Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Я ще повернусь

Переглядів: 7402
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— А побачив би ти Єнісей... Дика, прямо жахлива краса. Новак почувається там затисненим, приниженим.
— Ну й милувався б тією дикою красою.
Заболотний хоч говорив жартома, все ж у голосі відчувалися ревнощі. Як можна дивитись на Дніпро й думати про щось інше?
— Бачиш, у людини на якомусь відтинку життя настає така ситуація, коли тягне до батьківської оселі, до того місця, де ти народився. Я відчув це у тридцять два, після десяти років блукань по всіх усюдах. — Седенко трохи помовчав. Карі очі гнітилися споминами.—Ось що...— несподівано клацнув кнопками течки, простягнув стосик аркушів.— Два останніх розділи. Деякі зауваження, звісно, додав, але незначні. Отже, доробляй та неси друкарці.
— Дякую, шефе.
— Богові дякуватимеш, коли Ковальський не підкладе тобі свиню на захисті.
Ковальський... Це прізвище каменем шубовснуло в свідомість, скаламутило неначе вже осілі думки... Заболотний поїхав тоді в те невелике містечко, де жив батько. Там здавалося йому все сірим, незначним: і гранітна бруківка, й дво-триповерхові будинки, і наївні гіпсові леви біля входу до міського парку. Він зустрічав своїх однокласників. Вони були при ділі, тиша маленького міста їх не гнітила. При зустрічах називали його шкільним прізвиськом. 1 все ж він був для них чужий. Вони дивилися на нього, як на людину, що десь відірвалася, а тут іще не прижилася. Була гнила погода. Здавалося, всі хмари забрьохані в болоті. Ходив роздвоєний, і те “я”, що було тільки за формою Заболотним, кляло безглузде рішення кинути аспірантуру. Мозок вимагав роботи. І це була така гостра потреба, як потреба дихати.
Якось увечері повернувся з роботи батько й побачив зібрані речі. Сірі батькові очі враз ніби вицвіли, а обличчя стало жовто-брунатним, неначе старовинне карбування на бронзі. В глибоких зморшках причаїлася прикрість. Дружина дивилася на нього ніяково, немов завинила Володимирові, бо вона була мачухою.
— Чимось тобі не догодили, сину? — спитав терпким голосом. Батько все розумів.
— ...Чого це ти так до вікна прикипів — повернув його до дійсності Садко, позираючи з-під пелехатих брів-стріх.
— Спогади, шефе, дошкуляють.
— Коли людині починають дошкуляти спогади, це поганий знак. Вона старіє.
Седенко скинув куртку, повісив на спинку тільця. На голові в Садка стовбурчилося цупке сивіюче волосся.
Заболотний переглянув рукопис. Поміток і справді було мало, й він одразу ж почав виправляти. Але спогади не відступали. Давнє стояло поруч.
Садків голос ледь долинув до свідомості:
— Слухай, Володимире, відкіля ти взяв цей експериментальний матеріал?
— А-а, то ще коли в аспірантурі був...
— Тоді ми мусимо брати в співавтори й Ковальського. Адже він був у той час твоїм керівником.
— Звичайно, шефе.
Вони зустрілись випадково.
Неповороткий тролейбус, розвернувшись на перехресті, швидко наближався до зупинки. Володимир кинувся бігти.
— Агов, молодий чоловіче, у мене в руці портфель, а не футбольний м’яч, — почулося ззаду.
— Даруйте,— на мить зупинився. — Я дуже поспішаю.
Раптом помітив, що чоловік посміхається. Перед ним стояв Ковальський.
— Коли б чужий так штовхнув, неодмінно покликав би міліціонера. Ну, добрий день, Заболотний. — Очі Ковальського повнилися приязним гумором.
— Добрий день, Юрію Павловичу... Ці тролейбуси й насправді рідко ходять. Оце наступний уже буде через півгодини. Даруйте, що так сталося.
— Пусте, мого портфеля зроблено з добрячої шкіри. Зараз таких не роблять. Чого посміхаєшся? Я не затримую? Може, пройдемося до наступної зупинки? Мені ж цікаво знати, що ти поробляєш. Мало кого який ґедзь кусав. Я знаю, в тебе невдало склалося подружнє життя. А хто зараз не розлучається?
На обличчі Ковальського було щире співчуття. Володимирові навіть стало прикро за себе, ніби він уже кілька років носив камінь за пазухою проти людини, яка заслуговує лише на повагу.
Ковальський зняв крислатого капелюха, почав обтирати хусткою спітнілий череп.
— Та й смажить же, чорти його батькові. Думаю оце на кілька днів у Крим вирватись. Може, й ти за компанію? Одне місце в машині буде.
Заболотний подякував і відмовився.
— Коли б ми не зустрілись, — сказав він, — я б усе одно до вас завітав. Ми написали статтю на основі того експерименту, який я провів, ще коли був аспірантом... Включили вас у співавтори.
— Оце вже дарма.— Вираз недбалої безжурності щез із лиця Ковальського. Воно стало заклопотаним.—Тепер мені це ні до чого...— Останнє вимовив із якимось прикрим видихом, наче дорікаючи.
На мить Заболотний відчув, що припустився нетактовності.
— Але ж цей експеримент я робив, коли ви були моїм шефом...
— Звісно... І все ж не слід.
Попереду тюпав якийсь старий з лисиною на півголови. Сірий костюм на гладкій статурі сидів, немов дитячий одяг на дорослому.
— Поглянь-но, хто йде! Яшка Обуховський... Тобто Яків Миронович. Давненько його не бачив... Ніби й миршавенький дідок, а макітра працює дай боже кожному. Зв’язки, має по всьому Союзу. Колись же в Раднаргоспі заправляв, а потім пішов у науку. О! Кого я бачу! — Ковальський зробив правицею вітальний рух. — Моє шанування, Якове Мироновичу! Бачу по вас, почуваєтеся собі нівроку. Дай бог, дай бог, як кажуть...
Чоловік стримано потис руку, дещо іронічно поглядаючи на Ковальського знизу догори. А той, ніби згадавши про Заболотного, кинув:
— Ну привіт. Заходь.
Заболотний підійшов до зупинки. “Либонь, ніяк не забуде того конфлікту. Що ж, я завдав йому тоді чимало клопоту. І все ж на нього це не схоже”.
Володимир ступив на край бруківки, намагаючись крізь суцільний потік авто розгледіти тролейбус.

2

Олена, обіпершись ліктями об підвіконня, поглядала на вулицю. Ранкове проміння продиралося крізь густе верховіття старої акації, лилося на підвіконня сліпучим водограєм. Протилежний бік вулички ще дрімав, укритий, немов ковдрами, довгими тінями від будинків. А звечора мрячило, потім пішов косий дощ. Довелося запросити Володимира до господи, ризикуючи наштовхнутися на крем’яний погляд хазяйки, котра не любить, коли до її квартирантки приходять гості. Правда, вчора тітка Марта подалася до сусідів і повернулася аж після одинадцятої.
— Як ви гадаєте, Музо Семенівно, мені відмовлять?—звернулася Олена до рудоволосої секретарки.
Та перестала гортати папери, запитливо сяйнула синіми очима.
— Ти про що, Оленко?
— Про розподіл квартир.
— А-а... Це таки твоя черга, але оскільки ти несімейна... Можуть дати, а можуть і не дати. Все залежатиме від тебе.— Олена відчула в голосі секретарки легку іронію.— Від тебе, від тебе,— навіть трохи злорадно повторила Муза Семенівна.
Раптом долинуло легеньке гудіння, яке швидко наростало, й ось уже вигулькнуло сіре авто, різко загальмувало. З-під коліс сипнули наполохані горобці, котрі дзьобали на бруківці крихти хліба. Олена відійшла від вікна й сіла до столу, на якому, крім друкарської машинки, лежала її жовта сумочка й люстерко. Грюкнули дверці авто. По хвилі в порожньому коридорі пролунали впевнені кроки, двері затулила висока, ледь згорблена постать.
— Доброго ранку, дівчатка! — Легенький баритон розлігся по вітальні разом із приємним запахом дорогих цигарок.
— Доброго ранку, Іване Петровичу.
Іван Петрович підійшов до Олени, його карі очі молодече лукавились, ніби тішилися з того, крізь яку чудернацьку в п’ятдесят років маску їм доводиться дивитись. Олену теж закликали сміятися й не приймати всерйоз цієї, хоч і гладко виголеної, але все ж маски. Життя — маскарад, і кожен убирається на свій кшталт. Отже, й лисина, й сліпучо-біла сорочка — все це маскарадна уніформа, під якою криється зовсім інша, молода ще людина.
— Ти поглянь, Музо Семенівно, як палахкотять щічки у нашої Олени.— Кімнату знову заповнило оксамитовим звучанням.— Прямо тобі ранкова зоря.
Олені на мить здалося, що сутула постать Івана Петровича роздвоїлась, тобто постать залишилася нерухомою, а з неї вигулькнув стрункий молодик з обличчям, яке вона бачила на пожовклому фото, котре зберігає в своїй шухляді Муза Семенівна. Вийшов і робить їй компліменти. Вона ще більше зашарілась, опустивши долі свої світанково-сірі очі.
— Гм,— почулося з боку секретарки.
Це єдине “гм”, ніби й безневинне, все ж нагадало дещо Івану Петровичу, і Олена помітила, як швидко щез молодик і лишилася тільки згорблена постать літньої людини. “І все ж ти гарна...” — казали потускнілі очі, вже практично споглядаючи пряме біляве волосся, похилі плечі, тугі перса.
Черевики човгнули кілька разів по паркету, і двері кабінету, немов дверці сейфа, грюкнули за спиною начальника.
Муза Семенівна нервово шелестіла паперами. Руде скуйовджене волосся та трохи розгублений вигляд робили її схожою на кельнерку з ресторану, від якої щойно втік клієнт.
Олена заклала в машину папір. Пальці дружно побігли по клавішах, очі розплутували карлючкуватий почерк Івана Петровича, а думка...
...Вона прокинулася від спеки в наметі. Крізь відкинутий полог синів трикутник густого неба. Володимира поряд не було, мабуть, побіг до струмка. Він і справді стояв проти сонця з закладеними за голову руками в самих лише плавках. Вона ніколи не бачила його роздягненим і не знала, куди сховати очі. Мерщій захотілося гулькнути в намет, та він уже помітив, гукнув. Нерішуче спускалася до струмка. Краплини джерельної води на його грудях блискотіли дрібними перлинами. В куточках губ грала ніжність і поблажливість. На мить подумала, що вона вже в нього, мабуть, не перша, відчула якийсь рвучкий біль всередині. “Зате ти в мене перший”. І скочила босоніж до нього на холодний валун. Він умить підхопив її і стис в обіймах, аж перехопило подих.
— Ти проспала зорю, — в голосі неначе бринів докір.
— Чого ж ти мене не розбудив?
— Не наважився. Ти так солодко спала... Він трохи вищий від неї — бурий від засмаги, ніби продовження того бурого валуна, на котрому стояли, — посміхався їй, закликав милуватися струмком, що дзюрчав на дні крутого яру, барвистими, немов альпійськими, луками нагорі, де стояв їхній намет.
Вчора, в п’ятницю надвечір, вони зійшли з рейсового автобуса і, покидавши на плечі рюкзак і намет, рушили битою стежкою в бік річечки, а звідти — яром понад струмком ще з півкілометра. І от, крім них, тут хіба що цвіркуни та метелики.
— Піду розпалю примус та зварю кави. — Він відхилився і скочив з каменя.
“Хіба там, де живуть мільйони, не знайдеться місця ще для двох?” — часто запитував Володимир, коли вони тулилися десь у під’їзді. Олена подумала, що зараз їм дає пристанище сама природа.
— Іван Петрович у себе? — різкий чоловічий голос відсік спогади, немов сокирою.
В приймальні стояв заступник начальника — невисокий гладун — рідке волосся на великій голові зачесане на проділ, який нагадував змійку-блискавку. Він споглядав Олену, немов порцелянову статуйку, ледь посміхаючись і неначе дивуючись.
— У себе,— почувся прісний голос Музи Семенівни.
Заступник, не постукавши, щез за дверима кабінету начальника.
— Барахло,— прошелестіло знову від секретарки.— П’ятнадцять років працюю з цим барахлом, і жодного разу не привіталось. Воно має нас тут за меблі.
Олена вклала в каретку останню закладку звіту. Гнучкі білі пальці методично, як важільці, знову забігали по клавішах...
Того суботнього вечора вони повиносили з намету опальники й полягали поряд. По чорному небі неначе хто розметав пригасаюче багаття, й Олені здавалося, що вона згрібає долонями жарини і ось уже нагребла одне сузір’я, друге...
— Ми з тобою знайомі півроку...—сказав тихо Володимир і примовк, неначе прислухаючись до ледь чутного плескотіння струмка. — Я завжди казав, що я тебе кохаю...
Олена кинула згрібати жарини-зорі.
— Я брехав.
“Я брехав, я брехав!!!—краяло, розривало тишу, ніби пиляло живе тіло тиші.— Я брехав, я брехав, я брехав...”
— Так, я тоді брехав. «Брехе-хе-хав, брехе-хе-хав, брехе-хе-хав...» — долинуло жаб’яче десь аж із річки.
— Я ще казав тобі, що ти гарна... Це правда. Я люблю бачити тебе, я люблю, пригорнувшись до тебе, відчувати твою досконалість. Це почуття не є кохання, але, повір, воно гарне. Мені двадцять сім. Я встиг дещо підгледіти у життя. Що саме я підгледів? Це надто складна річ, та й навряд чи висловиш мову почуттів звичайними людськими словами... Я прийшов до тебе духовно спустошеним, либонь, тому так просто злітали з моїх вуст слова кохання, і ця брехня звучала для тебе істотніше за правду. Я знав, що жінки вірять брехні більше, ніж самій правді. Треба тільки цю брехню підмалювати екзотичним пензлем та трохи надати їй перспективи, бо пласкі побрехеньки легко розпізнати. Я це знав і тому брехав тобі сумлінно, добираючи найкращих порівнянь. Це була, якщо хочеш, творчість, під час якої народжуються добірні поетичні образи, глибокі думки... Спочатку ти була дещо здивована, адже ти звикла купатися в бездарних лестощах дрібних залицяльників. Ти знала, що ти гарна, але ж хіба могла ти знати, на які барвисті слова та густі думки може спонукати твоя краса? Не подумай, що я якимось чином готувався, йдучи на побачення. Зовсім ні, з тобою я ніби розумнішав і часто сам дивувався своїм дотепам. Я тебе не любив, але цього ти не могла знати, бо ті брехливі слова кохання мали під собою правдиве тло — мій внутрішній стан,— яке надавало їм перспективи, об’ємності. Ти покохала мене уже через півроку. Я ж тішився з цього й часто, йдучи на побачення, сміявся з тебе і з себе...
Олена не відчувала свого тіла, якийсь дивний спокій, ніби його зовсім не було, а тільки лежить мозок, на якому причаїлась думка, немов на ковадлі, й очікує на молот, що ось гахне й розчавить. Та ще місяць світить, бездушно і люто, як око циклопа.
Володимир підвівся, спустився до струмка. Він стояв, як і вдень, на валуні, заклавши руки за голову, весь ніби всипаний золотим пилом.
— Встань, Олено, і підійди сюди.— Голос, змішаний з плескотом струмка, був ніби й не його.
Вона, мов сновида, спустилася до нього, в нерішучості зупинилася біля валуна. Цієї ж миті його міцні руки підхопили й поставили її поряд.
— Послухай-но, дівчино, я брехав тобі майже півроку. Я добирав найзухваліших компліментів і найпереконливішого тембру голосу. Я так творчо брехав, ніби переконував не тебе, а себе. І, знаєш, я переконав себе. Я почав вірити в усе те, що казав, і чим далі та віра ставала такою глибокою й міцною, що набула змісту правди. Брехня, в яку повірив сам брехун, стає для нього правдою. Отже, все, що було колись, для мене відпало, мов горіхове лушпиння — міцне, але потрощене. Тепер маю зерно нової правди. Ось воно стоїть, темніше за ніч, і часто дихає. — Володимир несподівано міцно пригорнув її.
Молот не розчавив думку, а місяць ніби посміхався, утираючись легкою хмаринкою, що линула кудись нічним небом. Олена відчула в прохолодному повітрі його теплу міцну статуру.
— Мерзотник ти, Володько,— тільки й сказала після пекучого цілунку.
А тиша раптом заґелґотіла так голосно, що Олені здалося, ніби вона повиймала з вух вату. Дзюрчав струмок, сюрчали цвіркуни, десь із річки долинали жаб’ячі теревені — “мер-р-зотник, мер-р-рзотник, мер-р-рзотник”. І це слово звучало наймилішими лестощами.
Місяць майже торкався чорної трапеції — намету на горі, немов хотів до нього вкотитись... “ТАКИМ ЧИНОМ, ПРОДУКТИВНІСТЬ ЗА КВАРТАЛ”... Олена закінчила друкувати останнє речення, витягла закладку з каретки. “Помилок, мабуть, наробила...” Хоч наперед знала, що найкраща якість друку бувала тоді, коли під час роботи думала про щось інше. Очі автоматично подавали інформацію на пальці без участі свідомості. Про всяк випадок проглянула текст, бодай не чути малясовоповчального голосу начальника. Помилок не було. “Хіба я така гарна?” Прилаштувала біля машинки люстерко. Очі й насправді сірі, як чисте світанкове небо. В затінку довгих чорних вій танули рештки споминів. Він казав, що коли б мав хоч поганенький курінь, то вже давно забрав до себе. Та що поробиш, поки що він ходить в молодших науковцях, отже, про квартиру можна лише мріяти. Вона йому казала, що стоїть на черзі, до того ж десь на початку, але він тільки посміхався поблажливо та трохи іронічно... Олена провела гребінцем по прямому білявому волоссі, і кожна волосина блиснула золотим відливом. “Гм... Усі чомусь кажуть, що я фарбую волосся...” Пригадалось, коли вона вперше побачила Володимира. Поїзд стояв у Синельниковім лише п’ять хвилин. Вона вскочила до вагона разом із свистом потяга. Сумка врізалася в руку, й вона, віднайшовши вільне місце, прилаштувала її в кутку. Навпроти — молодик років двадцяти п’яти невідривне дивився у розширмлене вікно. Олена скинула пальто, на якому палахкотіла руда лисиця — мамин подарунок,— і повісила поряд. Більше тижня відпочивала у батьків. Довго спала, годинами сиділа біля телевізора, перечитувала журнали, привезені з міста, інколи заглядала в гості до подруг, які здебільшого повиходили заміж і тепер мали свої турботи. Але все це їй встигло остогиднути — і телевізор, і журнали, і навіть мамине піклування. Зараз вона прагнула швидше до міста, почути знайому мелодію вулиць, пірнути у вир руху. звуку, кольору, їй здавалося, що потяг надто повільно набирає швидкість.
А молодик навпроти невідривне споглядав засніжені горби, балки, темні смуги чагарників, і, здавалось, крім забрудненого вікна, для нього більше нічого не існувало. Його руки уперлися ліктями в якийсь ілюстрований журнал, підтримуючи підборіддя, немов дві колони. Олена вперше наштовхнулася на таку байдужість. Міг би хоч поцікавитись, хто його сусідка, тим паче в купе тільки отой дідуган у потертій шинелі чи то залізничника, чи то міліціонера. Чоловік, ніби відгукуючись на її думки, на мить одірвався від вікна, полоснув по ній зосередженим поглядом і знову втупився у вікно. Вона подумала, що, може, він її соромиться — таке вже траплялось, коли молодики, ба навіть старі, в її присутності не знали, як триматись, і тому ховали очі. Але ні, вилицювате обличчя з тонким прямим носом було бліде, аж надто бліде, щоб висловлювати будь-які почуття; тільки ледь розкосі очі клали на нього тінь іронії та глузування. Ковзнула поглядом по білій сорочці зі старанно пов’язаною краваткою, під піджаком вгадувалась ладна, тренована статура. На полиці зверху стояв, мабуть його, величезний, туго напханий портфель. Почала вгадувати, куди він їде та яка в нього професія. “Мабуть, інженер, їде у відрядження чи з відрядження, — подумала.—Або студент, повертається з канікул. Втім, для студента він застарий, бо серйозністю так і холодить”.
Потяг повернув, і сонце тепер жбурляло у вікно свої сліпучі промені. Незнайомець на мить примружив очі, ледь усміхнувся. На обличчі майнула лагідна усмішка.
— Дозвольте ваш журнал. Ви все одно не читаєте...—вихопилось у неї так несподівано, що не встигла навіть подумати.
— Прошу. — Чоловік якось дивно глянув, ніби він її вже знав і тепер шукав у рисах ї обличчя ствердження цьому. Усмішка, викликана сонцем, зникла, в його зіницях блукали спомини, які відбивалися на різко окреслених, хоч і по-дитячому припухлих губах то лагідністю, то, як здалося Олені, болем, та тільки не виразом, який так приємно бачити і який з’являється у чоловіків, коли ті на неї дивляться.
Вона взяла журнал, намагалася заглибитись у якесь оповідання, але оповідання було нецікаве, бо перечитувала абзаци, аби дійти змісту. А може, то їй заважали оті дивні очі навпроти, які пасли свої спомини по її обличчі, волоссі. Почала пригадувати, чи всг в неї гаразд, чи немає в зовнішності чогось такого, що викликало б посмішку у того, навпроти. Ні, у неї все добре. Дарма тільки не підвела повіки. Але молодий чоловік знову втупив погляд у вікно, він більше не посміхався сонцю, а тільки мружився прикро, бо сонце заважало йому дивитись. Відзначила, що в нього гарні білі руки з довгими пальцями, він відбивав ними якусь мелодію. Чому, й сама не знала, але він був їй чимось цікавий. Не сказати б, що гарний, ні, але в ньому було щось таке, що вабило більше за будь-яку красу. Либонь, трохи розкосі очі, що робили погляд неначе зухвалим і глузливим, але ні, таке враження складається, коли дивитися на нього трохи збоку. Коли ж він сказав “прошу” і глянув на Олену, вона побачила розумний, неначе важкий від думок, погляд, у якому й натяку не було на глузування або зухвальство. Більше того, вона побачила в тому погляді себе ніби з іншого боку. Він дивився на неї не як на гарну дівчину, до якої можна залицятися і яку можна й не мати всерйоз, а як на людину абстрактну, з власним глуздом і гідністю. Після такого погляду починаєш себе поважати. Олені навіть прикро стало: ось так, побачиш путню людину та й розминешся з нею. Напевне ж, їде кудись далі, і через дві години вона залишить його біля цього каламутного вікна, й він сидітиме зі своїми думками неначе її тут і не було.
Сонце пливло по обрію, і швидке проміння ніби збивало у вагоні пилюку. Олена таки дочитала оповідання...
Глухо розчахнулись двері кабінету. Заступник начальника, ґречно посміхнувшись Олені, поплентався до виходу. Він ішов, неначе викидав недбало поперед себе ноги, відхилившись трохи назад, ніби для рівноваги.
— Рисак, — відзначила Муза Семенівна, коли той був уже в коридорі. — Хоча б один раз прийшов у випрасуваних штанях...
“Така вже вона, ця Муза Семенівна, коли не злюбить кого, то назавжди”.
...Поїзд зробив останню зупинку перед містом. Незнайомець все сидів, заглибившись у думки, навіть не позирав у вікно, як раніше... Шарпонуло вагони.
— Мабуть, із канікул повертаєтесь? — Його запитання було несподіванішим від різкого свистка потяга.
— Так... Власне, ні. З відпустки.
— Чому такий час обрали? Влітку треба відпочивати.
— Не завжди випадає влітку.
— Так, так. Розумію...
Було видно, що розмову він почав, аби згайнувати час. Вона подумала, що по голосу він, мабуть, доросліший, ніж видається. Слова супроводжувались густою думкою. Такий голос мусить мати людина, яка багато думає.
Повз їхнє купе пройшло кілька чоловік з валізами та сумками. Дідок у шинелі теж почав лаштуватись, навскіс блимаючи на Олену та її сусіда.
Олена помітила на обличчі молодого чоловіка нетерпіння. “Невже він теж зараз виходить?” Раптом застугоніло, загуло, і побігли за вікнами балки мосту, швидкі, мов тіні. Незнайомець знову припав обличчям до віконного скла, немов хотів остудити його. Сонце за вікном уже торкнулося обрію, пофарбувавши все навколо в червоний колір: засніжені поля, переліски, скрижанілий Дніпро. Потяг рівно стугонів над прірвою. Вже виднілася набережна, що відгороджувала Дніпро від міста багатоповерховими кам’яницями, виднілися водні станції — порожні та сумні, а з іншого боку чаділа гігантськими трубами приміська ДРЕС.
Гуркіт обірвався так само раптово, як і почався. За вікном засіріли якісь будови, з’явилися залізничні колії, вагони приміської електрички. Потяг наближався до вокзалу. Сусіда накинув сіре демісезонне пальто зі смужкою сірого каракулю на комірі, натягнув пелехату кролячу вушанку. “То він теж виходить”. Не знати чому зраділа. Він поглядав, як вона вовтузиться біля важкої сумки.
— Давайте допоможу — і, не дочекавшись відповіді, взяв у неї ношу.
Дістав з полиці портфеля. Вона йшла слідом, ховаючи розчервоніле обличчя в руду лисицю.
Довго очікували на трамвай, їй хотілося, аби трамвая довше не було, бо з його приходом вони розлучаться, зникнуть одне для одного в мільйонному місті.
Над дахами ще плавали клапті короткого березневого дня, а на вулиці вже сутеніло.
На розі жалісливо проверещав трамвай. Фари ніби плакали в сутінках жовтими сльозами. Ось зараз вони сядуть, а потім кожен зійде на своїй зупинці...
Він допоміг їй занести у вагон сумку.
— Коли матимете бажання й час, приходьте завтра до кінотеатру “Космос”, — стояв, очікуючи відповіді.
Олена всміхнулась, і він виплигнув майже на ходу.
Йому треба було в інший бік.

3
 
Наші Друзі: Новини Львова