'ятаєте?" - І сльози, дві сльозинки, покотилися їй з очей, однак вона не чула їх і посміхалася. Тоді сказала: "Урок закінчено, до побачення, діти..." - І одвернулася до вікна. А вони стояли й стояли за партами, хоч у коридорі вже знявся радісний гамір: закінчився учбовий рік, сонця надворі повна чаша, аж до піднебесся, - хто ж не радітиме!
Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла. Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:
- Добрий день, Наталю Миколаївно...
Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всмі хаючись.
- Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали... - І осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, і холодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось зараз на станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок..
- Ей ти, молодице! - гукнув бородааь. - З червоним платтям. Підходь, я беру твій товар.
Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього і сказала тихо, але так, що всі в натовпі почули і огля нулися:
- Ні-ні. В а м я його не проміняю. Нізащо.
Бородань примружив кам'яні очі і, перекосивши рота, сказав:
- Поду-умаєш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! - Видно, сукня йому подобалася.
- Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки, - сказала Наталя Миколаївна до Климка і Зульфата.
Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось із натовпу:
- Хто вона? Вчителька? - І погукав: - Ей ти, вчи-тельша!.. Горда! Іди сю...
Він де встиг доказати, хутко присів на возі й затулив голову руками. Каменюка пролетіла понад ним і вдари лася об стіну аптеки. Натовп одсахнувся від воза, всі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:
- Я вб'ю його! Таких треба вбить! - Він ухопив грудку породи, прищулив очі й замахнувся вдруге...
- Не смій, Зульфатеї - звеліла Наталя Миколаївна, а Климко перехопив товаришеву руку і сказав:
- Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
- Іш, чому вона тих виродків навчила! - прохрипів бородань. - Вчи-и-ительша.- Він побачив, що небезпека вже минула, і знову випростався на возі. - Іш, чому навчила!
Вони відійшли вже далеченько від базару, а Зульфат все ще тремтів, мов у пропасниці, і раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя Миколаївна легенько погладила його блідою, в синіх прожилочках рукою по чорній стриженій голові й сказала:
- Ну годі-бо, Зульфате, заспокойся... Кармелючок мій милий. - Вона тихо, лагідно засміялася, і хлопці, мовби вони ждали знаку, теж заусміхалися. Тоді Клим ко нерішуче спитав:
- А можна, ми подивимося на вашого маленького?
- Маленьку... - На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледь помітні блідо-рожеві троянди. - її звати Оля. - Вона трохи підняла косинчик бузкової сповивачки, і Климко з Зульфатом разом, зіткнувшись лобами, заглянули під той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющені повіки, що здригалися від сонця, а губеняти, не червоні, а синюваті, ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.
- Зараз, зараз... - промовила до личка Наталя Ми колаївна.
Хлопці не зрозуміли, що означало те "зараз", лиш усміхалися: "Олю, О-олю!" - і причмокували губами.
- Де ти живеш тепер, Климку? - Наталя Миколаївна сумно глянула Климкові в очі. - Я знаю, мені розказували про все, що тоді сталося, і... мені дуже хотілося... треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день...
Климко посумнішав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.
- Ми зараз удвох із Зульфатом, - сказав Климко. - Додому до нього, правда, навідуємося щодня - води наносимо, вугілля навибираємо під териконом... Там тепер усі гребуться. І знову до мене. У ваговій живемо, на сортувальні. Де штибові кучугури, знаєте? Італійці туди ні разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка є залізна, картопля... - Климко перезирнувся з Зульфатом. Той на мить заплющився, тоді швидко закивав головою. - Наталю Миколаївно... - Климко зупинився і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. - Не треба вам нічого промінювати, а переходьте - це ми вас із Зульфатом удвох просимо, - переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо...
- Все помагать будем! - вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю Миколаївну гарячими відданими очима. - А Олі я колиску принесу. У нас є. Залізна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький був. У кузні гнув, електрозваркою варив! Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі: їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в школі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкільному саду вогнища і смалили над ними курей, з реготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла із своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками. Та й уся школа стала схожа на казарму, а в класах стояв нудотний дух курячої смалятини. Не те що жити - моторошно й жаль дивитися було на стареньку приземкувату школу з чорними, як синяки, вибитими вікнами...
- Спасибі, - тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопців і додала ще тихіше: - Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива...
Климко і Зульфат упоралися швидко. Від полудня до вечора вони перенесли з кімнати Наталі Миколаївни все, що в ній було: ліжко, стільці, книги, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки були чомусь порізані, і з них віялося пір'я). Зостався тільки великий вазон у дерев'яній діжечці - розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати її саму, і вони вже смерком, щоб ніхто не бачив, обнявши бочонок з обох боків, спотикаючись і сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагової і троянду.
Вже геть споночіло, коли Зульфат приправив колиску, надівши її сіткою на голову. Колиска була з усіх боків розцяцькована квітами з дроту і всякими дротяними кучериками. Фарба на ній, весела, голуба, деінде облущилася, і там виступила іржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: "Дивіться, яка гожа я нянечка!"
Слідом за Зульфатом прийшов і дідусь Гарєєв, низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях. Дідусь приніс торбинку сухарів і, торохтячи ними, поклав на столі, а сам пішов до порога, щоб там сісти. Зульфат поспішив за ним слідом і підставив стілець. Дідусь зіперся руками й грудьми на ціпок і мовчки дивився, як Наталя Ми колаївна, маленька, з рожевим у сяйві од "буржуйки" волоссям на плечі, поїть дитину чаєм з пляшечки.
- Тобі тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй... Маленькому - чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, кості гріть. Да-а... Німець хитрий! Сам пішов на Ростов, там є що кушат. Сюди послав італьянів - тут нічого кушат! - Він хрипко засміявся. Тоді кивнув сивою стриженою головою на сухарі: - Нестандартний сухар. Хліб нестандартний - сухар нестандартний. Вийняв з печі хліб, узяв буханка, верхушка раз - одпала. Без верхушка буханка нестандартний. Брак. А хліб не буває брак. Хліб ніколи не брак... Да-а, можна жит! Молодим жит, старим - туди! - і постукав костуром по підлозі. - Сухар економить!
- Не кажи так! - сердито крикнув Зульфат.
- Мовч! - іще сердитіше цитькнув на нього дідусь Гарєєв.
Він посидів ще, покивав головою своїм думкам, потім устав і зімружено подивився в личко немовляти на руках у Наталі Миколаївни.
- Молока треба! - сказав суворо.
Наталя Миколаївна подивилася на нього винуватими очима:
- Немає... Не стало, Муса Шафарович...
Дідусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:
- Підеш на Лобовку до Файзуліних. Там є молоко.
- Зараз? - підхопився Зульфат.
- Завтра, - сказав дідусь.
- Ні-ні, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, - благально мовила Наталя Миколаївна.
- Мовч! - сердито, як і на Зульфата, сказав їй дідусь Гарєєв, і хлопцям стало від цього ніяково перед Наталею Миколаївною, а вона лише усміхнулася, схилившись над дитиною.
Дідусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб ішов за ним і Зульфат.
Климко догнав їх уже за штибовими купами. В пітьмі біліла і похитувалася голова дідуся Гарєєва (він ходив швидко); Зульфат чимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, і вони трохи відстали.
- Знаєш, що я придумав, Зульф, - збуджено сказав Климко. - Я піду по сіль. Зульфат зупинився.
- Куди?
- У Слов'янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав: "Сіль слов'янська, біла?" А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив. Уранці поїхав - увечері вже дома... - І зашепотів квапливо, щоб Зульфат не перебив його: - Що, що в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може...
- Сам не підеш, - уперто сказав Зульфат. - Я теж з тобою.
- А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дідусем? А з Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нікому...
- Не пустять, - погодився Зульфат.
На прощання він сказав:
- Завтра?
- Вдосвіта, поки ще спатимуть, - сказав Климко. - А ти потім розповіси Наталі Миколаївні, куди я подався.
Зульфат міцно вхопив Климка за плечі, притяг до себе і довго держав так. Потім гаряче зашепотів на вухо:
- Хочеш, я тобі італійський кинджал на дорогу дам? Хочеш?
- Поцупив? - здивувався Климко.
- Ні. Виміняв на четверо яєць. Вони за їжу і карабіни проміняли б! Я знаю.
- Не треба кинджала, - сказав Климко. - Так піду. Хто мене займе?..
Він прокинувся дуже рано. Між кучугурами ще тільки-но почало сіріти. Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком-
Біля неї тулилася Оля. Вона майже цілу ніч поплакувала, а тепер спала міцно, і щоки їй узялися ледь помітним сонним рум'янцем.
Климко тихо підсипав у "буржуйку" вугілля (він і вночі вставав підсипати, як звик те робити, ще живучи в бараці з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олівець і написав:
"Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим".
Він навшпиньки викрався з вагової, вдихнув досвітнього степового повітря, немовби води з криниці випив, і подався у виселок до Бочонка.
...Над баштаном і куренем стояв молочний надщерб лений місяць. Була вже північ. Климко ворушився в соломі і кашляв до сліз, що заливали й холодили йому щоки.
Він утирався сонний і знову засипав. І знову кашляв.
А на баштанищі то тут, то там блищали холодною росою кавунчата. Тої ночі кінчився вересень і почався жовтень.


 
Наші Друзі: Новини Львова