Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 березня 2021 року

Новели :

Один на трасі

Переглядів: 6486
Додано: 23.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/pgujx.html

– Всіх не вб’ють... А Бетман і не краде, він тіпа того... еспріює, ну, тіпа, своє забирає. Базарить, мол, круті його обчистили... шакали, блін, пора джихад об’являть, тіпа, войну...

– Ну ти даєш! – засміявся Дімка, згадавши обдертого, вічно голодного і злого Бетмана. – Круті обікрали Бетмана!

– Чо ти смієшся? – образився Артем, – Ну, не лиш – усіх… Дак про ето всі базарять, і еті, как їх, блін, голімі депутати – і он, і он, – показав підборіддям на галасливі натовпи мітингуючих. – Пішли, послухаєш…

Дійсно, про це говорили всі виступаючі, називали якихось олігархів і навіть президента бандитами і злодіями.

Але палкі промови теж не переконали Дімку. Він ніяк не міг у своїй голові уявити, що могли багаті вкрасти в Бетмана чи у них з мамкою. Навпаки, коли просив, подавали по крупняку, не те що якась там злидота: Бог подасть, Бог подасть...

Тут Дімка згадав бороду і йому страшно захотілось самому стати багатим. І то вже. І він сказав зі старечою досадою:

– Та ну їх усіх, депутатів. І Бетман фуфло гонить, нє хрєн занятся... Вот в мене... кранти почті – мамка на трасу пішла…

– Хєрово… – поспівчував Артик, порився в бездонних кишенях і втиснув Дімці в кулачок вогкий клейкий тюбик. – Поторчи. Конєшно, не травка, но мать, бля, всьо подмєла.

Дімка вдячно посміхнувся:

– Не зараз… А в мене ватрушка, хочеш? Мені вобще сьогодні везе...

Білий папірець не справив на Артика враження, як і незрозуміле слово – продюсер. А Дімка не вмів пояснити, хоч в глибині душі здогадувався, що так звуться круті мужики, які допомагають розбагатіти бідним безпритульним хлопцям, а потім кричать на концертах на Майдані:

– А тепер виступає неперевершений… блискучий... Дімка Безуглий… Вітайте!

Залишатись довго на Майдані Незалежності було небезпечно, тож, покружлявши серед розпалених боротьбою сердитих мітингуючих і не знайшовши в тому нічого цікавого, хлопці розбіглись. Артик – під готель “Дніпро” – жебрати, а Дімка пірнув у метро, щоб скоріше доїхати додому і розказати мамі про бороду.

Всю дорогу, дивлячись на своє відображення у темному вікні вагона, уявляв себе Дімка то на залитій світлом сцені у чорному лискучому піджаку, то за кермом сріблястої блискучої тачки… Хоча ні, без тачки він поки що обійдеться… Краще він бабки віддасть мамці, щоб та не кричала і не ходила на трасу.

Мамки вдома не було. Дімка визбирав розсипані вранці копійки, перерахував разом із виканюченими в метро – вийшло шість гривень 43 копійки. Якраз на півкіло сосисок і батон.

Коли повертався з магазину, глянув на вікна – не світилися. Значить, мамка не прийшла… Біля під’їзду вовтузились пацани, і Дімка вирішив у їхній компанії почекати її. Час минав, пацанва розійшлась спати, а мамки все не було. Темний страх, пережитий вранці, знову заворушився у серці Дімки. Гнаний ним, хлопчик вирішив іти на трасу. Йти було далеко, але не страшно: автобуси і маршрутки то обгонили його, то летіли навстріч, осліплюючи фарами. Він зазирав у тьмяво освітлені салони, але мамки теж там не було.

Дімка йшов і переконував себе, що нічого страшного не сталося. Мамка часто не ночувала вдома. Вранці приходила змучена, часом побита і затихала, вкрившись пропаленою цигарками старою ковдрою. А Дімка сідав біля неї і наслухав, чи вона дихає. Нічого не було незвичного, якби не той волохатий страх, що ворушився в Дімчиній душі…

До траси хлопчик дістався, коли ще у придорожній корчмі біля станції метро “Лісова” горіло світло. Він зазирнув у вікно – мамки серед веселої компанії не було, і пішов далі, на трасу, що скидалась на рухливу темну стрічку, поцятковану світлячками. Прихилившись до стовпа рекламного щита на узбіччі, на якому був намальований “дядя Ваня – наш чєловєк”, коло якого зазвичай часто любила прогулюватись мамка, Дімка став чекати. А щоб не так сумно було, рахував авта, що пролітали повз нього зі свистом на шаленій швидкості. Скоро він зголоднів, але батон не ліз у горло. Не лізли й сосиски. Боліли ноги, дошкуляв нічний холод, але, скований страхом, хлопчик боявся поворухнутися. Нагонив жаху й ліс, що височів по той бік траси чорною стіною. До всього, від шинку від’їхала кавалькада автомашин, навантажених веселою компанією, у вікнах погасло світло і стало зовсім нестерпно. Від втоми і розпачу Дімка опустився на землю, загадавши собі, що коли повз нього пролетить тридцята машина, він зірветься і пожене додому.

Певно, було вже зовсім пізно, бо тридцятого авто Дімці довелося чекати довго. Нарешті, на трасі зблиснули два маленькі вогники. Вогники більшали, наближаючись. За якийсь десяток метрів авто притишило хід, погасило фари й безшумно проминуло рекламного дядю Ваню та Дімку біля нього. Дверці так само безшумно відчинились, і з них випало щось темне і важке, схоже на мішок.

Авто тихо від’їхало, а далі ревонуло, рвонуло і розтануло в мерехтінні траси, що вела в напрямку Дніпра. З-за хмари виглянув місяць, освітив те, що випало з машини, але Дімка і без того вже знав, щ о т о... Страх йому підказав, а сам відступив у темний ліс. Дімка вже нічого не боявся. Він виліз із свого сховку, скинув курточку і прикрив ними голе тіло мамки. А потім став на проїжджій смузі і почав махати руками, лихоманково повторюючи:

– Памагітє… в бальніцу… мамку… памагітє… в бальніцу.. мамку… памагітє…

Але авта не зупинялися. Освітивши на обочині траси прикрите тіло і дитину, яка щосили махала руками і щось кричала, вони тільки прибавляли газу.

Мамка під курточкою не ворушилась, а машини все пролітали й пролітали. Неждано страшна лють, як полум’я, охопила тіло хлопчика, забила в конвульсіях, кинула до землі. Він упав і, б’ючи кулачком по холодному твердому асфальту, закричав до тих, що все пролітали й пролітали в красивих окатих авто, такі ситі, такі байдужі, такі...

– Я уб’ю вас! Уб’ю вас!.. Уб’ю-у-у!..

Дімка ридав доти, доки не витік з нього разом зі злими сльозами розпач. Але важка люта ненависть до підлого, злого світу не минула, вона тільки ніби скам’яніла, ніби застряла в маленькій, добрій душі Дімки важкою розпеченою каменюкою. І, від того сам собі чужий, аж страшний сам собі, Дімка сів біля мамки, поклав її розкуйовджену голову на коліна й став чекати ранку. Ні про що не думаючи, ні на що не сподіваючись.

 
Наші Друзі: Новини Львова