Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Новели :

Сюрприз для феміністки

Переглядів: 5618
Додано: 23.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/q9tqv.html
СЮРПРИЗ ДЛЯ ФЕМІНІСТКИ


Новий рік! На носі Новий рік, а перед носом – довгий і темний, мов кишка, коридор, ледь освітлений природнім світлом при параднім вході та засидженою мухами лампочкою – при виході, тобто в самім кінці, біля туалету. Все решта – морок, отож мусиш просуватися по цій кишці обережно, щоб не наскочити на собі подібного, тобто колегу, і не покалічитись обом. Таке вже було. Слава Богу, не повбивалися, але довго соромилися... Тож треба бути обачним. Надто сьогодні, за кілька годин до Нового року, коли місцевий народ нервово блудить-сновигає коридором, чекаючи, коли ж, нарешті, його “зберуть і розпустять” на довгождані різдвяні канікули, вручивши традиційний пакет із пляшкою шампанського і коробкою цукерок “Вечірній Київ”.



Ти теж не витримуєш і вивалюєшся з облупленого кабінету у кишку, і, “о, а я що казала!” – зразу ж за порогом натикаєшся на щось м’яке, кругле, пропахле цигарковим димком. По зблиску очей впізнаєш: Микола. Решта все, що зветься Миколою, зливається з густим коридорним мороком, приправленим ще крутішим вуличним смогом, який проникає у всі шпарки і осідає у ваших легенях. Микола у вашому геронтологічному пансіонаті, чи то, пардон, обителі високого духу, наймолодший. Отож очі світяться з темряви молодечим запалом. Але що він робить під твоїми дверима? Хоча… яке це має значення, коли буквально за кілька годин Новий Рік, а ти ще тут. Зостається лише спитати:

– Ну що?

І почути:

– Та нічого! Чекаємо!

Отака розмова. Боже, яке досадне й буденне це чекання свята! Свята, якого, мов чуда, так хочеться душі... А ще душі хочеться казки хоча б раз у рік перед Новим роком! Одне слово, сюпрайзу! У своєму колишньому житті ти рідко мала казку, але свято було. У тих газетах, де ти працювала, зазвичай Новий рік починався за тиждень. Із ранку до вечора не вгавали, не зачинялися двері – з “наступаючим” вітали вдячні читачі і ще вдячніші дописувачі: хто словом добрим, а хто пакетом із тим же традиційним джентльменським набором: шампусик, коробка цукерок, кава плюс кіло апельсинів. Траплялася й палка сухої ковбаси, банка тріскової печінки чи ще якийсь делікатес. У ті важкі дев’яності, принаймні для тебе, це було суттєвою гуманітарною допомогою.

Рекламодавці були делікатнішими – приносили в конвертах. А влада на всіх рівнях – від районної до обласної – влаштовувала новорічні прийоми, так що обділених не було, всіх кудись запрошували, кожного, навіть заядлого опозиціонера-правдоборця, десь хтось вшановував грамотою чи премією. Одного разу ти навіть брала участь у новорічному карнавалі на водоканалі, де тобі так сподобалося, що просилася й на другий Новий рік, але змушена була йти на фуршет у податкову інспекцію, де було ще веселіше.

А 30 грудня, за день до зустрічі Нового року, зазвичай накривали столи в редакції газети. О, що то були за столи! У прокурених стінах божественно пахло такою домашньою смакотою, печеним і смаженим, що життя здавалося суцільним новорічним святом, особливо, коли за вікном тихо падав лапатий сніг...

Але це було давно і в провінції, де ще йдуть білі сніги, а люди вдячні і шанобливі, і було те у звичайній газеті, а не в патріотичному столичному часописі “Засвіт”, куди не заведено йти з шампанським, тим паче з ковбасою. Сюди йдуть з ідеями, інвективами, філіппіками, протестами, маніфестами, ухвалами, відозвами, зверненнями, як на барикади, як під Верховну Раду чи на революційний майдан. Цілий рік – ріками течуть. Та за тиждень до Новорічних свят ріки міліють, за три дні – всихають, і в редакції “Засвіту”, нарешті, наступає тиша й благодать. І так буде ще зо два тижні по Різдвяних святах. Аж після Маланки, коли заскрипить натужно, як ремінний пас на молотарці, сіросвитний будень, знову потечуть до “Засвіту” ручаями мудрі ідеї, гнівні протести, пророчі маніфести, доленосні ухвали, звернення до влади і відозви до народу...

І потечуть із таким світлим ентузіазмом, осяяні такою вірою в перемогу добра над злом, що тобі не розклямчиться писок зізнатися: у тебе ані віри вже, ані ентузіазму, бо з такою зарплатою тільки ідіот може з ентузіазмом у щось вірити. А якщо й розклямчиться, то твоя сльоза-скарга тут же згорить ясним полум’ям на ватрі патріотизму. Яка зарплата, жінко? То в них зарплата, у клятих олігархів, зрадливих депутатів, злочинних чиновників і решти ганебників, а в патріотів лише – щастя боротьби за щастя України! І це кажуть ті, хто на багатостраждальній українській ідеї розжився так, що й правнукам стачить проїдати та пропивати.

– Слухай, Миколо, ти наймолодший! Врешті-решт, один функціонуючий мужчина, піди і скажи редактору, що ні керівної ролі рідної компартії, ні цека, ні тим паче – чека, вже давно нема, що на дворі інша держава, що після Великої Жовтневої відбулося ще дві революції: Оксамитова й Помаранчева! Скажи, бо може він не знає, скажи, що йому нічого не буде за те, що він нас “збере і розпустить” за кілька годин до Нового року. Скажи, що до нас давно нікому діла нема! Бо якби було, то бодай на зарплату капали б, а не вигонили з приміщення такий важливий націєтворчий часопис...

Це ти так грубо натякаєш на сучасну суспільно-політичну ситуацію в державі та наше спільне недавнє партійно-радянське минуле, маючи на увазі і таке явище природне, як мімікрія, особливо її різновид – міметизм, коли, щоб вижити, зозуля маскується під сокола, а якась піранья – під невинного карася.

– Вже казав! – безнадійно махає рукою Микола.

– І що?

– Е, каже, то вам, молодому-зеленому, тільки так здається, що нема. А насправді... о-о-о... воно (а що за воно?) скрізь... і тільки пильнує... о-о-о, ви не все знаєте...

– Та ти що?!

– А то! Тепер сам озираюся... може й справді... Ти знаєш: страх – живучий! Я часом теж, як згадаю, як мене з університету вигонили... Та ж за Дзюбу! А я їм кажу: за що, хіба то я писав, оте все? Я лиш читав. Як і всі! А вони кажуть: але ж читали?! Бо підсунули, то й читав, – захищаюсь. А чому не повідомили, мовляв, куди треба? – питають. Та ж ви й без мене знали – Дзюба ж не ховався, – відказую. Якщо ви такий розумний, кажуть, то щоб вашого духу ніде не було! І вигнали, і в газету не брали, не те що в якийсь журнал. Дзюбі нічого, професором став, академіком, друкують, героя України дали. А мене – під зад копитом: знай своє місце, Миколо, і не патякай, чого нам не треба! О, то вони вміли! А зараз – вітаються, руку подають. Тисну, свої ж люди, а страх теж тисне... леге-е-е-енько – за серце, чи що там усередині...

Ну от! Таки наступила на болючий Миколин мозоль – його дисидентське минуле. Завівся – на годину. Очевидно, його й справді настрахали добряче в юності, коли на старість той переляк починає перти з чоловіка манією переслідування і фобією спецслужб.

“Боже-Боже, скільки в нас жертв минулих воєн і революцій!” – думаєш, ніжно жаліючи кожного, бо сама така. Різниця тільки в тому, що носиш під жилеткою не страх, а вже згірклу цікавість: коли ж бо, нарешті, ми виберемося з цієї темної кишки, з цього тунелю безпросвітного – на світ Божий та ще з нашою ментальністю, в буквальному державному розумінні даної проблеми?

Ти думаєш так тому, що вважаєш нашу національну ментальність найбільшим нашим національним лихом. І тому, що сама уражена цим поголовним лихом. Адже і в цю патріотичну дірку ти потрапила з ментальних причин. Тебе ж, ідіотку, добрі люди запросили – куди? В поважну газету, з окладом 400 гривень по відомості плюс 400 доларів – у конверті. Царські умови: комп’ютер, двоє в кабінеті, безкоштовні обіди і дешевий бар. А головне – доступ у найвищі сфери і владні емпіреї. Щодня по телевізору показують: то з прес-конференції в Кабміні, то з кулуарів Верховної Ради. Рідна провінція – на вухах: оце злетіла, оце кар’єра! Тільки працюй, а ти у відчаї: дух – не той! І акустика в кабінетах така, що не встигнеш слово мовити, редактор – у курсі, викликає, научає, хоч ти не знаєш, в чому твоя вина. А вина твоя – твоя довбана українська ментальність.

Тож одного разу ти не витримала. І спустилась із державної високості на самісіньку землю, де зостався тільки сам народ, тобто у патріотичний часопис “Засвіт”, де дух – той, але, (і ти швидко це зрозуміла), одним духом ситий не будеш. По-друге, згодом, принюхавшись, запечалилася, бо дух той виявився ще з тим душком!

Отож бо й воно, що від добра – добра не шукають. Звісно, щоб геть не розчаруватися, ти заспокоювала себе медитаціями на тему: “Нічого у світі немає досконалого”. Воно то так, але щоб напередодні Нового року...

Ну от, ти знову заводишся, мітингуєш, накликаєш на себе немилість начальства, замість того, щоб тихенько змитися, залишивши по собі добру пам’ять:

– А Бо-оже, в мене таке враження, що я досі живу в есесесері! Та відпустіть людину додому, в мене ще – ні ялинки, ні салату “олів’є”, підлоги не миті, а гості вже в дорозі. Брат-сестра везуть дітей у столицю на ялинку, а подруга – внуків, аж двох, наче та ялинка на Хрещатику бозна-що, а не ялинка. А мені ще встигнути треба білизну в пральню закинути, вони до вечора працюють, бо за наші зарплати дідька лисого купиш, а не машинку. Нє! Йду звідси, від цих рудиментарних залишків печерного патріотизму, йду к чорту до молодих і спритних, до конформістів, бо бачу – пуття не буде! Ми ж усі – о, по вуха там, у минулому! І, взагалі, чого я тут гнию! В цьому патріотичному закутку, коли мої колеги давно продалися олігархам... Заробляють тисячі... Ти-ся-чі! При тім – доларами! Кільком найкреативнішим і найчеснішим олігархи навіть місце у Верховній Раді зафрактували. І от тепер вони навперебій переконують одурілий від правди електорат, що їхня партія, і ті, що в ній, найпатріотичніші, і лиш вони хочуть добра народові. І хоч би що! А я тут, як ідіотка, за такий щербатий гріш...

Господи, що ти городиш!? Знову звинувачуєш інших у власній дурості. Тебе що, сюди волоком тягнули? Тебе ж заманила сюди твоя національна ментальність. От і питай з неї. Або заткнись і хиляй зустрічати свій жебрацький Новий рік! Але – пізно міняти погляди і прапори, бо ще один такий самий раб ментальності – Микола уже приєднується до очолюваних тобою ріденьких лав протестантів. На ваші голоси прочиняються двері кабінетів, коридор світлішає, і в нім уже видно розпливчаті силуети замучених чеканням колег. Тобі їх жаль. Тобі взагалі шкода чесних, наївних людей, які ще вірять у щось високе і світле, чи то пак всіма фібрами душі хочуть вірити у щось високе й світле. Ти їх жалієш, як жаліють невиліковно хворих, як саму себе, теж – слабу на голову...

– Якщо я не буду вірити у щось високе і світле, я повішусь! – каже Ніна-коректор.

– А я вже ні у що і нікому не вірю! І не хочу вірити! Бо як мене ще раз обдурять, тоді вже точно повішуся! – каже друга Ніна, теж коректор. Жінки стоять пліч-о-пліч у дверному просвіті і нагадують тобі два боки однієї медалі. Але це краще, ніж бути одній людині такою медаллю на два різні боки. Як оце ти: з одного боку ні у що давно не віриш, а з другого – хоч убий, хочеш вірити! До плачу, до істерики! Але – у що? “У Бога. Тільки у Бога!” – дзвенить дзвоном піднебесним один бік-сторона. “Але ж Він не любить мене...” – дзвенить сльозою другий бік-сторона. А далі за цим передзвоном, в душі починається одна метафізика і паранормальні явища, в порівнянні з якими наш темний коридор – ніщо! Точніше, в тобі прокидається – ні, не душогуб, гірше: феміністка! І цей рецидив насторожує, оскільки фемінізм із тебе починає перти не з добра й переважно у хвилини великої депресії.

– Мужики! – потрясаєш повітря. – Ну мужики! Довели! І народ, і державу – до ручки! Я взагалі, не можу збагнути, як у такій кишці, як оця, в якій нас ось зараз, в цю мить, квасить начальство і перетравлює епоха, ще народжується, ні, вилуплюється на світ Божий якийсь журнал, а по-нашому, по-високому – ча-со-пис, натоптаний високими ідеями і роздумами про прекрасне! Бо що може народитися у цій темній кишці! І чому єдиний часопис, який стоїть на позиціях державотворення, часопис, який утверджує ідеали нації... гибіє у таких умовах?!

– А до чого тут мужики? Ви, пані балакайте, та не забалакуйтесь! Що, ми не такі самі люди, як ви, жінки? Нам іще гірше. Але тільки що – чоловіки винні! – перебиває тебе з темряви найстарший з-поміж колег – аксакал-саксаул Жеребовський, у якого, справді, від чоловічого одне звання зосталося, тобто прізвище. Правда, тут усі такі, від яких одне звання лишилося, та крихти віри, що хтось іще читає наш ЧА-СО-ПИС. Бідні, наївні літописці-часописці... Хоча, за великим рахунком, як свідчить історія, праця деяких усе-таки оцінена вдячними нащадками...

– Та кому ми потрібні з нашим високим патріотизмом, мовою рідною і чужою державою... нас уже давно ніхто не читає! Заспокойтесь і живіть, як усі, – хихикає ще один рудиментарний залишок колись суцільно патріотичної нації Федір Парасочка.

Як ніхто в цій кишці, ти розумієш його гіркий скептицизм. Бо й справді, найстрашніший планетарний катаклізм ніщо проти горя цього чоловіка. Це ж треба звікувати вік, прости Господи, Парасочкою! І не звередитись! Не дивно, що в нього й голос пискляво-плаксивий, лише дивно, що грудей не підмощує, як Вєрка Сердючка, та квіток на шапку не чіпляє... Хоч і це не страшно, страшно інше, те, що фемінізація українського поспільства почалася ще задовго до української незалежності й демократії! Якщо судити з ветхого Парасочки, то ще із сімнадцятого століття! Якщо не з шістнадцятого! Отак: одні на Січ, а другі – за піч! Тих вибили, а ці, за піччю, вусаті Парасочки-Парасоньки у запасках, зосталися і розмножились... А лиш-но з-поміж них потроху починали й справжні чоловіки прокльовуватися, як знову – прополка: революція або війна! І так із покоління в покоління, аж донині. І знову, куди не подивись – одні Парасочки! Та невже серед оцих Парасочок не знайшлося жодного чоловіка, якому б захотілося стати – Парасищем?! А як по-чоловічому мужньо звучить: Вернипараска чи Поцілуйпарасочка, а то й просто – Затулипараска чи Любипараско? Невже хромосомні поломки у генах нашого народу набагато серйозніші, ніж здається?!

Щойно народжена нова версія старої теорії катастрофічно прогресуючої фемінізації українського чоловіцтва тобі подобається, хоча ще більше розтроюджує і так зболену душу. Але твій новий випад проти начальства випереджає технічний редактор Катя:

– Я тоже возмущаюсь, – каже вона, виставивши голову з комп’ютерного цеху. – У мєня тоже рєбйонок, и мать старая, и я тоже хачу, как нормальниє люді, встретіть Новий год! І то дома, а нє в етой, ізвєнітє, дирє...

От що значать невирішені соціальні питання! Вони об’єднують народ краще за найкращу ідею! Одним махом! От уже до протестних акцій націонал-патріотів долучилися ще й москалі-шовіністи! Тепер нема сумніву: з такою широкою коаліцією-опозицією – перемога за нами!

У цю ж мить відчиняються двері приймальної редактора і секретарка Лариса Степанівна, жінка, гостра, але справедлива і всезнаюча, як і годиться людям її професії:

– Ви тут не дуже шуміть із тою дірою, бо щоб вам не довелося ще за нею плакати!

Діра завмирає. Освітлені різким електричним світлом, що виривається крізь прочинені двері приймальної, обличчя працівників журналу “Засвіт” помітно бліднуть.

– Невже таки виселяють? – питає тремтячим голосом Іларій Христофорович, завідувач відділу історії культури, який, виявляється, теж чекає в коридорі кінця ненависного трудового дня.

– Ще й як! От саме про це зараз і говорить редактор... Доки ви тут обурюєтесь!

Усе чує Лариса Степанівна – честь і совість нашого поточеного злиднями, як шашелем, ідейно й морально нестійкого колективу.

– З ким... говорить?

– З тими, хто виселяє. Так що свята не буде, зайдете через секунду в кабінет, візьмете кожен свій пакет із шампанським і апельсинами і – по хатах!

Двері приймальної зачиняються, і в коридорі знову стає досадно, аж моторошно. Хоча лякатися, тим паче жаліти, на твою думку, нема за чим. Хіба що за своїм дурним розумом... Та тільки не за тими копійками, які називалися зарплатою, бо насправді були милостинею, капнутою в капелюх доброю діаспорою за нашу вірність національній ідеї! Однак, коли чесно, шкода ідеї...

Але ж, як відомо, ідеї живуть доти, доки живуть їхні носії... А їх он скільки притихло у темряві передноворічній! Їм і прапор у руки – хай несуть! А ти, нарешті, візьмешся за розум і підеш, як усі нормальні люди, заробляти копійку, достойну людини, у якусь нормальну російськомовну газету, якусь “Котлету по-столичному”, і заробиш ту копійку, і купиш десь на околиці квартирку, хай однокімнатну, хай третьосортну, але свою, але в Києві... Отож, слава Богу, що нарешті – сталося! Отож, бай-бай, любі колеги, залишаю вам на Боже ваше шампанське, і – з Богом, Парасю, доки люди трапляються, тобто біжу додому, де мене чекають мої голодні діти-студенти і, слава Богу, жодного фемінізованого чоловіка.

– Боже, як хочеться казки у ніч новорічну! Боже, як хочеться чуда й дива! Або хоч мацюнького сюрпризу долі! О сюпрайз, сюпрайз! – вигукуєш, як наївна гімназистка, щоб перевести думи і розмови у святкове русло. Але твій романтичний порив недремні колеги збивають із траєкторії польоту, як горобця – шапкою! Бум! Ляп! З піднебесся – у передноворічну хляпавку.

– Вам треба чоловіка! – строго, як діагноз, оголошує, прочинивши двері приймальної, на весь коридор Лариса Степанівна. Вона думає, що ти незаміжня.

– Заміжніх жінок видно за версту: вона тобі копійки не потратить на помаду чи модні ганчірки, – каже Лариса Степанівна, маючи на увазі себе – взірець справжньої шлюбної жінки, української матері-берегині, безгрішної, як мати Тереза, витривалої, мов колгоспна коняка, терплячої, як соціальний працівник...

Отака ментальність переважної більшості українок! І цим усе сказано і запрограмовані усі наші національні невдачі і поразки! Ти розумієш, що Лариса Степанівна метає камінням у твій бік, хоч знає, що у твоїй засмальцьованій косметичці: помада – за п’ять, пудра – за шість, а дезодорант – за сім гривень. Дешевших просто не буває! А на тобі – позичений у дочки светр і джинси бозна-якого століття. Але цей докір – тобі, за те, що ти, підла, посміла покинути чоловіка напризволяще. В очах Лариси Степанівни ти – майже гуляща, повія, феміністка, фе-е-е... Фе! І ще раз – фе!

Але ти принципово не хочеш метати ані каміння, ані бісер у свою опонентку, тобто дискутувати і псувати собі нерви перед таким святом. Тому тільки рукою махаєш: що з вами говорити! – і гордо повертаєшся у свій сірий, наче камера в СІЗО, кабінет, не помічаючи, що в душі дискутуєш і псуєш собі нерви, бо, на твою думку, усе навпаки: саме такі добропорядні, як Лариса Степанівна, матрони, зациклені на чоловіках, розбещують суспільну мораль святим переконанням, що чоловік, хай навіть завбільшки з горобця, мусить бути при кожній жінці, їздити на ній, як воша на собаці, пити з неї кров, а вона тим повинна неймовірно пишатися, хизуватися, вишивати його портрети хрестиком і оспівувати у піснях, як безстрашного і безсмертного козака Мамая. Так вони думають, жінки типу Лариси Степанівни. Страшні жінки, бо це вони – жилаві, роботящі й милосердні, зіпсували чоловіцтво тим, що нічого від нього не хочуть, не вимагають, усе йому прощають, бо він – чоловік, бо що з нього візьмеш, він-бо чоловік, йому треба прощати, пестити-няньчити-плекати, як оту цяцьку тамагочі, що японці придумали.

– Ми контужені роботою, як риба динамітом, – думаєш гірко, бо жадання солодкого щастя не минає, а навпаки – розбуркує в душі приспані інстинкти і принишклі єресі. – Навіть те, що зветься у людей сексом, ми глушимо роботою. Скажіть на милість, люди добрі, чи ви, йдучи вулицею, в селі чи в місті, в будень чи свято, десь бачили в наших краях безтурботну жінку за тридцять? За двадцять, може, й бачили, але за тридцять!.. Траплялися такі? Тоді то були не наші краї. Жінки, може, й наші, але краї точно не наші. Або ці розкішні жінки не ходять тими дорогами, що я. Може, літають на помелі чи тарілках із золотим обідочком, бо на пещених личках тих, хто виходить царствено з “майбахів” чи “лінкольнів”, щось теж мало щастя написано... Одна гризота: як його, цього павука, обдурити, обвести круг пальця, як йому догодити... А ця гризота, повірте, ще важча, аніж робота на полі, а кар’єра забезпеченої жінки, гірша за каторгу каменяра у гранітному кар’єрі! І все – через нашу національну ментальність...

Однак, усвідомлюючи це, – не каємось! Замість того, щоб, об’єднавшись, взяти верх, і далі ходимо по узвичаєному зачарованому колу: одне дитя – коло цицьки, друге – тримається за поділ, в руках – кайло, а на шиї – його величність – тлустий трутень...

– Але – так має бути. Тільки так і не інак! Так було від Адама, так мусить бути нині, і прісно, і на віки віків, амінь, інакше світ завалиться, – свято переконані жінки типу Лариси Степанівни.

Боже, скільки вони... ми... самі собі наробили зла з тими святими переконаннями! Ні, таки доведеться притягти сюди Шурка. Поставити при вході чи при столі Лариси Степанівни у приймальні і хай співає. Хай і Ларисі буде солодко від того співу солов’їного, не лишень тобі.

– Ти ще не знаєш горя, – каже зазвичай Лариса Степанівна. – А якби ще й бив? А співає – хай співає. А ти й собі підтягуй. У два голосочки: “Цвіте терен, цвіте терен, а лист опадає. Хто з любов’ю не знається, той горя не знає”...

– Ти ні з яким не зможеш жити, бо ти нетерпляча, – каже старорежимна твоя мама. Ти дуже багато хочеш від чоловіка, – каже практична твоя сестра, теж – жертва споконвічної патріархальної ментальності.

– Мені важко уявити чоловіка, який би витерпів усі твої комплекси і командирський баритон, – каже сучасна з усіх боків твоя дочка, аби назолити тобі за свого інфантильного батька. Ти не сердишся, бо знаєш, що розумом дочка на твоєму боці, але серцем... Тому вона щоразу додає:

– Ну що ти з них хочеш? Думаєш, твій син ліпший?.. Чи інші мої ровесники?.. Усі вони, як ти кажеш, жертви нашої національної ментальності... І – материнського виховання. Хіба ти з власного сімейного досвіду не знаєш, що сини всіх активних, сильних характером матерів – тюхтії і підкаблучники?

– Твій брат не такий і ти це добре знаєш. Він справжній мужчина. Він весь – у мене. А ти – ти, як твій татусь – святий співучий херувим! Тобі б тільки мені заперечувати! І звинувачувати! Ніби ти не знаєш, що я ради вас покинула все і приїхала сюди, в Київ, щоб ви змогли се6е реалізувати, а не...

 
Наші Друзі: Новини Львова