Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Новели :

Тіні заблудлих нащадків

Переглядів: 3970
Додано: 23.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/ibfqz.html
ТІНІ ЗАБЛУДЛИХ НАЩАДКІВ


Раї Скоп-Вашківцян –

на згадку про вічний Єрусалим нашої молодості.


Жовта палюча смага важкою хмарою висіла над Єрусалимом і в її тремкій, хисткій тлущі, як у кривому дзеркалі, відбивалися священні руїни і храми, будинки і дерева біблійного міста. У короткі хвилини відпочинку Оксен із верхотури риштувань вдивлявся за тремтливий, текучий обрій, де починалася давно-предавно пустеля, і з якої явився Єрусалимові вродливий чоловік, довговолосий і бородатий. Він вів на повідку муругого осла, а за ним слідом ступали дванадцять учеників у сандаліях на босу ногу. І тільки он за тим останнім будинком, на розі якого росте притрушена пилом срібляста олива, чоловік сяде на посивілого від пилюки осла, і в’їде в місто по ріденькій вереті із пальмового листя, яке йому під ноги кидатимуть очманілі від спеки і незбагненної радості жителі Єрусалиму.

– Ксе-нь! – донеслося знизу ліниво-розморене. Оксен неохоче відірвав від біблійного обрію очі і скотив їх на грішну землю. Внизу, у затінку риштувань, задерши до неба голови, чекали на нього хлопці, щоб іти пересидіти в якомусь дешевому кафе пекельну полуденну спеку. Оксен заперечливо (навхрест) замахав руками і хлопці поволоклися лінивою вервечкою з будівельного майданчика, залишивши Оксена віч-на-віч із старозавітним овидом і сьогоденними грішними проблемами.

Грішними, бо все частіше замість Месії з-за хилиткого вохристого пругу Іудейської пустелі в уяві Оксена поволі виростав верхи на ослові друг його юності Льоня Шехтер, орючи голими п’ятами гарячий пісок святої землі. Був Льоник теж худим і бородатим, теж тридцятилітнім, і теж ідеалістом. Точно таким, яким виїздив на історичну свою батьківщину з батьківщини справжньої, тобто з Буковини...

Поневіряння по закордонних наймах зробило Оксена побожним і забобонним, тож це періодичне “явлення” Льоника та ще й верхи на ішакові лякало його неймовірно. Він хрестився, ставив свічки у всіх місцевих християнських церквах, ходив до Храму Гробу Господнього, навіть до синагоги, але ніщо не допомагало. Варто було Оксенові затримати погляд на обрії, як з пустельного спекотного марева проступав розпливчатий силует блукаючого вершника. Врешті Оксен не витримав і розказав про ману хлопцям із бригади.

– Е-е-е, – затягли ті співчутливо дружним хором, – треба тобі, хлопе, і то край у масажний кабінет. Лічитись треба, а то шиза скосить... – і зняли такий регіт, якого Єрусалим не чув іще з часів, мабуть, римської окупації.

Оксен не образився. Бо, може, й справді хлопці правду кажуть, але не міг, не міг він і думати про утіхи плоті, тут, у цьому священному місті... Йому здавалося, що над Єрусалимом небо відкрите, як віко на горище, і Бог усе бачить – усі грішки людські до найдрібнішого, і навіть думки читає... От перебереться бригада кудись у Хайфу чи в Тель-Авів, отоді й... Може, лиш тоді... Якщо Олена відпустить... А то тримає роками коло себе, як цапа на цуґундері...

Легке роздратування на Олену все частіше переходило у глуху досаду. А це, Оксен по хлопцях бачить, недобре: починають шукати розраду. Хто в чому. Тому Оксен бодай раз на рік намагається вирватись додому з натоптаним грішми капшуком, віджити, набутися з Оленою, поспілкуватись із дітьми. Останнє вдається йому дедалі важче, бо діти ростуть як із води, міняються, і він не знає, про що з ними говорити. З Оленою ж одна бесіда – про ті ж гроші і тих же дітей...

Кожного разу на прощання Олена каже ніби жартома:

– Дивись мені... Там наших багато...

Авжеж, навіть більше, ніж треба, тут наших. Та й скільки того Ізраїлю – чверть Буковини... Видно один одного за версту. Не встигнеш у думках зблудити, як Олена знати буде. Навіть з подробицями... А нащо йому ще й ця гризота?..





Примостившись головою у ріденькому затінку від розпечених залізних рейок і зеленої сітки на витертих дошках риштування, та прикрившись крисанею, Оксен лежав із заплющеними очима і згадував давно минулі дні, і давно минуле для нього прохолодне, смарагдове від світла і тіней смерек рідне містечко в передгір’ї Карпат, і Льоника, з якого усе й почалося. Себто, почалися його, Оксенові блуди світами. А ще точніше, весною 1997 року, коли спливли у Черемош сніги і запахло гуцулам мандрівкою на московські заробітки, прислав Льоник Оксенові запрошення в Ізраїль, добре знаючи, яке в Україні безробіття. Отож поїхав Оксен ніби в гості на місяць, а зостався на роки. Тільки оце після Помаранчевої революції збиралися обидва з Льоником, грошей заробивши, повернутися в Україну. Та... не судилося бідному Льонику...



“Судилося Льонику, певно, вічно орати голими п’ятами гарячі піски святої земля”, – зітхнув скрушно Оксен, навіть крізь міцно стулені повіки бачачи, як з тремтливого вохристого марева на небеснім прузі вигусає-виростає тонкий силует його вірного друга верхи на віслюкові.

Явлення Льоника Шехтера землякам в особі затовченого наймами Оксена Шкрібляка, схоже, справді переростало у болячку останнього. І він це розумів. Отож, щоб не бачити горизонту з одиноким вершником, Оксен спустився на землю і сів у затінку недобудованого будинку чекати хлопців. Але думки знову повертали його до покійного Льоника, до тих далеких, майже зітертих з пам’яті днів, коли Льоник скотився до їхнього містечка із бозна-якого карпатського горба вступати до місцевого училища прикладного мистецтва, а закінчивши його, оселився із такими ж як і сам талантами з народу у широченній, мов кошара, майстерні, став різьбити всілякі ракви, тарелі та люльки-файки на замовлення Художнього фонду. Була така організація. В ті часи в Радянському Союзі гуцульські сувеніри, надто різьба по дереву та ще з інкрустацією, користувалися неабияким попитом, тож Льоник мав завжди кавалок хліба, а головне – для нього, пролетаря й ідеаліста, – роботу до душі. Натурою ж був Льоник – опришок опришком: гарячий до бійки, гострий на слово. А до коломийки!.. Мамко рідна, вони так і сипались, так і сипались із його веселого рота! Або як вони Маланку водили?! Та не те що з Чернівців чи Станіслава – з Києва приїздили, аби те чудо вздріти бодай крайчиком ока! Він, Оксен, Василем виряджався, Юра Шмаль – Маланкою, а Льоник – у своїй незмінній ролі – Вічного Жида... Пейсами трясе, горілкою причащає та смішить люд православний до різачки в череві. Гуцул гуцулом. А що Шехтер за прізвищем, то мало хіба гуцулів ще за Австро-Угорщини австріяками було пороблено?

І раптом ні сіло ні впало, в кінці восьмидесятих, коли вже десять років минуло, як усі нащадки хасидів і з їхнього містечка, і з цілого краю виїхали хто куди, та ще почав розвалюватися Радянський Союз, відповідно втрачаючи інтерес до гуцульських сувенірів, зібрався Льоник до Ізраїлю. Справді – ні сіло ні впало! Гай, мой, хлопе, куди? Чого? Бо азм гебрей, каже Льоник винувато. Товариші за пупи беруться від реготу: та ж до Маланки, чоловічку, ще півроку! Чи в тебе свій календар? А Льоник своє товче: жид я, хлопці, як є, чистокровний. Угій на тебе, батярисько! Признавайся, бахуре, де справку взяв? Чи вженився на кому? А Льоник винувато: а я, хлопці, справді єврей. Ще з діда-прадіда. Ну то й що?! Будь собі хоч турком. Он подивися на Митра – циган циганом, але ж він в Індію, чи звідки там прибилися його пращури в наші землі, не вибирається! Е, каже Льоник винувато, то дві великі різниці. Циганам – що, а я маю рятуватися від дискримінації. Угій, якої ще дискримінації, варіяте? Та же від тої, що ви всі найфайніших дівок похапали, а я мус парубочити до сивого чупера!

Отака з тим Льоником придибашка!



Крізь в’язку, як патока, полуденну тишу з далекого мінарету долетів ледь чутний заклик муедзина до намазу. Саме о такій порі мав би з’явитися під риштуваннями гуцул Льоник, він же потомствений єврей Леонід Шехтер. Але – нема. Нема вже Льоника. Помер. Місяць тому. Самотою, як і жив, не запопавши щастя і на землі обітованій. Залишилась лише пам’ять про нього, та ще, певно, душа невпокоєна Вічного Жида, що ввижається Оксену час від часу на біблійному горизонті верхи на ослі... І не дає спокою, мучить думками, що от якби зостався Льоник у наших горах тінистих, був би живий і здоровий. А так – нема. Не витримало серце спекотного клімату.

Оксен здригнувся – так чітко почув від землі гучний, як труби єрихонські, голос Льоника:

– Гей, хто вгорі, варто злізти, прийшла пора сало їсти!

Де б Оксен із хлопцями не бували-будували, в якому б кібуці Льоник не перебував, а раз на тиждень мав приїхати – причаститися салом, яке українські гастербайтери всіма правдами й неправдами перевозили через усі кордони, як священне джерело енергії і оберіг від усіх бід, голодоморів і голокостів.

Оскільки некошерною їжею не можна було оскверняти святу землю не те що євреям, а й чужинцям, то Льоник, що за роки проживання на історичній батьківщині перетворився із стрункого сухореброго гуцула на великого австралійського коалу, видирався, важко дихаючи, на риштування, і там, високо над землею Давида і Мойсея, вони дружним гуртом причащалися українським салом із цибулею та чорним хлібом. Чарку відкладали на вечір, коли жара спаде, але головно тому, аби самим не поспадати, захмелівши, з верхотури.



Нема Льоника і так сумно... Так одиноко. Ні з ким душу одвести.

Так хочеться чогось рідного, доброго... лагідного, як ... та хоча б Олена, його жона вінчана... Оксен аж застогнав, так йому забракло дружини, її кругленького, теплого бочка, гарячого шепоту серед ночі...

Тяжка, виснажлива праця на будівництві під розпеченим небом полуденним, економія на харчах, не вельми сприяли інтиму бідного заробітчанина. Хоч у цій делікатній справі теж: у кожного – по-своєму. Одні – як з цепу зриваються, Оксенові ж найчастіше від утоми не те що жінки – жити не хотілося. Отак би взяв і пішов пішки через пустелі, моря й гори до рідної хати. Отак, в сандаліях на босу ногу, як давно колись ходив Ісус Христос і як зовсім недавно – ходив по землі пращурів їх гуцульський нащадок Льоник Шехтер...

Тож даремно Олена гризеться ночами, нібито він, Оксен, тут по кобітах ізраїльських штрикає, та клубастих Сар і Саломей вирлооких ніжить-голубить. Тут так наробляєшся, що сам собі не радий. Стаєш чисто, як той чернець монастирський – все в постах та покуті... І в роботі, лиш у роботі, мов кінь у борозні... Але найбільше обридли пики чоловічі... Одні чоловічі писки. Як у війську чи в тюрмі, хоч волай, як той муедзин...



На цім слові, тягучім, як рахат-лукум, Оксен і заснув у затінку будови, прикривши голову солом’яною крисанею. Пробудився від тупоту і вібрації перекладин, що, здавалося, гойдалися, наче підвісний місток над Черемошем. Сонце повернуло на захід, і хлопці верталися до праці. І його будили. Треба було поспішати: об’єкт – адміністративне приміщення – планували здати за пару місяців. До якоїсь дати. Тут теж, як у нас. Та й взагалі, світ однаковий, то лиш на перший погляд здається, що десь він кращий. А коли потиняєшся, то виходить, що ніде нема тої землі обітованої. Бо скрізь однаково бідному сіромі. Бо, як казав Льоник Шехтер, якщо ти невдаха, то невдаха скрізь. І, як писав Тарас Шевченко, там лиш добро, де нас нема.



І знову над риштуванням загойдались бетонні панелі, підвішені за гаки висотних кранів, замелькали в руках кельми, загукали на всіх мовах будівельники... Життя ввійшло у свій звичний трудовий ритм.



***

У душовій стояв регіт, як у цирку. Хлопців з України смішив Ігор, прозваний Ковбоєм через його чоловічу невгамовність і охоту побалакати на цю вічну козацьку тему. Звісно, байкам Ковбоя про його парубоцькі подвиги мало хто вірив, але жартували охоче, присолюючи та примащуючи байки товариша крутим слівцем і солодким власним спомином.

Оксен тримався осторонь, мовчки змивав із себе бруд під крайнім душем, не встрявав у балачку, остерігаючись бути знов осміяним, як недавно за Льоника, що мариться йому на горизонті.

Після душу посвіжілі, ожилі будівельники висипали на прохололу вечорову вулицю, пристроїлися за Ігорем і дружно рушили до Нового міста. Після деяких вагань, підігрітий обідніми фантазіями, туском за Оленою і страхом перед привидом покійного Льоника, прилаштувався до гурту й Оксен. По дорозі компанія непомітно розсмокталася – хто куди, і вийшло так, що Оксен з Ігорем зосталися удвох, що вельми розвеселило і так веселого Ковбоя.

– Невже... того? – спитав Ковбой. – Розв’язав? Ти ж його, того свого... нещасного, кажуть, морським вузлом зав’язав ще вдома. Та ти що собі думаєш, чоловіче?! Тобі край рятуватися треба, а то атрофуєшся!

Ковбой реготав на цілу вулицю, не звертаючи уваги на перехожих, і, головне, на те, що його могли розуміти, бо ж тут всюди – наші. Очевидно, воно так і було, бо дехто з перехожих або посміхався, або уважно придивлявся, і Оксену здавалося, що й впізнавав його, і вже сьогодні якась добра репатріантська чи заробітчанська душа сповістить Олені, як її вінчаний ганьбиться на святій земля, замість того, щоб душу рятувати у Храмі Гробу Господнього... Але душевні страждання Оксена мало обходили вар’ята Ковбоя. Тож, врешті-решт, знічений Оксен махнув рукою і швидко закрокував у протилежний бік, до Старого міста, рятуючись від масних жартів Ковбоя і цікавих позирків перехожих. Зайшов у Яфські ворота, неквапно проминув Арабський базар, Єврейський квартал і від площі Тіферет спустився вниз по вулиці Батей Махасе до Стіни плачу, де у щілинці між камінням чекала Божого прочитання і його записка.



Потому довго ходив священними вузенькими вуличками, поміж синагог, мечетей і церков, намагаючись розчинити у багатомовній, різношерстій юрбі місцевих жителів, туристів та паломників свій невимовний туск за рідною, близькою душею, але відчуття самотності тільки загострювалось, доводило до відчаю. Щось треба було робити. Якось рятуватися. Гнаний розпачем, Оксен покинув столицю царя Давида через ворота Ірода, сів у автобус і поїхав (мов на пропаще!) до Тель-Авіва, що славився своїми найт-клубами і так званими масажними кабінетами.

За хвилин двадцять відважно й хвацько (аби не помітили, що він новачок у цім грішнім ділі) відчиняв двері у перший, що по дорозі трапився, закамуфльований бордельчик. Та варто було побачити пишну пані, що заспішила навстріч із-за скляного бюрка, як він знітився, готовий чкурнути світ за очі. Але дорідна вартова “масажки” зі спритністю гірської лані перетнула йому шлях до відступу і діловито-привітно запитала російською без акценту:

– Вы к кому-то?.. А, поняла... Тогда присядьте, пожалуйста, на диванчике. Отдохните. Сейчас я приглашу наших специалистов. Тех, кто не занят... Кто вам понравится, за той и пойдете. Нам главное, чтобы клиент был доволен.

І повернувшись знову за бюрко, певно, на щось там натиснула, бо у фойє вийшли невідомо звідки три гарненьких дівчини – дві білих, а третя чорна, як ніч, у коротеньких лікарських халатиках і ніби знічев’я стали собі проходжуватися. Оксенові припала до вподоби найстарша, чорнявенька і міцно збита, схожа чимось на Олену... Наразі згадався теплий бочок дружини, палкий нічний шепіт... Тож, не довго думаючи, рушив на молодичку і та, сяйнувши усмішкою, крутнулася на підборах і швидко повела його довгим коридором до кабінету, в якому був лиш застелений свіжим простирадлом тапчан і білі жалюзі на вікні. Справді, як у лікарні.

Мовчки усміхаючись, молодичка показала на ліжко.

– А шляк ті трафит! І шо мав робити: сідати чи лягати? – спантеличено чортихнувся Оксен, справді, не відаючи, з чого почати. Та ще більше розгубився, коли молодичка, видивившись на нього, запитала по-нашому:

– Мой, хлопче, а ти часом не з Буковини?

– Та ніби... А ти?

– Та ніби теж...

– А що тут робиш?

– А хіба не бачиш? Гроші заробляю.

– Та бачу... Пробач... А як... звати?

– Та як іще – Марічка та й шлюс! А ти будь Іванком – та й вийде, як у тій співанці:

Ой Іванку, леґінику, Йванку – мальованку,

Будемо ся цілювати звечора до ранку...

Зажебоніла, вдавано кокетливо поводячи плічками. Оксен, все ще тупцюючи в порозі, знічено хихикнув. Запала коротка мулька мовчанка. Обом було незручно, що так по-дурному влипли... з тим земляцтвом... А з другого боку – чого ж не озватись один до одного по-людськи? Не скотина ж вони зовсім... Хоч, виходить, що... Оксен похолов, збагнувши весь ідіотизм ситуації. Це ж треба! Так остерігатися, постити роками і враз, із дурної голови, напоротися на... свою ж, гуцулку! Тепер йому здавалося, що він точно десь її бачив. І не раз... не даремно ж вона видалася йому схожою на Олену, хоч набагато молодша... Добре, що... не Олена... А то розказували хлопці з бригади, що й таке буває... Жінка – нібито в Італію, чоловік – в Португалію, а здибались у борделі в Іспанії. Це ж треба так спублічитись!..
 
Наші Друзі: Новини Львова