Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Я ще повернусь

Переглядів: 7399
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Не розумію, яка в цьому романтика. Ти ж не завжди встигаєш навіть поїсти. Л прийдеш додому, ляжеш — і тут же, хоч гармати коти...
— Гарна зима в цьому році,— сказав Заболотний.
— Ну припустимо, що ти чогось доможешся. Але ж це буде не через рік і навіть не через два. А роки, Володю, минають... Нехай потім ти будеш ученим, професором, але ж молодим ти вже ніколи не будеш. Реакція життя тече лише в одному напрямку, як кажете ви, хіміки. В одному!
Володимир стромив руки в кишені ц, здавалося, не чув, про що говорить Віта. Він з цікавістю розглядав чорні, порепані стовбури акацій. Гігантська багатоніжка — міст — тепер здавався замурованим довгими ногами в ріку. його мигаючий ліхтарями кілометровий хребет кидав світло на кригу, й воно розливалося калюжами, немов олія, тьмяно поблискувало. Нараз щось розпанахало північну тишу, набігло з-за хмари на хребет, замерехтіло вогниками, заторохтіло, ніби дрижаки пробігли по спині багатоніжки, й по хвилі зникло, тільки долинав дедалі слабший відгомін. Майнула думка, що колись і його потяг прогуркоче над Дніпром, відносячи кудись у безвість від усього звичного й рідного. “Ні, цього не повинно бути. Не повинно!.. — зіщулився від крижаного подиху вітру. Відчував, що не зможе без Дніпра, без цього порепаного сірого баркаса, без вогнів на дресівських димарях, без роботи. “Нехай Ковальський написав свою докторську. Нехай. Але ж це тільки перший варіант. Він її перероблятиме. Ще побачимо, хто закінчить раніше... Шкода, Віта не хоче зрозуміти”.
...Віта лежала з розплющеними очима... Їй було п’ятнадцять, коли вперше побачила його на водній станції. Він не звертав тоді уваги на біляве дівча, яке часто сиділо на причалі, нишком спостерігаючи, як він порається біля човна. А дівча потихеньку творило собі з нього ідеала — та чи й не ідеал: гарна тренована статура, інтелігентне обличчя, і головне — очі: сірі, з лукавим прищуром. Якось, сідаючи на весла, сказав їй: “Хочеш покатаю?” Вона вмостилася біля стерна, а він гріб. Човен летів стрілою, залишаючи позаду буруни від весел. Майже годину здіймалися міцні м’язи на Володимирових раменах та грудях, аж доки вони знову не зупинилися на причалі. “З тебе вийде непоганий стерновий”. Усміхався вже, як давній знайомій.
По тому минуло три роки. Вона коли-не-коли бачила його, але він був з друзями. Правда, не забував кинути “Привіт!”. Либонь, мав її все ще за підлітка. Та одного разу — тоді вже закінчила школу і рік, як працювала,— вона прийшла на берег, і перший, кого побачила, був Володимир. Ім’я — це єдине, що вона про нього знала. Він відпочивав на старому перекинутому баркасі. В його погляді було здивування. Чемно привітався. Вони сиділи дотемна, про щось говорили, а потім він провів її додому.
Віта подумала, що колись таке яскраве щастя зараз ніби вилиняло. Вона щодня поспішає з роботи, аби швидше з ним побачитись, а натомість години терпкого чекання та його стомлений погляд. Він весь час про щось думає, думає... В такі хвилини вона почувається зайвою, поза його думками. Колись, іще студентом, він казав, що вирішив присвятити себе науці. Тоді це їй здавалося романтичним. Вона бувала горда, коли розповідала подругам про нього. Що й казати, їй заздрили й заздрять. Та чи втіха це? Хіба отакі взаємини будуть між ними все життя? Пригадала подругу по роботі — чоловік її теж науковець, проте знаходить час майже щодня приходити за нею... А може, Володимир розлюбив? Подумки глянула на себе збоку. Глянула не своїми очима, а очима чорноволосого інженера з конструкторського відділу, який часто заходив до неї в копіювальну. В тих очах було захоплення... Ні, Володимир не зможе розлюбити...

7

Білі сніжинки-комети полосували нічну порожнечу і скочувалися по теплому склі прозорими краплинами. На мить здалося, що він у батьківській хаті, що йому зараз дванадцять чи тринадцять років. Дитячий погляд все глибше й глибше занурюється в темряву, борсається, намагається осягнути таємницю ночі, таємницю снігу. В хаті пахне картоплею. Бабуся обдирає лушпиння й кладе її паруючу на полив’яну тарелю. Ось-ось має прийти батько з депо, де він працює слюсарем. Бабуся наллє в три блюдця пахучої олії...
Спогад тане, відлітає в ніч. Біля столу темноволоса дівчина в білій кофтині схилилась над аркушем міліметрового паперу. В мензурці букетик гвоздик.
“Отут наші аспіранти, Любо,— пригадав Заболотний.— Проходь, проходь, не соромся. Володимире Кононовичу, ця дівчина — студентка-дипломниця. Познайом її з обставинами, введи в курс справи... Будеш у неї науковим керівником. Ну, я пішов. Привіт бакалаврам”.
Ковзнув поглядом по періодичній системі — її недавно повісила Люба — між вікном та витяжною шафою. “Вольфрам. У перекладі — вовча паща... Уран. У Ковальського є кіт Уран. Здоровенний котище — сибірської породи. Любить, коли Ковальський плеще його по боці долонею-оладкою, голосно мурчить, аж сопе від насолоди. А Ковальського дружина кличе Юреком. Ха-ха, Юрек... Дружина — дебела жінка. Обличчя гарне, але мертвотно-бліде, неначе з недопеченого тіста. В університеті працює. Доцент...”
Раптом відчув голод. “Під витяжкою лежить пакунок із їжею. Віта вранці непомітно впхнула в кишеню”.
Поклав перед Любою бутерброд.
— Пригощайтесь.
— Дякую. Я вже їла,— сором’язливо блиснула чорними очима.— Одна крапка весь час випадає з графіка. Я вже тричі повторювала дослід. Ось тут,— показала ділянку на графіку.
— Цікаво... — наморщив лоба. — А що це за буфер? Чи не бреше потенціометр?
— Мені здається, тут справа не в буфері. Я його готувала зовсім недавно. Скоріше тут утворюється якась нова речовина.
— Нова речовина? Можливо, маєте рацію... Треба ще раз переглянути літературу.
В коридорі почулися знайомі кроки, а згодом легенький стукіт у двері.
— Заходьте.
На порозі з’явилася Віта. Метнула бентежний погляд на Любу, на Заболотного, котрий здивовано усміхався — вона ще ніколи до нього не приходила.
— Я невчасно?— втупилася в букетик гвоздик, від чого вони ніби затлілись.
“Ось-ось запалають”,— подумав Володимир.
— Проходь, проходь. Ми вже скінчили роботу. Приберемо тільки,— заметушився.— Вибачте, я вас не познайомив...
— Віко, чому ти така сумна? — запитав, коли вони вже ішли засніженим проспектом.
— Ні, ні, все гаразд.
— Та, мабуть, негаразд, коли мовчиш. Адже ти завжди мені про щось розповідала,— зазирнув їй у вічі. Вони ледь жевріли холодним вогнем, нагадували нічні вікна, світло яких ледь пробивається крізь щільні ширми. “Що за цими ширмами? Чи не ревнощі? Вона якось дивно дивилася на Любу, на квіти...”
— Ти ревнуєш, Віто?
— З чого ти взяв? — відповіла поспіхом.
— Вчора я сказав, що працюю з Любою, а сьогодні ти прийшла до мене в лабораторію.
— А що, не треба було? Добре, я цього не робитиму.
— Навпаки. Мені було приємно. Вони проходили мимо кінотеатру. Було пізно, й біля каси стояло лише кілька чоловік.
— Ходімо в кіно,— запропонував. Замість відповіді взяла його під руку, щільніше притиснулась.

8

“Напевне, Люба має рацію. Тут щось утворюється. Інакше чому б так швидко мінялася кислотність...— поспішаючи, лаштував установку для вакуума. — Але терпіння, терпіння...”
За вікном була ніч. Лише з протилежного боку жовтіли вікна багатоповерхового будинку.
Заболотний натис пускач. Насос спочатку дзвінко, а потім глухіше, глухіше запрацював, висмоктуючи з-під ковпака рештки повітря. “Ого! Вже одинадцята, — зиркнув на годинника, стомлено сів до столу.— Цілий тиждень згайнував на лаштування. Навіть Люба не витримала й пішла раніше. Але установку налагоджено». Перед ним стояло невелике люстерко. “Неохайним стаєш, хлопче,—угледів бліді щоки, втикані густою щетиною.— Щось перекусити б...” Розгорнув пакунок із двома шматочками ковбаси та скибочкою хліба, які залишилися ще з обіду. “Вистачить. На ніч не слід багато їсти». Насос глухо працював, ніби хтось кулаком гатив у тонкий перестінок. В сусідньому будинку тепер світилося лише в одному вікні.
“Спробувати відсмоктати воду, але ж це забере багато часу... Все ж залишусь,— вирішив.— До третьої, напевне, відсмокчеться. А завтра — на рентген. Побачимо, що там утворилося...” На мить подумав, що вдома будуть хвилюватися, та цікавість перемогла, й він, діставши з ексикатора образки, почав ставити під ковпак.
— Добрий вечір.
Заболотний озирнувся. На порозі стояв інститутський сторож. Вуса і комір кожуха прикрашено льодовими бурульками.
— Оце оглядав інститут, дивлюся, світиться. Аж не повірив, що в таку годину може ще хтось працювати.
— Проходьте, сідайте. Можете скинути кожуха. Тут тепло.
Сторож розстібнув ґудзики, але кожуха не скинув.
— Старий уже. До тепла тягне... А ваше вікно я примітив. Завжди в ньому світиться. Вже кругом, бува, повимикають, а тут горить, горить...
— Сідайте,— знову запросив старого Володимир.
— Мабуть, шанує вас начальство. Адже мало хто так багато працює.— Старий зручніше вмощувався на стільці.— Юрко Ковальський у вас за начальника?
— Юрій Павлович Ковальський. Ви його знаєте?
— Для вас Юрій Павлович, а для мене він Юрко.
Дід прилаштував ціпок між колінами й почав терти долоні.
— Клятий холод. Не відійду ніяк. Заболотний витяг з шафи колбу зі спиртом.
— То, може, трохи погрієтесь? — підморгнув.
— Трохи можна,— погодився дід, ще дужче розтираючи руки.
— Ось тільки нічим закусити, — сказав Заболотний.
— То не зле, аби водичка була, щоб запити... А собі ж чого не наливаєте?
— Не можна. Мені ще працювати... Дідові щоки розчервонілись. Здавалося, він не такий уже й старий.
— Скільки ж вам років?
— Стільки ж, як і вашому начальникові.
— Гм...
Чоловік на вигляд був старіший від Ковальського принаймні років на десять. Мав густе, вибілене сивиною волосся.
— Так. Ми з Ковальським ровесники. В одному дворі колись жили. Тільки долі наші склались по-різному. Його батько за часів непу тримав галантерейну крамницю, і Юрко мав змогу вчитися. А я на завод пішов, бо треба було матері допомагати. Сім’я в нас чимала, а батько загинув десь на Перекопі... А Юрко хлопець негордий. І підвезе, бувало. Ще ніхто в місті не мав автомобіля, а він їздив на емці. Тепер “Волгу” має. Гарне авто. Береже він його.
— Ви вже, мабуть, на пенсії? — поцікавився Заболотний.
— Давно. З сорока п’яти років. Тросом литку вирвало. Пішов із заводу по інвалідності...— Сторож підвівся й почав застібатись.— Щось довго я патякаю. Спасибі за горюче, синку, за тепло. Тепер можна довго ходити.
— Прошу. Заходьте, як замерзнете...—Заболотний поцокав нігтями по колбі.
Той посміхнувся й вийшов.
Тільки тепер Володимир помітив, що чоловік шкутильгає.
...Минула третя ночі. Вимкнув насос. Стало незвично тихо. Десь у трубах булькала вода та в коридорі турчав трансформатор. Володимир простелив на підлозі дві газети, халати:
свій і Куліша, під голови поклав два томи “Хімічної енциклопедії” і вимкнув світло.

9

— Що діється між нами? — почув голос Віти.— Чи не час з’ясувати стосунки?
Вона стояла до нього спиною, ковзала праскою по білизні.
Володимир не відповідав.
— Мовчати ти вмієш. Це я знаю.
— Мила Віто,— відірвав погляд від журналу.— Не треба так збуджувати уяву. Нічого, власне, не сталося.
— Не сталося?! Яким же треба бути товстошкірим, щоб не розуміти, що сталося майже непоправне!
— Не треба так багато емоцій. Говори спокійніше.
Заболотний відклав журнал.
— Я відчуваю, що ти стаєш для мене все більш і більш чужим. Навіть твій ввічливий тон — це тон сторонньої людини.— Віта нервово водила праскою по білизні. — Я іноді заздрю тим середньовічним жінкам, яких п’яниця-чоловік бив мало не до смерті, а потім, коли минав хміль, розчулено прохав пробачення. Твоє мовчання гірше від усіляких насильств. Навіть мама помітила, що ти не приділяєш мені ніякої уваги. Все робота, робота. А користь яка від неї? Яка тобі користь?
— При чому тут користь?
— Тоді чому ти поміняв дружину на роботу? Чи, може, тут справа не в роботі?.. Я знаю, все це сталося із того самого часу, коли в тебе з’явився асистент, так би мовити...
— Не кажи дурниць. Бачу, ти мене ніколи не зрозумієш...
— Ти маєш рацію. Я багато дечого не роумію. Я не розумію, наприклад, чому ті крихти уваги, які ти даруєш, коли ми разом, усе більше нагадують чергові внески за річ, колись узяту на виплат. Я не розумію, чому мій чоловік іноді не ночує вдома...— В словах її бриніли сльози.
Заболотний рвучко підвівся з софи. Йому раптом захотілося опинитись десь у глибокому глухому підвалі, аби не чути цих докорів, не бачити двох вологих синіх камінців-очей. Зупинився біля вікна, втупився в єдиний брудно-жовтий листок, що хтозна-якою силою ще тримався гілки клена, тріпотів-сперечався із лютим сніговієм.
— Віто, приготуй стіл. Будемо обідати, — почувся з кухні тещин голос.
— Зараз, мамо,— витерла кінцем простирадла очі.
Чому, чому вона не хоче його зрозуміти? Він став на герць з людиною, якій недалеко до фінішу і яку треба наздогнати. І він таки наздожене її, коли йому не заважатимуть. Володимир подумав, що останнім часом перебуває в якомусь збудженому стані. Особливо коли працює. Відриваючи його від роботи — безжалісно відривають те, що він збирав по крихтах. Уже кілька разів гарикав на Віту. Та найгірше, що після того гарикання сам розклеюється і не може нічого робити. Коли б загартувати уяву так, аби неприємності забувались одразу, лише про них перестанеш говорити. Щоб працювало тільки раціональне. Та єдине, що він іще в змозі, то натягти на себе маску байдужості. Але чи надовго вистачить тієї маски?

10

— У вас немає Юрія Павловича?—поцікавився літній чоловік.
— Немає,— відповів Куліш, який саме креслив біля столу.
“Якого біса вони тут вештаються! — подумав Заболотний. — То один шарпне двері, то інший. Ніяк думок не зібрати”.
— Це людина, яка завжди всім обіцяє, — казав Куліш, не відриваючись від роботи.— Одному — поклопотатись перед деканом, щоб ледарю сину дали стипендію, другому — знайти тепленьке містечко десь на кафедрі, третьому — замовити перед кимось слівце... І що цікаво — йому вірять.
До кімнати зайшов Ковальський. Почувши запах аміаку, невдоволено повів носом:
— Ви тут колись задихнетесь,— старанно витер рушником забілені крейдою руки.— Мене хтось питав? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Коли питатимуть, скажете, я в деканатів
Блиснув потертий портфель, грюкнули двері, й по хвилі під вікном загуркотів двигун.
—Привіт бакалаврам! — гукнув Куліш,— А ці йолопи тинятимуться під дверима з надією, що він зробить їх щасливими. А дзуськи! Христос не явиться сьогодні народові...— Майнув до вікна: — Ба! Зелена “Волга”! А як блищать бампери!
Куліш якийсь час спостерігав, як виїздить із воріт Ковальський.
— Спочатку директор Ковальський поміняв старий “Москвич” на новий, тепер ось “Волга”... Він, мабуть, проміняв би й свою сорокарічну дружину на двох двадцятирічних.
— Та й злоязикий же ти,— посміхнувся Заболотний.
— Бо мені прикро, що ця амеба має зелену “Волгу”, а я, її не маю.
— Але ж тобі тільки тридцять, а йому за п’ятдесят.
— Можливо, в його роки мені все це не буде потрібне... Знаєш, бакалавре, мені в житті перестало таланити відтоді, коли я став почувати себе дорослим. В дитинстві багато читав і став розвиненішим за ровесників. Я звик себе вважати вище від них, і яке ж то було розчарування, коли знайома дівчина пішла в кіно не зі мною, а з одним довготелесим недотепою з сусідського двору. Я тоді зрозумів, що дівчатам байдуже, чи ти є метким хлопчиною, а чи “абсолютно чорне тіло”, без будь-якої поправки на темноту. Аби мав необхідні параметри: довгий зріст та непогану фізіономію.
— Ти ніколи не слабував на нервові хвороби? — обережно запитав Володимир.
— НІ, а що?
— У тебе на диво розвинене почуття себелюбства.
— Мабуть, ти маєш рацію,— мрійливо промовив Куліш.—Але чомусь не хочеться бути такою сіренькою істотою, про яких писав Гоголь, яких малював Федотов... — Сів на стіл, поставивши ноги на стілець. Зараз він нагадував гнома. Сутула спина, гострі коліна, не вистачало лише бороди та червоного в білий горошок ковпака.
Заболотний зауважив:
— Існування — є страждання. Причина страждань криється в пристрастях та бажаннях. Це, колего, сказав Будда.
Той ковзнув неуважним поглядом по чималому стосику паперів, які перебирав Заболотний,— погляд сумний та серйозний; обличчя ніби й не Кулішеве, неначе з нього змито грим. І не можна втямити, чи кругленькі чорні оченята бубнявіють сумною думкою, а чи в них ниюча порожнеча.
— Якого біса я злигався з цим розумовим імпотентом, га, бакалавре? Хай ти не розумів. бо був студентом, але ж я мусив знати, що воно за один... А яка була нагода! Мало не подав документів до Гнатенка... Злякався, телепень, бо дід примушує аспірантів багато працювати. Гай, гай! Працьовитість, шановний, у Гнатенка в крові; син залізничника, він починав з учня токаря на заводі. Потім — робітфак, навчання за кордоном і, нарешті, створення власної школи... .
— Звідки ти все це знаєш?
— Звідки не знаю, а знаю.— Куліш помовчав.—Ти пам’ятаєш Еріха Анзорге з НДР?
— Це той, що в ручного м’яча грав?
— Той. Він стояв на воротах. Коли б не Еріх та брати Онищенки, либонь, не була б наша інститутська команда на першому місці... Так оцей Еріх зараз навчається у Гнатенка в аспірантурі. Та й не він один з іноземців. До нього у Гнатенка захистився Франтішек із Словаччини, а ще раніше Богомил Драган з Болгарії. Йому на кафедру пишуть з усього світу.
 
Наші Друзі: Новини Львова