Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 08 грудня 2019 року

Наркіс. Розмова про те: Пізнай Себе

Переглядів: 27840
Додано: 25.02.2006 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Леся Хмілярчук, Максим Тарнавський Джерело: ELUL
ПРОЛОГ
 
Це є син мій першородний. Народжений на сьомому десяткові віку цього. Наркіс називається така собі квітка і такий собі юнак. Наркіс — юнак, котрий у дзеркалі прозорих вод при джерелі дивиться сам на себе і залюбився смертно в самого себе — є предавня притча із постарілого богослов'я єгипетського, що є матір'ю єврейського1. Наркісів образ благовістить це: “Пізнай себе!” Нібито сказав: чи хочеш бути задоволений собою і залюбитися в самого себе? Тоді пізнай себе! Поспитуй себе міцно. Атож! Як це можна залюбитися в невідоме? Не горить сіно, не захоплене вогнем. Не любить серце, не бачачи краси. Видно, що Любов є Софіїна дочка2. Де мудрість уздріла, там любов згоріла. Воістину, блаженна є самолюбність, коли вона свята; гей, свята, коли вона істинна, гей, кажу, істинна, коли знайшла та уздріла одну таку істину та красу. “Посеред вас стоїть, а ви й не знаєте”.
Блажен муж, котрий знайде в домі своєму джерело втіхи і не жене вітри із Ісавом3, займаючись ловитвою по порожніх околицях. Дочка Сеулова Мелхола4, яка із отчого дому через вікно розкидала по вулицях позири свої, є мати і цариця всіх, хто туляється по окільних пустелях услід безпутного того мандрьохи, кого, як буйну скотину, зустрівши, зажене в дім пастир наш. Куди тебе біс жене? “Повернися в дім свій!”
Тії-бо Наркіси є буйні. А мій мудрий Наркіс амуриться вдома, за Соломоновою притчею: “Розумний праведник собі другом буде”.
Коли хтось де прозрів у водах своєї тліні красу свою, той не в якусь зовнішність, не у тління свого воду, але в самого себе і в саму свою суть залюбиться. “Стежки свої посеред себе заспокоїш”.
Наркіс мій справді палиться, розпалюючись вугіллям любові, ревнуючи, рветься, мечеться й мучиться, ласкаво дбає, печеться і мовить усіма мовами, але не про багато що, не про порожнє що, але о собі, про себе і в себе. Печеться тільки про себе. Це єдине, що є йому в потребу. Нарешті весь, ніби лід, розтопившись од самолюбного полум'я, перетворюється у джерело. Авжеж! Авжеж! У що хто залюбився, в те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Кожен є тим, де серцем сам.
О мила моя любове, Наркісе! Тепер із повзучого червиська постав ти пернатим метеликом. Тепер ти воскрес-таки! Чому не перетворився в ручай чи потік? Чому не в річку чи море? Скажи мені! Відповідає Наркіс: “Не налягайте на мене, добре-бо я діло сотворив. Море із рік, ріка із потока, потоки із струмків, ручай із пари, а пара завжди при джерелі — суща сила і чад його, дух його і серце. Я що люблю? Люблю струмок і голову, джерело й начало, вічні струмені, що виточуються із серця свого. Море — це гній. Ріки минають. Потоки висихають. Ручаї щезають. Джерело вічно парою дихає, що оживлює й прохолоджує. Одне джерело люблю і зникаю. Все інше для мене стеч, сеча, підніжжя, тінь, хвіст...” О серце мирське! Чиста бездно! Джерело святе! Тебе одне люблю. Щезаю в тобі і перетворююся... Чуєте-бо? Те, що оспівує орленя орлиці, матері фіванської премудрості?5
Лицеміри і марновірники, чуючи це, спокушаються і огуджують. У джерело перетворитися? Як може це бути? Не нарікайте! Дуже легко тому, хто вірить, ясніше скажу: тому, хто пізнав у собі таку красу. “Пара-бо є вилиття сили Божоїі вилиття слави чистої Вседержителя”.
Ліпше було б йому десь перетворитись у золото, чи в коштовний камінь, чи... Стривайте! Він знайшов найліпше. Він перетворюється у володаря всього живого, в сонце! Ба! Хіба сонце і джерело одне і те ж? Гей! Сонце ж є джерело світла. Джерело водне виточує струмені вод, напоюючи, прохолоджуючи, змиваючи бруд. Вогненне-бо джерело виточує проміння світла, просвічуючи, зігріваючи, омиваючи морок. Джерело водне водному морю початок. Сонце ж є глава вогненному морю. Але як це може статися, щоб людина перетворилась у сонце? Коли це неможливо, то чому вістить істина: “Ви є світло світу, тобто сонце”.
О лицеміри! Не за лицем судіте, а за серцем. Гей! Сонце є джерелом. Бо хіба не може бути Божа людина сонцем? Сонце-бо не за лицем, а за джерельною силою є джерелом. Так і людина Божа, що виточує животворні струмені й проміння Божества випускає, є сонцем не за сонячним лицем, але за серцем. Кожен є тим, чиє серце в ньому: серце вовче — істинний вовк, хоч обличчя людське; серце боброве — є бобер, хоча вигляд вовчий; серце вепрове — є вепр, хоч вигляд бобровий. Кожен є тим, чиє серце в нім. Але лицеміри буцають рогами вперто. Чи ж може таке бути? Адже людині перетворитися у сонячне лице неможливо. Лице ж бо і серце — речі різні... Правильно, правильно судите! Я теж суджу: аж ніяк неможливо. Та і яка користь? Вид бобрів не творить вовка бобром. О глухі лицелюбці! Зважте на цей грім: “Плоть ніщо, дух животворить!”.
І чи не знаєте ви того, що вид, лице, плоть, ідол є те ж саме, а також ніщо? Чи не знаєте, що світ цей є ідол поля Деїрського?6 Сонце ж боввану оцьому є лице його і золота голова його, а це марнота марнот! Даниїл7 не кланяється, а Наркіс не любить його. Світ є вулиця Мелхолина, блудниця вавилонська, біснувате море, а Даниїл та Наркіс у запалених цих пекельних водах побачили люб'язну свою любов. Яку? Росоносне джерело і справжнє сонце, як написано: “Доки дихає день”, тобто сонце. “Де спочиваєш? Яви мені погляд твій!”. “О добра мудрість є людині, а більше тим, котрі бачать сонце”8.
Подяка ж бо блаженному Богові. Це є невимовна його милість і влада, що зробила безкорисне неможливим, а можливе корисним. Нині мій Наркіс перетворився у справжнє, а не порожнє сонце. Запитання від лицемірів: “Що це? Виходить, що в одному сонці є два сонця?” Відповідь: “А де ваші вуха тоді, коли голосною трубою небеса проповідують: “У сонці поклади поселення своє?”
Бачите, що в золотій голові кумира вашого світу цього і у вавилонській цій печі9 живе і суботствує незаходимий наш світ і не ваше морочне, але наше сонце прославляється такою трубною піснею: “Джерело, що виходить і напоює все”.
Але менше з тим, хай лицеміри мучаються в огненному їхньому, своєму озері. Самі ж з Ізраїлем перейдімо на той бік моря, за порадою Варуховою10: “Хто перейде на той бік моря і знайде премудрість? Там рай”. Там амуряться Наркіси, котрі пізнали себе. Ось перший зустрічає нас улюблений Давид, співаючи пісню свою: “У тебе джерело життя. У світлі твоїм побачимо світ”.
Залишаєтеся, лицеміри, з наявним вашим сонцем. Ми в поганому вашому сонці знайдемо нове і прекрасне таке: “Хай буде світло!”. “Хай стане сонце! Й утвердиться сонце!”
Це за стіною і за межами вашими зустрічає нас, одягшись світлом вашим, наче ризою! Це проголошує нам: “Радуйтеся!”. “Дерзайте! Мир вам! Не бійтеся! Я є світло! Я світло сонцевому кумиру і його світу”. “Прагни, хай прийде до мене і хай співає!”
 
 
ЧУДО, ЯВЛЕНЕ У ВОДАХ НАРКІСОВІ
 
Скажи мені, прегарний Наркісе, чи щось побачив у водах твоїх? Чи хто явився тобі в них?
Відповідь. На водах моїх спливло Єлисейське залізо11. Уздрів я на полотні плоті моєї, яка протікає, нерукотворний образ, “що є сіяння слави отчої”. “Поклади мене, як печатку, на м'язі твоєму”12. “Знаменується на нас світ”. Бачу Петра вашого гавань: “Землю посеред води, словом Божим складену”. Я бачу свого друга, Ісаїного цього: “Царя зі славою узріте, а очі ваші уздрять землю віддаля”. Ворожбитка — плоть моя, явила мені мого Самуїла13. Його єдиного люблю, розтаю, зникаю і перетворююся. В іншому від єгипетського глянемо на єврейських Наркісів. Ось перший нас зустрічає: “Ревнуючи, поревнував по Господі Бозі...” Ось другий: “Душа моя зійде у слово твоє”, тобто перетвориться. Ось ще тобі Наркіси: “Це все залишимо і вслід за тобою підемо”. А Давид чи не істинний є Наркіс?14 “Зникне серце моє і плоть моя”. “Зникнуть очі мої для спасіння твого”. “Коли прийду і явлюся обличчю твоєму?” А це чи не точнісінький Наркіс: “Світ мені розп'явся і я світу”. “Не живу я, але живе в мені Христос”. “Доки перетворить тіло смирення нашого...” “Бажаю розрішитися”. “Мені-бо жити — Христос, а померти — набуток”.
Як у джерелі обличчя людське, так в Ісаїних словах, начебто веселка у хмарі, видно цих Наркісів амур. “Буде Бог твій з тобою завжди, і наситишся, чого бажає душа твоя, і кості твої ожирніють і будуть, як сад напоєний і мов джерело, з якого не висякне вода, і кості твої проростуть, як трава, і розів'ються, і наслідять роди родів. І створяться пустелі твої вічними, і будуть основи твої вічні родам родів, і назвешся творителем загорожі, і стежку свою заспокоїш посеред себе”15.
 
РОЗМОВА [1-ША] ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ
 
Особи: Лука ,його Друг та Сусід
 
Лука. Вчора обідали ми обидва в мого брата, я і сусіда мій, знарошне задля неділі, аби побалакати про щось із Божого слова. Стіл був у саду. Нагоду до розмови подали слова, написані в альтанці, такі: “Той зітре твою голову, ти ж берегтимеш його п'яту”.
Були при тім обіді двоє вчених: Навал та Сомнас16. Вони докладно розтлумачили ті слова на прохання брата мого. Я безсумнівно вірю, що Святе Письмо — райський харч та ліки моїх думок. Тому ганив себе за те, що не міг відчути у тих словах жодного смаку, хоча вони й солодкі.
Друг. Чому називаєш солодкими слова, не відчуваючи в них ніякого смаку?
Лука. Так само, як той, хто здаля дивиться на райські квіти, не чує їхнього запаху, а тільки вірить, що вони дихають чудовим якимось духом.
Друг. Слухай-но, брате. Хоч би ті квіти дихали під ніс, але все одно годі нам взнати їхній смак.
Лука. Чому? Хіба в нас немає голови та ніздрів?
Друг. Голови та ніздрів? Знай, що ми позбавлені в собі цілої людини і маємо сказати: “Господи, людини не маю...”
Лука. Хіба не маємо й не бачимо в собі людей?
Друг. А яка користь: мати, але не розуміти? Споживати, а смаку не чути?.. Коли хочеш знати, то відай, що ми так бачимо людей, гейби хтось показував тобі одну лише людську ногу чи п'яту, сховавши голову й усе інше тіло. А без голови взнати людину годі. Ти ж бо сам себе бачиш, але не розумієш і не тямиш себе. А не розуміти себе самого — це те ж таки, слово в слово, що згубити себе. Коли в твоїй хаті заховано скарб, а ти про те не знаєш, це все одно, слово в слово, що його нема. Отже, пізнати самого себе, і відшукати себе самого, і знайти людину — одне і те ж. Але ти себе не знаєш і не маєш у собі людини, в якої є очі й ніздрі, слух та інші відчуття; як же тоді можеш розуміти й знати свого друга, коли сам себе не розумієш і не маєш? Слухай, що каже істинна людина тому, хто хоче її знайти і пізнати: “Коли не пізнаєш себе саму, о добра в жонах, стань у п'ятах паств і паси козлиська свої біля пастирських поселень”.
Лука. Як це? Адже я бачу руки, ноги і все своє тіло.
Друг. Нічого ти не бачиш і зовсім не знаєш себе.
Лука. Жорстокий твій задум й дуже колючкастий. Ніяк не можу його проковтнути.
Друг. Адже ж я казав, що годі тобі чути смак.
Лука. Так що ж я бачу в собі? Скажи, будь ласка.
Друг. А те, що бачиш у собі, те, що є ніщо, і нічого не бачиш.
Лука. Замучив ти мене. Як це не бачу в собі нічого?
Друг. Бачиш у собі саму землю. Але через те нічого не бачиш, бо земля і ніщо — це і є одне і те ж. Одна річ бачити тінь дуба, а інша — саме дерево. Бачиш тінь свою, просто кажучи, порожнечу свою і ніщо. А самого себе ти зроду не бачив.
Лука. Боже мій! Звідкіля такі дивні гадки?.. Ти ще наговориш, що в мене ні очей, ані вух немає.
Друг. Достеменно, я це вже давно сказав.
Лука. Як це? Хіба очі мої не очі, а вуха не вуха?
Друг. Спитаю ж і я тебе. Скажи, тіло твоє і п'ята — одне і теж?
Лука. П'ята моя — остання частина в тілі, а голова — початок.
Друг. Так само і я тобі відповідаю, що це твоє око — липше п'ята чи хвіст іншого твого ока.
Лука. Де ж воно, те найточніше око, головне й початкуюче?
Друг. Я ж казав, що ти лише свій хвіст бачиш, а голови не знаєш. А чи можна пізнати людину з однієї її п'яти? Так само, як не бачиш ока свого, окрім останньої його частини, так і вуха, і твого язика, і рук, і ніг своїх ніколи не бачив, ані всіх інших частин цілого твого тіла, окрім останньої частини, що зветься п'ята, хвіст а чи тінь... Тож хіба можеш сказати, що знаєш самого себе? Ти сам себе згубив. Немає в тебе ані вух, ані ніздрів, ні очей, ні цілого тебе, окрім лише самої тіні.
Лука. Пощо звеш мене тінню?
Друг. Тому що ти загубив єства свого суть, а в тілі своєму спостерігаєш п'яту чи хвіст, проминаючи свою точність, і загубив свою основу.
Лука. Але чому ти звеш мої частини тіла хвостом?
Друг. А тому, що хвіст остання частина, вона йде за головою, а сама нічого не започатковує.
Лука. Мучаєш ти мене, люб'язний друже. Може, воно й так, як ти мовиш. Але ти, знищуючи мої гадки, своїх думок не подаєш.
Друг. Послухай, душе моя! Я й сам визнаю, що точно не знаю. А коли тобі не подобаються мої гадки, то побалакаємо відвертіше. Адже ти без сумніву знаєш, що зване нами око, вухо, язик, руки, ноги і все наше зовнішнє тіло само по собі ніяк не діє і є ніщо. Воно все підпорядковане нашим думкам. Думка, володарка його, перебуває у безперервнім хвилюванні день і ніч. Це вона розмислює, радить, робить визначення, приневолює. А зовнішня наша плоть, як загнуздана худоба чи хвіст, мимоволі йде за нею вслід. Отож думка — головна й середня наша точка* . Звідси вона зчаста й серцем зветься. Відтак, не зовнішня наша плоть, але наша думка — головна наша людина . В ній ми й перебуваємо. А вона є нами.
Лука. Ось. Цьому вірю. Примітив, що коли я (відтепер почну себе думкою називати) вбік скерувався, тоді без мене моє око нічого того, що поблизу, бачити не може. Що ж воно таке, око, коли бачить не може? Ти його гарно назвав не оком, а тінню справжнього ока або хвостом** . Дякую, що ти мені мене знайшов. Слава Богу! Я тепер очі, вуха, язика, руки, ноги і все маю. Згубив я старе, а знайшов нове. Прощай, моя тіне! Вітаю тебе, бажана істино! Будь мені обітованою землею. Досить мені бути рабом. Та я про це ніколи й не думав. Авжеж! Люблю цю гадку. Будь ласка, підтверди мені те. Хочу, щоб воно було нерушне.
Друг. Прошу, не поспішай! Хто швидко приліплюється до нової гадки, той скоро й відпадає. Не будь легковажний. Випробовуй обережно кожне слово, водночас давай місце йому в своєму серці. Я і сам цю думку невимовне люблю. І бажаю, щоб вона навіки була твоєю, щоб серце й думка у нас була одна. І солодшого за це нічого не може бути. Але, будь ласка, спершу розжуй гарненько. Потім у радості і в простоті серце приймай. Простий будь! Але будь при тому й обережний. Коли моя гадка тобі подобається, то знай, що вона не моя вигадка є. Глянь на Єремію, в главі 17-й, вірш 917.
Лука. Боже мій! Побачу я самого Єремію, коли думку його побачу. Але, будь ласка, точні його слова...
Друг. Ось вони: “Глибоке серце в людині, більше всіх і людина є, і хто пізнає її”. Коли тепер очі й вуха маєш, приміть! Чи відчуваєш?
Лука. Відчуваю, друже мій. Пророк називає людиною серце.
Друг. А що, крім того, помічаєш?
Лука. Те, що притаєна думок наших безодня і глибоке серце — одне і те ж. Але дивно! Як це можливо, що людиною є не зовнішня чи крайня її плоть, як люди вважають, але глибоке серце або думка його, вона-бо найточнішою є людиною та головою. А зовнішня її подоба є ніщо інше як тінь, п'ята і хвіст.
Друг. Ото бачиш? Уже починаєш відпадати. Легко ти спочатку повірив. Через це швидко стала вичерпуватися віра твоя. Що раптово запалюється, те раптово й загасає. Але тверде діло з твердістю укріплюється, тому що рада не буває без повільності. Ах, земля є прилиплива! Не так відразу можна вирвати ногу із клейких плотських гадок. Вони-бо, у нас укоренившись, називаються повір'ям. Плотського нашого життя плотська думка є початком і джерелом, по землі повзе, плоті бажає, брудну нашу п'яту спостерігає і береже око серця нашого, раду нашу... Але хто нам зітре голову зміїну? Хто виколе воронові око, що оперився в ніч? Хто нам знищить плоть? Де Фінеес18, що пронизує блудницю? Де ти, мечу Єреміїн, що спустошує землю?.. Але знайшов Бог мудрого супроти мудрого, змія на змія, сім'я супроти сімені, землю замість землі, рай замість пекла. Замість мертвого живе, замість брехні свою правду... Ось! Спаситель твій іде, маючи з собою воздаяння.
Лука. Говори, будь ласка, ясніше, нічого не розумію.
Друг. Але хто смак може чути, не маючи віри? Віра — світло, що в темряві бачить, страх Божий, що пронизує плоть, міцна, наче смерть, любов Божа — ось єдині двері до райського смаку. Чи можеш повірити, що найчистіший дух весь попіл твоєї плоті містить?
Лука. Вірю. Але сам відчуваю слабкість віри моєї... Допоможи, коли можеш, видертися із бруду невір'я. Признаюся, що це слово віра у брудних моїх вустах бачиться як один лише звичай, а смаку в ній ніякого не чую.
Друг. Принаймні знаєш, куди дивиться віра.
Лука. Знаю, що треба вірити в Бога. А більш нічого сказати не можу.
Друг. О бідний і безплідний чоловіче! Знай же, що віра дивиться на те, чого порожнє твоє око бачити не може.
Лука. Що за порожнє око?
Друг. Уже казали, що вся плоть — пусте.
Лука. Нехай. Я в цілій піднебесній не бачу нічого іншого, окрім видимості, чи, як ти сказав, плотності чи плоті.
Друг. Через це ти невірний язичник та ідолопоклонник.
Лука. Як це ідолопоклонник, коли вірую в єдиного Бога?
Друг. Як же віруєш, коли окрім видимості нічого не бачиш? Адже віра порожню видимість зневажає, а опирається на тому, що в пустім головою, силою є й основою та ніколи не гине.
Лука. Отож іншого ока треба, щоб уздріти ще й невидимість?
Друг. Скажи ліпше так, що потрібне тобі істинне око, щоб бачити ще й невидиме. А старе твоє око нікуди не годиться. Пусте твоє око дивиться в усьому на пустош. Але коли б ти мав у собі істинну людину, міг би її оком в усьому побачити істину.
Лука. Як же цю людину нажити?
Друг. Коли пізнаєш, то й дістанеш її.
Лука. А де ж вона?.. Та спершу скажи: чому ти говорив про віру, а тепер про око?
Друг. Істинна віра й око — одне й те ж.
Лука. Як це?
Друг. Так, що істинна людина має істинне око, яке, минаючи видимість, через те, що бачить під нею новість і на ній спочиває, тому й зветься вірою. А вірити чи покладатися на щось, як на тверду основу, — все те саме.
Лука. Коли знаходиш у мені два ока, то і дві людини.
Друг. Звісно.
Лука. Досить і однієї. Навіщо дві?
Друг. Поглянь на це дерево. Коли цього дуба не буде, чи стоятиме тінь?
Лука. Але ж я не тінь. Я твердий корпус маю.
Друг. Ти-бо тінь, тьма і тлінь! Ти сон істинної твоєї людини. Ти риза, а він тіло. Ти привиддя, а він у тобі істина, ти-бо ніщо, а він у тобі сутність. Ти бруд, а він твоя краса, образ і план, не твій образ і не твоя краса, оскільки не від тебе, а тільки в тобі й утримує, о пороху і ніщо! Але ти його доти не пізнаєш, доки не признаєшся з Авраамом до того, що ти земля і попіл. А тепер їж землю, люби п'яту свою, повзай по землі, О сім'я зміїне, о тіне безбутня! Прийде обіцяний Богом той день, в який благословенне чистої душі слово знищить лукаву твою раду так: “Той зітре твою голову”.
 
РОЗМОВА 2-ГА ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ
 
Особи: Клеопа, Лука і Друг
 
Клеопа. Правду кажеш. Однак пан Сомнас хоч який багатомовний, я в ньому смаку не відчуваю. Ходімо знову до нашого Друга, слова його їдкі, але не знаю, — якось приємні.
Лука. А ось він і сам до нас.
Друг. Тіне мертва! Здоровлю вас!
Лука. Здрастуй! Думка! Дух! Серце! Адже це твоя людина? Переказали ми думки твої нашим книжникам. Вони сказали, що маєш ти свою гадку в натурі показати.
Друг. Що це значить, в натурі показати?
Лука. Я цього не знаю.
Клеопа. Як цього не знати? Треба показати, що не тільки в самій людині, але і в інших живих істотах невидимість первенствує.
Лука. Саме так. За тим хотіли до тебе йти.
Друг. А ви цього досі не знаєте?
Лука. Звичайно, маєш ти доказати.
Друг. Чи вірите, що є Бог?
Лука. Його невидима сила все наповнює і всім володіє.
Друг. То чого ж ти ще вимагаєш? Ти уже сам доказав.
Лука. Як доказав?
Друг. Коли говориш, що невидима сила все наповнює і всім володіє, то чи не все одно, якби сказати, що невидимість у живих істотах первенствує? Ти уже сам назвав невидимість головою, а видимість хвостом у цілому Всесвіті.
Лука. Тоді візьми щось із усього Всесвіту в приклад для вияснення.
Друг. Я тобі усе підсоння і всі Коперникові світи подаю. Візьми із них, що хочеш. Ащо кажете — показати в натурі, то треба було б сказати: поясни нам притчами чи прикладами та подіб'ями те, що людина складається не із зовнішньої своєї плоті та крові, але думки і серце її — ось істинна людина. Поглянь на стіну оцю. Що на ній бачиш?
Лука. Бачу намальованого чоловіка. Він стоїть на землі, розчавивши ногою зміїну голову.
Друг. Отже, живопис бачиш?
[Лука]. Бачу.
Друг. Скажи ж, що живописом вважаєш? Чи фарби, чи поданий фарбами малюнок?
Лука. Фарба є не що інше як порох та пустош; малюнок же чи пропорція та розташування барв — ось сила. А коли цього нема, то фарба під той час — бруд і пустош сама.
 
Наші Друзі: Новини Львова