Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Я ще повернусь

Переглядів: 7398
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Ці мені аспіранти! Їм усе б жарти.— Підозріло повела носом: — Чим це у вас пахне?
— Кавою. Зводите скляночку? Натуральна, — просторікував Куліш.
— Дякую. Не збагну тільки, яке відношення має кава до вашої роботи?
— Найбезпосередніше. Ми на кофейній гущі досліджуємо властивості германію.
Жінка обсмикнула на собі зелену, товстоплетену кофту.
— Я до вас у справі,— звернулась до Куліша.— Не могли б ви на хвилинку вийти?
— ...Звичайна історія, — повернувшись, пояснив Куліш.— Чийсь товстий папа хоче заплатити мені за світло. А ця достойна була посередником.
— Яке світло?
— Той товариш сказав, ученіє — світло, а неученіє — темрява, й прохав допомогти доньці в хімії.
— І скільки ж він тобі плататиме за світло?
— П’ять карбованців за дві години.
— Чимало.
Куліш накинув пальто, яке від багатьох хімчисток добре вже лиснілося, взяв крисатого капелюха й, весело гукнувши “чао!”, вийшов.
“Якого біса він байдики б’є? —думав Заболотний.— Аспірантура закінчується через якихось чотири місяці, а він ні кує ні меле...”
Слабо клацнуло реле. В сушильній шафі запалахкотіла зелена контрольна лампочка, ніби вічко в радіолі. Враз попливла в пам’яті знайома мелодія Гріга, немов течія понесла уривки споминів. Вони з Вітою — біля вікна в квартирі її батьків; унизу краєчок сірого скелета-моста й порожні осінні пляжі. Із того вікна він бачив уранці по весіллі стигле сонце, яке ніби обсипалося палаючим кленовим листям. У те вікно він дивиться ось уже тиждень кожного ранку перед тим, як поцілувати Віту й піти на роботу, спостерігає, прокинувшись серед ночі, як бліда рухлива куля місяця протаранює хмари, плескає цитрусовим соком на софу, де вони сплять. Крізь те вік­но спостерігатиме весняну повінь, позеленілі острівці, білі вітрильники, що шугатимуть по плесу, немов чайки. Замість постійної, як у термітнику, гуртожитської колотнечі спокійні дбайливі погляди, як колись, дуже давно, коли ще жива була мати. Йому тоді було одинадцять. Він приходив із школи, і його голівку гладила худа, дуже худа рука — мати хворіла на сухоти — імлисті очі її радісно воложились або ж повнились докором, коли в щоденнику з’являлася трійка...
Знову клацнуло реле, контрольна лампочка погасла — температура в сушильній шафі вирівнялась і показувала дев’яносто вісім градусів. Мелодія Гріга обірвалася. Нараз відчув смоктання всередині. Зиркнув на годинника. Обидві стрілки вклякли на цифрі сім — уже давно слід було щось поїсти.
Невдовзі відчуття голоду минуло, й нічого більше не відволікало його уваги. Аркуші в лабораторному зошиті зарябіли колонками цифр, формул, записів.
Наступного дня по обіді Заболотний застав у дослідницькій Івана. Поряд з Кулішем він здавався ще довшим, ніж є. Широчезні рогові окуляри неначе заважкі для його худого, в ластовинні обличчя. Він палив біля вікна, випускаючи у прочинену кватирку кільця диму.
Привіталися.
Іван зиркнув на годинника:
— Отже, чекатиму на вас із бакалавром о п’ятій. Чув, бакалавре? — Він попрямував до дверей.
— На бенкет нас запрошено,— пояснив Куліш, коли за тим зачинилися двері.— Іван сьогодні дисертацію захищає. Коли маєш бажання, підемо й на захист...
Куліш розповідав, що Іванів шеф щойно повернувся зі Штатів, їздив читати лекції в Бостонський університет... Іван у нього тридцятий дисертант...
— Бакалавре, Гнатенко — то особа, зірка першої величини. Його школа відома у всьому світі. Майбутніх аспірантів він відбирає зі студентів. Іван теж, починаючи з третього курсу, працював у нього в гуртку СНТ, а вже на п’ятому мав свої публікації.
...Гості стояли або сиділи по двоє-троє, розмовляли. З сусідньої кімнати долинали пахощі страв. Заболотний непомітно оглянув запрошених. Ось Іванів опонент — його він бачив сьогодні на захисті — зовсім сухий з густим русявим волоссям, щось розповідає, жестикулюючи довгими кощавими руками. Співбесідник—огрядна людина з лискучим черепом — відкинувся на спинку стільця, уважно слухає.
...—Товариство, я хочу випити за професора Гнатенка, мого вчителя! — Іванове обличчя — мов жар, навіть не видно ластовиння.
Всі підняли келихи.
— Дякую, Ваню.—Професор підвівся. Сірі очі поблискували під скельцями окулярів у тонкій позолоті. Він обвів поглядом гостей, що сиділи тихо, мов на лекції, з пошаною дивились на нього.— Дякую і, в свою чергу, хочу випити за вас, молодих. Адже незабаром прийде час звільнити вам місце. Ви будете нашими спадкоємцями і, як господарі, матимете право судити, яку зі старих речей помістити до музею, а яку вимести на смітник. Не кожному з нас випаде жити після смерті, й тільки той матиме таке право, хто віддасть цьому все своє життя. Ви будете нашими суддями...
Професор говорив тихо, неначе сам до себе. На тлі бронзового обличчя рідке сиве волосся нагадувало білі нитки.
— ...Ти, Йване, був одним із здібних аспірантів, але одних здібностей мало. Треба знати, кому віддаєш безсонні ночі та напружені дні. Якщо ти цього не розумієш — ти не вчений. Ти не зможеш гідно представити свою Батьківщину, ім’я якої мусить бути твоїм першим іменем... За молодих учених!
Випили в цілковитій тиші, тільки чулось. як десь на вулиці шелестіли шинами авто.
Було проголошено ще кілька тостів.
Молодші почали виходити. Магнітофон посилав у повітря жваві ритми. Кілька пар уже рухалися посеред вітальні. На дивані сиділи дві літні жінки. Одна казала:
— Яв нього консультувалася. Це людина енциклопедійно грамотна. Таких тепер мало...
Куліш легенько штовхнув Заболотного:
— А наш Ковальський енциклопедійно безграмотний... Таких тепер багато.— його краватка була зсунута, в очах тьмяніла байдужість.
На вулиці яскраво горіли ліхтарі, й з вікна було видно, як навколо них, неначе нічні метелики, мигтять сніжинки. Трохи віддалік голі дерева здавалися чорними тінями, в яких заплуталась темрява.
Куліш знову до Володимира:
— Дивись, він не нагадує тобі лантуха з гарбузами?
На дивані, поряд із двома жінками, вмостився товстий чоловік похилого віку. Він посміхався комусь із танцюючих і легенько в такт притупував ногою.
— З цитатами,— зауважив Іван, щойно підійшовши.— Він захистив кандидатську на цитатництві. Це колись практикувалось. Тепер працює на нашій кафедрі.
— Що він у вас робить? — поцікавився Куліш.
— Трохи читає лекції, трохи керує науковою роботою, а взагалі, як кажуть, стирає протиріччя між розумовою та фізичною працею: мало рухається і ні про що не думає...
Була десята година вечора. Заболотний ішов бульваром і поволі відчував, як зникає сп’яніння. Лави, на котрих іще недавно сиділи закохані, тепер були притрушені товстим шаром пухкого снігу. “Так. Іванові можна позаздрити... Все, як каже Куліш, залежить від щасливого або нещасливого розкладу. майже так само, як у преферансі. В нього шеф досвідчений учений. А що в мене? Навіть прості реактиви, та й ті треба вимінювати”. Заболотний пригадав, як блискуче тримався на захисті Іван. Чи й у нього буде такий день, коли він запросить на захист, а потім на бенкет своїх друзів, потелефонує батькові. Щось тепле розлилося всередині. А як радітиме Віта, теща, тесть. Особливо тесть, він не буде верзти зайвого, його спокійний погляд скаже багато більше...
Під ногами уїдливо рипів сніг, ніби знущався з його думок. “Дурень думкою багатіє”,— раптом обірвав себе й озирнувся, чи. бува, ніхто не підслуховує. Велетенські шахові дошки-кам’яниці байдуже дивились па нього чорно-жовтими квадратами вікон.

4

Ішло на дванадцяту. Куліш щойно з’явився.
— Головне, бакалавре, в науковій роботі — то план,— оголосив він.— Без плану людина безпритульна... Ти можеш його й не виконувати, проте мати повинен. До речі, у кого ти брав бланк індивідуального плану?
Заболотний підвів голову від паперів:
— У Ковальського в кабінеті.
За Кулішем грюкнули двері. По хвилі він вернувся, якось дивно посміхаючись: чи то загадково, чи то іронічно. В руках вертів довгого ключа.
— Ходімо на хвилинку, дещо тобі покажу. Заболотного та дивна посмішка насторожила. Він подався слідом.
Куліш зупинився біля кабінету Ковальського, встромив ключ у двері:
— Заходь. У директора Ковальського хоч і немає зараз бланків індивідуальних планів, проте в нього є дещо інше, що може тебе зацікавити.— Куліш узяв із письмового столу грубий стос паперу.— На, ось проглянь, це його докторська.
Заболотний почав перегортати аркуші. В одній із глав подавався чи не весь експериментальний матеріал, який він, Заболотний, зробив за півтора року, навіть свіжі рентгенівські результати, що зняв йому Іван! Все те було взято із недавніх статей і описане майже словами Заболотного. Володимир відчув, як щось важко гупає йому в скроні.
Куліш усе ще посміхався, але то була співчутлива посмішка.
— Розумієш ситуацію? — взяв у Заболотного аркуш і, підрівнявши, поклав на місце.
— Розумію.
Заболотний раптом відчув задуху в цьому просторому кабінеті, де завжди пахне чаєм. йому захотілося на водну станцію: сісти в шлюпку, в якій не сидів майже рік, і гребти, гребти, хмеліти від свіжого повітря. Зараз дибиться, лютує дідуган; бо шарпають його лихі сніговійні вітри, а сіре небо не дає воді блакиті. Особливо могутні хвилі під мостом, на середині, де човника жбурляє, немов паперовий кораблик.
Не чекаючи на Куліша, Заболотний поспішив у дослідницьку і вже по хвилі йшов зодягнений засніженою вулицею до Дніпра. В голові карбувалося тільки одне питання: як він міг? Як він міг?
На Дніпро насувалася крижана блокада, стискаючи його з берегів білою кромкою.
Набережна скінчилась, і Володимир брів по заметеному снігом піску. Згадалось, як він заходив у справах до Ковальського додому і той зустрічав його у пантофлях та піжамі, завжди приязно і тепло посміхаючись. Заболотний присідав на канапу, й вони гомоніли про всяку всячину з цим літнім балакуном, ніби то й не його науковий керівник, а звичайний собі приятель, якого цікавить абсолютно все, починаючи з останнього польоту на Місяць і кінчаючи західнодонбаськими покладами кам’яного вугілля. «Ковальський! Юрій Павлович Ковальський! Якого мало не обожнюють студенти, який ніколи не копилить губу в розмові з підлеглими, який сам запропонував йому вступити до аспірантури!..”
Тільки пізно ввечері Заболотний повернувся додому. Пальці на руках і ногах задубіли, але він на те не зважав, бо й душа йому задубіла. Віта, уздрівши його посиніле обличчя, ні про що не розпитувала, мовчки принесла вечерю. Та він ні до чого не доторкнувся, тільки випив склянку гарячого молока.

5

Попільничка на стільці, що біля софи, повна недопалків. Крізь заширмлене вікно ледь цідиться денне світло.
“Чи не пора взятися до справи? — почувся чийсь дуже знайомий голос.— Адже останнім часом ти досліджував цікаві речі. Ну повалявся трохи вдома, але ж навіщо так нудьгувати?!
Це був голос його бабусі, що виринув із пам’яті. Вона стоїть над ліжком і говорить щось заспокійливе. Собаки вночі розідрали його двох білих кроликів із блискучими червоними очима. Вранці він знайшов у дворі лише шмаття скривавленого пуху. Він пролежав тоді у гарячці два дні...
“Твої ж досліди стали досконалішими, з ґрунтовною теоретичною підвалиною...”
“Що ти мене заспокоюєш? — обізвався до бабусиного голосу.— Все одно Ковальський забирає весь мій матеріал для своєї докторської. А це значить, що півтора року напруженої праці загуло в трубу”.
До кімнати нечутно зайшла теща. Поставила на стілець склянку кави.
— Про що ти весь час думаєш, Володю?
— Про смисл буття,— кисло посміхнувся.
— То був завше енергійний, а тепер якийсь кволий. Стаєш песимістом?
— Песиміст, Надіє Петрівно, це той же оптиміст, але з життєвим досвідом.
Раптом здалося, що в ньому десь сидить Куліш і відповідає, замість нього. Заболотний підвівся з софи, взяв обома руками гарячу склянку.
— Дякую, Надіє Петрівно... Гарно пахне. Теща розуміюче кивнула, вийшла. “Так, наука — це тобі не ощадкаса, куди вигідно влаштовувати себе, — все настирливіше й настирливіше випинався з нього Куліш.— Це незручно, невигідно й шкідливо для здоров’я...” Змушував себе не думати взагалі ні про що, але думки все ж просочувалися, мов іржа.
Він скочив із софи, розширмив вікно. Над Дніпром на диво чисте пообіднє небо, бездонне й синє. Міст білий, немов відлитий із гіпсу, й сніг, сніг блискотить на осонні... Враз заіскрилося в душі.
“Дурниці. Не все ще втрачено,— бадьоро забила свіжа думка. —Експеримент майже закінчено, отже треба писати. За два, нехай за три місяці напишу й покажу директорові Ковальському,— посміхнувся, піймавши себе на думці, що назвав шефа директором.— Нехай тоді спробує зі мною не рахуватись”. Заболотного раптом охопила таке завзяття, якого він давно вже в собі не відчував. Пошкодував, що вже кінець дня.
Нічний холод ще ховався в затінку будинків, та сонячні промені визолотили дахи верхівки дерев. Володимир заглянув до газетного кіоску на розі. “О, та ще й восьмої немає”. Відчував шалений приплив енергії, навіть легеньке тремтіння, яке можна порівняти хіба що з тим, коли він сидів за веслами напоготові, очікуючи сигналу. Тільки зараз супротивник — не весляр із іншого вузу, а його шеф. “Працювати, працювати, працювати...” — лунало в мозкові в такт рипінню снігу... Як здивувалася вчора Віта, прийшовши з роботи й заставши його бадьорим і дотепним. Зараз іще ніс на собі тепло ЇЇ обіймів.
Біля інституту наздогнав Івана. Той чимчикував — руки в кишені. З-під пелехатої, сірої вушанки лише поблискували окуляри та стирчав тонкий ніс.
— Салют! — обізвався Іван на привітання.— Не звик бачити тебе так рано.
— Період нудьги скінчився. Стаю до роботи.
— Давно б... — Іван повернув на свою кафедру.
...Заболотний підвів голову від журналу, втупився в стіну, де висів портрет Писаржевського. “Оптимальні умови сорбції... Але що вони дадуть без розуміння самого процесу? А що, як дослідити властивості сполуки, утвореної при сорбції германію гідроокисом алюмінію? Може, це й допоможе з’ясувати хімізм? Гай, гай, як багато знаків запитання. А ти, шановний, гадав, що все зроблено й залишається лише глави писати?..”
Сутеніло. Куліша вже з годину як не було в дослідницькій. Заболотний ввімкнув світло. Боляче різонуло натомлені очі. “Коли спати щодоби по шість годин, та дві години на їжу й переїзди до інституту й додому, залишається шістнадцять годин. Нехай ще годину відкинути. Отже, залишається п’ятнадцять. Вдень, коли вештається Ковальський, ставитиму контрольні досліди, а ввечері — писатиму. Писати, писати, і хай іде до дідька Куліш зі своїм скімленням. Сьогодні мало не піддався його настрою”.
Простягнув руки до спіралі електроплитки, навіть не одразу відчув задубілими пальцями тепло. Він міркував, що це єдине слушне рішення — інакше й бути не може.
І він працював. Уже через тиждень помітив чималі зрушення. Другу, після літературного огляду, главу майже було закінчено. Куліш, який кілька разів робив спроби нав’язати йому розмову і замовкав, наштовхуючись на мовчання та колючий погляд, якось зауважив із сумною іронією в голосі: “Послухай-но, жокею, у твого коня, здається, наймізерніші шанси дістатися першим фінішу”. Заболотний на те не зважив; перед ним стояла ясна мета, а завзятості йому не позичати. Правда, прикро було бачити докір у Вітиних очах, коли він пізно приходив з роботи. Та й у тещі на обличчі вже бракувало того тепла, що було раніше. Її все ще муляв той випадок, коли він пізно повернувся з Іванового бенкету.

6

Була субота.
Віта ловила щонайменший шурхіт за дверима. Ось-ось мав прийти Володимир. Понад чотири місяці вони жили в них — батьки самі запропонували. А чому б і ні? Їм вистачає однієї кімнати. Он її подруга, що торік вийшла заміж, ще й досі живе з чоловіком у різних місцях — вона в батьків, він у гуртожитку. Одне до одного в гості ходять... Занепокоєно позирала на годинник: скоро дев’ять, а його все немає. Може, пішов у гуртожиток забрати свої речі, тому й затримується? А вона так поспішала додому. В кінці роботи сиділа в копіювальній, як на шпильках — була певна, що Володимир уже очікує на неї.
Почулося клацання замка. Вона кинулася в сіни. Володимир стояв стомлений, нерішучий, ніби завітав тільки на хвилинку і ждав, поки запросять до господи. Пригорнулась до нього і відчула, що пальто на ньому мокре — надворі йшов сніг.
— Чому так пізно? — запитала стурбовано.
— Робота...— Заболотний скинув пальто, попрямував до софи.
— А я хотіла з тобою в кіно...— Вона сіла поруч і, поклавши руки йому на плечі, зазирнула в очі.— Підемо? На останній сеанс іще встигнемо.
На мить здалося, неначе поряд сидить якась чужа жінка в тоненькій ситцевій сукенці. Сидить і йому, серйозній людині, говорить несерйозні речі.
— Я стомився, Віто,— легенько пригорнув її.—Давай іншим разом. Відсунулась. Очі скривджено спалахнули.
— І так завжди. То тобі немає часу, то ти стомився...— Відвернулася до вікна й напружено стала вдивлятися в темряву.— Як дружина, я маю право на твою увагу?
Заболотний мовчав. “Я ж не гуляю,— майнула думка,— і не пиячу. Про яку увагу йдеться? Що в кіно не ходжу? Так немає ж часу!”
— Залізти в черепашачий панцир і мовчати — це найпростіше. Я питаю, в мене є право на твою увагу? — знову запитала Віта.
— Помовч,— порадив тихо.
Очі її раптом сипнули дрібними синіми іскрами. Вона схопила зі столу тарілку й жбурнула на підлогу.підлогу.
Він підняв черепок.
— Муліт. Три алюміній два о три на два сі о два...—глянувши на злом, коментував із виглядом експерта.— Класичний спосіб розв’язання сімейного конфлікту.
Це ще більше розпалило її.
— Ти, ти...силкувалася щось сказати. Вмить схопив її на руки. Вона пручалася, щось безладно кричала, а він, як малу дитину, носив, гойдаючи, по кімнаті. Нарешті притихла, й Заболотний відчув, як руки обвились навколо його шиї. Він міцно поцілував в палаючі губи, поставив на підлогу. Зайшла теща.
— Що у вас тут за гамір?
— Нічого, мамо, тарілку ось упустила, — мовила винувато.
— Приділив би їй трохи уваги...—докірливо глипнула на Заболотного.
— Вже почав приділяти,— відказав.
— ...Не можна ж весь час віддавати роботі. У тебе є дружина. Вона, бідна, весь вечір чекає на тебе, нудиться... Сідай поїж, та сходіть у кіно.
...З кіно поверталися порожньою набережною. Дніпро вже засклився кригою, нахурделило кучугури на березі, позникали човни з причалів, лише старий баркас горбився горичерева, підпираючи одним боком чималий замет, та генген у північному небі блимотіли з того боку Дніпра на дресівських димарях вогні.
— Розумієш, Ковальський забрав наш експериментальний матеріал до своєї докторської. Мені не шкода, але виявляється, коли він захистить докторську, я не матиму права на кандидатську. Я мушу зробити мою дисертацію швидше, ніж він захистить свою. Тоді ніхто не матиме збитків, ні він, ні я.
— Кинув би ти, Володю, цю науку. Ну що тебе в ній принаджує? Сказати, платню добру отримуєш, так ні... А працюєш, як робот.
— Платня тут ні до чого. Та й навряд чи я зможу займатися чимось іншим... Коли щиро, мені навіть подобається така напруженість, як зараз.
— Не розумію, яка в цьому романтика. Ти ж не завжди встигаєш навіть поїсти. Л прийдеш додому, ляжеш — і тут же, хоч гармати коти...
 
Наші Друзі: Новини Львова