Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Новели :

«Лексикон сороміцький» до студій з української цноти

Переглядів: 4349
Додано: 23.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/fnwff.html
“ЛЕКСИКОН СОРОМІЦЬКИЙ” ДО СТУДІЙ З УКРАЇНСЬКОЇ ЦНОТИ


Переступивши поріг, Ганна Парфенівна остовпіла: у її кімнаті, за її письмовим столом, сервірованим консервними бляшанками, мирно трапезували кількоро гуманоїдів. Ще кілька, просто у чоботях, спочивали на її кремовому дивані. Прибульці теж, очевидно, не чекали господині. Заскочені зненацька, синхронно повернули до неї круглі фіолетові пички, на яких ковзнуло щось схоже на здивування, і завмерли з роззявленими ротами. Ганна Парфенівна закліпала, щоб прогнати ману, але мана не проганялася. Навпаки, гуманоїдів подвоїлось. Тепер вони були скрізь, навіть у дзеркалі вішалки в коридорі.

– Крутов! – вжахнулася Ганна Парфенівна: – Крутов, де ти?!

– Я тут, – сказав Крутов, виткнувши з дверей кухні блаженну фізіономію, на якій теж блукали нетутешні малиново-фіалкові відсвіти.

– К-к-крутов... що це? Що-це-та-та-ке-я-те-те-бе-бе-пи-пи-та-ю? – аж заїкатися стала Ганна Парфенівна.

– Ліза, – сказав Крутов, дурнувато усміхаючись, і Ганна Парфенівна справді побачила за його спиною біля своєї плити те, що звалося Лізою. Лице Лізи теж було гуманоїдально кругле, але чорне, як сковорідка, яку вона тримала в руках.

Ганна Парфенівна задихнулася: такої підлості від Крутова вона не чекала!

– Крутов, як ти міг?.. ти... підлий люмпен!... так... опуститися?..

– Сама винна, – раптом обізвалося те, що звалося Лізою. – А чо’ ти з ним не спиш?

– Що? – не зрозуміла Ганна Парфенівна, – Що вона сказала? Крутов?!

А зрозумівши, не повірила:

– Негіднику... ти... ти... обговорюєш ці... ці питання з цією... говорящою сковородою? З цією пательнею?.. З цією ... чорною чарою... задимленою покришкою?..

За синонімічним рядом нищівних порівнянь мав іти плач, але Ганна Парфенівна несподівано зареготала, і то так гомерично-саркастично, що навіть Крутов розгубився, а в індиферентних гуманоїдів від тривоги погустішав на писках бузковий окрас. Сполохані реготом, приблудці автоматично стали формуватися у зграйку, готові хоч зараз провалитися у свої позаземні фіолетові тартарари. Оглянувши ту “параду”, Ганна Парфенівна обірвала сміх і трагічно поцікавилась:

– Кру-тов, де ти їх назбирав? На яких астероїдах, Крутов?..

– Сам придумав, – сказав Крутов, пришелепувато посміхаючись. – Я сам їх пови... виду... мо-ву-вав, щоб не скучно було. І погуторити було з ким. Ти ж зі мною спілкуватись... так сказать, брезгуєш ...

– Я?.. З тобою? Крутов! Ой Крутов, не доводь мене, прошу, тебе не доводь... Бо я вам усім, чортам смаленим, покидькам цивілізації... зараз влаштую таке ток-шоу, що й мама рідна не впізнає...

І метнулась прудко у ванну. Приблудці зрозуміли: за шваброю. І в ту ж мить здиміли, прихопивши із собою Крутова з Лізою та сковорідкою, залишивши натомість устояний, важкий, аж синій, перегарно-цибуляний туман.



Видворивши непроханих гостей, задихаючись від смороду і відчаю, Ганна Парфенівна притьмом кинулась розчиняти навстіж двері і вікна. Одне вікно не відчинялося – шпінгалет заїло – і цього було досить, щоб гірко і невтішно розридатися, питаючи Бога: за що?

Бо й справді, за що їй, не дурній, не бридкій, не останній жінці й людині, таке життя? І, головне, Крутов – за що?!

Але замість відповіді, пролунав різкий телефонний дзвінок. Загальмований гуманоїдальний голос питав Крутова.

– Нема Крутова – пропав! – верескнула і кинула слухавку. – Господи, пропав би він, щез би він навіки!..

Але в той мент, коли страшне прокляття от-от мало злетіти з вуст, Ганна Парфенівна згадала сусідку Стефу і проковтнула клятьбу, мов гарячу смолу: не дай Боже... Стефа теж проклинала свого гультяя Зюльковського і – допроклиналася: Зюльковського паралізувало і от тепер доглядає. Вже сьомий рік...

Усе пізнається в порівнянні. Надто біда... Звичайно, якщо порівнювати з паралізованим гультяєм Зюльковським, то Крутов, звичайно... На жаль, більше аргументів на користь Крутова не було, як і відповіді на вічне питання: “За що Бог покарав її Крутовим?” У молодості, себто в студентські роки, не гуляла, не пила, так і не навчилась палити... Коли однокурсниці жили переважно інстинктами, вона одержимо гризла граніт науки, готувалась до аспірантури... Але ці хлопи... ця мужва... ці штаноносії... хіба їм треба розумної порядної жінки? Їм треба грошей, квартир, заможних тестів... У неї ж, крім цноти і симпатичної розумної голівки, нічого не було. І доки вона дерлася до викладацької кафедри, достойні її руки хлопці благополучно переженилися на хвойдах. Зостався один Крутов...

Хоча... чому один Крутов? Був ще Алік Шерман. Зараз би вона в Америці жила, чи де він там?.. Але ж не дали. Родичі. Першою перепинила її коло університету мама Аліка, по-єврейськи ортодоксально-патріархально руда і мудра.

– Девочка моя, дружить должны все, но жениться – между собой. Поверь мне, лучше пусть он буде просто плохой человек, чем плохой потому, что еврей.

А згодом долучилася ще й мама рідна: виходь за свого та виходь за свого. Щоб віра одна і земля одна.

От і знайшла – свого... Відчепитись не годна!



– Мерзотник Крутов, підлий люмпен, де ти взявся на мою голову? – залилася рясними сльозами Ганна Парфенівна, хапаючись то за віник, то за швабру, щоб вигнати, вимести, вимити з хати навіть спогад про ненависного мучителя Крутова. Але порожній (вилизаний гуманоїдами!) холодильник, що гаркотів, мов колгоспна гарба з горба, зачовганий кремовий диван (новісінький!), бляшанки з-під кільки на (святая святих!) письмовім столі, водоточиві (постійно!) крани у ванні, кавардак на кухні – знову і знову повертали жінку до сакраментального і майже риторичного запитання: “За що?!” Врешті-решт, вона ж не остання на цьому світі. І ще вчора (буквально вчора!) мала нагоду в цьому переконатися... Ще вчора вона була не просто в столиці, на міжнародному симпозіумі, а на вершині світової науки !!! Її до неба підносили-вихваляли, руки їй цілували професори з Гарварда (Га-а-а-рварда!), Оксфорда ( Окс-форда!), не кажучи вже про провідних славістів Ягелонського, Софіївського, Петербурзького університетів... Запрошували читати лекції у Варшавському і Зальцбурзькому... А сьогодні?.. Сіла в потяг, мов провалилась у чорну астральну діру! І опинилась... В бомжатнику! Боже, які контрасти! Які трагічні контрасти! Той світ і цей... Два світи – дві долі, як писали колись радянські газети... Можна вмерти, просто можна вмерти від несправедливості... Вона відмовилась... Від Євро-о-опи відмовилась!.. Мусила! І ті шляхетні чоловіки, ті блискучі вчені... вони не могли зрозуміти, чому? А вона не могла пояснити причини відмови. Бо що мала пояснювати? І, взагалі, як нормальним цивілізованим людям пояснити, що вона вже сто років ніде не відпочивала, що не може покинути дім більш, ніж на тиждень, бо того дому просто... не буде... Його спалять, зруйнують синюшні гуманоїди. Як Карфаген... Пустять димом разом з її бібліотекою, так гірко зібраною за все життя, разом з дорогоцінними архівами і рукописами докторської, яку всю Незалежність тулить по піщинці...

Тож як, якими словами, якими тропами, метафорами-гіперболами, якими оксю-мо-ро-о-онами мала змалювати мовознавчим світилам трагічний бедлам свого життя?! Тим паче, що ховалася з тим своїм дурдомом від знайомих та родичів, навіть перед бідною мамою лукавила. Бідна ж мама так тішилася, так пишалася, що нарешті її Ганнуся заміж вийшла, та ще й за парубка, за однолітка, з дипломом, і що тепер вже не журитиметься якась малограмотна сільська баба Христя чи Вівдя над гірким дівуванням її вченої городської дочки...

Єдиною розрадою у цьому кошмарі було хіба те, що Крутов ішов під воду непомітно для чужого ока, тихесенько опускаючись на таке глибочезне дно, про існування якого, на щастя, ніхто з їхнього оточення, надто з наукових кіл і не підозрював. Останніми роками Крутов взагалі рідко спливав на поверхню, переважно жив по майстернях художників та бомжацьких притонах, або підживав у якоїсь сестри по розуму, як ота... перепалена горілкою на вугіль чорний Ліза. Додому з’являвся тоді, коли допивався до ручки, або... коли Ганна кудись їхала. Як він дізнавався про її відсутність, не відала. Сама ж про нашестя Крутова дізнавалася по тому, в яку конюшню він встигав перетворити останнє, що в них зосталося спільного, – квартиру.

Щоразу, оплакуючи руїни свого Карфагена, Ганна Парфенівна клялася собі плюнути нарешті на свою інтелігентність і оприлюднити інформацію про трагедію свого життя бодай на рівні вітчизняної наркології. Колись вона соромилась проблем з Крутовим, твердо переконана, що Крутов спивається або від заздрості, або від підлості, навмисно, щоб принизити її людську і жіночу гідність. Інших причин просто не було. Такі фактори, як гарні народні традиції і погані родові гени Ганна Парфенівна до уваги не брала, бо п’ють усі, а спиваються покидьки. Тому мовчала й терпіла.

Але була в Ганни Парфенівни ще одна причина терпіти Крутова. Найвагоміша. Коли прийшла пора захищати їй кандидатську, Крутов, як він любив цитувати героя популярного в ті часи фільму, продав ради цього батьківщину. Точніше буде сказати – обміняв батьківський особнячок із садочком і палісадничком на двокімнатну квартиру в панельці, щоб за різницю в цінах Ганна Парфенівна змогла, нарешті, захиститися. Себто пожертвував воєнним трофеєм своїх воєнних батьків, які, повертаючись у 45-му з перемогою на свій Урал, зупинилися у цьому прикарпатському містечку, облюбували ошатний особнячок на затишній вулиці і вирішили в ньому зостатися на все життя. Тим паче, що на Уралі бойового командира Крутова і його бойову подругу медсестру Тоню чекали одні неприємності в особі першої дружини, дітей і райкому партії.

Отож Ганна Парфенівна почувалася зобов’язаною Крутову і з цієї причини приховувала свої з ним проблеми. А всі, зокрема й мама, думали, що Крутов подався на заробітки на історичну батьківщину, десь у Підмосков’я дачі будувати, як це останніми роками роблять чимало порядних чоловіків. Крутов справді їздив до Росії, на рідний Урал. Але скоро повернувся.

– Не можу там, – сказав. – Чуже... Душа рветься сюди, до неньки України. Я ж її грудьми захищав у лоні матері!

“Ліпше б ви її не захищали... Принаймні, зараз би я читала лекції в університеті Берліна чи Парижа, і жила б як людина. – Кортіло вколоти потомственого визволителя Крутова з його імперськими замашками у саме серце, але передумала: не хотіла розпалювати міжнаціональну ворожнечу, досить з них і сімейних чвар... Та й не личило їй, розумній жінці, уподібнюватись до тих, хто у всьому винить москалів, як вона – Крутова.

Однак патріотизм Крутова засмутив Ганну Парфенівну неймовірно. Знала ж бо, що високими словами Крутов насправді лукаво прикривав справжні причини повернення “на кола свої”– пияцькі. І це був вирок їй – як жінці. Остаточний. Вирок її нещасному лібідо. її сподіванням на просте жіноче щастя – нормального здорового чоловіка, від якого можна народити нормальну здорову дитину... Чи, в найгіршому випадку, просто... коханця... хоча б якогось... хоч раз на рік... Через цього ж заспиртованого недолюдка Крутова вона ж навіть закохатися не може! Він усе! Все витоптав у її душі... Її ж трясе від одного вигляду чоловіка, хто б він не був! Їй же здається , що кругом одні покидьки! Вона ж – хвора! А їй тільки... скільки ж це їй?.. Господи, та ж вона ще зовсім молода жінка! Їй ще жити!.. А тепер усе. Тепер їй до скону не позбутися ані вічного свого горя – Крутова, ані докорів сумління через його моральне падіння, ані усвідомлення гіркої жіночої самотності і принизливого комплексу покинутості і нікому непотрібності, від чого, як правило, у розумних і талановитих жінок дах їде. Але ж – доки?! Доки терпіти того азіата?! Та ж вся Русь колись повставала і змела Золоту орду... А вона... в інтелігентність грається! В дружбу народів-братів!.. Боже, чи є ще на світі добріші жінки, ніж українські?..

Нема! І з тим благородством теж нема ради, як і з хамством різних крутових... Зостається одне – чекати, коли душа сама повстане, а поки що й далі бурхливо сублімувати. Себто, рятуватися суголосною душевним настроям творчістю. А настрої такі, що хоч на місяць вий, або бери рогачі та йди в гайдамаки... Коротше, не до високих метафор...



Тож відклавши рішуче на невизначений строк докторську дисертацію на тему “Метафора в українській поезії епохи Незалежності”, Ганна Парфенівна з притаманною їй внутрішньою пристрастю і завидною відданістю справі захопилася ідеями радикального фемінізму, який, мов переповнена чаша терпіння, мав от-от вихлюпнутись на голови маскулінізованого, закритого! Зашореного! Затовченого чоловіками українського суспільства дев’ятим валом інтелектуального (поки що!) жіночого протесту...

Щоправда, коли глянути в корінь проблеми, то у Ганнину чашу терпіння було кому крапати й без Крутова, чого варті лиш колеги по кафедрі... однаково, що чоловіки, що жінки... Але Крутов... ганчір’яний мучитель Крутов, все одно, він у всьому винен, бо замість того, аби бути мужчиною і мужем ( від слова мужність, а не мужлан!), як останній зрадник, своєю аморальною поведінкою, всім своїм ганебним ницим існуванням оголяв її тили, обеззброював перед підступним, жорстоким, завкредним світом... Врешті, непомітно перетворив на заручницю своєї алкогольної залежності! А тепер ще й житло!.. Вони ніяк не можуть роз’їхатись, бо, підскочили ціни на однокімнатні квартири (народ –розбігається!) і то так, що за одну двокімнатну дві однокімнатні не купиш. А якби лінюх Крутов, ледащо, лайдак... як істинний мужик, та поїхав, нарешті, десь на лісоповали у свою “Сибір неісходиму”, вона б теж, нарешті, змогла спокійно бодай рік почитати лекції десь у Європі, заробити якусь копійку, щоб, нарешті, розбігтися в різні боки і ніколи-ніколи не здибатися! Але ж воно, це чамрисько, цей Крутов, прилипло до неї, як лайно до споднів, і тягне каменем на своє дно, у свої багна! Травмуючи їй душу своєю... неадекватністю, точніше підлим ідіотизмом і моральною розтлінністю!.. Та вона ж через цього пияка безпросвітного, через цього виродка проспиртованого забула, коли жінкою була!

Горе було таке велике, а лихо, що звалося Крутов, таке безнадійно вічне і непозбутнє, що Ганна, пожбуривши віники і швабри, впала на зачовганий гуманоїдами колись кремовий диван і заголосила, як на цвинтарі. На цвинтарі своїх мрій і надій...



Плакала доти, доки не виплакала останню (на сьогодні) сльозу разом із відчаєм. Але не горе своє. Горе – зосталося. Лиш відкотилося від серця, і не так уже гнітило розум. І Ганна Парфенівна, вмившись та привівши себе більш-менш до порядку, знову взялась за віник і під його шурхіт і уже спокійніше обсервувала драматичні реалії свого життя.

Повернення Крутова мимоволі стало останньою краплею, останнім тектонічним поштовхом до революційного вибуху у традиційно толерантній ментальності Ганни Парфенівни. Точніше кажучи, вона повстала.

Але то – попервах. А далі... внутрішнє розкріпачення, звільнення від традиційних установок, внутрішніх табу і нав’язливих ідей, маній, зокрема й від занадто трагічного сприйняття розтлінного Крутова, відкрили Ганні Парфенівні такі вражаючі, ще не вивчені жодною вітчизняною кафедрою, чорториї чи емпіреї, одне слово, стихії вербальної свободи, в якій, виявляється, уже давно розкошував простий народ, що вона – оніміла! Адже, як виявилося, доки вона визбирувала витончені метафори по ще тонших книжечках ніким не читаних поетів епохи Незалежності, народ – повстав! У слові. І, вивільнившись з-під пресу знецінених цінностей і з ярма віджилих ідеологем, заговорив своїми... метафорами! Ба! Навіть мовою іншою, зовсім не схожою лексично, синтаксично та й морфологічно (!) на калиново-солов’їну, зафіксовану у вітчизняній літературі і грубезних “словникових холодинах”, тим паче на ту, оплакану вкотре і вкотре відроджену в кафедральних ретортах, яку йому (народові) пропонували філологічні світила у нових правописах і посібниках!

Звичайно – жах! Але від цієї всенародної мовотворчої стихії не було спасу, як... від Крутова. Зоставалось, або не помічати, або – вивчати! Правда, останнє не стосувалось Крутова. Ще чого! Цього... примороженого треба просто викинути, як здевальвований купон, і забути. Навіки! Ні, радше позбутися, як скалки в оці, як кольки в боці. Інакше, повний абзац! Чи то... конєц, швах, ґата, хана, кода, амба!

Так мимохіть навходячки по цьому мінному полю, по цьому вічному бойовиську міжстатевих протиріч, а точніше у масному болоті грішного, суєтного людського життя стала Ганна Парфенівна визбирувати перлини простонародної лексики. І дозбиралась до того, що пора було видавати лайливий вокабулярій до студій з української цноти. Однак, стримувала одна... укорінена заковика морально-етична: коли благородний повстанчий фемінізм був публічною трибуною Ганни Парфенівни, то укладання словника ненормативної і жаргонної лексики – потаємною насолодою і спасенною віддушиною у її трагічно спаскудженому, поганьбленому безхарактерним Крутовим житті. Коротше кажучи, в глибині своєї безнадійно цнотливої душі Ганна Парфенівна соромилась тієї (чи не єдиної!) своєї гріховної пристрасті. Як і Крутова... За старою звичкою.

На жаль, старі звичка бувають сильніші за нові ідеї... А тому-то поки що змушена була у хвилини душевної рівноваги насолоджуватись своїми скарбами в гордій самотині. Зате в лиху годину, коли на овиді з’являвся поношений візуальний образ Крутова, о-о, яке то було невимовне задоволення – каменувати ними, як розпеченим камінням, мов блискавками, ненависного мучителя!.. Цього люмпена, лоха, ханурика...



І тут знову подзвонили у двері. Дзвінок був безперервний, нахабно-вимогливий. Ганна Парфенівна насторожилась, як чатовий на козацькій могилі. Дзвінок не вмовкав. Ганна поміняла віник на швабру і пішла відчиняти.

На порозі стояв Крутов і половина вигнаних гуманоїдів. Від них ще крутіше несло духом прецінь не земних цивілізацій. Не було тільки чорнопикої Лізи.

– Прекрасномудрая ппрофесоршо всіх наук, жоно моя Ган...нно Парфено...нівно! Зустрічай! Ми прийшли палити Парфенон, – пожартував з-під опухлої парсуни ненависного Крутова давно забутий ними обома, дотепний кавеенщик столітньої давності, перспективний (в минулому!) поет і відмінник російського відділення філфаку місцевого університету Женька Крутов. Той самий Женька Крутов, у якому професор Биков “душі нє чаял”, професор Силівестров цитував на лекція його “ блєстящіе строфи”, а завідувачі усіх кафедр навперебій пропонували йому місце аспіранта і теми дисертації.

– Крутов, уйді, по-хорошему прошу, уйді, дай оклєматся. Я же тоже чєловєк... – загородивши шваброю вхід, по-доброму, а тому материнською мовою Крутова, попросила Ганна Парфенівна.

Не впусти у квартиру Крутова не мала права, бо Крутов, на правах її колишнього чоловіка, мав право на квартиру. Та й совість не дозволяла, бо Крутов був ще й круглим сиротою. Єдиного свого нащадка Женьку Крутова його воєнні батьки нажили аж під старість, тому й осиротили ще студентом. Тож чи мала вона моральне право не пускати у дім ту сироту уральську, хоч він і заслуговував на довічне вигнання взагалі з усіх країн?.. Отож просила, заплутавшись у правах і стилістиці, по-доброму дати їй спокій.

Крутов задумався. Він ніколи не скандалив, не буянив. А останнім часом взагалі перетворився на рослину, якій, очевидно, іноді праглося тепла, і тоді він повертався додому. Один, якщо Ганна була вдома. І з гуманоїдами, коли її не було..

Так вони стояли хвилин п’ять: Крутов – у задумі, Ганна – в чеканні. Сині, як баклажани, гуманоїди – в надії погрітися. Бо надворі, виявляється, було зима. Нарешті Крутов прокинувся.

– Ладно, – сказав він, – спалимо Парфенон іншим разом. – І зайшов у ліфт. Гуманоїди – за ним.

– Який Парфенон?! Бовдуре! – резонно обурилась Ганна Парфенівна. – То Карфаген спалили! Такі, як ти, варвари!

 
Наші Друзі: Новини Львова