Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Новели :

На розломі

Переглядів: 4305
Додано: 23.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/00tl8.html
НА РОЗЛОМІ


– І-і-і-і...

І якби він вчасно не відчинив броньовані двері свого кабінету, Христя пробила б їх наскрізь і вилетіла крізь вікно просто на проспект Свободи. Але Зореслав Мирославович і цього разу встиг. Як встигав скрізь і всюди. Однак не алюром, як оця несамовита фурія, а поважно-вальяжно. Царствено. Як і годиться статечному чоловікові.

Отож Зореслав Мирославович неквапно, але вчасно розчинив двері, і Христя пригальмувала, аж іскри порснули з-під каблуків, біля самого борту масивного редакторського стола.

– Христю, ти ж не в лісі, – зморщився досадливо. – Чого доброго люди подумають, що я вас тут ріжу, або пальці затискаю між дверима...

– Та що там люди! Ми – виграли! Виг-ра-ли! О-о ййє-є-є-єссс! Йєс! Йєс! – ще дужче зарепетувала Христя.

“Точно: з лісу! Лісова людина... Її по Гімалаях та Амазоніях шукають, а вона – тут, у моєму кабінеті”.



Зореслав Мирославович Колодний, слава Богу, був не глухий і почув про що вереск, однак не поспішав тішитись, тим більше галасувати: боявся злякати удачу, якщо, звісно, Христя чогось не наплутала. Як правило, він рідко проявляв на людях свої емоції. Тому-то його вважали (так він вважав) людиною стриманою, інтелігентною і доброю. Та й вигравати невеличкі гранти останнім часом стало майже нормою для його газети. Але однаково приємно, що понеділок починався з приємної дрібнички.

– Во! З Інтернету витягла! Щойно! – Христя ляснула роздруківкою по столу перед самісіньким його носом.

Колодний смиренно зітхнув і втупився в папірець. Як і кожен інтелігентний чоловік, а отже глибоко закорінений еволюціоніст-пацифіст, Зореслав Мирославович фізично не переносив крику, шуму, гаму, публічних виступів, одно слово, боротьби, всіляких воєн і різних революцій. А найпаче тих, хто весь цей гармидер зчиняв і спричиняв. Любити не любив, але, яко істинний ліберал, терпів і на роботу брав. І то – тільки таких. З багатолітнього досвіду знав: такі горлохвати наївні, за звичай, передбачувані, а тому безпечні. Порепетує, повар’ює, все тобі викричить, випустить злість, як пару у свисток, і вже на всяку підлість підколодну сили не має. Інша справа – потайні. По собі знав: з такими ліпше не заводитись... Але ж... мусив! Бо де від себе дінешся?! Тож над силу стримуючи недобре роздратування, вдавано спокійно взяв аркуш, а Христі кивнув, щоб ішла з Богом. Але Христя не йшла. Її розпирало від тріумфальної радості, як... Буцефала від вівса.

Колодний ледь усміхнувся: йому сподобалось порівняння. Взагалі-то, порівняння, різні аналогії, паралелі і меридіани – були його слабинкою і незборимою пристрастю. Жовторотим журналістом він їх нагромаджував купами у свої матеріалах, доводячи відповідальних секретарів до сказу. Вони безжально викорінювали ті перлини його юної творчості, матюкаючись, що за ними суті не видно, як за бур’яном – пшениці на полях колгоспу “Шлях до комунізму”. Калічили юне дарування, але не скалічили. Навпаки, юне дарування сказало подумки усім тим... компрачикосам, що калічили його стиль і талант: пишіть самі, як такі мудрі, а я буду вами керувати. І стало наймолодшим в області редактором. А тоді, в часи тоталітаризму, це було не так просто.

– Ну як? Як вам наша перемога?! – фонтанувала радістю Христя, як Везувій магмою.

– Христю, не грузи! Дай розібратися на самоті... – скривився Зореслав Мирославович, і Христя неохоче вийшла. Хоча, коли бути справедливим, Христя мала повне право на радість. Пробігши очима повідомлення, зрозумів, що грант Міжнародного фонду підтримки демократичної преси отримав саме той проект електронної версії газети, автором якого була ця віртуальна фурія. Однак, коли вже бути справедливим до кінця, ідею підкинув, звичайно, він, аби бодай чимось вгамувати вулканічну енергію перестарілої дівки, а отже запеклої феміністки (хоча, де причина, а де наслідок – один Бог відає), оту саму руйнівну енергетику, яку вона час від часу спрямовувала, ніби лазерний промінь, на його особу, замислюючи немислимі двірцеві перевороти і провокуючи постійне глухе невдоволення членів колективу, що були водночас й акціонерами спільного підприємства “Газета “Нове життя”. Він не помилився. І результат не забарився. Але це був результат не гормональних збурень причинної панни, а його мудрого керівництва. Тож тепер треба зробити все, аби закріпити у дівочій пам’яті Христі цю важливу інформацію. Назавжди. І то негайно.

Думав оцю дурню Зореслав Мирославович навмисно: розтягував трепетне передчуття успіху. Коли ж добіг очима до суми винагороди, ва-а-у!.. Теж мало не заверещав від радості: 50 тисяч євро! Не може бути! Це розіграш. Цього просто не може бути і то з двох причин. По-перше, надто велика плата за кілька недоспаних Христею ночей, які вона й так на пропаще пускала за цигарковим димом у нічному клубі “Кажан”.

По – друге... Не може бути, щоб у тому міжнародному демократичному фонді та не знали, що його газетою, м’яко кажучи, опікується одна з найпотужніших нафтових компаній Росії, яка, на щастя, займає поки що ключові позиції в цьому життєво важливому для України бізнесі, і яка, на жаль, підтримувала на виборах претендента від влади. Звісно, про це... партнерство ніхто, як йому здавалося, у місті не здогадувався, але... Хоч як би він старався бути і вашим і нашим, однак досвідчений експерт неозброєним оком відстежить, що вже років із десять колись національно ангажована газета “Нове життя” свідомо уникає таких дражливих тем, як мовні, конфесійні, і взагалі всього того, від чого тхне національним душком і дєрьмократією... Одне слово, не так то просто бігати поміж дощових крапель, і зоставатися сухим. Та й вдається це далебі не всім. Проте, перепрошую, він нікому обітниці не давав бути святішим за Папу Римського! А тому вільний робити те, що дає змогу газеті триматися бодай якось та не плаву. Але тихо, не дражнячи всіляких медійних ос та гнойових мух...

Цю здатність без суєти досягати цілей він перейняв від батька. Головне – поважний гонор і мудре мовчання, говорив той. Ніхто ніколи не має знати, про що ти насправді думаєш навіть тоді, коли ти про це нібито говориш. А батько на вітер слів не кидав. Ніколи зроду. І це його врятувало від багатьох неприємностей, і найбільшої з них – репресій по війні. Ніхто толком не знав, де і з ким був під час війни старший Колодний. Бандерівці думали, що з ними. Мельниківці, що з ними. Совіти – теж. А насправді, як здогадувався син, і з тими, і з тими, і – ні з ким. Але не засуджував батька. Дуже вже було б неприємно йому з’являтися на світ білий десь у мордовських таборах, чи на магаданах, і повертатись у рідне містечко на Прикарпатті сином політв’язня, як це траплялося із його ровесниками-земляками. А потому всю свою піонерсько-комсомольську юність спокутувати тяжко гріхи батьків і доводити всіляким цекістам-чекістам у поті чола свою вірність тим ідеям та ідеалом, проти яких батьки боролися по лісових схронах безвусими підлітками. Слава Богу, біографія Зореслава виявилась незаплямованою ще до його народження. А це багато що важило...

За вікном загуркотіло, стіни заходили ходором, задзвеніло у шафах скло, ніби проспектом Свободи (колись Червонозоряним) пішли танки. Насправді, проїхав переповнений тролейбус. Але Колодний захвилювався не тому, що загуркотіло, (бо гуркотіло постійно: і тролейбус тарабанив, і старі, ще австрійські, стіни редакції ходили ходором), а тому, що почув те, чого в години душевного затишшя не помічав. Отже, душа не на місці... Нібито й новина приємна, а душа не на місці... Що за життя? Що за часи? Що за люди? Кожне тебе бачить, кожне дістає, кожному ти щось винен... Яке тобі діло до мене, а мені – до тебе? Живи собі і дай жити іншому. Так ні! Воно, падло, само не живе, бо нездале, і тобі не дає! Епоха ідіотів! Засилля покидьків! Сутенерів – компрачикосів!

Зореслав Колодний розгорявся мовчазним бунтом супроти бедламу, в якому йому доводиться жити і ще щось робити (!), повільно, як ватра з мокрої глиці. Так, він людина національно свідома, як і всі західняки, але йому чужий печерний націоналізм, як і все печерне... А ще він не з тих безличних, що в мент міняють окрас і портрети вождів на покуті. От він навіть стару, ще радянську назву газети “Нове життя” не поміняв. Звичайно, з огляду на анекдотично-трагічний імператив рідної історії: мрія про нове життя – вічна, а тому завжди актуальна...

Між іншим, як і його власне ім’я – Зореслав. З одного боку – традиційно-українське, западенське, з другого – майже князівське, а з третього – завжди оригінальне, і завжди – в дусі доби. Зокрема, й недавньої, червонозоряної, і нинішньої, зореносної. Одне слово, мудрий його батько народив і недурний його піп хрестив.

Роздуми про таємничу природу мімікрії і її роль в суспільному бутті трохи розраяли Колодного, але не заспокоїли. Адже участь у конкурсі – це одне: на те він і конкурс, щоб у ньому всі, кому не лінь, участь брали. Зовсім інша справа – грант. Тобто, це вже – зобов’язання... Звичайно, смішно думати, що його хочуть перекупити чи задобрити – не така вже поважна його газета та ще й у цій дірі. Було б це у столиці чи бодай у якомусь кризовому зрусифікованому Донецьку, а так... Тоді, що? Тоді точно – це один із тих квітневих розіграшів, якими розважаються в Інтернеті програмісти-приколісти та різні піарщики.

Колодний відклав роздруківку і задумався: кому з його ворогів був потрібен цей недолугий розіграш? Та ще й запущений гуляти в Інтернет. Саме в цей час, коли стосунки з Росією особливо напружені і саме у питанні енергетичному, тобто нафтовому...

Відповіді не було. Він натиснув кнопку селектора і, почувши млосний голос Хрячківської, сказав:

– Зайди!

За мить Хрячківська вже темніла непривітною задавненою плямою на свіжій сніжно-білій аурі євроремонту. По квасній цері зрозумів: вона знає про виграний грант. Але мовчить. Від заздрості до Христі – головної своєї суперниці. Дуже добре. Йому саме цього й треба.

– Що ти на це скажеш? – показав роздруківку.

– Вітаю! – витиснула із себе Хрячківська, ще більше темніючи смаглим лицем.

– Та ну... я не про це. А про те, чи це не квітневий жарт?..

– Не думаю, – зам’ялася, і він зрозумів, що вона уже встигла перевірити інформацію по всіх доступних їй каналах. Ну, пройда!.. Але нічого не сказав, бо, власне, цього й чекав від неї.

Хрячківська подивилася на крісло, готова до серйозної конфіденції. Але він не запропонував їй сісти. І не тому, що був жлобом. Він взагалі ніколи нікого із колективу, переважно жіночого, не запрошував розсідатися у своєму кабінеті. А Хрячківську, із репутацією бойової подруги усіх попередніх її роботодавців, і поготів. Остерігався Лялюсі, як злостиво охрестило редакційне бабство (контр-епітет Лялюсі на адресу ворогинь) його дружину. Вона й справді могла нагрянути будь-коли з перевіркою. Була і ще одна поважна причина – тримав усіх на дистанції після того, як акціонери зачали качати права на газету. Хрячківську він узяв на роботу недавно, після її чергового любовного скандалу із черговим редактором, але не за чорні брови та карі очі, а щоб зміцнити свої позиції безакційним пролетаріатом, а дасть Бог, за допомогою її чорного рота – ще й очистити редакцію від небажаних співвласників.

– Що ж, будемо сподіватися, що це не квітневий жарт, хоч квітень на носі... А ти... простеж, будь ласкава, щоб мало хто знав... ну, про грант. Поки не стане очевидним... Ти ж знаєш Христю...

– Та знаю... – кисло посміхнулася Хрячківська, підкреслено незалежно виносячи з кабінету дрібну свою парсуну. Він байдуже провів її очима. Худі жінки не викликали у нього жодних емоцій. Досить було виснаженої постійними дієтами дружини, що гаркотіла щоночі під боком мулькими маслаками.

У коридорі знову почувся вереск і в кабінет знову ввірвалася Христя, і знову з папірцем у руці.

“Ну, все! Опровєрженіє!” – в середині в Колодного неприємно похололо. На щастя, Христя і цього разу верещала від радості.

– Ось! – потрясала папірцем. – Ось – підтвердження! Офіційним листом! Ми перемогли! Пишіть!.. Матеріал у номер! Вже! На першу сторінку! Хай знають усі! Ввау, який тріумф!

– Та ти що! – Колодний побуряковів, забувши про хвалену свою незворушність. – Ти уявляєш, як перекосить від заздрості всіх на нашій Перкалабі?! Тільки не це! Нікому не треба... цієї слави!

– Треба! Наприклад, мені! – не вгавала знахабніла від щастя Христя, явно приписуючи собі успіх. І це його неприємно вкололо. Ач, навіжена навіженою, а своє січе! Вона, певно, вже й гроші поділила... На тисяч десять євро приза собі хоче! А, може, і на всі двадцять! Якраз на квартиру. Вона ж безквартирна. І все нудить його й нудить: “От ви обіцяли, як ми акціонувалися, що будуть прибутки, квартири куплятимем...” А за які, скажи мені, дівко, тугрики мем купляти?! І що за совковські пережитки?! Здорова, молода, їдь у Туреччину, Німеччину, Італію, як нормальні жінки, дітей покинувши напризволяще, їдуть!.. Іди в якийсь бардак, пардон, бордель, де гроші платять, все одно ж по клубах шляєшся нічних, свої пропиваючи... бо хто на таке, Господи прости, поласиться тут? Зате там, за бугром, за таку дику екзотику ще й гроші платити будуть!

Тьху, здається з нервів він заговорив уголос, бо Христя зблідла і захиталася на тонких ногах, як тинейджерка-суїцидка на карнизі панельної багатоповерхівки. І він вивернувся, як лис, і, таємниче прискаливши око, попер голосним шепотом на цю причинну з іншого боку:

– От якраз тобі цієї, перепрошую, слави, цього розголосу найменше треба. І саме тепер... з цим шерехом про люстрацію... Ти, що?! Ворог собі? Яму копаєш здуру та ще й тішишся!

– Чому це? Яку люстрацію? – Христею знову хитнуло.

– А таку, що там, – він показав очима на стелю, – хтось уже капнув про нібито твою співпрацю із сама знаєш ким... На виборах, звісно...

– Мо-о-ю-ю? Та ви що? Може, вашу? – здивувалася Христя. – Наскільки мені відомо... і всім, що це ви – і нашим, і вашим, і задком, і передком... Думаю, не за дурно, і вже точно не з ідейних... переконань!

“Сука!” – лайнувся подумки Колодний, розгойдуючи лютим поглядом вутле тіло непогамованої терористки, що виявилася не просто ідіоткою, а ще й сукою! Дивись, як розпащекувалася! Всі знають! Значить, усе-таки знають... І зроблять усе, щоб зганьбити його і ліквідувати... але поки що – грант... А тоді... і за нього візьмуться, заздрісники!.. Дрискачі! А цій треба зашити ротяку. По саму сраку! Але вміло, щоб і пікнути не встигла. Бо півсвіту збіжиться. І зробити це тонко, так, як лиш уміє він, Зореслав Колодний... Недаремно ж неприятелі між собою прозивають його Підколодним, покидьки!..

Тож млосно стуманівши поглядом, Зореслав Мирославович пристрасно-ніжно, майже еротично, мліючи від задоволення, проворкотів:

– Ні, голубко, якраз твою... у-чассс-ть. Бо не я, а ти працювала на них у тій їхній поганій газетці. Під псевдо. Я, голубонько, твій стиль і манеру знаю і розпізнаю серед темної ночі із заплющеними очима...

– Та це... це брехня!.. Підла брехня!

– А ти – доведи... Спокійно. Можна через суд...

– Я ні на кого з тих, на кого ви натякаєте, під час виборів не працювала. Клянусь життям! – Христя задихалася, але вже не від гніву, а з розпачливого усвідомлення незахищеності перед страшним наговором. – Я... я не продаюсь!

“Ну й дурна!” – ледь не бовкнув, та вчасно прикусив язика, і, продовжуючи собі садистське задоволення, спитав:

– І хто тобі повірить? У цій колотнечі? Ну, скажи...

Але Христя лише ротом зіпала, як впіймана риба.

“Ще шляк дівку трафить, – подумав. Та й, взагалі, цей безглуздий діалог починав добряче нервувати, тому різко змінив тему й тон:

– Заспокойся! Розклялася... Якби не я, довелось би тобі там, – показав на стелю, – клястися! Отож подякуй мені, заспокойся і йди працюй! Ой, якби хто знав, як мені... остобеніло рятувати, захищати усіх вас, нєрвних женщин... Нєт хуже, чем роботать с женщинами, казав мій перший редактор, покійний Саливон Саливонович... Одні нєудобства, волнєнія і вобще – полноє растройство чуйств. Це точно...

Колодний хихикнув: самому стало незручно від власного лукавства. Адже всі добре знали, а Христя й поготів, що він принципово бере на роботу лише жінок “с трудной судьбой”, аби уникнути чоловіків-суперників. Та й власне, після роздержавлення колишньої комсомольської преси все зробив, аби редакцію покинули усі більш-менш нормальні хлопці. Хто – від незгоди з новою редакційною політикою, хто – з ідеологічних міркувань, а дехто просто втомившись від його дріб’язкових причіпок, до речі, на які він був великий мастак.

Мазнувши себе медом погубах, тобто похваливши, Колодний заспокоївся. Зате Христя аж клекотіла, готова вибухнути сваркою, як це за звичай робила, коли він зумисне допікав її, але... з добрими намірами – щоб тримати у вуздечці. Отож і тепер він не дав їй розверзти вулканічні свої надра – облив крижаною водою неспростовних аргументів:

– Коротше, я все залагодив. Я їх переконав, що то не так, як вони собі намислили. Ти ні при чім... Тож заспокойся – ніхто тебе і пальцем не торкне.

– Дякую... – нарешті пробелькотіла ошелешена Христя. – Але ж я справді не...

– Так: усе! Забули! Іди і не дражни більше гусей. І в колективі – нікому. Про грант. Бо як почують, загризуть. Свої ж. Підуть потоптом! А лист віддай... Можеш іти...

Але Христя не йшла. Стояла і мінилась на лиці усіма барвами веселки. І тільки тоді, коли він повторив холодно і твердо: – Можеш іти, – відірвала від підлоги мешти і почовгала до виходу.

От і гаразд! Як він видав із тою люстрацією?! На ходу придумав. Дівка мало не бембнулася, зате тепер вона й писнути на посміє про грант. А для нього це –головне. Бо ця бабота-босота розтягне той грант собі на колготи. А йому треба нарощувати виробництво, закуповувати папір, японське обладнання, розширювати території. Одне слово, виживати, виживаючи з території усіх цих навісних акціонерок разом з їхніми претензіями...

 
Наші Друзі: Новини Львова