Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 10 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Де батько твій, Адаме?

Переглядів: 20742
Додано: 15.02.2008 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Smoke Джерело: паперова книга
Генрі Лайон Олді, 2006©

Переклад з російської Олени Шарговськоі



ДЕ БАТЬКО ТВІЙ, АДАМЕ?













Розбите яйце.

Спорожніла скрижаль.

І лезо ножа вщент доїла іржа.

А сховане жало штрикає безумця:

«На жаль…»

Кирило Сич




        Сьогодні у мене вбили батька.

        Дивно, що я такий схвильований. Неприємне відчуття: повсякденність, випадковий збіг обставин; причому кожна з них —
не важливіша за розбиту ненароком чашку. Ллє раптом серце починає відчайдушно калатати, а по спині пробігають холодні
мурашки. Плотських батьків у мене вбивали безліч разів. У бунтівному Льєжі, коли натовп затоптав Кульгавого П'єркіна. Біля
села Місащіелі двоє грабіжників образилися на пастуха Іраклія—упертюх вчепився в барана, немов той був його братом. У
передмістях Бейцзіна, у дні бунту іхетуанів, більш відомого як Боксерське повстання. У Краківському гетто. Якщо почати
згадувати… Бувало, я сам, власними руками, позбавляв батька життя. Ні, все-таки я хвилююся. Зрозуміло, не життя — тіла.
Фізичного існування. Зараз майже всі мої батьки тут, зі мною. У мені. Ті ж, кого ще немає, незабаром приєднаються.

        Окрім цього.

        Якби інакше — хіба змінився б мій пульс?

        Я повертався зі школи. Перший раз у перший клас — найбільш вдалий час і місце для насильства. Шкода, іронія не
допомагає. Та й вигляд вона, іронія, має тьмяний. Гірчить. Мама пішла влагоджувати справи з похоронами. Вона спокійна й
урівноважена, моя плотська мама. Вона дуже любила батька, і проте — спокій і рівновага духу. Саме позаздрити. Півгодини тому
вона вийшла на зв'язок: з крематорієм все домовлено, вінок замовлено. Відчувалося: те, що трапилось, хвилює її приблизно так
само, як зіпсутий улюблений сарафан або розбита чашка, порівнянням з якою я зловживав хвилину тому. Вона права. Або просто
уміє блокувати зайві емоції. А я не вмію. Особливо — чужі емоції, які ведуть у глухий кут. Мені, на відміну від мами,
плотськи народженої до Спокути, не доводилося цього робити. Ось і не навчився.

        Тато, навіщо ти поліз захищати Владіка?

        Ти ж ніколи не вмів — захищати…

        Дитинство — чудова пора. Зараз триває моє останнє дитинство: крихке, чарівне, прекрасне самим згасанням,
неповторністю своєю, і треба користуватися кожною його хвилиною, кожною прохолодною краплею. Скоро воно закінчиться.
Почнеться вічний рай, але дитинства там не буде. Хоч гопки скачи — не знайдеш. Чому мені здається, що дитинство сьогодні
закінчилося? Не хочу так думати. Не думатиму так.Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душу вбити не можуть. Цитата неточна, але
хіба річ у тім?

        Ось твої записи, тату. Лежать на столі, ніби чекають повернення — твого. А повернувся я. Один.Ми рідко розмовляли на
серйозні теми. З мамою ми були разом, від моменту народження і до кінця століть, зшиті воєдино голкою долі, а з тобою
трималися на відстані. Здається, ти боявся мене, свого сина, всі сили віддаючи боротьбі з виразкою страху. Ну, хай не боявся
— побоювався. Тому й не був відвертий. Давай поговоримо відверто хоча б зараз. В односторонньому порядку. Ти говоритимеш, як
досвідчений музикант грає п 'єсу — прямо з аркуша. А я слухатиму. Тепер я боюся тебе, тату. Побоююся. Таємний голос підказує,

що ти здатний не тільки назавжди завершити моє прекрасне дитинство, дозволивши убити себе перед шкільним двором. Ти в силах,
дотягнувшись із темряви, отруїти мій майбутній рай.

        Іноді отрута — пекло. Правда, тату?

        Давай, оживай. Хоча б на хвилинку.

        Спокуса сильніша за розважливість. Моя рука бере стос із п'яти списаних зошитів. Від останнього пахне свіжим
чорнилом, і ще, чомусь, — яблуком. Зеленою, міцною, надкушеною антонівкою.

        Щелепи зводить.




КИРИЛО СИЧ:

1 вересня ..18 р., 11:32



        …у мене проблеми у стосунках із життям. Любов без взаємності.

        Причому, як це не дивно, взаємності немає з мого боку.

        З вікна видно гаражі, вони тонуть у морі зелені. Більшість покинуті, тихо іржавіють і поринають у спогади. Гадаю, в
їхньому лоні можна знайти остови машин. Скільки часу потрібно, щоб «Хонда» або «Таврія» тихо згнила на приколі? Рік? Десять?
Не знаю. Зрідка, коли настрій нагадує жіночу акварель, я п'ю чай і думаю: у разі катастрофи смерть гаражів виглядала б зовсім

інакше. Руїни, ікла рваного металу, проломи, поквапцем зшиті лозою берізки. Розкидані тельбухи автомобілів. Втім, тоді й
будинки навколо були б руїнами. А так: нічого, будинки як будинки. Хіба що три чверті квартир порожні. Люди з біса
помилялися, вважаючи кінцем цивілізації — війну. Ядерний реквієм, інфаркт клімату. Агонію геології. Астероїд-вбивцю.
Екологічну катастрофу. Кризу перенаселення.

        Все, що завгодно, окрім утопії.

        Мені тридцять шість років, я сейф і утопія для подібних до себе — тихе булькання води над головою.
Бульбашки на поверхні. Спокій.

        Драговина.

        Так і не здогадаєшся, що пейзаж, який відкривається з вікна — двір у центрі великого міста. Два дятли захоплено
довбають старий клен. Білочки мигтять в кронах, спалахуючи сліпуче-рудими хвостами. Птахи сиплють терціями. Квітнуть
кущі-окупанти, захопивши левову частку території. Самим квітом своїм потверджуючи: ми прийшли не надовго. Ми прийшли навіки.
Не знаю, що це за кущі, і чому їм надумалося квітнути на початку осені. Жасмин? Навряд чи. Божевільний жасмин, який квітне за

власним бажанням, наплювавши на зміну сезонів, грайливо вищирився краденими в шипшини голками? Можливо. Аромат лоскоче
ніздрі, відлунюючи в потилиці солодкою знемогою. Хочеться спати. Останнім часом мені все частіше хочеться спати: вранці,
вдень… Замість простого рішення — піти баю-бай в незастелене ліжечко — продовжую дивитися у вікно. Сусід Пилипчук вигулює
болонку Чапу, схожу на сплутаний клубок шерсті. Він не сейф, як я. Звичайний, з більшості. Просто, коли все почалося,
Пилипчуку стукнуло шістдесят, а люди похилого віку підозріло ставляться до нововведень. Через цю підозріливість, що
залишилася з сусідом досьогодні, Пилипчуку не пощастило. Так він і доживає віку: псевдо-сейфом. Власне, віку доживає
тіло Пилипчука. А душа — вона, знаєте-бо, безсмертна. Згідно фактам, які підтвердили цю сумнівну тезу. Болонка ж — істерична
дурепа. Але Пилипчук її любить. Ще він любить гуляти з правнуками, але правнуків у нього немає. Внуки виросли, а правнуки не
народилися. Зрідка я зупиняюся покурити з сусідом, і тоді я змушений довго вислуховувати балачки про любов до неіснуючих
правнуків. Болонка в цей час скиглить біля ніг, прикидаючись правнучкою. Потім я йду провулком, а спину мені свердлить
сповнений заздрості погляд.

        Я везунчик. У мене є син. Адам Кирилович Сич.

        Сьогодні, першого вересня, Адам пішов до школи.

        У перший клас.

        Скільки зараз шкіл у місті? Три? Дві? Напевно, питання слід було б поставити інакше: скільки населення залишилося у
колись двомільйонному місті? Я не впевнений, що більше п'ятисот тисяч. Менше. Значно менше. А на Землі, яка мутує в райські
кущі? Одні говорять: популяція скоротилась уп'ятеро. Інші сміливіші, жонглюють цифрами. Але якщо міряти іншими мірками,
малодоступними для сейфів, населення виявиться — тьми й тьми. Просто цьому на-селенню-велетню не потрібні квартири,
гаражі й школи. їм навіть тіла не потрібні. Ось які вони невибагливі. Мій Адам пішов до школи, і разом з ним (у ньому?!) за
парту сіли тисячі. Цілком поміщаються за однією партою. Тісно, зате тепло.

        Один дятел злетів.

        Другий продовжує стукати.

        Навіщо я дістав ці зошити? Розкидав по столу, мляво дивлячись на вицвілі від часу обкладинки. Найстаршому — майже
чотирнадцять років. Пам'ятаю, мені видавалося ознакою аристократизму робити записи від руки, фіолетовим чорнилом. А епіграф
до першого зошита накидано (о жах! — саме накидано…) фломастером. Жовтим. Напевно, я підібрав епіграф пізніше. Хоча не

певен. Я взагалі не певен, чи знав на ту пору про існування римлянина Сенеки. Здається, спектакль «Театр часів Нерона і
Сенеки» — жорстоку, мудру, хворобливу притчу! — побачив тільки через рік. Навіть рецензію для «Вістей» робив… Ні, не
пригадати. Цитата випадково трапилася в книзі афоризмів? Найімовірніше. Іноді здається: це не я. Кирило Сич давно минулих
днів, самозакоханий молодик з почерком, відважно збитим набакир, якому ліньки було навіть очистити наївний текст від повторів

і неоковирностей, — адже гадав у майбутньому зробити книгу, бестселер, поживу для розуму! Зараз я багато чого переписав би
наново, якби справді робив книгу. Шкода, книга закінчилася, не почавшись. Хай залишається, як є: п'ять зошитів, зафіксований
мимохідь шлях становлення почерку.

        Перечитаю з початку.

        Посміхнуся, дивлячись у криве дзеркало часу.

        Удень Адам повернеться зі школи, Ванда пригостить нас пирогом, і я урочисто спалю зошити. Виголошу тост на похвалу
тупоті. Своїй глупоті, природно. Але це буде пізніше. Вночі я шкодуватиму про вчинок, необачний і непробачальний. Я знаю це,
але все одно спалю зошити. Вони набридли мені. Нагадують про минуле. Про часи, коли ми презирливо іменували масу обивателів
«інтелектуальною більшістю», себе ж потай мислячи елітою, кухонними обранцями, — навіть не здогадуючись, що настане день,
тихий, малопомітний, як тать уночі, примусивши нас болісно страждати через неможливість приєднатися до більшості, яка
спокутує гріхопадіння. Оточені любов'ю й турботою, наче помираючі родичі, ми… Ненавиджу слово «ми». Можливо, тому, що в цьому

слові мені більше немає місця. Можливо, тому, що це слово сходить у небуття, поступаючись сценою піднесеному «Я», такому
величезному, що уява сейфа безсила його уявити.

        У безіменних кущах нявчить кішка: сіро-смугаста.

 
Наші Друзі: Новини Львова