Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Я ще повернусь

Переглядів: 7403
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
3

В коридорі почулися кроки. Зайшов Садко.
— Кляті порядки! Для статті на три сторінки треба збирати різних довідок на десять сторінок...—Сухі пальці його нервово перебирали аркуші. — Про що ти думаєш? — запитав Заболотного.
— Ні про що.
— Жаль. Слід хоч зрідка про щось думати.
— Шефе, чи не здається вам, що це товкти воду в ступі? Адже роботу зроблено, статті написано. Навіщо псувати папір і час на дисертацію? Краще б я ці півроку працював над іншими гідроокисами.
Садко, вмостившись у кріслі, дістав із шухляди цигарки та запальничку. Запальничка була з гільзи — такими користувалися у війну й після війни. Колись муляло спитати, чому той не пожбурить її на смітник, але після того, як Седенко з паяльником лагодив стрижень з коліщатком, передумав. “Мабуть, якась реліквія...”
— Навіщо, кажеш? А вже того, що “ученым можешь ты не быть, но кандидатом быть обязан”. Кандидатом наук,— додав по хвилі.
— Вчора я бачив Ковальського, — сказав Заболотний.— Він відмовився бути співавтором.
— Не хоче? — Кущики брів здивовано заворушились. — Чому?
— Каже, що йому це ні до чого.
— Дивно... Ну що ж, не хоче — не треба. А як він до тебе поставився?
— Нічого. Навіть у Крим запрошував.
— Ти, звісно, відмовився... І дарма... — додав, черкнувши коліщатком.
— А ви на моєму боці погодилися б і поїхали?
— Ні. Я б теж відмовився.
— Чому ж тоді дарма?
— Бо так було б розумніше... Пали, — кивнув на коробку цигарок.
— Ви ж знаєте, що я вже кинув.
— Так, так... Не палиш, до хмільного байдужий.— Очі звузились в іронічному прищурі.— Гарний був би зять для Ковальського.
— Шефе, а що коли ми напишемо на початку статті, що автори висловлюють подяку Ковальському за допомогу?
— Дипломатичне, — кинув Садко. Рипнули двері. На порозі з’явився Куліш.
— Привіт колегам! — На ньому була строката чорно-біла теніска. Він сів навпроти Садка, поклавши ногу на ногу.
“Либонь, уже тридцять п’ять колезі...” — подумав Заболотний.
— Як твої справи? Чим займаєшся? — спитав Седенко.
— Асистенствую. Видаю прописні істини за найновітніше досягнення інтелекту.
— А дисертація, кам’яниста стежка науки?
— На біса? Я ж не альпініст.
— Гай, гай...— мовив Садко, присідаючи на підвіконня.— Років п’ятнадцять тому я знав одного молодика, котрий був шалено завзятий до науки. При зустрічах з ним годі було й мову вести про щось інше. То був меткий і дотепний хлопчина. Шкода його... — На худорлявому обличчі Седенка тлів вираз чи то докору, чи співчуття.
Куліш зайорзав на стільці, ніби йому стало тісно.
— Слухайте, яка кому користь від того, що ви досліджуєте? Вашому інститутові? Державі? Аби ви не пояснили накопичення германію в бокситах, від цього щось змінилося б? Нічогісінько. Отже, ви егоїсти. Ви займаєтесь тільки тим, що цікавить вас. Ви пнетеся відкривати таємниці природи, але ж ключами від державної скарбниці...
— Таку думку я вже десь чув,— сказав Садко. — Але хай тобі буде відомо, що математичний апарат теорії відносності було створено за півстоліття до того, як ним скористався Ейнштейн.
— Поговоримо про бакалавра,— сказав Куліш.— Сину мій, на кафедрі Гнатенка потрібен асистент по сумісництву. Іван пропонуватиме твою кандидатуру, звісно, коли ти даси згоду...
— А що там треба робити?
— Десь зо три-чотири рази на тиждень вестимеш групи вечірників. Півсотні на місяць матимеш.
Володимир запитливо зирнув на Седенка. Ці півсотні — знахідка. Можна б десь зняти окрему квартиру й одружитися з Оленою.
— А чи вистачить тобі духу, Володю? Подвійне навантаження,— мовив Садко.
— Гадаю, впораюсь, шефе. Оті півсотні мені зараз доконче потрібні.
Куліш підвівся. Руки застромив глибоко в кишені, від чого плечі здавалися ще похилішими.
...Седенко кілька разів кресонув, намагаючись припалити. В коридорі ще чулися кроки Куліша.
— Отакий він був одвіку. В школі, пам’ятаю, захоплювався планеризмом, в інституті — хімією, потім — іноземними мовами. Але цього йому вистачало на рік, на два.—Припаливши нарешті, Садко смачно затягнувся, пустив конус диму. — Наші батьки були товаришами, працювали на одному заводі, навіть в одному цеху. Обидва загинули під час війни... Серед речей мого батька, які приніс у маленькому вузлику один солдат, була ось ця запальничка.— Він тримав на долоні витерту латунну гільзу, як коштовність.— А Кулішам тільки повідомлення принесли...

4

Ресторан “Поплавець” зовні нагадував велетенську чарку, в якій вирувало, пінилося, ніби туди щойно хлюпнули чогось шипучого.
Вільний столик стояв у самому кінці зали, біля скляної стіни, крізь яку червоніли жарини бакенів. Під стелею ліниво крутилися опахала. Двоє патлатих молодиків навпроти, добряче вже підхмелілі, слухали транзистор.
Заболотний окинув поглядом столи.
— Що ж тут п’ють? — І побачив на одному із столів цеберко з пляшкою шампанського. Краплини роси притягували погляд немов магнітом. — Отже, ми теж сьогодні питимемо шампанське.
Він помовчав, роблячи вигляд, що пильно розглядає мерехтіння бакенів.
— Бачиш, тут вельми неприємна дата... Мені сьогодні виповнилось двадцять вісім. Це не так уже й мало, до того ж коли твоїй дівчині лише двадцять.
Олена підвелась і швидко поцілувала його.
Хлопець навпроти приречено посміхнувся, лизнув поглядом порожню склянку й поплескав товариша по плечі. Вони, хитаючись, побрели до виходу, тягнучи слідом імпортну мелодію, що хлюпала з транзистора.
На кін піднялися музиканти. Гладкий чолов’яга, що вмостився біля ударника, притягнув мікрофон і гарикнув у нього: “Очи черные...”
— Будь ласка, нам пляшку шампанського,— попросив Заболотний офіціантку, що проходила мимо.—Та щоб у цеберкові з крижинами...
— Далі,— коротко кинула офіціантка. Вона натякала, що не має наміру приділяти їм аж надто багато уваги.
— Чого люди такі злі, Володю? — запитала Олена, коли офіціантка відійшла. — Не скажеш же, що ця наша кельнерка голодна або погано зодягнена... Навіщо злитись?
Володимир провів офіціантку іронічним поглядом. Вона була дуже тілиста, ледь пробиралася поміж столами. “Де я її вже бачив?.. Та це ж завлабораторією, що працює в Ковальського! Правда, молодша років на двадцять і обличчя без тієї жахливої родинки з волосиною, за яку Куліш називає її волохатою жабою, але ж вона, вона! Он як пробирається до буфету, мов носоріг”.
— Ти помиляєшся, Олено, вона зовсім не зла. Вона горда. А злою стане через двадцять років.
— Ну навіщо злитися? — повторила Олена. Обличчя її ще більше зблідло, ніби змерзло.
За прозорою стіною пропливав теплохід. З десяток пасажирів, які схилилися над перилами, нагадували жителів якоїсь світлої планети, що пливе чорною порожнечею всесвіту повз пригасаючі зірки-бакени.
...Олена відчула, як свіжить тіло нічне повітря. В голові ледь наморочилось від шампанського. Рука торкалася холодного перила містка, що довгим трапом простягався до набережної. В небі молодий місяць косив хмарки й кидав їх на північ, де вони громадилися чорними лантухами. Здавалося, коли б не велетенські кам’яниці з освітленими квадратами вікон, оті важкі лантухи розчавили б місто.
— Олено, я вечорами працюватиму,— почула, немов крізь сон, Володимирів голос. — Ми будемо зустрічатися рідше...
“Сам казав, що робочий день до п’ятої”. Висотні будинки захиталися під натиском хмар, ось-ось рухнуть.
— Розумієш, я хочу піти десь на квартиру, бо в гуртожитку вже набридло. Але для цього треба гроші. Куліш допоміг влаштуватися на пів ставки у нього в інституті. Вестиму групи вечірників.
— А як же дисертація, Володю? Це забере багато часу.
— Дисертацію вже написано. Затримує реферат.
Була одинадцята. Олена мимоволі позирала на вікна, що цідили світло крізь густі фіранки. Вона вгадувала за ними затишок і злагоду. Чому вони мусять зараз розлучатися й лягати кожен у свою холодну постіль? Їй відчинить тітка Марта. Вона не дорікатиме, але, сопучи та позіхаючи, дасть зрозуміти, що не така то вже приємна справа прокидатись опівночі. Над ліжком у тітки Марти висять портрети сина та доньки. Вона любить побалакати про своїх дітей, які вже давно роз’їхались і тепер лише один раз на місяць, в день зарплати, згадують про матір, пишучи на звороті грошового переказу кілька слів.
Олена подумала, що коли б вони з Володимиром були одружені, їй би дали квартиру. Тоді б у них був теж свій затишок. Але чи можна йому про це сказати? Відчула раптом, як він здригнувся й на мить зупинився біля прочиненого вікна, звідки лунала дуже знайома мелодія. “Гріг. Пер Гюнт. Але чому він так здригнувся, почувши цю мелодію?”
— Почекаймо хвилинку, Олено.
В блідому світлі неонового ліхтаря мерехтіли нічні комахи, ніби теж були частиною тієї дивної мелодії...
...Хіба минуле так і залишиться невигойною раною? Провів Олену й одразу ж заспішив сюди... Навіщо приїхав знову під це вікно, з якого вже не ллється мелодія Гріга? Чорна рама вікна ховає гірку таємницю. Он дерево, під яким стояв того мрячливого вечора, ось трамвай верескнув на розі. Все, як і раніше, тільки тоді ще не було ліхтарів.
«Дурниці. Які дурниці! — сказав хтось поруч. Він озирнувся, але нікого не побачив. То був його внутрішній голос.—А ти, Заболотний, дурень. Зараз ти схожий на дервіша, котрий у місяць рамазан протинає власне тіло ножем, рве його канчуком на шмаття, скиглячи з болю”.
Від трамвайної зупинки поспішав перехожий, окинув поглядом Заболотного, що стояв, зіпершись спиною на ліхтар, розуміюче посміхнувся.
«Бач, тебе мають за п’яничку. Нікому і в голову не збреде, що ти звичайний дурень, який, хильнувши на день свого народження, розкис. Якого біса ти повів Олену цією вулицею?”
Він і сам не знав, чому вони тут опинилися. Тоді, коли йшли порожньою набережною, щось сильніше від нього потягло саме сюди. Він відчував теплу руку — Олена щось тихо розповідала, —але для нього то була рука Віти. А вони поверталися з кіно. “Віта любила ходити в кіно...” Він тоді здригнувся, почувши мелодію Гріга. Йому уявилася Віта, котра сидить на дивані, думає про нього. Вона навмисне поставила цю платівку, бо з нею яскравіші спогади... Раптом у пам’ять ударило згуком розчахнутої кватирки. Ніби побачив білу руку, яка це зробила. Але ні, вікно ніхто не прочиняв, його було прочинено, мабуть, іще звечора.
“Ти, здається, збирався одружитися з Оленою? А чи певен, що це буде порядно? Тобі колись пощастило проникнути в її душу — чисту душу юнки. Вона довірилася тобі без крихти вагань, як святому. Для тебе теж, здавалося, більше нікого не існує, крім неї. Вперше за два роки ти був щасливий. І ось зараз старі почуття, які глибоко ховалися, ніби їх і зовсім не було, пробилися назовні”.
Підвів очі. Здавалося, не хмари, а кораблі линуть чорним небом, кожен облитий місячним світлом.
Густою хмаркою налетіли мушки, загули над головою. Він одмахнувся від них, як од думок, та кляті комахи настирливіше опалили обличчя, лізли за комір. Заболотний не витримав, кинувся бігти. Біг униз до набережної, боячись озирнутись. Порожня вулиця голосно відлунювала тупіт ніг, здавалося, за ним хтось женеться. Вигулькнув весь у вогнях хребет мосту. Внизу на плесі гойдався місяць, наче кимось кинута в річку скибка дині. “Агов, Заболотний, від кого ти втікаєш? Мушки давно вже залишилися позаду. Може, ти біжиш від місця захоронення твоїх почуттів? А може, там поховані лише ілюзії, і ти втікаєш від них, біжиш назустріч справжнім почуттям? Гай, гай, аби знати, де справжні почуття, а де ілюзії”.
Два міліціонери дивились, як біжить згори худорлявий чоловік, аж прилипає до грудей біла сорочка.

5

Олена не натискала на кнопку будильника:
його дзеленчання здавалося їй милим. На кухні торохтіння посуду — тітка Марта готує сніданок. Вона працює прибиральницею в овочевому магазині. Піде на роботу, а через дві години повернеться додому, тулитиме якусь блузку, сидітиме біля телевізора, купленого колись у комісійному.
— Олено, поснідати не забудь, — почулося з коридору. — Смаженя на сковорідці.
У тітки Марти молодий і аж надто дзвінкий голос як на її п’ятдесят років. Прочинились і грюкнули двері.
Олена підійшла до люстра. На неї дивилися стомлені очі, ніби запитуючи: що ж робити? “Аби я знала?.. За звичкою почала водити гребінцем по волоссю. “Може, сказати?” Від цієї думки її бліді щоки запалали. “Як він поставиться до цього?” А очі докірливо дивилися з люстра: “Ти мусила бути обачнішою, — читалося в зіницях. — Оскільки ви не одружені, оскільки ні в нього, ні в тебе немає житла, оскільки він не повинен мати зайвого клопоту, бо закінчує дисертацію. Але ж тоді була тепла липнева ніч і зірки градом билися об намет... І ми були тільки вдвох... І щастя...”
Олена кинула погляд на годинник. Пів па восьму. Почала швидко одягатися.
Була обідня перерва. Муза Семенівна, захопивши свою строкату пляжну сумку, пішла блукати по магазинах. Полуденна спека поступово заповнювала приймальню. Олена витягла з сумочки пакунок із бутербродами, термос. Відвернувши закрутку, ковтнула гарячої гіркуватої рідини. До знайомства з Володимиром вона не вживала чорної кави. Два тоненьких будерброди з маслом і голландським сиром — теж наука Володимира. Вона подумала, що в ній мало залишилося від самої себе, бо навіть у розмові випинаються його слова й думки. Чому, чому вона не має квартири? Вона б варила йому вранці каву, робила для нього бутерброди...
— Олено, звіт віддрукували? — почулося з коридору.
— Віддрукувала,— підвелась, аби віднести папери замові, але той уже сам зайшов до приймальні.
— Я чую запах кави,— кинув оком на нехитрий обід, потім перевів погляд на двері начальника,— Розживуся ковтком?
— Звичайно. Прошу.— Олена взяла з підвіконня склянку.
— А кава таки добра, — промовив, відпивши маленький ковток.— Але ж дрібки цукру не завадило б... І а? Олено?
— Тоді зникнуть пахощі, — мовила несміливо.
— Мабуть, таки маєте рацію,—одразу погодився Григорій Карпович.— Чудово пахне. Як би його й собі навчитися? Не візьмете на себе таку місію?
— Чого ж... Будь ласка. Я зараз напишу, що й як треба робити. Справа вельми проста...
— Ні, ні... Написати — це одне, а от передати власний досвід... — Карі очі прокотилися по її тілу липкими реп’яхами.— То подумаємо, коли й де це зробимо?
“Так ось причина секретарчиних натяків”. На мить відчула себе роздягненою. Руки інстинктивно шарпнулись, аби прикритися від того погляду.
Вгадавши її настрій, Григорій Карпович поспішив узяти папери і, виходячи, додав уже не так певно:
— То подумайте, Оленко?
Можливо, колись, іншого часу, вона просто не звернула б уваги на подібні натяки, але зараз... Вона знала інше ставлення до себе... На мить ніби забракло свіжого повітря. Підійшла до вікна. З протилежного боку вулиці молодиця несла величезний букет флоксів, і в тому букеті Олена ніби побачила заперечення своєму станові. Чомусь пригадався учитель фізики, який прийшов колись до них у десятий клас, зовсім іще юнак, після університету. Що б він не пояснював, завжди дивився на неї обважнілим поглядом, ніби вимагаючи ствердження словам. В його зеленкуватих очах шаленим водограєм плескався молодий глузд, свіжі краплини якого сіялися е пам’ять стиглими перлинами й залишалися там навічно. Вона й зараз пам’ятає ті уроки, хоч минуло вже чимало часу. Вони призначались їй одній, більше нікому. Після дзвоника він кидав бентежний погляд у її бік, немов прощався лише з нею. Ті перші погляди коханню гупали міцним трунком у дівочу кров, будили незрозумілі ще почуття. Вона бачила, як зітхали однокласниці, коли фізик виходив, вона навіть ловила на собі їхні заздрісні погляди, і це тішило кволе себелюбство дівчини. А одного разу, десь перед випуском, він наздогнав її одну й розпитував про плани на майбутнє. Тоді на вулиці цвів бузок... Зараз чомусь, коли вона бачить сині квіти, їй пригадується учитель фізики.
В тишу ніби почали забивати цвяхи, то були секретарчині кроки, короткі й важкі, немов удари молотка.
— Ти чомусь стурбована, моя дівчинко? — одразу помітила її стан Муза Семенівна.
— Ні, ні. Все гаразд. Та витягла з сумки запальничку й пачку “Феміни”.
— В тебе такий вигляд, неначе тебе щойно обікрали.— Вона припалила й, відкинувшись у кріслі, пустила хмарку диму. Сині очі поглядали на прочинені двері в коридорі і поблискували двома фальшивими діамантами.
...Так, вона знала інше ставлення до себе. Вона бачила себе не тільки гарною дівчиною... Володимир відкрив у ній багато такого, чого немає в інших. Він довів їй, що вона мусить себе поважати. Дарма що їй бракує освіти, вона ще вступить до вузу, Володимир допоможе підготуватись. Раптом відчула, що тіло, яке до цього було ніби збатоговане кропивою, стає прохолодним і чутливим. Із глибокої схованки виходить певність і вже порядкує в свідомості, виганяє рештки розпеченої уяви.

6

Уже тиждень, як він у відпустці, але яка то відпустка... Думав хоч на кілька днів поїхати до батька — де там... Зараз доводиться працювати більше, ніж будьколи. Показав дисертацію Іванові, той одразу накинувся, мов кібець, розпотрошив, а потім менторським голосом пояснював слабкі місця. Навіть Садко з ним погодився. Іван таки зубр. Ось зараз замість акуратного стосика безладна купа паперу.
Заболотний вийшов із-за столу, підійшов до вікна. Було після п’ятої. Сонце, немов кульбаба, облетіло білими пушинками-променями, зникло за інститутом. Ці пушинки виблискували на кучугурах хмар, на зелених острівцях. Природа, стомлена серпневою спекою, тепер, здавалося, насолоджувалась прохолодним повітрям осені. Заболотний ковзнув скісним поглядом по безладдю на столі. Зараз би потелефонував Олені, взяв би на водній станції човна, і полинули б вони аж ген до того берега. Там, біля самої води, — старий цвинтар, порослий кущами бузку, терену, глядиції. Від нетесаних надмогильних брил пахне вічним спокоєм... Та де там? Треба бігти шукати квартиру! Він подумав, що, можливо, це й добре, що доробляти дисертацію випало саме на відпустку, за цей час упорається. “Як я раніше не помітив тих реакцій в йоногенному шарі... Хай Садкові дарується, він мінералог...”
Задзвонив телефон.
— Слухаю... Олено! Добридень! Ні, сьогодні вільний. Зустрінемося, звісно. Я за тобою зайду.
...На заході сонячне проміння гострим промінням протинало хмари. Пройшовши квартал від зупинки, Заболотний опинився в тісній, немов коридор, вуличці. З прочиненого вікна на першому поверсі наріжного будинку долинало стугоніння друкарської машинки...
“Якась бліда. Чи то лампи денного світла обливають блідістю?”
— Посидь хвильку, — показала в куток. Зникла з паперами за дверима начальника.
Під товстим склом — фотокартка молодиці, що стоїть біля куща бузини. Очі звужені в лукавому прищурі. “Муза Семенівна”, — здогадався.
Олена повернулася. Слідом — літній чоловік у темному костюмі.
— Мабуть, це і є Володимир, з яким ви розмовляли сьогодні по телефону? — показав той на Заболотного.
 
Наші Друзі: Новини Львова