Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Новели :

Бермудський трикутник

Переглядів: 4124
Додано: 23.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tarasuk/mk5ku.html
<
1
>
БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК


Вранці він скаже Нонні: приведи Її.

Дружина сіпнеться, скине норовисто голову, як вірний бойовий кінь, і її зів’яле, зі слідами колишньої вроди обличчя спалахне ревнивим молодим рум’янцем. Але він знає: цей спонтанний бунт триватиме лишень одну мить. За тим все ображене єство Нонни знову повернеться у звичний образ Надєжди Константіновни Крупской, всерозуміючої, всепрощаючої соратниці, товариша, друга і няньки безумного, жорстокого генія, і її потемнілі від образи базедові очі знову стануть чистими і лагідними, як цвіт резеди.

Ні, він скаже Нонні так: я хочу бачити Її. Скажи Їй, що я хочу Її бачити.

Дружина побіліє, опустить долу, мов Крупська, свої базедові очі, щоб приховати від нього сльози образи чи лютої ненависті, і покірно вийде з будинку. А він дивитиметься з вікна, як дружина йтиме через подвір’я дачі, стежкою, обсадженою розквітлими мальвами, відчинятиме хвіртку, перетинатиме вулицю і довго дзвонитиме у дзвінок на брамі розкішної вілли, яку, за словами сусідів, рік тому придбала Та... Він не бачив Її сто років. Бачив тільки дорогі іномарки, що заповзали й виповзали з брами. Його бентежила і ображала ця показушна засекреченість, ця жлобська показушність... він зневажав Її, лаяв на чім світ і... думав про неї.

Він скаже Нонні: приведи Її. І дивитиметься, як дружина принизливо, мов служниця якась, чекатиме під брамою, доки та зволить вийти, або відчинить хвіртку, або...

Він може нафантазувати сто варіантів їхньої розмови, але ніколи не дізнається, як воно було насправді. Чим більше він писав про жінок, тим більше переконувався, що не знає їх, що ніяка логіка, ніяка бісексуальність, точніше, психологічна присутність в єстві творчого чоловіка іншого, протилежного статевого начала, не здатні пізнати чи бодай передбачити стихію, яка називається Жінкою.

Але він знав, що та, друга, прийде. Уявляв, як вона йтиме добре знайомою їй, обсадженою мальвами стежкою, опустивши очі, трепетно перелякана, як середньовічна відьма на вогнище інквізиції. Йтиме вперше при світлі дня, довголітня таємнича нічна гостя, як сказав поет, його гріховниця пречиста... Тим часом Нонна, вдаючи, що нічого не відає, накриє на веранді стіл, і вони всі троє питимуть чай з варенням або морс із афин-чорниць, фірмовий напій дружини. Вони розмовлятимуть – байдуже про що. Або взагалі ні про що. Бо то зовсім неважливо. Для нього важлива та небезпечна енергетика, та гріховна, майже смертельна напруга, яка єднатиме їхній Бермудський трикутник... Той, схожий на електричний, розряд, який давно не сотрясав – до корчів у м’язах, до стукоту зубовного – його втомлене тіло і вихолощену душу...





Метрові не спалося й не писалося. Він сидів в улюбленому своєму шкіряному кріслі, такому ж бувалому, щоб не сказати – старому чи потертому, як його хазяїн, у темному кабінеті, дивився в невидимий у темряві старий сад за вікном і згадував ті роки, коли йому писалося. Саме тут, у цьому кабінеті, на цій старій, але ще добротній дачі. Все життя він працював, як молотарка в жнива: шалений ритм його творчості вражав і приятелів, і неприятелів. Романи виходили один за одним по чотири на рік. Друкарки по видавництвах стогнали від його нерозбірливого почерку, редактори – від складної, нервової стилістики, перевантаженого подіями і героями тексту, але вилизували кожне речення до віртуозності. І книжки розходились мільйонними тиражами, перекладалися на всі мови Союзу, перевидавалися. На тлі лінивого, тугодумного і часто неосвіченого національного письменства його ерудованість, феноменальна працездатність і жанрова універсальність здавалися якимсь позанаціональним феноменом, унікальним явищем в українській літературі, яке можна було порівняти хіба що з генієм Франка. Але він не любив аналогій, навіть вигідних. І дав це зрозуміти критикам та іншим дослідникам, які на його творчості успішно робили наукову кар’єру, варґанячи один за одним кандидатські і докторські дисертації, видаючи монографії, есеї, літературні портрети...

Страшно подумати, скількох нездар він вивів у люди, зробив ученими і письменниками, врешті, дав шматок хліба з маслом. А вони тепер, коли він уже не редактор журналу, не секретар Спілки, і навіть не депутат, а просто – рядовий письменник, вдають, що його нема. Й не було! Не було його книг, не було його епохи... І це тоді, коли він, (він!) навчив цілі покоління доморощених “інженерів людських душ”, як треба писати гарні, мудрі, а головне – читабельні романи. Він, його книги зробили переворот, революцію у свідомості не тільки писучої братії, а й читачів! А зараз вони роблять вигляд, що його не було. Надто не можуть йому нічого простити ті, хто на його тлі при всіх владах і формаціях виглядали жалюгідними графоманами. І молоді, ці продвинуті-просунені, розкручено-накручені – туди ж: вчать його, як писати бестселер! Звар’ювати можна! Та їх ще в проекті не було, цих пісюнів-писунів, як його романи, ще вогкі від свіжої друкарської фарби, взмиг ока розліталися з прилавків книгарень! А воно тебе ігнорує з цинічною нахабністю, обзиває інвалідом творчості, реанімованим соцреалістичним трупом!.. Правда, деякі, дещо вже втямивши, а найперше свою агресивну бездарність, намагаються очолити ним свої щенячі зграйки. Найбільш просунуті, всі ці пост-того-що-ніколи-не-було, всі ці претенденти на деміургів майже в кожному райцентрі почали інтенсивно видавати енциклопедії української літератури, які поспіль починаються як не з Беккета, то Умберто Еко, Павича чи Міллера, Маркузе і Маркеса, а завершується десятком місцевих постиків та креаторів наднаративної практики, а між цих двох планетарно-містечкових континіумів, як прокладка, його многострадне ім’я.

Що робиться, що тільки робиться! В голові не вкладається весь цей текстуально-рецептуальний ідіотизм, ці еманації-конфігурації з претензією на трансцендентальність...

Спочатку він обурювався, а потім змирився – як-не-як, а хоч якась згадка, тим паче що лайно не розчинить і не поглине діаманта... А далі й загравати почав з перевченими периферійними жіль-дельозами та недовченими столичними карпентьєрами, бо все-таки за цими геніями епохи пепсі майбутнє, принаймні вони довше будуть жити і писати свої супертексти... Може, згадають знехотя і його?..

Але трагедія не в них, голодних на славу, щенятах... Трагедія в тому, що останні десять років він тільки те й робив, що імітував: спочатку творчість, а потім просто працездатність, намагаючись утриматись бодай на плаву, зберегти рештки колишньої популярності. Вдавався навіть до негідних його чесної особи новітніх технологій розкрутки, не гребуючи огидним піаром (і слово ж яке придумали!) від блудливих одкровень про своє каторжне існування в радянську епоху до одвертих описів колишніх сексуальних блудів на шпальтах бульварних газеток. А що було робити?! Попервах він з гідною подиву гідністю (пардон за каламбур) усамітнився на своїй старенькій дачі, як Вишенський на Афоні, навіть телефон відімкнув, щоб не чути голосів із розбурханого “демократами” світу. І все тому, що, як ніхто, знав, що то за нутро справжнє в тих демократів і патріотів, в отих деформованих вилупків Системи... І що ж – його забули в ту ж мить, як він вимкнув телефон, що зовсім легко при перенасиченому новими, різномастими “героями“ інформаційному просторі. Мало того! Його досить посутній-таки ювілей проминув непоміченим, жоден собака не дзявкнув. Тож довелося міняти тактику і стратегію, щоб знову примусити цих гівнюків рахуватися із собою. А вони ніби того й чекали. Не всі, але дехто заворушився. Кілька видавництв запропонували свої послуги. У відповідь він запропонував їм перевидати свої останні романи, мовляв, новий ще... пишеться.

Але вся трагедія в тому, що роман не писався... що йому взагалі не писалося... Щось ніби зламалося в ньому і безповоротно щезло. Що: порив? цікавість? натхнення? жадоба слави? спрага самовираження? потреба месіанства? здатність володіти душами й думами?

Зникло все. Зосталася одна пустка. Втома. Навіть злістю на себе самого і на цілий світ він не годен був пробудити в собі бажання писати. Нехіть, байдужість ніби вив’ялили душу, як спека і вітер – тараню. Рука ліниво брала ручку і тут же з огидою відкидала її. Голова відмовлялася думати, тим паче фантазувати, серце – прискорено битися, душа страждати і тішитися народженому у власних нуртах слову.

Даремно він гортав сторінки книг великих попередників, які колись збуджували в ньому здорову заздрість, почуття суперництва, – геніальні рядки здавалися примітивною дурнею, наївним моралізаторством, школярським відкриттям давно відкритого. Не заводили його і недолугі тексти розкручених вже не дуже молодих і зовсім молодих авторів, якими кишіли товсті літературні журнали, що їх дружина привозила з Києва.

Іноді апатію породжує якась тілесна недуга, поглинаючи всі життєві оптимістичні сили. Але ж він чувся, як на свій поважний вік, цілком здоровим фізично і психічно, повним сил і енергії, які чомусь ниділи в ньому...

Пошуки причини власної бездіяльності скоро стали його ідеєю-фікс. Він постійно про це думав, бабраючись у собі, аналізуючи кожен порух душі, кожен імпульс тіла. От і зараз він сидів у темряві, дивився в темряву і шукав аналогій. Може, він просто постарів? Історія літератури свідчить, що всі геніальні твори написані людьми молодими, точніше до того віку, коли у чоловіка починається фізіологічне згасання... Виняток – великий Ґьоте. Але ж його Фауста спородило юне безумне кохання... Може, і йому спробувати закохатися? Але в кого – на цьому Афоні? Хіба що вигадати якусь жовтороту тінейджерку Лоліту і грішити собі з нею подумки, в еротичних фантазіях, як той добропорядний сім’янин (так пишуть дослідники) Владімір Набоков? Знав же нудний хитрюга, чим відновити притуплений інтерес до своєї особи! Знав!



При кожній згадці про “Лоліту” Метр почувався окраденим, точніше так, ніби в нього вкрали тему або, ще гірше, рукопис роману. І нема на те ради. Мусиш змиритися. Адже тема “Лоліти” настільки одіозна і дражлива, а книга розкручена, що найгеніальнішу інтерпретацію сприйматимуть за плагіат. Хоча він переконаний, що скоро вискочить на “Петрівці” зо два десятки недолугих рімейків про малолітніх німфеток, нашкрябаних нашвидкуруч такими ж шмаркатими писарчуками. Чорт з ними! Йому треба шукати своє... шерше свою ля фам.

І Метр знову повернув думки до великих попередників. От Хемінгуей, або, як зараз пишуть, Гемінґвей, застрілився в 61 рік. Досі сушать голову: чому? Захворів? Виписався? Розчарувався? Втратив інтерес? Можливо, але не до самого життя, а швидше до того, що збуджувало в ньому спрагу життя, – до жінок. Мері знищила в ньому мужчину своїм нереалізованим інстинктом материнства, вона каструвала його своєю відданістю, запопадливою турботливістю квочки... Сто разів був правий Лев Толстой: чоловік пише одним органом тіла, і доки той орган виконує свою головну природну функцію, доти душа його молода, а розум дерзновенний...





Вранці він скаже Нонні: приведи Її. І та прийде. І вони стануть подругами. І та приходитиме щодень. Вони будуть пити свій морс, гомоніти, дві скуті одним ланцом його любові і ненависті жінки. Дві головні героїні його життя, що найдовше затрималися в його душі, на відміну від сотень інших, можливо, набагато красивіших, стрункіших, хтивіших метеликів-одноденок... тих верескливих безголових дірок на двох довгих товстеньких чи тоненьких ніжках. Але біда тих сотень довгоногих чапельок була в тому, що своїми курячими мізками вони думали, нібито лишень під їхнім кучерявим кущиком рожевіє медова, зваблива для чоловіка “полуничка”, і – фатально помилялися, а тому щезали з його життя, як мильні бульбашки. Зосталися ці дві, покірно підступні, віддано зрадливі, хитрі, як змії. Вони безпардонно використовували його, кожна по-своєму, живилися його славою, грішми, можливостями, як омела соками осокора. Одна за його плечима зробила карколомну кар’єру, а інша прожила за його спиною, як в Бога за пазухою, не пропрацювавши ніде жодного дня, якщо не рахувати студентської практики, але це було ще до їхнього весілля.

Вони однаково були ненаситні у своїх апетитах і претензіях до нього, вони потребували його, експлуатуючи з винахідливістю садисток, професійних утриманок. Вони не могли без нього існувати, ці дві розкішні кохані паразитки, ці дві невинно-розпусні повії, законна й підпільна, а він – без них, бо ілюзія постійної потрібності дорогим істотам робила його чоловіком, мужчиною. Творцем!





Метр відчув легке тремтіння в колінах, наростаюче тепло внизу живота, давно забуте радісне збудження уяви.

Зрозуміло, що спочатку вони вдаватимуть одна перед одною подруг, робитимуть вигляд, що нічого не було, що нічого не знають, а перед ним гратимуть добропорядних жінок, матерів сімейств, відданих йому шанувальниць. Та згодом дух, вічно-правічний дух суперництва візьме гору і вони, як дві дешеві повії, будуть потайки одна від одної загравати з ним, кокетувати і кидати багатообіцяючі погляди, які він ловитиме на льоту, як... голодна ластівка мошву. Ця подвійна гра збуджуватиме жінок, робитиме хтивими, вабливими. А він згадуватиме їхні молоді, розпалені коханням тіла, млосні зітхання, їхні свіжі білозубі пожадливі роти, які він цілував почергово, і можливість гріховної насолоди, мов колись, триматиме його в постійній сексуальній напрузі, на творчому піднесенні. Знову знесилене стило його наллється молодою силою, толстовською мудрістю, і він напише, як Гьоте, найкращий свій роман, який зробить його безсмертним... може, й нобеліантом... хоча й там, як і тут, як при кожній премії, свої “розклади”. Та дідько з ними! Головне: “він живе, він ще не вмер”! Бажання і хіть знову ревуть в ньому, як молоді лосі у весняному лісі!..

І Метр провалювався у каламутну пристрасть до двох жінок, як в астральну діру Бермудського трикутника. Щезав і з’являвся в іншій просторовій і часовій реальності, де був всеможним і невтомним на вигадку Творцем.



Метр не помітив, як схопився, ввімкнув світло, заходив по кабінету гінкими кроками. Руки йому тремтіли, серце гатило, ніби у дзвін, лише голова працювала чітко, нанизуючи на невидиму нить щойно ще непокірні, безбарвні, а тепер пристрасні, запахущі житейською мудрістю і правдивістю слова.

Він писав аркуш за аркушем, насолоджуючись кожним словом, захоплюючись блискучими думками, впиваючись натхненням. Він будував, зводив до небес нову, здавалося, ніким до нього не зведену і не звідану ще реальність у формі сяючого зачарованого трикутника, в якій жили його пристрасть і дві закохані у нього жінки. Дві прекрасні юні жінки, такі різні, такі не схожі ні тілом, ні душею, ні коханням до нього. Він цілував їх по черзі то серед лугових квітів, то на килимі в кабінеті, то серед руїн Вавилону, то на королівському троні, то на борту “Титаніка”. Він здійснював ради них Гераклові подвиги, вчинки і кроки, витворяв неймовірні дурниці, владарюючи над ними і слугуючи їм. Був лицарем і вбивцею, донжуаном і ченцем-святенником. Він знову жив і творив. Він писав свій найкращий, найгеніальніший, найрозкутіший роман.





Прокинувшись, Метр глянув на годинник, який за давньою солдатською звичкою ніколи не знімав з лівої руки: була рівно одинадцята ранку. З веранди через відчинене вікно долітали притишені жіночі голоси.

Кого це нечиста принесла в таку рань, та ще й в неділю? – подумав з досадою. Влітку, зазвичай, він щоранку обливався (задля моціону) крижаною криничною водою, стоячи босими ногами на траві. З вікна кабінету було видно голубе емальоване відро, в якому грала сонячними зайчиками набрана Нонною з колодязя вода. Вранішні водні процедури стали своєрідним священним ритуалом, який мав допомогти йому повірити в цілющі властивості непочатої джерелиці. І Метрові було прикро, що присутність на дачі чужої жінки, певно, якоїсь сільської вчительки або міської божевільної, закоханої в його юнацькі романи про війну і любов, заважатиме реалізації його оздоровчо-молодильної процедури – ілюзії. Але виходу не було, і він, сонний, сердитий, в одних трусах, поплентався на веранду, ніяковіючи від вигляду свого неприкритого, худого, постарілого тіла.



На веранді за столом сиділа Нонна в товаристві опасистої фарбованої білявки не першої молодості. Побачивши Метра, жінки однаково приязно заусміхалися, запрошуючи скуштувати холодного чорничного морсу. Геть тобі чисто дві турботливі, підстаркуваті родички-дармоїдки (російською – приживалки), давно звиклі до його малопривабливого вигляду в пом’ятому, пардон, негліже. Заспокоєний байдужою реакцією жінок, Метр похмуро подякував і пішов босоніж по росяній траві до відра. Жінки спостерігали за ним, поблажливо милуючись його дивацтвами та попиваючи свій морс. Але тільки по тому, як вилив на себе відро, і крижаниця гострим гарячим мечем вдарила в тім’я, розлившись по тілу іскристою радістю життя, Метр впізнав біляву товстуху: це була... Вона! Та, за якою він збирався вранці послати Нонну... Чи, може, посилав?.. А може, вона прийшла сама, як приходила сюди в молодості, ніби прив’язана до нього телепатичної ниткою, варто було йому тільки забажати?!. Але, Боже, що з нею? Невже ця... тілиста Дунька з Тобольська – його Дульцінея Тобоська? Але... чого це вона так... розпаслася? Розповзлася? Видно, в її чиновного злодія непогані справи... Ох, ця свинська ненасить нуворишів епохи незалежності! Чи це не вона?.. Та ніколи не була... і не могла бути... такою одверто вульгарною фарбованою блондинкою! Як продавщиця з горілчаного ларька!.. Що за чортівня? Вона чи не вона? – Зовсім розгубився Метр. – Чи цей ситуативний абсурд йому сниться?.. Чи світ розчинився в абсурді?.. Чи в нього від пролитої на голову крижаної води почалися галюцинації?



Доки Метр розбирався з дивною ситуацією, жінки тим часом, голосно сьорбаючи морс, про щось жваво квоктали, як дві старі квочки, та так зацікавлено, ніби його, мокрого, змерзлого, не було ні на цьому подвір’ї, ні взагалі на білому світі. Ніби він справді провалився зі своїми молодильними відрами у Бермудський трикутник.

 
Наші Друзі: Новини Львова