Довга сповідь перед коротким інтерв’ю
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/77t9n.html
– Ви звідки родом? – спитав полковник, як на допиті, насолоджуючись ефектом.
Молодичка відповіла, чітко і злякано, теж, як на допиті.
– А про таку Марію... – полковник несподівано для себе навіть пригадав мирське прізвище “Чічки”, – чули?
– Так це ж моя... мама! – круглі очі молодички шпарко подерлися на вузенький лобик.
Полковник сполотнів. Очі його, холодні і чіпкі, почали повільно, детально обмацувати перелякане личко молодички, її, обвішану золотими ланцюгами, шию, плечі, груди, ледь прикриті декольтованою блузкою, зупинилися на руках у перстенцях.
Молодичка не дихала. Зате полковник зітхнув з такою полегкістю, ніби скинув гору із пліч. А таки скинув. У цій куценькій, циганкуватій жіночці він не знайшов нічого... свого. Жодної рисочки... Навіть натяку. Нема де правди діти, той шантаж Чічки якоюсь, нібито його дитиною, не забувся. Він сидів у душі полковника болісною скалкою, обростаючи гноєм огиди до самого себе, набрякав, аж доки, на старість, набряк до чиряка. Доживаючи життя самотнім і бездітним, полковник іноді, безсонними ночами, думав, чи це не возмездие йому за те, що він у молодості не повірив Чічці, не перевірив її легенду про дитину... Бо, може, й справді... Звичайно, це було б жахливо... А може, й ні, адже діти часом – набагато кращі, аніж батьки...
Тепер, не знайшовши жодного підтвердження, він, нарешті, вивільнив душу від муки. Тепер він мав право назавжди викреслити з пам’яті навіть спомин про свій мимовільний гріх.
– Так вот, – стримано радіючи ще не притупленому нюхові розвідника і щасливому кінцю затяжної покути, процідив полковник на родном,, на русском, – напишите в своей статье, что это была – редчайшая сволочь. Иуда в горботке. Позор украинского народа. И было таких, к сожалению, и к сожалению – есть!.. К сожалению... И не надо никого винить, ни-ко-го, ибо корень зла в нас самих! В нас! Самих!
Побілілий від чорної злості, що несподівано охопила його скаженим вогнем, полковник викидав зі скривленого рота слова, ніби вистрілював у видимого лише йому ворога обойму свого бойового “макара”, куля за кулею:
– А теперь, дорогая, прийом окончен и дверь открыта... Во-о-он!
Ошелешена неадекватною поведінкою божевільного полковника, журналістка пролетіла повз нього зі швидкість звуку, мало не збивши на сходах Сидоню, що поверталася в дім, зачувши серцем щось лихе.