Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 23 січня 2020 року

Новели :

Довга сповідь перед коротким інтерв’ю

Переглядів: 4129
Додано: 23.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/77t9n.html

Насправді... що ж було насправді? Насправді, йому, молодому і нежонатому, було цікаво вести нічні інтелектуальні розмови з панною. Її приводили до нього на допит серед ночі, а часом він сам приходив у її тюремну камеру. Спочатку панна гордо мовчала. А далі... молода запеклість взяла верх і панна розбалакалася. Панна цитувала йому Шевченка і Ніцше, Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Бандеру, китайських філософів і місцевих націоналістів ще з часів ЗУНР... Західноукраїнської народної республіки...

...Панна була мудра, вчилася у Відні, Празі і навіть у Парижі. Говорила про право кожного народу на свободу і самовизначення... Він сидів отупілий, злий, дивився на мудру панну і пік раків, відчуваючи, що панна йому, рязанській тетері, подобається. Дуже подобається. Вперше в житті йому подобався... ворог. Але... Між ними були окопи й барикади, і він не знав, як їх переступити. Все вирішило її спонтанне останнє зізнання. Змучена його нічним любовним терором, безрезультатною полемікою, вона раптом гірко заплакала:

– Чому ви, москалі, віками лізете на нашу землю, в нашу душу, чому нищите нас тільки тому, що хочемо мати свою державу, говорити своєю мовою, жити за своїми законами?



...Вони зустрілись через півстоліття на президентських виборах. Точніше, на зустрічі з кандидатом на президентський пост – генералом Служби безпеки. Тепер вони були в одній команді, по один бік барикад. І це його злегка... ошелешило!

“Що зробило з нею життя? – думав полковник з легкими докорами совісті, дивлячись сумно на огрядну сварливу каргу, в яку перетворився його нічний ніжний янгол. Але коли пані Ольга вийшла на сцену і з незабутнім для нього пафосом, цитуючи Шевченка і Ніцше, Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Бандеру, від імені репресованих стала агітувати за генерала, полковник зовсім розгубився від... абсурдності політичної боротьби... Хоча, може, якраз вона, ця кривава боротьба, і є перпетуум-мобілє історії, штовхачем прогресу і сенсом життя таких, як панна... чи то пані Ольга? Врешті, він теж не далеко відбіг... Да, превратности судьбы, уму не постижимые…

Спогади втомили полковника. Він задрімав, але минуле не давало йому спокою навіть уві сні.



Полковникові снилися жінки. Їх було багато, вродливих, розумних, несамовито пристрасних жінок. Вони щось говорили йому, доводили, грізно погрожували, кидалися в обійми і, врешті, – розбудили. Але не йшли. Снували тінями по кімнаті, снували спомини у його душі...

...Із власного досвіду він знав, що найздібніші розвідники, а в мирний час – інформатори, виходили... із жінок. Оця жіноча природна схильність до зради, авантюри, пристрасна потреба комусь або чомусь служити, бути вірною, відданою... Деякі з його секретних співробітниць були таємно закохані в нього. Але він, вірний Наташі, використовував їхню прихильність тільки в державних інтересах.

А міг би... Ах, амури!... Спогади трохи розвеселили полковника. Надто таємні візити до “дівчаток”... Зазвичай у “дім кохання”, що чудом залишився (у повному складі і при повному параді) у визволеному місті, доблесні радянські чекісти ходили по троє, “чтобы бдить и блюсти, сопротивляясь проискам замаскированого врага”. У тому цяцьковому будиночку на Австрія-плац він вперше зіткнувся з витонченим мистецтвом спокуси, про яке стільки чув від бойових товаришів, але так і не скористався в борделях визволеної Європи, може, через обережність, може, через надмірну свою цнотливість... Та й до місцевих жриць кохання приходили вони не ради потіхи... Ах, ті спокусниці... Коли вони утрьох ввалилися в апартаменти самої бандерші, не то Лілі, не то Люлю, як... (ні, цей Париж треба було бачити!) як розцвіло розмальоване її личко, як засяяли пристрастю очі! А як елегантно вона опустилась у крісло... Як звабливо перекинула ніжку на ніжку і... чекісти були б готові, якби... не заявились утрьох...

Бандерша зрозуміла їх з першого слова, хоч і вдавала француженку, і охоче описала кожного постійного клієнта “з часів Франца Йосифа – до совітів” – від вмісту їхніх пулярисів (гаманців) до змісту політичних переконань... Безцінна інформація! На жаль, “дім кохання” як заклад, “порочащий коммунистическую мораль”, скоро розпустили, дівчатка розбіглися хто куди, а бандершу, яка виявилася “Любцьою з Топорівки”, “в благодарность за оказанную в борьбе с врагами советской власти помощь”, переселили у щойно звільнену від репресованого попа квартиру, що згодом стала явочною, але вже для сторонських і тутейших комсомолок, які ще з більшим завзяттям заповзялися “виявляти ворогів радянської влади” серед своїх колєжанок та кавалєрів... Традиція продовжувалась...



Вона, мабуть, вже померла, Любов Корнеліївна... Та й часу скільки проминуло... Певно, вже упокоїлася десь у своїй Москві і матушка Єпестимія, настоятелька місцевого жіночого монастиря... Приголомшлива, дивовижна була жінка: велична, мов королева, мудра, як змія, владна, як... командуючий фронтом. Її заслали в монастир ще до війни, дякуючи протекції одного нашого священика, вхожого навіть до самого Бандери. Легенда радянської розвідки – агент 66 – матушка була варта цілого полку чекістів. До вух настоятельки святої обителі, що таємничо причаїлася у гайку на околиці міста, роками стікалася тихенькими потічками безцінна інформація з Буковини, Галичини, Бессарабії, Молдавії, Румунії, Польщі... Богомільні прочанки і не здогадувалися, якою дорогою ціною – ціною смерті – вони вимолювали в Бога здоров’я і благополуччя своїм близьким... І не уявляли собі ті жіночки, що то за їхньою прямою наводкою будуть виловлювати по криївках їхніх же чоловіків і дітей – лісових хлопців, панянок – зв’язкових, сестер милосердя та інших учасників визвольних змагів...



Полковник зустрічався з ігуменею під виглядом звичайного офіцера міліції, який нібито відповідав за безпеку черниць... Йому, атеїстові, хоч і битому війною в тім’я, тоді й на думку не спадало, що розголошення таємниці сповіді, навіть у священних інтересах держави священнослужителями, то великий гріх проти Бога і непростимий переступ супроти людської моралі...

На той час він уже забув, як приходив під церкву бодай здалеку подякувати Богові за своє зцілення. Релігія знову стала в його розумінні – опіумом для народу, який треба викорінювати. Не змінилися ці переконання й на старість. Просто тепер він розумів, що кожна людина має право на ілюзію, на віру чи відповідальність за свої вчинки. Звичайно, посмертна доля Сталіна, провал Берії, репресії проти “своїх” у п’ятдесяті роки стривожили, налякали невідворотним возмездием... “И будет вам по делам вашим” – сказано в Біблії.

Виходило на те... Але скоро заспокоївся: Комітет державної безпеки після потрясінь, реформацій – перетурбацій знову став могутнім і таємничим караючим органом, державою в державі. Та й сьогодні, через півстоліття, після всіх державних переворотів, які преса називає демократичними революціями, у самостійній Україні (термін, до якого він звик, за який стільки полетіло голів, та з невідомих причин забутий нині) йому нема чого... боятися... чи точніше – переживати... Взагалі-то, він давно вже нічого не боїться, однак часом ще переживає... І даремно, адже він не вершив судьби, а був тільки солдатом, і, як кожен солдат, виконував накази і команди...



Полковникові не хочеться заглиблюватись у самоаналіз, надто тепер, коли після десяти років тривоги, здається, все вже стало на свої місця, і він вже не очікує помсти молодих націонал-патріотів, їх розвінчувань у пресі, їх імовірних терористичних актів. Його знову згадали, його досвід потрібний державі. І полковник повертається подумки в келію матушки Єпестимії. Що то була за жінка! Бой-баба! А красуня – писана! У 48-му матушку червону ігуменю відкликали в Москву, а може, й далі, куди вже не сягало око полковника... Повоєнний сплеск репресій, на превеликий жаль, втягнув у свій вир багато невинних, а головне – відданих радянській владі людей... Прикро, але якраз виживала, утримувалась на плаву, як лайно в ополонці, мерзенна мілкота, “людишки”, іудине сім’я...



Їх теж було чимало... Але пам’ять чомусь явила полковникові личко веселенької, хитрющої, як дідько, гуцулочки Марічки на кличку Чічка, очевидно, циганської крові, бо цокотіла румунською і ромською, мов рідними, бігала горами, як сарна, просочувалась через кордони, як нечутна змія. Вона знала найпотаємнішу стежку до кожної криївки, здавала своїх, мов яйця в сільпо, і дуже хотіла вивчитись на вчительку і стати директором школи в райцентрі. Унікальна дика тваринка без страху і докорів сумління, або, як тепер кажуть, без комплексів... А вони кричать: москалі! Совіти! Комуняки! Звичайно, було... Але й вас ваші ж дівки продавали, як печених раків на жидівському базарі!

Але, попри все, та Чічка своєю готовністю віддатися під першим кущем будила в усіх поспіль чоловіках таку хіть, що ті казились. Особливу любов мала до стрибків та всіх вищих чекістських чинів. Про це він дізнався згодом, коли сам попався в її... пасточку... Вона тоді, здається, вже була заміжня за якимось... вуйком з полонини. Коли він натякнув їй на цю деталь, Чічка захихотіла:

– Йой, таке кажете! У нас в горах, єк жінка не має любаса, а чоловік – любаски, то не ґазди!

Його здивував цей звичай. Гуляли безбожно і в його рідній хмільній стороні, але щоби блуд, перелюб був... гарною народною традицією чи священним сімейним обов’язком?! Такого він чув і не бачив...

Згодом, ближче пізнавши цей край і людей, переконався, що та похітлива баба просто брехала, або такі звичаї були не по всіх Карпатах.

Але тоді... він був шокований

“Дикари, форменные дикари, ну как их после этого уважать? Они же, как чукчи, должно быть гордятся, что их русские имеют и в хвост, и в гриву!” – думав, розохочуючись… на зло тій гордій, блідій панні Ольгусі, тому ніжному, недосяжному янголові-охоронцеві неіснуючої держави і якогось міфічного вільнолюбного народу, за який вона з братами голови клали… Йому аж наривало розказати недосяжній шляхетній панні, яка так гордилася своїм гордим народом, про Чічку. Навіть звести їх на очній ставці. Для розваги, ради сміху, аби скинути панну незбориму з її вигаданих патріотичних небес у лужу-калюжу реального життя. Убити морально. Знав: Чічка панну – доб’є... Але щось... остерігало, хоча був певний, що жінки ніколи більше не зустрінуться – звідти, куди небавом мала від’їхати панна Ольгуся, не вертаються...



Полковникові від спогаду про похітливе злягання на явочній квартирі, коли Чічка, тоді вже студентка-заочниця учительського технікуму, приїхала зі своїх гір на сесію, стає гидко і совісно. Це була єдина його зрада Наташі, і жодні службові інтереси не могли виправдати його ганебного вчинку. Краще б він завів інтрижку, або й роман з кимсь іншим, хоча б із тією ж витонченою Суламіф, чи неприступною ігуменею, чи навіть з котроюсь із безвідмовних “жриць кохання”... Чи з панною Ольгою... Врешті, він міг ту горду панну примусити... Так ні ж, лихий попутав його з тою, як тут кажуть, безличною курвою! З тією прости-господи, в котрої вистачило нахабства ще й шантажувати його якоюсь дитиною, нібито від нього, певно, надіялась, що він покине бездітну Наташу... Але позаяк Чічка шантажувала не одного полковника, то знахабнілу інформаторку ґебісти колективно вирішили приструнить бурятськими таборами, “де її в першу ніч розтерзають здані нею ж землячки”, а за заслуги перед Батьківщиною поставити директором сільської школи у сусідньому молдавському районі: щоб “свої” не дістали. Більше полковник її не бачив і не чув. Зосталася на згадку лиш сороміцька співанка про неї, яку сама Чічка співала йому із веселим реготом. Марії, видно, подобалось, що поза очі її величали страшним тоді іменем, хоч і наголошеним на останньому складі – Берія. В цієї дикунки не вистачало розуму навіть на страх перед розправою...

Дріж гидливості пробігає тілом полковника. Він ніколи не був святенником, тим паче не вдавав святого. Він бачив фронтових і тилових повій, цих відчайдушних чуттєвих самиць, які почувалися на війні, як у рідній стихії борделю. Він не... не користувався їхньою доступною щедрістю, але й не осуджував, знаючи, що не одна головонька солдатська, уцілівши, переконувалась коло них, що ціла... Він розумів молоденьких медсестричок, що кидалися в обійми солдатиків у передчутті свого останнього бою... І тих телефоністок, лікарок і санітарок медсанбатів і шпиталів, що ставали офіцерськими пепеже (походно-полевыми жонами)... На жаль, війна – хрест молодих... А молодість навіть на війні – молодість, і любов – навіть під кулями – любов... Одначе... щоб з такою одвертою... брутальною хіттю?!



Полковник хоче відігнати від себе спогад, як бридку зелену муху, але та муха дзижчить у його вухах вульгарною коломийкою.



Йой лиш вітер полонинов

повія-повія,

Дає медику “стрибочкам”

Марія-Берія.



Робіт з курвов, песі діти,

Що й дідько не вміє,

Аби-сь пукла, єк та жєба,

Марія-Берія.



Йой як тії же “стрибочки”

Берію ...ют,

То їм наші леґіники

Кішки віпускают...



У двері постукали. Дзижчання вмовкло. Полковник шарпнувся торсом, але ноги не розгиналися, і він, крекчучи та спираючись на руки, важко підняв своє худеньке тіло і пішов відчиняти. На порозі стояла знайома з виду приземкувата чорненька молодичка. Полковник хотів запитати, звідки він знає, але не встиг роззявити рота, як молодичка зацокотіла, що “така щаслива, така щаслива, нарешті, побачити такого легендарного чоловіка, такого знаменитого, такого”...

“Мабуть по телевізору”, – подумав полковник, бо й справді, де він інакше мав бачитися з цією молодою особою, якщо не вилазить зі свого бункера уже... років з десять – точно.

Молодичка бігла попереду полковника, зазирала в усі розчинені двері та йойкала:

– Йой! Та ви багатий жених! Скільки у вас кімнат! Цілий особняк, певно, ще з часів Франца Йосифа, а які меблі, які картини!..

Полковник зупинився біля дверей свого кабінету і розгублено чекав, доки молодичка оббіжить кухню і їдальню, але вона несподівано вигулькнула з Наташиної кімнати, захоплюючись “картинами, видно, вашої дружини... я про неї чула, ще студенткою була на виставці... і статті читала... так ніхто не писав про мистецтво... особливо про місцеве, гуцульське”...

Молодичка заметлялася по кабінету, мацаючи кожну річ, зазираючи у кожну шпарину. І знову полковникові здалася знайомою і ця нахабно-безпосередня манера поведінки, і цей... писклявий верескливий голос...

– Йой, один антикваріат, як в музеї! Та де! Такого і в музеї нема! І як це ви один серед такого добра, чи не скучно, може б вам квартирантку, молоду, гарячу, – молодичка грайливо повела плічками, завиляла задком, заморгала очками-брівками, – генерал мені сказав, що ви... удівець...

Але побачивши, що старий не реагує на її чари, безцеремонно хляпнулась у крісло і наказала ошелешеному таким безпардонним натиском полковникові:

– А тепер сідайте і розказуйте, все, що про себе знаєте.

Але полковник ніби не чув. Він стояв і пильно придивлявся до журналістки. Від уважного погляду полковника та зашарілася і кокетливо залилась різким неприємним реготом:

– Та ви що... так на мене дивитесь... йой, та мені аж... – і вмовкла, пронизана убивчим поглядом старого енкаведиста.

 
Наші Друзі: Новини Львова