Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Чудесна клітка Балтасара

Переглядів: 3184
Додано: 24.10.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Ґабріель Ґарсіа Маркес

ЧУДЕСНА КЛІТКА БАЛТАСАРА

Клітка була готова. Балтасар підвісив її, як завжди, до піддашшя. І ще до обіду про ту незвичайну клітку знали всі. Стільки людей зійшлося подиви¬тись на неї, що біля хати утворився справжній натовп, і Балтасар змушений був зняти клітку і замкнути свою сто¬лярну майстерню.
— Треба поголитись, — сказала Балтасарові Урсула, його жінка. — Заріс, як той пустельник.
— Голитись краще зранку, — сказав Балтасар.
Він не голився вже два тижні, коротке, цупке волосся стовбурчилося, як грива у мула. Загалом він був схожий на злякане хлопча. Але це тільки здавалося. В лютому Балтасару минуло тридцять, жив він з Урсулою вже чо¬тири роки, проте не одружувався з нею, не мав дітей; життя навчило його бути насторожі. І зараз йому аж див¬но було, що ця його клітка усім видалася такою гарною. Він майстрував клітки з дитинства, і ця відрізнялась від інших хіба тим, що над нею йому довелося посидіти більше.
— То спочинь трохи, — сказала жінка. — 3 такою боро¬дою однаково нікуди не підеш.
Але відпочити не вдалось. Мусив кілька разів підводи¬тися з гамака й показувати клітку сусідам. Досі Урсула не звертала на клітку уваги. Вона лише сердилась, що чо¬ловік ради тієї клітки занедбав на два тижні роботу, пога¬но спав, уві сні крутився, щось бурмотів, а про те, що тре¬ба голитись, взагалі забув. Але вона перестала сердитись, побачивши готову клітку. Коли Балтасар прокинувся після сієсти, випрасувані Урсулою штани й сорочка вже лежали біля нього на лаві, а клітка стояла на столі в їдальні. Урсула мовчки розглядала її.
— Скільки за неї дадуть? — спитала вона.
— Не знаю, — відповів Балтасар. — Я правитиму тридцять песо, може, дадуть двадцять.
— Проси п'ятдесят, — сказала Урсула. — Ти багато не¬досипав за ці п'ятнадцять днів. Крім того, вона досить вели¬ка. Здається, це найбільша клітка, яку я будь-коли бачила.
Балтасар сів голитись.
— Гадаєш, дадуть п'ятдесят песо?
— Це дрібниця для дона Хосе Монтіеля, а клітка вар¬та таких грошей, — сказала Урсула. — А просити треба шістдесят.
Гаряче марево оповило дім. Перший тиждень квітня. Настирливе сюрчання цикад немовби робило спеку ще не¬стерпнішою. Балтасар вдягнувся, прочинив двері, щоб провітрити хату. До їдальні ввійшли діти.
А чутка про клітку ширилася. Доктор Октавіо Хіраль- до, старий лікар, задоволений життям, але втомлений своєю роботою, під час обіду тільки й думав про Балтаса- рову клітку. Він сидів поруч з дружиною-інвалідом на вну¬трішній терасі, де в спеку накривали на стіл; тут стояло багато горщиків з квітами і дві клітки з канарками. Дру¬жина лікаря кохалася в птахах і ненавиділа котів, які мог¬ли загризти її пташок. Цього вечора, йдучи до хворого, лікар думав про дружину, і тому по дорозі додому зайшов до Балтасара подивитись на клітку.
В хаті було багато людей. Величезне шатро з дроту, ви¬ставлене для огляду на стіл, — з трьома відділеннями всередині, з коридорами, їдальнею і спальнею, з трапе¬ціями в просторому залі для пташиних розваг, — шатро це скидалося на модель гігантської фабрики штучного льоду. Лікар уважно оглянув клітку, не торкаючись її рука¬ми. Він подумав, що й справді ця річ заслуговує на таку славу, і що про таку клітку вони з дружиною досі могли тільки мріяти.
— Це — казка, — сказав він захоплено. Серед дітвори знайшов очима Балтасара і додав, ніжно дивлячись на нього: — Ти міг би бути неабияким архітектором.
Балтасар почервонів.
— Дякую.
— Це щира правда, — підтвердив лікар. Огрядний, з ніжною і гладенькою шкірою, пещеними руками, він нага¬дував вродливу молоду жінку. Говорив він як священик під час проповіді.
— Сюди навіть не треба садити пташок, — лікар під¬няв клітку перед очима публіки, наче продавав її. — До¬сить повісити її серед дерев, і вона сама заспіває.
Він знову поставив клітку на стіл і сказав:
— Гаразд, я беру її.
— Вона продана, — сказала Урсула.
— Син дона Хосе Монтіеля просив зробити її якомога швидше, —додав Балтасар.
Лікар набундючився.
— Він дав тобі модель?
— Ні, — сказав Балтасар. — Сказав тільки, що хоче ве¬лику клітку, як ця, для двох іволг.
Лікар глянув на клітку.
— Але вона не годиться для іволг.
— Чому ж, докторе, — сказав Балтасар, підходячи до столу. Діти оточили клітку. — Тут усе враховано, — він вказав на відділення всередині. Потім постукав по клітці кісточками пальців, і вона озвалася глибокими акордами.
— Це найміцніший дріт, який тільки можна знайти, і кожна ланка припаяна зсередини і зовні, — сказав Балта¬сар.
— Вона годиться навіть для папуги, — втрутився хтось із дітей.
— Саме так, — сказав Балтасар.
Лікар похитав головою.
— Нехай так, але ж він не дав тобі моделі. Він не домо¬вився ні про що, крім того, що ти зробиш велику клітку для іволг. Чи не так?
— Так, — сказав Балтасар.
— То в чому ж річ, — сказав лікар. — Одне —велика клітка для іволг, і зовсім інше — ця клітка. Нема ніяких доказів, що це саме та, яку тобі замовляли.
— Але ж це таки вона, — сказав спохмурнілий Балта¬сар. — Тому я її й зробив.
Лікар нетерпляче переступив з ноги на ногу.
— Ти можеш зробити іншу, — сказала Урсула чо¬ловікові. Потім, звертаючись до лікаря: —Ви ж можете почекати.
— Я обіцяв жінці принести клітку сьогодні, — сказав лікар.
— Дуже шкодую, докторе, — сказав Балтасар, — але не можна продавати вже продану річ.
Лікар знизав плечима. Дивився мовчки на клітку, вити¬раючи хусткою спітнілу шию; невідривно, як дивляться на пароплав, що зникає в далекому мареві.
— Скільки тобі дали за неї?
Балтасар мовчки глянув на Урсулу.
— Шістдесят песо, — сказала вона.
Лікар не зводив погляду з клітки.
— Вона дуже гарна, — зітхнув. — Надзвичайно гарна. — І рішуче попрямував до дверей, обмахуючись хусткою й намагаючись забути про клітку.
— Монтіель дуже багатий, — сказав він.
Правду кажучи, Монтіель не був такий багатий, як зда¬валося, але був ладен на все, щоб стати багатим. Байду¬жий до новини про чудесну Балтасарову клітку, Монтіель відпочивав у своїй господі, повній всякого добра. Дружина Монтіеля після обіду позачиняла двері й вікна — її гризла думка про смерть. Години дві лежала вона з розплющени¬ми очима в півтемній кімнаті, поки Хосе Монтіель відбу¬вав сієсту. Нараз почулися голоси, крики, гамір. Дружина Монтіеля відчинила двері в залу й побачила Балтасара з кліткою в руках серед гурту збуджених людей. Балтасар був у білому, чисто поголений, тримався скромно, але з гідністю, як звичайно поводяться бідні, коли приходять до багачів.
— Яка чудесна річ! — радісно вигукнула дружина Хосе Монтіеля, вводячи Балтасара до господи. — Я нічого подібного не бачила в житті! — І додала, дивлячись на сто¬впище біля дверей: — Несіть клітку до кімнати. Бач що робиться, наче на півнячий бій прийшли.
Балтасар не був чужий у господі Хосе Монтіеля. Кілька разів, знаючи його старанність і сумлінність, Балтасару доручали тут дрібну столярну роботу. Але він ніколи не почував себе добре серед багачів. Він часто думав про них, про їхніх негарних, сварливих жінок, про їхні жахливі хво¬роби, і завжди відчував до них щось схоже на жалість. У Балтасара терпли ноги, коли він заходив до тих пишних покоїв.
— Дома Пепе?
І він поставив клітку на стіл.
— У школі, — сказала жінка. — Він скоро прийде. — І додала: — Монтіель купається.
Насправді ж Хосе Монтіель не мав часу на купання. Він похапцем розтирався камфорним спиртом, щоб швидше вийти подивитись, що трапилось. Монтіель був дуже обе¬режною людиною, настільки обережною, що навіть спав, не вмикаючи електричного вентилятора: краще чути, що робиться в домі.
— Аделаїда! — гукнув він. — Що там таке?
— Іди глянь, яка чудесна річ! — крикнула йому жінка.
Хосе Монтіель — огрядний, волохатий, з рушником на
шиї — висунув голову з дверей спальні.
— Що це?
— Клітка Пепе, — сказав Балтасар.
Жінка розгублено глянула на нього.
— Чия?
— Пепе, — повторив Балтасар і обернувся до Хосе Монтіеля: — Пепе замовив її мені.
Нічого не трапилось в цей момент, але Балтасар рап¬том відчув себе так, наче відчинили двері в лазню. Хосе Монтіель вийшов в трусах із спальні.
— Пепе! — гукнув він.
— Він ще не прийшов, — пробелькотіла жінка.
Пепе з'явився в отворі дверей. Йому було дванадцять років, від матері він успадкував довгі вії і вразливу вдачу.
— Йди-но сюди, — сказав йому Хосе Монтіель. — Ти замовляв оце?
Хлопчик понурився. Монтіель смикнув його за чуба й зазирнув у вічі.
— Відповідай.
Хлопчик мовчки кусав губи.
— Монтіель, — прошепотіла дружина.
Хосе Монтіель відштовхнув хлопця, рвучко обернувся до Балтасара.
— Мені дуже жаль, Балтасаре, але ти мусив поради¬тись зі мною, перш ніж робити клітку. Ну як ти міг домо¬влятися з малим! — Монтіель потроху заспокоювався. Не глянувши на клітку, підняв її і віддав Балтасарові. — Забе¬ри її зараз же і постарайся комусь продати. Дуже прошу, не сперечайся. — Він поплескав Балтасара по спині, пояс¬нив: — Лікар заборонив мені хвилюватись.
Хлопчик стояв непорушно, мов закляклий. Балтасар розгублено глянув на нього, тримаючи клітку в руці. Рап¬том хлопець захропів, загарчав, як собака, і з криком упав на підлогу.
Хосе Монтіель байдуже дивився на нього, мати кину¬лась заспокоювати.
— Не руш його, — сказав батько. — Хай розіб'є собі го¬лову об підлогу, тоді насиплеш йому солі на рану й натреш лимоном. І нехай тоді лютує собі, скільки хоче.
Хлопець вищав без сліз, мати тримала його за руки.
— Залиш його, кажу! — крикнув Хосе Монтіель.
Балтасар дивився на хлопця: це була агонія враженого
звіряти. Четверта година. Зараз дома Урсула співає якусь старовинну пісню, нарізаючи кружала цибулі.
— Пепе, — сказав Балтасар. Підійшов, усміхаючись, до хлопчика, простяг йому клітку. Хлопчик скочив, обійняв клітку, майже таку ж велику, як він сам, розгублено дивив¬ся на Балтасара крізь металеве плетиво, не знаючи, що сказати. Очі його були сухі.
— Балтасар, — сказав Монтіель м'яко. — Я ж сказав, щоб ти забрав клітку.
— Поверни зараз же, — звеліла жінка хлопчику.
— Залиш собі, — сказав Балтасар. І обернувся до Хосе Монтіеля: —Зрештою я зробив її для нього.
Хосе Монтіель вийшов слідом за Балтасаром.
— Не будь дурним, Балтасаре, — говорив він. — Забе¬ри свою клітку й не роби більше дурниць. Я не заплачу тобі за неї й сентаво.
— Дрібниці, — сказав Балтасар. — Я робив її саме для того, щоб подарувати Пепе. Я й не думав на ній заробити.
Коли Балтасар протискувався крізь натовп цікавих, що з'юрмилися біля входу, Хосе Монтіель щось люто кричав йому вслід.
— Дурень! — кричав Хосе Монтіель. — Забери геть свій мотлох! Не вистачало ще, щоб кожен приходив до ме¬не в дім командувати. Хай йому чорт!
В більярдному салоні Балтасара зустріли овацією. Досі він думав, що просто зробив клітку, кращу за інші, що му¬сив подарувати її Хосе Монтіелю, аби хлопчик не плакав, і що нічого надзвичайного в цьому нема. Але тепер збаг¬нув, що все це має якесь значення для багатьох людей, і відчув себе трохи збудженим.
— Так тобі дали за клітку п'ятдесят песо?
— Шістдесят.
— Щось у лісі здохло, — сказав хтось.
— Ти єдиний, кому вдалося витягти таку купу грошей з дона Монтіеля. Це треба відсвяткувати.
Йому піднесли пиво, і Балтасар у свою чергу замовив пиво на всіх. Він пив стільки вперше, і скоро зовсім сп'янів, розповідав про свій проект: зробити тисячу кліток по шістдесят песо, потім про мільйон кліток, поки не дійшов до шістдесяти мільйонів песо.
— Треба робити різні речі й продавати їх багатим, по¬ки вони живі, —белькотів Балтасар. — Вони всі гнилі й повмирають.
Дві години підряд грав за рахунок Балтасара музичний автомат. Всі пили за здоров'я Балтасара, бажали йому ща¬стя, а багатим смерті, але коли настав час вечері, покину¬ли самого в салоні.
Урсула чекала його до восьмої години — на тарілці ле¬жало смажене м'ясо з цибулею. Хтось сказав їй, що чоловік сидить в більярдному салоні, дуже щасливий, і всіх частує пивом, але Урсула не повірила, бо Балтасар ніколи ще не упивався. Коли вона лягла спати, — майже опівночі, — Балтасар все ще сидів в освітленому салоні, навколо стоя¬ли столики й стільці. На майданчику для танців на відкри¬тому повітрі походжали чаплі. Не в змозі зробити й кроку, Балтасар сидів і думав, що добре було б лягти з двома жінками в одне ліжко. Він стільки витратив грошей, що му¬сив залишити в заставу годинник, пообіцявши розрахува¬тись наступного дня. Трохи згодом, уже лежачи на вулиці, Балтасар відчув, що з нього знімають черевики, але не схотів перебивати сну — найщасливішого в своєму житті.
Жінки, що йшли о п'ятій годині на вранішню месу, бо¬ялись дивитись на нього, думаючи, що він мертвий.

 
Наші Друзі: Новини Львова