Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 11 грудня 2019 року

Новели :

Дама останнього лицаря

Переглядів: 5104
Додано: 23.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/tylje.html
ДАМА ОСТАННЬОГО ЛИЦАРЯ


– Мадам, я не радив би вам у таку погоду виходити на вулицю.

– Ще чого?! Осінь, як ви знаєте, шановний Гансе, моя улюблена пора. Окрім того, як це я можу від’їхати, не попрощавшись із містом, в якому минули мої дитинство і юність?!

– Авжеж, авжеж, я вас прекрасно розумію… Але ж на вулиці зимно і вільгло… Вважайте на своє горло. Чи вам треба катару якого альбо інфлуенци? Мені – ні. Я волію бачити вас здоровою.

– Ах, пане докторе! Я не дитина і відаю, що творю… Крім усього, на дощову погоду маю блузу з високим ковнірцем. – Голос лікаря, якого вона знала чверть століття і чверть століття кликала його Гансом (їй здавалося, що всіх лікарів зовуть тільки Гансами), починав дратувати її. – Врешті, дозвольте мені одягнутися, адже, як не є, ви все-таки чоловік, а я – дама…

Певно, присоромлений Ганс тихо вийшов (принаймні у дзеркалі не видно було його похмурого відображення), хоча міг би й залишитись і помилуватись, як вона одягається… як одягається справжня жінка. Однак… бачив би Ганс, як вона роздягається! О, це високе мистецтво богинь, що виходять на берег, вивільнюючись із піни морської під звуки небесних флейт! Боги і смертні герої тоді шаленіють… Вона не раз спостерігала цей шал, ба навіть гралася ним, мов кішка палаючим клубочком…

Мадам тихенько засміялась, одверто милуючись своїм струнким, як у балерини, тілом, гладенькою шкірою кольору слонової кості, що засвідчував породу, тонкими і довгими пальцями, пишним рудавим волоссям. “Яка жінка, яка розкішна жінка!” – захоплювався кожного разу при зустрічі з нею поет Міхай Міхалакіоає, що любив її пантоміми з роздяганням, а згодом помер від сердечного нападу, та, на щастя, в ліжку іншої жінки.

Але над усе їй подобалося одягатися. Ах, як вона любила одягати своє тіло в прохолодні шовки, важкі оксамити, серпанки шифонів! Любила, щоб зап’ястям тонким було важко від золота браслетів, а високій шиї – від коштовного каміння! А ще більше любила вона перевдягати свою душу в образи інших жінок. Коли вона виходила на сцену Grand Opera в кімоно Чіо-Чіо-сан чи в тозі Електри – на кін Віденського оперного, блискуча публіка здіймала шквал аплодисментів. Однак Енріко це не подобалося: волів мати жінку при хаті. Так казав, але виглядало на те, що просто заздрив...

Мадам якусь мить наслухала далекий шум минулої слави, поправляючи хмарку білих мережив на грудях. Але, згадавши, що час іде, прискорила урочистий ритуал одягання. На довгу і вузьку (щоб виглядати ще стрункішою) чорну спідницю накинула бордовий приталений жакет, одягла м’які лайкові рукавички, під колір їм туфлі, і аж потому – обережно, мов скляний, примостила на рудавім пишнім волоссі найціннішу деталь свого туалету, свою гордість – дивовижний, тонкого велюру капелюшок, на широченних крисах якого вмістився цілий оберемок небачених квітів і пір’їн райських птиць.

Пречудово! Тепер (доки всі сплять і не стовбичить за плечима надоїдливий Ганс із його інфлуенцою) можна й пройтися, звичайно, прихопивши свій чарівний, з оборками парасоль і відзіґорну торбинку, обшиту самоцвітами.





Нічний дощ натрусив на мокрі алеї різнобарвного листя, і вона обережно ступала по ньому, як по м’якому персидському килимі, роздивляючись хитросплетені візерунки, гармонійне поєднання кольорів, вгадуючи, з якого дерева який листочок. Цей парк, як і будівлі, колись належали багатому німецькому барону. Отож саджанці для парку привозили із кращих ботанічних садів Європи, Азії і навіть Америки. На жаль, ті чудовні тюльпанові дерева, ті магнолії і сакури давно повсихали, зоставшись рожевим туманом у її спогадах про дитинство. Парк, або, як колись казали, город, постарів, зникли останні екземпляри цінних реліктових порід, залишилися тільки старезні дуби, липи, осокори, сосни та білокорі буки. Та в цьому теж був свій шарм – їхні могутні стовбури і розлогі крони створювали ілюзію правічного лісу. І вона любила цей ліс, ці будинки, що берегли спомин про минулі часи доблесті і честі, коли чоловіки ще були лицарями, а жінки – ніжними трояндами їхніх мрії і пожадань.

Важкі краплі роси, відірвавшись од гілля дерев, глухо гупали по дашку парасоля, легеньке золотаво-бордове листя звільна кружляло, опадаючи барвистими метеликами на лискучий вологий асфальт.

Минаючи будку зі святим Петром, як вона називала чатового на воротах, Мадам стишила хід, розмірковуючи, як прошмигнути у хвіртку непоміченою, але воротар спав, закинувши по-пташиному голову, і вона випливла за ворота майже невидима в ранковому осінньому тумані.

Поодинокі в суботній дощовий ранок перехожі впізнавали її, і від цього Мадам було радісно і смутно водночас і ще більше не хотілося покидати такої чудовної пори місто, яке вона любила всіма фібрами душі, а воно відповідало їй взаємністю.

З-за рогу старого, як світ, будинку з вибитими вікнами, що баввонів між дитячою поліклінікою і новозбудованою церквою Покрова Пресвятої Богородиці, з’явилася необ’ємна, схожа на копицю сіна постать, в якій Мадам впізнала лахмітницю Параню.

“Ох, ці вічні знедолені, вічні нужденні, як втамувати їхні печалі?!” – подумала. Але, помітивши, що Параня шарпнулася в її бік, Мадам замахала руками, даючи зрозуміти, що зараз їй ніколи, але в інший час вона зробить усе, чого Параня забажає. Тож Параня вклякла на місці, а Мадам заспішила через проспект Незалежності до дверей, над якими красувалася вивіска “Салон краси “Фантазія” і за якими завжди, навіть в такий похмурий осінній ранок, чекали на неї з радістю.



– Йой, дівки, хто до нас іде? – першою помітила Мадам чоловічий майстер Ніна Львівна. – Йой, що зараз буде! Що зараз буде! МХАТ і Голлівуд! Ніхто – ані пік! І не хихотіти – Мадам цього не любить. Лише – слухати, мовчати і слухати! Швидше, швидше стілець…Так! А тепер всьо! Конєц! Тихо. Ша.

У салоні краси “Фантазія” заметушилися, забігали, засовали стільцями, охаючи та ахаючи, далі вмовкли і зосередилися на головах клієнтів. У глибокій, незвичній для подібного закладу, тиші було чути тільки стрекіт ножиців та шурхіт спадаючого на клейончасті фартухи волосся.



Скрипнули двері, застукотіли у коридорчику каблучки, і в квадраті одвірків, як у старовинній, облуплені багетній рамі, намалювався екстравагантний портрет Мадам. У чорному капелюшку з оберемком квітів на широченних крисах вона була схожа на тоненький опеньок із прилиплим до голівки опалим листям. Щоб не розсміятися, перукарки округлили очі від вдаваного захоплення, знову заохали й заахали, засипаючи Мадам вигуками та запитаннями:

– Йой, що за файний капелюшок?! І як пасує вам! Але ж де це ви були так довго? Чому не заходили? Звідкіля приїхали? Певно, з морів… Чи з самого Парижа? Що то люди живуть, не те що ми – світа білого за роботою не бачимо…

На гамір із дверей канцелярії виглянула сердита директорка і хазяйка “Фантазії” Гільда Шульц, але, побачивши Мадам, розцвіла привітною усмішкою:

– Єзус Марія, кого я бачу! Які люди! Вас так довго не було, що я подумали, борони Боже, ви загнівались або знайшли собі достойніших майстрів, хоча навряд чи в нашому місті є щось ліпшого за нашу “Фантазію”. Але – чого ж це ви стоїте? Дівча-та!

З усіх сторін зі стільцями в руках кинулися до Мадам жіночі та чоловічі майстри, візажисти та манікюрниці. Стали хором припрошувати:

– Сідайте, пані-мадам, та сідайте, пані-мадам!

– Ах, пані, які ви... пардон, смішні... Скільки я вас учила: кажіть або пані, або мадам, адже це одне і те ж. А так виходить – масло масляне. А ви ж культурні дами...

Поблажливо усміхаючись на всі боки, Мадам граційно (як їй здавалось) опустилася на крайчик стільця, якраз так, щоб лікоть лівої руки ліг невимушено на спинку, а кисть артистично звисала, і перекинула ногу на ногу. Це був сигнал: сигарету! І персонал салону краси, забувши клієнтів, кинувся навперебій пропонувати кожна свої та кресати запальничками. Мадам вибрала “Marlboro”, припалила і, солодко затягнувшись димком, рішуче заперечила:

– Ні-ні, так не годиться. Спочатку розповідаєте про свої новини ви. А потому – я. Згода?

– Авжеж, авжеж, – защебетали улесливо перукарки-цирульники, візажисти-масажисти. – От у Ніни Львівни третій внук народився. П’ять двісті. Велетень. Дочці кесареве робили... В Мілени дочка в Німеччину поїхала, нянькою. Карина заміж збирається. А Гриша – в Ізраїль...

– Тільки не туди, – злякалась Мадам, – там стріляють. У Штати теж не варто – там багато грошей і мало культури. В Німеччину? Колись там були Бах, Бетховен, Вебер, Вагнер. Тепер – одні “фольксфагени” і турки... В Італію? Хтозна... Вони всі там надто темпераментні і балакучі. Тріскотять, як сороки. Важко зосередитися в такому, пардон, торохтінні на прекрасному, тобто – пам’ятках архітектури, не кажучи вже про картини великих майстрів Відродження... Але музика... Пучіні, Верді... Там співає навіть каміння... навіть драбини... Ах, “Ля Скала”... Вони кричали мені: “Саломея! Санта Саломея!” Але що вам та музика? – спохватилася Мадам. – З неї малий хосен, маю на оці – користь. Отож, пані, коли вже їхати, то їхали до Швейцарії, багатої, як тепер кажуть, толерантної Швейцарії, або найліпше – до Австрії... Старої, доброї Австрії. Як от ми з Фердинандом...

– Із Фердинандом?! – здивувалася Гільда Шульц. – Але, Мадам, – хто то є? Здається, мужа пані звали трохи не так? Здається, адмірал Каса... Кара...

– Адмірал Косоворотов, – печально поправила Мадам, опустивши очі. – О так, тоді він був моїм любим, дорогим мужем. Але хіба пані не чули про ту страшну трагедію в холодному Північному океані? Про ту жахливу катастрофу, що забрала життя сотням молодих здорових мужчин?!. Як у кожного чільного зверхника, у мого чоловіка, зіхер, що було чимало можливостей вирятуватись. Але він цього не зробив, як справдешній офіцер, як людина чину і честі, як, врешті, капітан корабля! Ті, котрим вдалося порятуватися на човнах, бачили, як він повільно, разом з пароплавом, опускався в олов’яні хвилі жорстокого моря. І при тому жодна риска на його обвітренім лиці не здригнулася...

Подих Мадам, здалося, перехопив спазм, але вже по хвилі вона продовжувала:

– Я важко пережила ту непоправну втрату. Назавжди залишила Санкт-Петербург і театр, оселилася на березі Льодового океану, у простій хижі рибалок, і все чекала, все виглядала, як вірна Пенелопа, свого Одіссея. Але він так і не повернувся...

– Яке горе... яке горе, – заохали служебки краси разом з недостриженими і недофарбованими клієнтками, що тим часом і собі непомітно долучилися до співчуваючих. – І що ж далі?

– А далі... роки печального вдівства, скорботи і самотності. Аж до того благословенного дня, коли я стріла в Баден-Бадені Фердинанда...

– У Баден-Бадені? Фердинанда? Ах, це так романтично! І як це сталося? Ради Бога, розказуйте! – вмирали від нетерпіння перукарки на чолі із Гільдою Шульц, оточивши Мадам щільним кільцем та не зводячи з її блідого нервового лиця голодних поглядів.

– Атож, коли моє здоров’я забрала туга за коханим чоловіком і суворий клімат Півночі, і мені зосталося три чисниці до смерті, деякі маєстатні люди з оточення адмірала, мого покійного любого мужа, вирішили силоміць, майже силоміць відвезти мене на води в Баден-Баден, аби повернути знову до життя. За кілька тижнів мені, зіхер, що стало набагато ліпше, я вже могла самостійно робити променад і навіть радіти сонцю і файній погоді. І от, коли я прогулювалася по цьому чарівному містечку, в елегантній білій сукні від Коко, маю на оці Коко Шанель, у білому ажурному капелюшку її ручної роботи, я побачила... Його! Він був такий елегантний, такий вродливий і також – у білих строях. Виділявся тільки срібний ланцюжок швейцарського кишенькового годинника і срібляста краватка... О майн Гот, як то було чудесно! Він нагадував мені мого любого адмірала. Тільки той носив біле із золотим: золоті позументи, ґудзики, погони і кокарда... І я зрозуміла – це Боже провидіння... мій адмірал, мій лицар чину і честі, а тепер, по смерті, мій янгол-охоронець послав мені друга... Що ж до Фердинанда, то уздрівши мене, всю в білому від Коко Шанель, він... втратив мову, теж збагнувши, що я – його судьба. Так ми запізналися... Хоча, як відтак прояснилося, були знайомі давно, ще з тих благословенних часів, коли я разом із Ромі Шнайдер пробувалася на роль Сісі – дружини Франца Йосифа... Маю надію, пані відають, про кого йдеться? Отож Фердинанд... – Мадам, потупивши по-дівочому очі, вмовкла. В салоні краси “Фантазія” запала мертва тиша...

– А далі, що ж було далі? – нетерпляче засукала кулачками Карина, з жахом здогадуючись, що Руслан із дзиґарні біля гастроному, за якого вона зібралася заміж, не адмірал і не Фердинанд, але найтрагічнішим було те, що такі лицарі ніколи й не стрінуться на її дорозі, абись вона прожила в Чернівцях усі дві тисячі років!

– Дитя моє, – ніжно взяла Каринину руку лайковою рукавичкою Мадам. – А далі були місячні ночі, і шелест столітніх дубів, і кава у маленькій кав’ярні, і вечеря на двох у ресторації “Розен кавалєр”, себто “Лицар троянди”, і врешті... освідчення. Просто і скромно. Як буває з усіма закоханими. Вінчалися ми у Відні, в Соборі святого Стефана, за давньою родинною традицією баронів Естерґазі, принців цісарської крові...

– Так він ще й при-и-инц?! Потряса-а-аюче!.. – побіліла Мілена, згадавши селянсько-пролетарське походження власного чоловіка, інженера водоканалу.

– О люба, чи стала би я до бесіди з простолюдином?! Хоча справа не в походженні, не в посадах... Справа – в лицарстві, а воно, як свідчить житейський досвід цілих поколінь романтичних і достойних жінок, притаманне тільки чоловікам голубої крові і високої культури... Наша перша шлюбна ніч... – папірусна шкіра на щоках Мадам порожевіла, – ми провели її в родинному замку баронів Естерґазі біля невеличкого містечка Кітсзеє, що розкинулось у квітучій долині Дунаю... Білі троянди... вони були всюди. Море білих троянд!.. Мені досі голова паморочиться від їх божійних пахощів...

– І що він вам подарував на весілля? – поцікавилася, зашарівшись, Карина. Салон розуміюче перезирнувся.

– Ах, що подарував мені Фердинанд? Ах, мій любий Фердинанд подарував мені перстень своєї матері з діамантом у 20 каратів...

– Везе ж людям, – раптом схлипнула Ніна Львівна. – А тут... лишень п’є і п’є, щоб його вже залило, пияка клятого, і ні слова доброго, ні... Казав, куплю за сина перстень із рубіном. Це мій камінь. По сей день. Вже синові тридцять років сповнилось, а я той перстень бачила так, як ви... А про квіти... Та де! За все життя патика не приніс у хату! Йой, не годна!

– Чи ти вдуріла? – зашипіла, витріщившись на Львівну, педикюрниця Флора. – Кого ти слухаєш?

– Я себе слухаю! – відрубала вголос чоловічий майстер Ніла Львівна. – Свою образу, свій жаль, що прожила зі жлобиною тупою все життя! Слова доброго не чула! Очі б мої його не виділи!

– Мій теж не золото, але що поробиш? Де тих принців набереш? Тут принців нема і – ґата! Є – бидло! Хоч плач, хоч скач! І ніц нічо не вдієш, і не переробиш! Мус миритись! – підбила підсумки коротких феміністичних студій візажистка Мілена.

Салон зашумів. Недострижені клієнтки й собі почали згадувати своє невеселе сімейне життя, безсердечних чоловіків, тільки Гільда Шульц, прадід якої був родом десь з-під Баден-Бадена чи просто Бадена, спробувала розраяти з’єритованих жінок:

– Але, пані, не побивайтеся так за принцами! З ними нудно. Інша справа наш, український хлоп – і посваришся з ним, і помиришся, і приголубить тебе, і таке тут же втне, до чого жоден принц не додумається. А головне, часто прати з нього не треба, бо не ходить ні в білих мундирах, ні в білих смокінгах...

– Ах, пані Гільдо, ви мислите так по-тутешньому, по-колишньому, по-совітськи, – озвалася, весело стрепенувшись, Мадам, яку трохи було заколисала бурхлива дискусія “Фантазії” на тему чоловіків. – Для прання там є прислуга і модернова техніка! Там, – Мадам махнула рукою на захід сонця, – дружина – для любові, для замилування нею... А не для... тяжкої праці.

– А чого ж ви тут, коли там так добре? – спитала раптом сердито котрась із розтроюджених бесідою недострижених клієнток.

– А я вже не тут. Я вже давно там. Біля мого любого Фердинанда. А сюди я заїхала по дорозі з Барселони, аби попрощатися назавжди з містом мого дитинства і юності, з дорогим серцю древнім парком, із цією дивовижною осінню, печально-умиротвореною, не схожою на жодну осінь у світі. Попрощатись із вами, мої найдорожчі приятельки...

Жінки зашморгали носами, зачали промокати фартушками очі. А Мадам спокійно провадила далі:

– Завтра вранішнім, або ще й нині, вечірнім, я від’їжджаю до Львову, а звідтам – і на Відень.

– А от вже й карета під’їхала, – глянувши у вікно, сумно сказала Гільда Шульц.

Коло слухачів розступилося, даючи дорогу чолов’ягам у білих халатах.

 
Наші Друзі: Новини Львова