Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Я ще повернусь

Переглядів: 7400
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Той. Він стояв на воротах. Коли б не Еріх та брати Онищенки, либонь, не була б наша інститутська команда на першому місці... Так оцей Еріх зараз навчається у Гнатенка в аспірантурі. Та й не він один з іноземців. До нього у Гнатенка захистився Франтішек із Словаччини, а ще раніше Богомил Драган з Болгарії. Йому на кафедру пишуть з усього світу.
Куліш замовк, побачивши, що Заболотний. його неуважно слухає. Згодом він одягнувся і, не сказавши звичного “чао!”, вийшов.
Володимир побачив, що Куліша немає, лише коли смеркло і він підвівся, щоб увімкнути світло.

11

Стіл і софу було завалено книжками, паперами. Заболотний сидів у спортивній сорочці, на грудях якої жовтів вицвілий номер, і писав. Кімната тонула в сизому димі.
Рипнули двері. Від Віти “свіжо війнуло холодом.
— Я взяла квитки до театру. — Вона прочинила кватирку.
— Не маю часу. Я повинен сьогодні закінчити розділ,— відповів, струшуючи в попільничку попіл.
— Завжди так...— почулося схлипування.
— Не плач, дочко, він не вартий твоїх сліз, — долинув тещин голос. Заболотний змовчав, щільніше стис зуби.
— Віта в нас одна, і ми нікому не дозволимо з неї знущатися.—Теща зайшла до кімнати й тепер стояла, обіпершись об одвірок.
На мить гостро захотілося побачити, чи тріпотить ще іржавий кленовий листок на сплячій гілці.
Підвівся з-за столу. Листок за вікном напружено лопотів, витримуючи останній бій з вітром. Та раптом вітер шарпонув голе верховіття, завив у дротах, неначе хто пальцями протягнув по струнах бандури, й осиротіла одразу гілка клена, а листок понесло до скрижанілого Дніпра, до мосту, й невдовзі він перетворився на брудну пляму, зник у безвісті на тлі споруд водних станцій.
—... Не дозволимо нікому, чуєш? Це останнє “чуєш” кресонуло з його очей сніп іскор, які дрібно розсипались і одразу щезли. Першим бажанням було покинути цю квартиру. Не відповідаючи тещі, почав жбурляти в рюкзак свої речі. Віта дивилася на нього перелякано. А теща на мить зникла й за хвилину повернулася в супроводі чоловіка.
— Що це ти, хлопче, надумав? — спитав той, сідаючи до столу.
— Вибачте, Мефодію Івановичу, мене тут не зрозуміли.
Краєм ока помітив, яким крижаним поглядом зміряв той дружину.
— То куди це ти збираєшся? — поцікавився.
— До гуртожитку.
Ліжко було вільним... Заболотний кинув під нього свій зелений рюкзак, стомлено впав, аж зарипіла пружина. В кімнаті давно ніхто не жив — повітря було законсервоване і пахло пилом. Лежав і дивився в стелю. Відчуття образи, якогось тупого відчаю огорнуло єство й не давало змоги навіть розізлитись.
За північ почав роздягатись. Зирнув у люстро, що на дверцях шафи. Перед ним сіріла якась кістлява статура з блідим, неголеним обличчям, під очима сині кола. Два прудких павучки в зіницях снують густу мережу, й ось уже не видно ні павучків, ні сірих ниток мережі, очі неначе скрем’яніли й по хвилі блиснули двома росинами на холодному камені.
Прокинувся пізно. В гуртожитку стояла тиша, тільки чути було, як прибиральниці в коридорах мели підлогу. Ще трохи повалявся в ліжкові й почав одягатися. Тепер він байдуже споглядав своє обличчя, водячи електробритвою по худих щоках.
“Життєва філософія? — свобода від тілесних страждань і душевних тривог!» Старина Епікур мав рацію, сказавши це”,— було написано на підвіконні карлючкуватим почерком. Заболотний іронічно скривив губи. “Цей тип, що писав, мабуть, завалив сесію або одержав погане призначення...” Здалося раптом, що то його почерк. Але ж ні, він ніколи не писав фіолетовим чорнилом.
До інституту прийшов за звичкою, механічно.
Куліш здивовано витріщився:
— Чому так пізно?
Та він зміряв його холодним поглядом, ніби кинув за комір шматок криги, і в того зникло бажання розмовляти.
Заболотний дивився у вікно. Була середина березня, на вулиці лежав сірий, утрамбований сніг. Місцями він розтанув, оголивши клаптики бруку.
Через якийсь час Куліш знову спробував розпочати розмову.
— А знаєш, бакалавре, дисертацію шефа здано машиністці до друку. В другому варіанті. Й у відрядження Ковальський їздив з приводу своєї, дисертації.
Заболотний не відповів, навіть не змінився в обличчі. Тільки глипнув на Куліша спідлоба і, зіщулившись, вийшов.
“Свобода від тілесних страждань і душевних тривог”.

12

Минула весна. Кожного ранку Заболотний ретельно голив сизі щоки, застеляв ліжко і йшов блукати по місту. Іноді заходив у кафе випити склянку кави, але цей напій мало розбуркував мозок, котрий наче стисся, як стискаються тіла від холоду. “Як сталося, що я опинився в цьому місті? Чому саме сюди приїхав із невеличкого містечка вступати до вузу?” Мабуть, тому, що саме в цьому наддніпрянському місті була вперше вражена його дитяча уява, коли він хлопчиком-п’ятикласником угледів на просторому плесі човна з туго напнутим білим трикутником, йому здавалося, що то сам вітер, запряжений у полотнище, намагається вихопити з води колиску з людиною, але замало сили й він тільки волочить її по хвилях... Йому так хотілося тоді, щоб вітрюган відірвав човна від води й поніс до хмар. І коли човен по кіль вистрибував із піни, він дивився з надією, ладен був сам стати вітром і впрягтись у ту білу упряж... Та вітрильник, понуртувавши коло берега, перетнув плесо й зник за зеленими острівцями, як казкова істота, тільки залишив у хлоп’ячій душі блакитно-білу мрію, чисту, як дніпрова вода, як те полотнище... Другого дня вони з бабусею покинули тітку, в котрої гостювали, й поїхали додому. Але навіть там, у рідному містечку, де ніколи не було річки, марилося баченим — і листок у калюжі, й хмаринка на обрії оберталися на вітрильник. Напевне, тому й сидить зараз у парку над Дніпром, під кущем жовтої акації.
Почав накрапати дощ. Заболотний, не поспішаючи, йшов до гуртожитку. Йому було приємно відчувати прохолодні краплини, що розбивались об ніс, щоки, лоб. Захотілося вимокнути під дощем, як цього прагне людина, яку довго мучила спрага.
По важких роздумах він вирішив нарешті вернутися до Віти. Цього ж вечора піде до неї — либонь, не прожене...
...Дощ ущух, але туман чорною піною огортав будинки, дерева, людей. Світло ліхтарів струмилося пласкими жмутками, заломлювалось і зникало у вологому повітрі. На перехресті нерухомо стояв міліціонер у сірій плащ-накидці, а поряд, на зупинці, куди не сягало світло, кілька постатей чекали трамвая. Заболотний не помічав туману. Він зупинився під деревом, із якого капало навіть при легкому подихові вітру, прикипів поглядом до зупинки. Напружився, боячись проминути хоча б одну постать. Годинник на розі показував пів на одинадцяту. “Чому її немає? Якщо пішла на восьму в кіно, то вже пора.... З часу нашої останньої зустрічі минуло місяців чотири. Сумних чотири місяці. В перші дні по розлученні вона якось приходила в гуртожиток, прохала повернутись. Казала, що ніколи не дорікатиме роботою. Питала, чи не набридло в гуртожитку... Я скажу тобі сьогодні, що мені набридло прати сорочки, вистоювати черги в їдальні. Набридло бути без тебе!” Він хотів сказати їй це сьогодні, бо сумнів кожної хвилини міг заповзти в мозок холодним полозом — ворушити минуле. “Якою ж я був твариною! Забрав колись у голову, що моє покликання наука, й віддавав їй усе”. В уяві спливли перші місяці після одруження. Він приходив з інституту; Віта, одягши старенького халатика, метушилась у незвичній ролі молодої дружини, збираючи до столу, а він крадькома милувався її стрункою постаттю. Його руки знову відчули той дотик до прохолодного тіла. Здавалось, у ран­кових сутінках на ньому, як на мармурі, повинна з’явитись роса... Хотілося стиснути той живий мармур, що поблискував на тлі білого покривала, котре сповзло і лежало зібгане поряд.
Із туману випірнув трамвай. Намагався розпізнати її крізь тьмяні вікна вагона, але вийшов останній пасажир і зачинились двері.
Сильно калатнуло серце. Вона. Не кваплячись, іде вологим бруком, а поряд якийсь чоловік. Дбайливо взяв ЇЇ під руку, коли Віта переступала калюжу. Заболотний ішов протилежним боком вулиці. Чомусь пригадав, як його вперше відшмагали. Мачушина рука хльоскала вірьовкою, мокрою вірьовкою, на якій вішають білизну, по спині, по голові, по ногах.
Ось вони зайшли у двір. По хвилі у вікні спалахнуло світло. “Життя, як подивишся оком холодним кругом, це витвір пустого, безглуздого жарту...”
...Світло у вікні погасло. Біла, напівоголена рука прочинила вікно. В туман потекла знайома мелодія... “Дзінь!” Неначе щось тріснуло в мозку. Відчуття повної розгубленості ртуттю влилося в серце, зробило його важким, малорухомим. “Непотрібний...”
Зненацька спливли в пам’яті слова, які прочитав колись у Рабіндраната Тагора: “Якщо нікому освітити тобі шлях і в буряну темну ніч перед тобою зачинилися двері — запали своє серце вогнем блискавки!”
Та навколо ні бурі, ні блискавиць. Був звичайний сльотавий морок.

13

На стукіт ніхто не відповів. Тоді Микола штовхнув двері. В кімнаті було темно й незатишно. Біля порога валялось кілька шматків зібганого паперу, порожня коробка від цигарок. Світло ледь продиралося крізь брудне скло. Заболотний лежав, звісивши ноги, на ліжкові, головою до дверей, у своєму парадному чорному костюмі. Нечищені черевики полискували. Він не поворухнувся, лише навскіс глипнув у бік Миколи. Щось сплеснуло в його зіницях, сплеснуло й одразу ж погасло. Байдуже, неначе вони бачилися тільки сьогодні вранці, промовив:
— А, це ти. Проходь.—Знехотя підвівся, поправляючи накрохмалений комірець.
На вулиці було ще тепло, але в цій кімнаті відчувався вологий холод, холод підвалів та затінених місць. “Ми ж не бачилися стільки часу!” — майнуло в Миколиній голові.
— Не буде теплого прийому,— прорипів той, неначе читаючи думки.— Непридатні для цього апартаменти.
Віджбурнув ногою цигаркову коробку.
— Палити є?
Микола кинув на стіл портсигар. Заболотний, не кваплячись, закурив і, сівши до столу, повіяв наскрізним, мов протяг, поглядом. Від нього тхнуло спиртним.
— У тебе вигляд ділка...—мовив тим же рипучим голосом і відвів очі. Микола внутрішньо сіпнувся:
— Ти дивишся інколи на себе збоку? Тебе що, пограбували? Поглумилися над твоїми почуттями? Наплювали в душу? Відкіля все це?..
Той, не звертаючи уваги на його слова, підійшов до шафи, дістав недопиту пляшку й кілька кружечків сухої ковбаси на папірці. Білий відчув, як до горла щось стало підкочуватись, боляче тиснути. Треба було взяти себе в руки, не показувати почуттів. Він мусив щось сказати, але не міг.
— Дякую за прийом. Мені пора, — ковзнув поглядом по відпрасованому костюмі, на­крохмаленій сорочці.— Бажаю приємно провести вечір, — відсунув стілець, маючи намір вийти.
— Ну, сідай, сідай... —Заболотний взяв його за руку.— Говорити з тобою треба... Це добре, що ти приїхав. Я сьогодні тільки думав про тебе. Навіть листа вирішив написати. А на парадність не звертай уваги, я кожної суботи вбираюся, мов на іменини, а потім сиджу, на когось чекаю, сам не знаю на кого. Просто здається, що мене мусить хтось відвідати. Як бачиш, почуття не зрадило. Давай хильнемо по маленькій, а там придумаємо якусь розвагу, — намагався говорити невимушене, але це давалося йому важко.
Споночіло. Він підвівся, увімкнув світло. Пляшка на три чверті була повна горілки. Синя, худа рука наливала рідину в склянки, на дні яких жовтіли рештки вина.
— Щоб наша коза з’їла вовка, — мовив Заболотний і випив одним духом.
— Ти розлучився з дружиною?
— Так,— криво усміхнувся. — Одруження — гарна річ, але не варто робити з нього звички. Пішов від неї. Набридло вислуховувати буркотіння, без того нудно. — Уважно розглядав колір підфарбованої вином горілки. — Пий, — порадив.
— Коли тебе послухає людина, яка нічого про тебе не знає, уявляєш, що вона подумає.
— А мені начхати, що про мене подумають. У мене є своя думка про себе, — в голосі забриніли подразливі нотки. Очі скаламутніли.
Микола відчув, що зараз Володимир виплесне наболіле, й не помилився.
— Який же я був осел, коли думав, що буду спроможний жити без цього образливого пристосування до чужих звичок і примх. Скрізь наштовхуєшся на чиїсь бажання, на якісь умови... Мені здавалося, що я створений для науки. Я думав, що це той світ, у якому знайду себе. Світ, де кожний буде зайнятий своєю справою, задля якої можна офірувати й добробутом, і, можливо, навіть життям. Але тепер я іншої думки про це...
Білий з цікавістю дивився на Заболотного, як, мабуть, дивився б на істоту з іншої планети.
— Мені здається, — мовив він, — що ти весь час жив у якійсь ізольованій системі. Жив наодинці зі своїм “я”, а тепер роздираєш його й не знаєш, чого, власне, хочеш. Ти іншої думки про науку. Про яку саме науку? Чи не про ту, що створила телебачення, виштовхнула в космос людину, робить операції на серці? Але продовжуй... Я хочу побачити ту відстань, на якій знаходиться твоє скривджене, так би мовити, єство від образливого для тебе світу.
Заболотний вдивлявся крізь брудне вікно в темряву, здавалося, не чув, про що говорить Білий.
— Гострі лікті. Ось що треба мати. Чим гостріші лікті, тим більше шансів... Хто мені доведе, що людина пішла не від свині? Я бачу життя досить чітко. Це велике корито, біля якого юрмляться свині. Ті з них, які ближче, хрюкають з задоволенням, а ті, які за їх спинами, їдять покидьки й невдоволені, як і я.
— Де можна назбирати стільки злості? Білий ніби звертався до самого себе. —Ти накопичував її, мабуть, довгий час по крихтах і тепер, мов конденсатор, розряджаєшся. Цими словами ти перекреслив себе, як людину. Ти піднявся в своєму скепсисові навіть над власним “я”. Втупився в щось погане, яке випадково опинилося в полі твого зору. Можливо, тебе десь не зрозуміли, можливо навіть, якийсь негідник наплював у душу, але хто тобі дав право засуджувати людей, життя? Так, у світі, на жаль, ще є мерзотники й жодна формація не гарантована від них, як не може бути гарантоване людство від хвороб, епідемій, стихійного лиха. Але яким же треба бути дурнем, щоб складати собі уяву про життя саме тільки з них... — відвернувся. Його горло щось цупко тримало вузлуватими пальцями.
...Білий, покинувши кімнату Заболотного, брів неметеним проспектом осіннього міста, й сумні думки розтинали його мозок. Вгорі на вітрі шелестіли стручки акації, у тому шелесті ніби чутно було заклик дотриматись до весни, дотриматись задля того, щоб упасти в пухку землю і прорости зеленими мечами-паростками. Захотілося десь сісти, вгамувати каламутну зливу думок, і він попрямував до обдертої лавки, що самотньо сіріла на проспекті. “Чому ж так сталося? Чому?..” Зірваний вітром, упав стручок. На землі серед дерев і на асфальті вже лежало їх чимало. “Це ті, що не витримали лютого герцю з вітром і впали, шукаючи порятунку, на зціпленій землі... Тут вам не так холодно, як зверху, в верховітті, не шарпає вас лихий вітер...” Повз нього постукували модельні жіночі черевички, важкі чоловічі. “Байдужа нога наступить на тебе, сухий стручку, один раз, другий та й розлущить тебе, розкидає твої смагляві зернятка по твердій землі, і хтозна, чи проростуть вони зеленими мечами-паростками, а чи загинуть у тріщинах сірого бруку...”
В номері вже давно погасили світло. На підлогу лягла прямокутна пляма від ліхтаря за вікном. Білий лежав з розплющеними очима. Свіжа постіль шурхотіла при найменшому порухові. Все ще не міг зібрати думок. Вони пливли в безладді строкатими уривками. Заплющив очі й одразу побачив його чорний костюм, білий накрохмалений комірець. Не бачив тільки обличчя — воно ледь малювалося в пам’яті сірою плямою. Слова, сповнені лютого песимізму, все ще ятрили його свідомість. Вирішив, що вранці піде до Віти. Треба знати, що сталося.
...Вузький, довгий коридор нагадував тунель. Микола нарешті побачив на дверях число 264. Віта в білому халаті стояла над одним із пристроїв для копіювання. Яскраво світять рефлектори — знімається на синьку якесь креслення.
— Дозвольте? Віта зблідла.
— Проходь, проходь, Колю.... — якусь мить дивилася на нього двома синіми знаками запитання.— Сідай... Яким вітром?
Микола почав нерішуче:
— Можливо, норми моралі не передбачають, аби сторонній стромляв носа до чужої долі... Але зрозумій мене правильно. У мене немає нікого з рідних. Мати померла чотири роки тому, батько ще перед самою війною загинув у шахті — я його й не пам’ятаю... Заболотний мені не просто товариш...
її бліді губи були щільно стулені.
— Не треба, Колю, я все розумію. Він багато про тебе розповідав.
Вона вже опанувала себе. Трохи помовчала, збираючись із думками.
— Мені важко буде до цього вертатись, навіть у розмові... Почалося з того, що він став пізно приходити додому. Казав, на роботі затримується. Гаразд, робота є робота, але ж не щодня. Переборола себелюбство, пішла одного разу в інститут. Виявляється, він там не один — якась дівчина з ним. Казав, що то студентка-дипломниця, до якої його призначено керівником. Добре, студентка, так студентка. Гриз мені душу якийсь хробак, але я мовчала... Та одного разу зовсім не прийшов додому. Вернувся аж під вечір наступного дня. Скажи, якій жінці сподобається таке? То, було, тільки я з ним воювала, а то вже й мама не витримала. Ну, й тоді він пішов від нас...
— Стривай, либонь же, щось спричинило його до такої поведінки. Старик не може отак, ні сіло ні впало, втелющитись із головою в роботу, забути про твоє існування. Мені він теж не писав, але я був певен, що йому просто ніколи.
— Він казав, що його шеф — нечесна людина і що кандидатська під загрозою. Казав, що мусить випередити шефа...
— Ну от, бачиш...
— Хай так. Хай я його не зрозуміла. Але ж після того кілька разів приходила до нього в гуртожиток. Благала — не просила, а благала повернутись. Він завжди приймав мене ввічливо, частував кавою, розпитував про батька. Він його дуже поважав. Та у всьому тому була лише холодна ввічливість. Він не хотів повертатись. Ждала майже півроку... Та всьому є край. Не можна бути весь час самотньою. Почала зустрічатись із однією людиною — та й що то були за зустрічі — так, аби згайнувати час. Проте час ішов. Та людина стала бувати в нас удома...
Віта підвелася, вимкнула рефлектори. Нараз у кімнаті потемнішало, хоча було доволі денного світла — широке, на всю стіну вікно. Вона казала, що батько все ще сподівається, що Заболотний повернеться, але Білий її вже не слухав. Він встав, як тільки вона зробила невелику паузу.
Коли прощались, побачив у її синіх очах відчай і, як йому здалося, винуватість.
Турбореактивний літак вирулив на злітну доріжку, мить постояв ніби в нерішучості і, раптом зірвавшись, хутко побіг. Білий припав до ілюмінатора, спостерігаючи зліт, а в пам’яті все ще було лице Куліша, зовсім не того Куліша, якого він уявляв собі з листів Заболотного. Цей був серйозний і стриманий. Микола намагався дати раду думкам. “Чому Заболотний так швидко здався? Адже, коли вірити словам Куліша, він спочатку люто працював і таки був би закінчив роботу раніше від шефа — той свою кілька разів переробляв. Хіба у Ковальського вистачило б зухвальства не дати Володимирові захиститись, коли б той мав готову дисертацію? Ні. Заболотний так швидко не здався б... Либонь, головна роль належить Віті. Вона його не зрозуміла саме тоді, коли йому конче треба було, аби його розуміли”.
Літак уже набрав висоту, внизу тільки біле шумовиння хмар. Микола вирішив, що одразу ж по приїзді напише листа. Він подумав, що в тому є велика перевага перед звичайною розмовою, бо в листі говоритиме тільки він сам...
Через чотири дні по відльоті Білого Заболотний одержав від нього листа. Лист був коротенький на лінованому жовтому папері — мабуть, Микола писав на роботі. Заболотний примостився з ним біля вікна.
“Старий!!!
Даруй, що набридаю. Але ми ж зв’язані угодою. Пам’ятаєш? Чотири роки тому, коли я вернувся з маминих похорон, яка розмова відбулася між нами?..”
Володимир Пам’ятав ту розмову. Білий сказав тоді:
“Все — вже нікого з рідних у мене не залишилося”.
Тоді була північ, Василь Байрак і Сашко Заміховський спали, а вони слухали по приймачу якусь тужливу мелодію. Він довго мовчав, ніби й не чув слів Білого, а потім сказав:
— Як ти дивишся на таку домовленість, щоб кожен з нас у скрутну хвилину міг розраховувати на іншого, як на самого себе? Я не кажу про якісь там дріб’язкові життєві незгоди, коли можна обійтися без тієї допомоги і коли з тих незгод можна видряпатися самому. Я кажу про виняткові ситуації, яких може й зовсім не бути...
Заболотний добре пам’ятав ту розмову. Вони не давали банальних присягань у побратимстві. Вони просто погодились: так, це думка непогана. Опісля ніхто з них про ту розмову більше не згадував. Та розмова нічого не змінила в їхньому ставленні один до одного. Коли вони й ділилися останнім карбованцем перед стипендією, то так було й раніше, вони також ділилися і з іншими приятелями. Але вони відчували, що є друг, який завжди подасть руку. Заболотний якось навіть порівняв себе з людиною, яка має грубий рахунок у ощадкасі, бо та домовленість була йому рахунком про чорний день. Але чим міг зарадити Білий в його ситуації? І Заболотний мовчав.
“...Півроку я відчував, що в тебе не все
гаразд. Сказати б, що листів не було... але ж
і раніше ти писав один лист на рік. Просто
було якесь відчуття... Коротше, я вирішив до тебе приїхати.
Після тієї розмови мені не захотілося ночувати в гуртожитку, де було доволі вільних ліжок — твоя кімната нагадувала трупарню — і я пішов у готель.
Наступного дня я розмовляв з Вітою і Кулішем... Що ж, в усякому разі все стало на свої місця.
Старик! Більшого від тебе йолопа світ не бачив! Я не про Віту кажу — то справи сімейні. Я — про Ковальського. Хіба ти не міг піти в ректорат або до голови Вченої ради? Дивуюсь, чому саме мені випало таке писати, хто всі п’ять років заздрив твоєму завзяттю та наполегливості. Та годі про це. Пропоную ось що. Приїзди до мене. Знайдемо тобі місце майстра в коксовому цеху. Тут, старий, не рай, та повне моральне одужання гарантую. От і все. Жду твого повідомлення, а радніше тебе самого. Бувай!”
Заболотний сидів на підвіконні, на епікурському “свобода від тілесних страждань і душевних тривог”. Вперше глянув на себе збоку. Чорний, ретельно випрасуваний костюм, незаймано біла сорочка з уміло пов’язаною краваткою, волосся над лівою скронею розділяє рівний, як стріла, проділ. А всередині порожньо. Тільки пурхає прикрість — попіл злості. “Що коли й справді майнути до Білого?” До кімнати, не питаючись дозволу, зайшов електрик із складною драбинкою. Мовчки вкрутив лампочку у патрон і також мовчки вийшов. Володимир почав роздягатись. Ретельно, щоб не порушити стрілок на штанях, складав у чемодан чорний костюм. Було таке почуття, ніби то маскарадне начиння, яке навряд чи коли здасться, але яке дороге як пам’ять, адже в цьому костюмі він стояв у загсі поряд з тією, кого любив. Нарешті вбрався в сірі буденні штани і зручний сірий светр. Потім узяв колбу, яку колись приніс із лабораторії, і подався на кухню запарити каву.
...В кімнаті яскраво сяяли обидві лампи. Заболотний сидів на підлозі, а кругом лежали книжки, папери, загальні зошити. Деякі з них, дбайливо перев’язані білим шнуром, стояли трохи осторонь. Володимир брав аркуш, бігцем проглядав і, зібгавши, жбурляв на купу сміття або відкладав убік.
По п’яти тижнях важкої нудьги вирішив нарешті кинути аспірантуру. Кинути й поїхати в те невеличке містечко, де жив його батько, і, коли пощастить, влаштуватись у місцевому технікумі викладати хімію.
Особистих речей у нього майже не було, якщо не рахувати ще студентського пальта та чорного вихідного костюма. Єдиною цінністю були папери та книжки. Поступово почав перечитувати старі записи. До рук потрапив загальний зошит. Із цим зошитом зв’язана більш як дворічна праця. Рядки цифр, таблиць — результат напруженої роботи, безсонних ночей. Підсвідоме почав заглиблюватись у записи, аналізувати результати дослідів. Водив по графіках, накреслених на шматках міліметрового паперу та вклеєних до цього ж таки зошита, звіряв їх з таблицями. Заглибившись, навіть почав виправляти деякі цифри, швидко орудуючи логарифмічною лінійкою.
Раптом відкинув лінійку.
— Не може бути! — вигукнув.
Знову почав гарячкове підраховувати. Спаковані книжки були тепер розв’язані, і Заболотний швидко гортав сторінки однієї з них. Не знайшовши того, чого шукав, схопився з підлоги і подався до вестибюля, де висів телефонавтомат.
— Добрий вечір. Покличте Віктора, — попрохав у трубку.
— Алло... Що з тобою, камрад? Чи не з того світу телефонуєш? — почувся голос Куліша.
— Не базікай. Відчини краще свою поліровану шафу та подивись в хімічній енциклопедії “подвійний електричний шар”.
— Приємно чути чоловічу мову, але звідкіля ти дзвониш?
— Із гуртожитку.
 
Наші Друзі: Новини Львова