І жаль за тим, що не збулось
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/kb6jv.html
І ЖАЛЬ ЗА ТИМ, ЩО НЕ ЗБУЛОСЬ
Жінка в чорному з’явилася посеред імпрези, саме в той момент, коли представник влади зачитував вітання президента. Безшелесно, як вечірня тінь, перетнула залу, магнетично притягуючи до себе погляди і ніби зав’язуючи їх на собі у тугий вузол, сіла на виднім місці у першім ряду зліва і втупилася у ювілянта, що возсідав на сцені, осяяний “юпітерами” і славою. Той, мабуть, теж помітив жінку. Непристойно для такої урочистої хвилини зарипів стільцем, навіщось став поправляти на столику перед собою рушник, совати короваєм, збиваючи з урочистого ритму не тільки високого привітальника коло мікрофона, а й усю “академію”. Поміж публікою, допіру ще уважною, прошелестів вітерець тривоги і хаосу, заскрипіли стільці, закахикали курці, зашепталось жіноцтво.
– Ви бачили?
– Авжеж!
– Вона прийшла!..
– Жах!
– Хто?
– Та ж он, та, в чорному... і в капелюсі з вуаллю...
– Де?
– Та он же! Сіла просто перед ним!.. Зліва, у першім ряду...
– То й що?!
– А ти що, не знаєш? Поганий знак! Кажуть, варто їй з’явитися на якийсь ювілей, як через тиждень ювілянта – тю-тю...
– Що – тю-тю? В тюрму, тобто – на зону...?
– Та де! Яка – зона? На цвинтар!
– Вона що – кілер?
– Який там кілер – відьма!
– Ой! Яка ще відьма!.. Ми вже від тої політики одуріли!
– При чім тут політика?
– А при тім, що людям хочеться у щось вірити, а нема у що! То вони й шукають: то – НЛО, то – цілителів з екстрасенсами, тепер – відьом! Особливо нє хрін дєлать людям творчєскім...
– Та чесне слово, що відьма! На собі перевірила... Тобто, на знайомому класикові. Прийшла на його ювілейний вечір. Посеред урочистостей! Ця! Як зловісна тінь! Сіла, посиділа й вийшла. А через тиждень – читаю некролог... І так – не з одним...
– Може, вона просто професійна фуршетниця, от ви й здибаєтеся щоразу на імпрезах?
– Та ні, на фуршет вона не ходить. Я ж кажу: посидить, посидить і йде. А через тиждень – некролог...
– Та то збіг...
– Який збіг?! Добрий мені збіг – лиш за цей рік десятків зо два відвезли на Байкове... І всі як один: класики, корифеї і метри... і навіть один маестро!
– То не пускайте, як таке діло!
Зала шуміла, лепетала, хвилювалася, як море перед бурею, але тривожний гул, здавалося, не долітав до жінки, що сиділа собі одиноко на стільці, зліва в першім ряду, наче на безлюдному острівці, і дивилася, мружачись, на осяяну сцену, як на захід сонця.
Насправді, шум нервував жінку.
“Яка непоштивість! Перед ними – така людина... А вони... що за народ! Як можна!..” – думала жінка, всією своєю напружено виструнченою поставою, високо піднятою головою в претензійному капелюшку з вуаллю демонструючи горде обурення. Але однаково, в глибині душі, вона була на сьомому небі від щастя! Адже тоді, коли вона втратила будь-яку надію, Бог змилувався над нею... Водій ввімкнув радіо і вона почула рекламу про Його ювілейний вечір у театрі української драми. Вона не повірила – подумала, що їй причулося. Але, певно, сам Бог не витримав і втрутився в її долю, бо за хвилин п’ять рекламу повторили. Вона зиркнула на дзиґарик – до початку урочистостей зоставалося дві години, досить, аби перевдягнутися і доїхати. І ось вона тут. І Бог знову зглянувся над нею, і привів до єдиного у переповненім залі вільного місця та ще й у літернім ряду!
О, вона була впевнена, це не просто збіг обставин, такі дива не відбуваються просто так – щось має статися... щось дуже важливе для неї. Звичайно, погано, що запізнилася – довелося йти через усю залу під сердитими позирками глядачів. Зате Він помітив її! Боже! Як Він весь стрепенувся, як метнув у неї, мов блискавку, свій характерний гострий соколиний погляд! Вона вся обімліла від страху і щастя, вибачливо усміхнулася, і, склавши молитовно руки, спробувала відтворити на обличчі під вуаллю невинну дівочу зніченість. І Він... О боже! Він... впізнав її, бо занервував, точнісінько, як тоді...
Жінка прикрила долонею очі, викликаючи з пам’яті, із сутінків далеких, милих серцю спогадів юний образ того, хто зі сцени стривожено позиркував у її бік із-за величезного, ніби несправжнього, полив’яного короваю.
– Хто її запросив?! Де вона взялася?! Виведіть її, ради Бога, виведіть її, – раптом ні з того ні з сього запанікувала якась старша пані в третім ряду з високою і теж полив’яною, як коровай, зачіскою, певно, дружина ювілянта.
– Та ви що, пані, ми ж зірвемо вечір! – зашикали на неї інші пані, що теж сиділи в третім ряду, певно, знайомі. – А скільки потім буде галасу! Нам того треба? І саме зараз?!. Не зважайте! Вона посидить та й піде... Робіть вигляд, що нічого не бачите, нічого не сталося...
– Так... але ж – прикмета... – хапалась дружина за серце, з жахом поглядаючи на химерний капелюшок у першім ряду зліва.
– Ой, киньте цей забобон! Якась самотня божевільна ходить собі по ювілеях... Подивіться бодай на той капелюх! Хіба нормальна людина таке начепить?!
– Та ні, вона не божевільна. Вона, кажуть, якась невдатна оперна співачка чи балерина... з драматичною, навіть трагічною долею.
– То й що – що з трагічною?! Ой, як мене ці знамениті лиходолиці дістали! Тоже ще Мурлін Мурло! А в кого вона щаслива, та доля! Може, в мене? Та мене б Шекспір злякався, якби про все моє життя дізнався... Але ж я не ходжу, як мара, не лякаю людей!..
Схвильований шепіт із третього ряду перекинувся на четвертий... шостий, пошелестів залою, обминаючи жінку в чорному, що сиділа царствено в першому ряду зліва, мов на троні, і дивилась замріяно на сцену, як на мальовничий захід сонця.
– Та невже це та знаменита колись кінозірка, забула, як її?.. Кажуть, вона змолоду спала з усіма відомими і знаменитими, а тепер по їхніх похоронах ходить, вся в чорному, та оплакує небіжчиків, перепрошую, на правах колишньої Музи... Умреш не встанеш, це ж додуматись до такого! Кажуть, бідні вдови на вухах, тобто на рогах стоять!
– Ні! Це не та! Ця лиш – по ювілеях...
– А Боже, де вони тільки беруться – ці божевільні!
– Ой подивіться: це таки правда, що вона відьма! Он, подивіться, як стривожився ювілянт!.. Аж лисина спітніла!..
Але ювілянта стривожила не з’ява дивачки в чорному. Грізно зиркнувши на чудну запізнілу гостю, він в ту ж мить забув про неї. Його гризла інша поява – ось цього п’ятирядного молоденького чиновника замість першої, другої, чи бодай вже й третьої особи держави... Він стільки набігався, накланявся... Рік потратив... І от – прислали цього хлопчака... Відчепно... А це значило, що не буде – ні ордена, ні звання...
“Отак мене пошанували!..” – думав, глухнучи від шуму в голові, що вже, здавалось йому, й на залу перекинувся і колихав нею, як вітер дібровою.
Початкуючий урядовець, збитий з пантелику неувагою до його гляголящої від імені влади особи, в цей час намагався перекричати шум, а коли йому це не вдалося, скоромовкою завершив привітання, тицьнув ювілянтові адресну течку, з якої читав, поклав до здерев’янілих ніг корзину з квітами, і швидко вийшов за лаштунки. На його втечу зала озвалася ріденькими оплесками.
“Люди бачать... Люди все бачать... Вони на моєму боці... – намагався розрадити себе, вкметивши вияв народної любові ювілянт. – Он як обурено гудуть...”
А народ справді вже морем клекотав, незважаючи на чергового чиновно-сановного привітальника.
– Мабуть, і в цього з тою ... м-у-узою щось було... Чула, замолоду вона красуня писана була, і талант мала, але через ту красу її далі ліжка не пускали...
– Що ви кажете?! Такий талант мала до цього... кгхи-кгхи...? Молодець молодиця...
– Навпаки! Не пускали, бо на ліжко не згоджувалась!..
– Та ви що? І чого б то!
– Справді, а чо’ ж вона так? Та ж одне одному не заважає...
– Ви так категорично судите, ніби по со...бі... кхи-кхи... н-да... біда, кажу, з цими самовпевненими красунями...
– А я чула – навпаки: що згоджувалась, ще й дуже... Була штатна ця... ну самі знаєте – хто...
– Звідки ви взяли, що я – сама знаю!?