Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Я ще повернусь

Переглядів: 7401
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Із гуртожитку.
— Ну то інша річ. А я думав, із будинку для божевільних. Адже тільки ненормальні звертаються з такими питаннями опівночі. Почекай. Я зараз.
— Алло... — почулося по хвилі. — Слухай. За сучасними уявленнями, подвійний електричний шар складається з двох частин: перша частина, утворена йонами, щільно притягнутими до поверхні металу, друга частина — йонами, які знаходяться на відстані від поверхні, що перевищує радіус йона...
Вахтер із цікавістю спостерігав, як худий чоловік із блідими щоками, підтримуючи плечем трубку, щось записує на клаптику зібганого паперу.
Нарешті Заболотний сказав:
— Дуже вдячний. У тебе, малий, гарна книжкова шафа. Що? Потім розповім. На добраніч.
Тепер він сидів біля столу, малював міцели, вписуючи до дифузійного шару йони германієвих кислот.
— Так і є, — промовив до себе.— Всі мої попередні викладки хибні Ніякої солі тут не утворюється. Це не що інше, як сполуки включення. Так, так... сполуки включення. «Молекулярним агрегатом-господарем тут виступатиме просторова сітка гідроокису алюмінію, а молекули-гості — це йони й полярні молекули германієвих кислот. Тому я й не спостерігав цілочисельних відношень при сорбції... Так, так... А Ковальський будує на цій підвалині майже половину дисертації.
“Нехай же готує свою докторську, — подумав зловтішно.— Не заважатиму йому. Батько писав, що в технікумі потрібен хімік”.
Перед очима спливло обличчя Віти... На мить стало холодно. Він ніби знову пірнув у той мрячливий. туманний вечір. Але такий стан не довго сковував його. Глянув на годинника — перша година ночі.
Згадав Миколу Білого, той осінній візит, колір підфарбованої вином горілки. “Якою ж я був свинею! Хворою свинею в накрохмаленій сорочці”.
Цієї ночі він довго не міг заснути, все думав і думав, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Тепер це була людина, яка після тривалої та важкої хвороби нарешті вийшла з лікарні і не знає ще, до якої справи приступити.
Куліша побачив у коридорі.
— Що сталося, бакалавре? Ти насправді жива людина чи, може, ексгумований труп?
— І те, й інше.
— Тоді ходімо в буфет. Поснідаємо.
В буфеті вони зустріли Івана. Той сидів один біля столу і, уздрівши їх, кивнув головою на вільні стільці, мовляв, ідіть сюди.
— Розповідай,— сказав Куліш, коли вони взяли сніданок і сіли до Іванового столика.
Заболотний розповів, як, складаючи папери, натрапив на лабораторний зошит і як у нього виник сумнів відносно попереднього обгрунтування роботи.
— Та ти що!—здивувався Іван, який, либонь, уже був знайомий із ситуацією.— Як же він може пропонувати таку роботу Вченій раді? Сьогодні я бачив на столі в мого шефа його автореферат...
— Бакалавре! — Куліш раптом став серйозним.— Вислухай мою думку. Ти будеш останнім дурнем, коли скажеш про це Ковальському. Раджу ось що: напиши його опонентам. Напиши обгрунтування своєї помилки...
— Розумієш, підходить час, коли повинні друкувати ті статті, що ми торік надсилали до редакції. Адже там стоїть моє прізвище.
— То що ти думаєш робити? — запитав Куліш.
— Піду до Ковальського й зажадаю написати до видавництва, щоб нам повернули рукописи.
— Правильно робиш, бакалавре,— зауважив Іван.— Так і дій.
Кулішеве обличчя знову стало хитрувато-іронічним, ніби він надів маску штукаря:
— Уявляю його вираз обличчя, коли ти йому скажеш про це.
Одразу ж після сніданку Заболотний пішов до шефа. Той саме відчиняв двері свого кабінету. Портфель, як завжди, було чимось напхано. На мить йому здалося, що Ковальський дуже схожий на свій портфель. Такий же цеглясто-рудий, такий же пухкий і потертий. Вони так одне одного доповнювали, що простіше було уявити портфель без Ковальського, аніж навпаки.
— Добрий день, Юрію Павловичу.
— А, здоров, здоров. Ти чому на кафедрі не з’являєшся? Мабуть, хворів? Проходь. Мені треба з тобою поговорити.— Ковальський поставив портфель на стіл. — Сідай. Справа ось у чому... Та перш за все, де ти пропадаєш?
— У гуртожитку, — відповів Заболотний.
— Як, ти залишив сім’ю? — На обличчі шефа з’явився вираз справжнього співчуття. — Що сталося?
— Та нічого.
— Ну, так, так. Чужа справа — темний ліс. Не розказуй, коли неприємно... Так що я хотів сказати? Ага, ти, напевне, знаєш, що я працював над докторською? Розумієш, мені не вистачало матеріалу, і я його трохи почерпав із нашого з тобою загального казана. Ти, звичайно, нічого не маєш проти? Саму дрібницю. Ось розішлю реферати й примушу працювати на тебе всю кафедру.
Заболотний бачив, як невимушене розмовляє Ковальський, з усієї сили намагається переконати, що справа не варта навіть того, щоб про неї говорити.
— Ні, що ви, Юрію Павловичу, я не маю нічого проти. Але річ у тому...
— В чому?
— Річ у тому, що матеріал той хибний.
— Як-то? — Веснянки на голому тімені Ковальського стали ніби червонішими, нагадували іржаві плями.
Заболотний поволі розповів, у чому річ, а закінчивши, зажадав надіслати до видавництва листа.
— Ми надішлемо цього листа після мого захисту, — сказав Ковальський. Голос його зривався, цегельно-червоне обличчя стало раптом білим.
— Ні, — твердо мовив Заболотний. — Якщо ви не хочете, то я зроблю це сам. І вже біля дверей додав:
— Я не бажаю, щоб над моєю роботою глузували.
Склянка кави лишалась незайманою. Заболотний сидів біля низенького столика, неуважно дивився крізь великі суцільні вікна. Порепані стовбури акацій здіймались у вітряне небо, розчепіривши віти-пальці, благаючи в неба тихої прозорої блакиті. А небо затрусило снігом. Перший сніг блимотів під ліхтарями дрібними іскрами, мерехтів чарівним блиском.
Заболотний забіг у це невелике кафе, де не скидали одягу, аби з’їсти щось на вечерю та випити склянку кави.
На мить здалося, що вулицею пройшла Віта. “Зараз зайде”, — майнула думка.
Вона й справді зайшла... Поряд високий хлопець в імпортному пальті й модних черевиках. Заболотний, опріч волі, глипнув на своє старе, ще студентське, пальто, светр, сколотий ззаду шпилькою. “Завтра ж вранці піду до універмагу, придбаю пристойне пальто”, — була перша думка.
Вони ж узяли по склянці соку. Заболотний сидів спиною, але в вікні, неначе в люстрі, все бачив. Він помітив, як похлинулася Віта, впізнавши його. Молодик замовив ще цукерок, та Віта щось сказала й одразу ж вийшла. “А я рідко купував їй цукерки. Доля... Для того, щоб принести комусь щастя, мало знати зайву сотню хімічних формул, із чого складаються речовини або навіть живі істоти. Треба любити. Вона все ж гарна...”
Заболотний відчув якийсь тихий, ниючий біль. Він не міг сказати, що в нього болить серце. Ні. Воно вже переболіло ще того мрячливого вечора.
Вийшов із кафе. Горобці, стомлені денними турботами, тихо сперечалися на гілках акацій, неначе грілися своїм щебетанням.
У гуртожитку на столі, де залишають пошту, знайшов на своє ім’я чотири великих конверти. То були статті з видавництва, які він прохав повернути.
Наступного ранку пішов до інституту.
В кабінеті Ковальського сиділа завідуюча лабораторією. Улесливо посміхаючись, вона давала підписувати йому якісь папірці.
— Дозвольте?
Ковальський швидко повернув голову.
— Почекайте, я зайнятий,— відповів сухо. “А раніше приймав за будь-яких обставин”. Заболотний пройшовся коридором, заглянув у дослідницьку. Куліша ще не було.
Нарешті завлабораторією вийшла. Він помітив у її лупатих чорних очах злість. “Ні, це не волохата жаба, як казав Куліш, скоріше — очкова змія. Але що я їй зробив? Втім, нічого дивного, це челядь Юрія Павловича”.
— Що ви хотіли? — Ковальський не відривав погляду від папірця.
“А череп блищить, мов бампер на “Волзі”. Відгороджується лаком офіційності».
— Я прийшов сказати, що надсилав до редакції листа з проханням повернути статті...
Ковальський підвів голову.
— ...Я мотивував своє прохання помилкою, якої ми припустились...
Веснянкуватий череп Ковальського вкрився краплинами поту.
— Ну й що ж вам відповіли?
“На лакованій поверхні з’являються тріщини. Колупнеш, і відпаде шматок блискучого лаку, а натомість зачорніє роз’їдена іржею поверхня”. Заболотний розкрив течку й витяг чотири великих конверти.
— Ось. Це наші з вами статті. Я їх одержав учора.
На обличчі Ковальського майнула ледь вловима зміна.
— Володимире Кононовичу,— мовив несподівано люб’язним тоном.— Я дуже шкодую, що між нами останнім часом виникла якась стіна. Повір, мені самому прикро, що все так сталось. Але гаразд. Якщо ти вже так близько приймаєш цс до серця, хай буде по-твоєму. Сідай і переробляй статті згідно з твоєю теорією. Скільки тобі на це треба часу, два, три місяці?
“Так, уся ця сяюча поверхня не що інше, як іржаві струпи, старанно скриті товстим шаром лаку”.
— Ні, Юрію Павловичу,— відповів рішуче.— Я вирішив кинути аспірантуру. Не знаю, коли вернусь до цієї роботи... Можливо, в майбутньому, але не тепер.— І пішов до дверей.

14

Порепаний чемодан і рюкзак, неначе два старці, стоять біля порога порожньої кімнати. Голі віти акації хитаються перед вікном товстелезним чорним павутинням. Заболотний у пальті й капелюсі стояв посеред кімнати, позирав навколо байдужим поглядом. “Свобода від тілесних страждань і душевних тривог...” — прочитав на підвіконні. Посміхнувся і сів на голу сітку ліжка, яке жалібно зарипіло під вагою тіла.
У коридорі почулися кроки. Йшло двоє. По хвилі постукали.
— Прошу! — гукнув.
На порозі стояв Куліш. На пальті й модному капелюсі з маленькими крисами розтавали сніжинки. З-за спини в нього вигулькнуло руде Іванове обличчя.
— Що все це значить, бакалавре? — Куліш здивовано озирнувся.
— Координати міняю, колего. Сідайте,— показав на стільці біля столу, — ще маю час. Куліш примостився на ліжку Заболотного, а Іван, кинувши свою кролячу вушанку на голий стіл і розстібнувши пальто, сів на стілець.
— Ми щойно з університету, — сказав Куліш. — По дорозі зайшли тобі дещо розповісти... Ковальський сьогодні захищався.
Заболотний підвівся:
— Ковальський захищав свою докторську?!
— Ти ж знаєш, бакалавре, захист докторської — явище виключне, отже, присутні були всі кити від науки. Звісно, й Іванів шеф. Ковальський, як ти пам’ятаєш, надсилав йому автореферата на відгук...
— Ну й який відгук дав Гнатенко? — Заболотний відійшов до вікна.
— Почекай. Нехай краще тобі розповість Іван все по порядку, бо я можу бути необ’єктивним.
— Що розповідати?.. — Іван витяг коробку «Києва», простягнув Заболотному й Кулішеві, сам теж припалив.— Коли говорити про автореферат, то його було написано так, що комар носа не підточить — тут йому треба віддати належне. Але я знав, де собаку зарито. Шеф мій теж знав — тому й відгуку не дав; сказав, що свою думку скаже на захисті... Доповідь Ковальського зайняла рівно півгодини і була досить змістовною, я б сказав, експресивною...
Заболотний на мить уявив велику аудиторію, що амфітеатром спускалася до лаштунків з кафедрою. Над лаштунками протягнуто дріт, на якому вішають графіки. Дисертант знаходиться внизу, ніби в фокусі поглядів, що падають на нього збоків і зверху.
— ...Під час дебатів Юрій Павлович відповідав на всі питання і схилив до себе аудиторію. Отож я тоді й набрався зухвальства, запитав, на якій підставі він робить висновки про утворення в розчинах германатів. Ковальський почав відповідати жваво, з посиланням на авторитети. Проте увагу вже було загострено саме на цьому питанні і відповідь твого шефа, Володю...
— Колишнього шефа,— поправив Заболотний, вмощуючись на підвіконні.
— Гаразд. Відповідь твого колишнього шефа аж ніяк не переконала членів Ученої ради. Один навіть сказав, що сіль, утворена слабкими кислотою й основою, якими є гідроокиси алюмінію та германію, зазнає гідролізу, отже, її існування в тих умовах, про які казав Ковальський, є неймовірним. Під кінець виступив мій шеф. Він сказав, що взагалі дисертацію можна було б вважати задовільною, коли б не ті дві глави, де йдеться про германати. Шеф порадив Ковальському доробляти дисертацію.
Заболотний відчував у всьому тілі дрібне тремтіння.
— Побачив би ти, бакалавре, обличчя Ковальського наприкінці захисту. Воно було спочатку червоним, а потім стало білим, як стіна, на лобі й лисині з’явилися якісь руді плями. Я сидів у третьому знизу ряді і бачив ті плями...
— Куліш тріумфував,— усміхнувся Іван.— Він навіть кинув мені оцю цидулку,— витяг із кишені піджака папірець, подав Заболотному.
«УРЯ!!!» —було написано великими літерами.
— Ну гаразд,— сказав Іван.— Ми, власне, прийшли до тебе не за тим, аби розповісти про крах Ковальського.
— Та чого там? І за тим теж, — вставив Куліш. І оскільки Іван мовчав, повів далі:— Бакалавре, твоя дисробота зацікавила одного кандидата-мінералога з інституту геомеханіки. Він займається дослідженням умов накопичення германію в бокситах та інших рудах. А ти вивчав умови сорбції германію на гідроокисах алюмінію та заліза. Розумієш, як ви один одному потрібні? Адже боксити — алюмінієві руди з великою домішкою заліза. Що ти на це скажеш?
Заболотний витяг із кишені квиток на поїзд.
— Ось. Сьогодні їду.
— Не роби дурниць, шановний,— аж підскочив Куліш.— Садко діло пропонує. Тепер успіху досягає той, хто працює на стику двох або й трьох наук, як Іванів шеф. За фахом він металург, але фізику й хімію знає як бог. Інакше б він не був Гнатенком, праці якого вивчаються в усьому світі. Та й не тільки Гнатенко... Вузька спеціалізація зараз уже не дає тих наслідків.
— Все це мені відомо,— відказав Заболотний.— І пропозиція вашого Садка дуже слушна. Але я зібрався їхати. І таки поїду. Мені ще треба прийти до тями.
Вони вийшли разом. Іван ніс обшарпаний чемодан,
Біля трамвайної зупинки Куліш сказав Заболотному:
— Мою адресу ти знаєш, Іванову — теж. Отже, коли надумаєш, пиши... Хай тобі щастить!
Сніг змінювався дощем. Рвучкий вітер хапав на льоту важкі краплини й жбурляв їх у швидкому вирі навколо ліхтаря. Годинник показував п’яту годину вечора. Заболотний стояв на східцях потяга й усе дивився й дивився, проціджував очима окремі сірі постаті. Десь на дні свідомості жевріла надія, що ось тепер, в останню хвилину, хтось прибіжить на перон, схопить його за руку і поведе знову в місто, до трамвая... Він знав, хто це мусить бути, але боявся навіть у думках назвати її ім’я.
Пройшов залізничник, постукуючи по колесах і перевіряючи змазку. Краплини дощу розбивались об його чорну, в масних плямах, фуфайку.
Володимир напружив зір. «Якщо вона з’явиться, я одразу ж сплигну». Розум підказував, що ніхто не прийде, та якась підсвідома віра збуджувала єство, напружувала зір і мозок.
Провідниця нечемно відштовхнула його і проходу, витягла прапорець, стала в дверях. Заболотний, поставивши валізу в інший бік тамбура, причаївся за її спиною і знову прикипів поглядом до перону. Раптом в одній із постатей, яка непевно рухалася від будови вокзалу, впізнав знайомі обриси... Але ні. То була лише уява, втілена в чужу розпливчасту постать. Поїзд рушив, обірвавши останню нитку, що зв’язувала Заболотного з цим містом. “Невже все?” — шепотів він.
Під ногами легенько постукували колеса. Вони стугоніли все частіше й частіше, й, здавалося, це ритмічне стугоніння говорило: “Вернись, вернись, вернись...”
“Я ще повернусь”,— відповів їм Заболотний і попрямував у купе.


Частина друга

1

За спиною Заболотного рипнули двері.
— Чому вікно не відчиниш? — Садко Матвійович кинув на стіл течку, підійшов до Володимира.
Садко Седенко був середнього зросту, ходив ледь згорбившись, ніби за плечима ніс важкий рюкзак.
Заболотний прочинив вікно. В кімнату хлюпнуло вранішньою свіжістю.
Садко, кивнувши на Дніпро, сказав:
— А побачив би ти Єнісей... Дика, прямо жахлива краса. Новак почувається там затисненим, приниженим.
 
Наші Друзі: Новини Львова