Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 19 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Я ще повернусь

Переглядів: 6816
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
Віктор САВЧЕНКО
Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ
Повість


Частина перша

1

Шеф — зовсім уже лисий гладун — має вигляд людини, яка любить життя і добре знає його закони.
— Ну, як посувається робота? — поплескав Куліша по спині. — Ну, ну, не сердься. Ми з тобою виходимо у велику науку.
Потім звернувся до Заболотного:
— А ти що робиш?
— Думаю, Юрію Павловичу.
— Що ж, думай, думай, нам за це гроші платять,— взяв із стільця свій потертий цеглясто-рудий портфель.
Уже біля дверей, щось пригадавши, вибачливо посміхнувся до Заболотного:
— Знаєш, до твоєї статті ніяк руки не доходять. Мабуть, уже з наступного тижня. Привіт бакалаврам! — Широка постать у коричневому костюмі зникла за дверима.
Враз ніби розсунулися і стали на місце стіни вузенької дослідницької: в присутності Ковальського завжди тіснішало.
Куліш занурився в папери, його сутула спина стала ніби горбатою. Жмут сонячного світла падав на чорний витертий костюм, на цупкий картон, що вкривав письмовий стіл. Іноді Куліш підводився, щоб узяти з полиці книжку, й знову скрипів пером, кидав неуважні погляди на Заболотного.
— йому плювати, що в мене закінчується аспірантура, а я ще ні до чого не прийшов.
— Зарано хвилюєшся. На інших кафедрах люди по сім років працюють.
— Гм... Там взагалі кандидатів наук готують за методом грузинських виноробів: чим вино старіше, тим воно краще. Мені б хотілося захистити дисертацію в тридцять...
В колбах завирувало, запінилось, і з їхніх конусних отворів, немов із кратерів, забила густа біла пара. Заболотний кинувся знімати розчини з розжареної плитки.
— Бакалавре,— долинуло від Куліша, — глянь свіжим оком на мою писанину.
Володимир поставив колби, щоб охолоджувались, а сам сів до читання.
Куліш походжав — руки в кишенях — від витяжної шафи й назад. У кругленьких чорних очах непевність. Цікаво, що скаже Заболотний... Цей недавній студент, здається, тямущий хлопець, недарма за нього так ухопився Ковальський. Правда, дещо апатичний, та вже коли наморщить крутого лоба, то напевно скаже щось путнє.
Заболотний підвівся. Підсукані по лікті рукава халата відкривають засмаглі, неначе вкриті поливою, м’язи.
— Непогана робота... І, як на мою думку, цілком придатна для публікації.
— Дякую, бакалавре. Саме це мені й хотілося знати.— Куліш зирнув на годинника.— Ба! Мені за Тонькою в дитсадок бігти!..
Заболотному теж кортіло піти, та він усе ж сів закінчувати літературний огляд.
“Посилання 8. Ану, що це за автор? Ага, якийсь Є. Фінкель. “Сольові системи”, переклад з німецької”. Раптом йому пригадався бабусин фотоальбом, який він дивився колись у дитинстві. “Фото Фінкеля, Санкт-Петербург” — було розмальовано на звороті цупкої фотокартки з солдатом у довгій шинелі та кашкетом з кокардою. На суворому обличчі хвацько підкручені вуса. “Бабусю, а що, наш дід був царським офіцером?” — “Ні, ні, дай сюди». Вона сховала фотокартку в шухляду, під білизну. “Ба, а ким він був?” Стара порадила, аби краще вчив уроки і не допитувався. Вже потім, коли приїхав на перші канікули, якось сказала, майже пошепки,— твій дід був півчим при імператорі. Він тоді довго сміявся і з бабусиної родової таємниці, і з самого слова “імператор”. Мабуть же, дід Сава мав гарний голос... А тут, як у хворого півня. “Знову цвіту-у-у-ть кашта-а-ани...” Гидко слухать. Ще в коридорі почують. А втім, можна дерти горлянку: нікого немає... Так на чому він зупинився? Ага, “Сольові системи”, Є. Фінкель. Треба замовити в бібліотеці. А чи не родич він того Фінкеля із Санкт-Петербурга, що в 1912 році фотографував імператорського півчого? А дід Сава загинув по-дурному, як казала бабуся. Десь на переїзді коні злякалися потяга й понесли воза по рейках. Машиніст загальмував надто пізно. Залізничне полотно в тому місці було рясно вкрите конвертами. Дід розвозив пошту... Отже, посилання 8. Треба б його в статтю ввести. Шкода, Ковальський її не перевірив. А шеф таки симпатична людина. Лекції читає жваво. Та й на оцінки не скупий. І в поводженні немає тієї академічної черствості. Студенти люблять його. Пригадав, як іще на четвертому курсі Ковальський порадив узяти йому замість дипломного проекту дослідницьку тему. Протягом усього п’ятого курсу він днював і ночував на кафедрі і зробив таки гарну роботу. На захисті шеф сказав, що його робота не дуже-то й різниться від дисертаційної, і того ж дня, після захисту, запропонував подавати документи до нього в аспірантуру...
В гуртожиток Заболотний прийшов десь після десятої. Верховіття торкалося шибок. Здавалось, якась дивовижна кицька дряпає чорними пазурами по склу. Два жовтих квадрати вікна в будинку напроти мигтять, немов велетенські очі.
Розібрав постіль. Інші ліжка порожні. За шафою — купа зошитів, рулони ватманів — усе, що залишилося від студентської колотнечі. Заболотний юркнув під ковдру, поплив у серпневі сутінки, ніби ліг долічерева на тепле днище перекинутого баркаса, що хтозна відколи лежить на водній станції. Йому примарилося, що він прислухається до плескоту хвиль... Шелестить пісок. Хтось іде берегом. Дівчина. Від вечорового сонця з волосся неначе капає золото, а очі випромінюють блакить. Коли б не шурхіт піску, можна б мати її за уяву, зіткану з дніпрового леготу та проміння. Підійшла ближче, усміхнулась. Чи не та це школярка, яку бачив два роки тому тут, на водній станції?.. Все сиділа тоді на причалі, ногами в воді бовтала, крадькома позирала, як він біля човна порається. “Я знала, що ти повернешся”,— казала тепер її посмішка... Вже й сонце розжареною чавунною кулею втопилося в обрії, і місяць розлив топлений бурштин через усе плесо. А вони сиділи, сиділи... Він відчував запах її волосся, відчував невидимі промені, які несуть тепло дівочого тіла. Про щось розмовляли. Та хіба важливо, про що? Відтоді все і почалося.
Коридором протупотів запізнілий студент. Примарливий човен перетворився на рипуче ліжко в порожній кімнаті. Чути було, як дряпається у вікно ніч.

2

Куліш скинув піджак і повісив на спинку стільця. Замість паска, що підтримував колись штани на худих клубах, у нього були нові підтяжки з блискучими защіпками. Перехопивши здивований погляд Володимира, Куліш весело посміхнувся:
— Європа! — і, відтягнувши підтяжку, ляснув себе по животі.
— Але ж і лобур ти, Куліш! — Заболотний взяв сувій рентгенограм, які перед тим розглядав, і пішов до дверей. “Цікаво, що скаже шеф...”
Ковальський саме пив чай, заїдаючи тоненькими бутербродами з голландським сиром. На письмовому столі, крім паперів, лежав цеглясто-рудий портфель.
— Даруйте, Юрію Павловичу, я не знав, що ви обідаєте.— Володимир повернув до дверей.
— Чекай, чекай, що ти хотів?
— Пам’ятаєте, я вам колись казав, що одержав сполуку, утворену при сорбції германію гідроокисом алюмінію? — Заболотний поклав на стіл сувій.— Ось її рентгенограми.
— А-а, пам’ятаю, пам’ятаю. Ти молодець, працюєш. Дай-но. У-у... чудові результати!
Шеф уважно розглядав рентгенограми. Він відкушував шматочки бутерброда, ніби брав на кінчик срібної ложечки варення, старанно пережовував. М’ясисті, але рухливі ніздрі ловили різкуватий запах голландського сиру, й, здавалося, весь його вигляд казав: ми живемо для того, щоб їсти, а не навпаки.
— Розкішні результати!—знову Ковальський.— Візьму додому. Дома, знаєш, ніхто тебе не потурбує, сиди працюй:—Раптом похопився, простягнув Заболотному бутерброд:— Прийми трохи всередину.
— Дякую, я щойно з буфету... Юрію Павловичу, мені потрібна сіль алюмінію. На кафедрі її немає.
— Ну, це ти вже сам. У нас аспіранти — ділові люди. Де виміняти, де випросити... Всілякі засоби придатні. Тільки не порушуй карного кодексу, — порадив усміхаючись.
На розпашілому обличчі й черепі шефа ластовиння поблідшало, весь він подобрів, сидів широкий біля столу, в доброму гуморі, й Заболотному приємно було сидіти поряд із людиною, яка ніколи не надимала щік у розмові з підлеглими.
...Обтелефонувавши магазини хімреактивів та оббігавши всі хімічні кафедри, повернувся ні з чим. Задушливо пахло хлором. Куліш у халаті порався біля витяжної шафи. Почувши, як грюкнули двері, навскіс глипнув на кислий вид Заболотного:
— Що, не подобається? Так, наука — це тобі не ощадкаса, куди вигідно вкладати себе. Це незручно, невигідно і шкідливо для здоров’я. Коли йдеш у неї, маєш у активі здоров’я, в пасиві невелику стипендію. Якщо ж хочеш чого-небудь досягти, то треба згайнувати десять-п’ятнадцять років безперервної праці. І коли вдало вийдеш до фінішу, в активі — мігрень, серце, печінка та інше, що виправдовується цинічним лозунгом “наука потребує жертв”, у пасиві — не потрібні вже тепер “ЕН” гривень, “ЕМ” копійок.
— Послухай, колего,— сказав Заболотний несподівано діловим тоном, — у мене є до тебе прохання. Можна?
— Давай.
— Припни язика, хоч на півгодини.
— Гаразд, синку, але хто ж, як не я, наставлятиме тебе на шлях істини? Та коли ти наполягаєш... Все ж дозволю собі ще кілька слів: сульфат алюмінію лежить у твоїй шухляді.
Володимир висунув скриньку. На дні в целофановій торбинці поблискували дрібні кристали.
— Але ж і зух ти! — Скіфські очі Володимира сяйнули вдячністю.
Заболотний ввімкнув витяжку, і по хвилі в кімнаті посвіжішало. Сів до столу, почав проглядати літературний огляд, який майже написав.
...Ішло на шосту, коли Заболотний, захопивши плащ, подався до інституту. Дерева на проспекті пригасаюче палахкотіли в променях холодного сонця. Ось за верхівками внизу сіріли похмурі плеса Дніпра, спокійні, неначе намальовані, а ген, на протилежному березі, брудно-жовта смуга піску зливалася з мурами приміської ДРЕС, яка стовбурчилась у небо чотирма чорно-білими бовдурами.
Минув літній ресторанчик. А он і Віта. Зупинилася біля хвіртки водної станції — помітила. В руці кленовий лист багряніє триязиким полум’ям.
— Куди підемо сьогодні, Володю?
— “Ми підем, де трави похилі-і...” — проспівав тихенько.
— Ходімо до нас...
Минули міст, який нагадував скелет гігантської багатоніжки, що колись, у довічні часи, переходила Дніпро та й уклякла назавжди ажурними білими ногами у воду.
Віддалік на горі сірів старий п’ятиповерховий будинок, у якому жила Віта.
— Вибачте, що приймаю гостя в такому вигляді.— Невисока, білява жінка обтирала фартухом руки. Коли б не густа мережа з краєчків очей, її можна було сприйняти за Вітину старшу сестру, а не матір.— Прошу, сідайте... Я вже давно просила Віку познайомити з вами.
Володимир сидів у зручному кріслі. Очі повторювали візерунок барвистого килима, що вкривав низьку софу. На стільці біля софи — лляний халатик, мабуть, Вітин. Господиня заспішила на кухню.
Йшов сюди, бентежився, а зараз чимось теплим хлюпнуло в груди. Біла рука обвила шию, і він відчув легенький дотик ще холодних щік.
В коридорі клацнув замок і почулися важкі кроки.
— Батько повернувся з роботи,— тихо шепнула Віта.
...Батько — кремезний, мовчазний чоловік — длубав виделкою салат і, здавалося, не слухав, про що говорить дружина. Глибокі очі на худорлявому обличчі, неначе оповиті їдучим димом доменного цеху, червонилися з боків. На скронях сіріла сивина.
Господиня підкладала смаженю:
— Закінчили інститут і знову вчитесь... Не набридло?
— Навряд чи це можна назвати навчанням. Це скоріше робота.— Відчував незручність, що господар мовчить, але ось піймав на собі його погляд, і цей погляд уже був обважений якоюсь думкою про нього.
— Так і мусить бути,— неначе звертався той до самого себе.— Коли замолоду основної роботи не зробиш — на схилі віку й поготів.
По вечері Віта знову повела його в ту кімнату, де софа з барвистим килимом. Вони стояли в напівтемній кімнаті біля вікна, а з п’ятого поверху бачили широку сіру смугу в сутінках. Важку смугу застиглого олова, яка так не пасувала нуртуючій мелодії Гріга, веселому мигтінню індикаторного вічка радіоли. Дніпро ніби спав важким сном...
Він пішов після десятої, йдучи порожніми вулицями, думав про те, що завтра ж дасть телеграму Миколі Білому, аби той приїхав на весілля. Він думав також про Вітиних батьків; був удячний їм за тактовність, з якою вони підійшли до їхніх з Вітою заручин.
Білий прибіг до загсу захекавшись.
— Кому тут треба засвідчити, що ти є Володимир Заболотний, а не хто інший?—Від збудженого вилицюватого лиця віяло щирою приязню.
Піднялись на другий поверх. В просторій світлій залі з модерними меблями вже чекало кілька пар. Віта, затамувавши подих, позирала на молодих, що так само, як і вони, очікували на якийсь дуже важливий екзамен. Ось зараз відчиняться двері...
— Просимо молодих, Вікторію Новиченко й Володимира Заболотного,— пролунало урочисто з протилежного боку салону.
Від напруженого чекання Володимир утратив реакцію і якусь мить продовжував стояти, як і стояв.
— Чого, старий, зажурився? Мабуть, пива хочеш? — усміхалися зеленкуваті очі Миколи.
...До Вітиного будинку йшли набережною попід міст. На причалах у сірих хвилях ще гойдалися човни з пласкими днищами, каюки, катерки.
— Тепер ваші почуття пронумеровані, проштамповані й узяті на державний облік,— жартував Білий.— Пам’ятайте про це. Немає вже двох диких коней, але є дружна упряжка.
Крізь широке вікно струмилося ранкове сонячне проміння. Прибираючи розкладушку, Білий зачепив порожню пляшку з-під шампанського. Заболотний, що горілиць спав на софі, повернувся, нерозуміючим поглядом утупився в друга. В його каламутних очах ще стояло вчорашнє весілля з тостами та безперестанним “гірко!”.
— Що, старий, не впізнаєш? — сміявся
той.— Це я, Микола Білий, твій друг. Палити тут можна?
— Пали, доки нікого немає.— Заболотний скочив із софи, відчинив кватирку. На підвіконні стояло кілька букетів.
Зайшла Віта.
— Ви вже повставали? — усміхнулась.— Доброго ранку!
— Привіт.— Заболотний торкнувся губами її шовковистого волосся. “Ось вона, твоя бла­китноока мрія, ти можеш доторкнутись до неї, стиснути її в обіймах — вона твоя, вона вже не мрія, а дійсність...”
Цієї миті відчув рантом, що, перетворивши мрію на дійсність, залишився без неї, без мрії, ніби спустошений, та щось нове п’янким трунком ударило в скроні...
Снідали втрьох. Білий розповідав про себе. Він працював змінним майстром на коксохімічному заводі.
— ...Побачили б ви наше пекло — коксове відділення... Височезні сифони на пек, а зверху вентиля, крани — все чорне й гаряче, а під самим дахом Ханан-апаратник у брезентовій робі — як люцифер, носиться з важким ключем... І безугавний гуркіт насосів, що качають смолу на колону! Старий, там працюють сильні люди!
Білий нарікав, що не має ні хвилини вільного часу: перейшов на комсомольську роботу. Проте Заболотний не йняв віри тим наріканням, бо знав, що та робота Білому до вподоби — він і в інституті її залюбки виконував.
— Друзі, після полудня мені треба їхати,— сказав Микола.
Заболотний зітхнув:
— Шкода. Навіть не встигли поговорити як слід.
В кіоску біля вокзалу Білий купив шашки.
— Візьміть,— простягнув, посміхаючись.
— На біса вони нам? — здивувався Володимир.
— В Індії є такий звичай: молоді перший місяць після шлюбу грають у шашки. Це щоб звикнути одне до одного.
Тишу розкраяв різкий гудок. Поїзд повільно рушив.

3

Куліш критично оглянув Заболотного.
— Об стрілки на твоїх штанях можна порізати палець,—сказав, лукаво примружившись.— Та й сорочка така вже біла, що зір зіпсуєш, коли дивитимешся без захисних окулярів.
Володимир тільки хмикнув у відповідь. В кімнаті приємно пахло. Колега чаклував над колбою з кавою. Він любить каву, мабуть, тому, що в неї можна доливати коньяк.
— Лишилося там щось на дні? — запитав Куліш, маючи на увазі ту пляшку “КВ”, що стояла в шафі.
— Мабуть, ще трохи є.
Випивши свою каву, Заболотний став складати до ексикатора зразки осадів, які тиждень уже сушилися в термостаті. Один ненароком вислизнув із рук — на підлозі забіліла пляма.
—- Ет!.. Стільки праці пропало! — А ти не хвилюйся.— Чорні очі Куліша блаженно поблискували.— В науці не все гладенько. Бери краще приклад із шефа — той завжди в доброму гуморі.— Однією рукою Куліш відтягував підтяжку й легенько поляскував себе по грудях.—Давай краще доп’ємо залишки коньяку.
— Не хочу,— відмовився Заболотний.— І тобі не раджу.
Та колега вилив у мензурку коньяк і, зазначивши об’єм, порівно розлив у дві склянки.
— Не злись, Володимире, ми вип’ємо за успіх твого досліду. Пропоную тост: щоб усі крапки лежали на прямій!
На порозі з’явилася завідуюча лабораторією — низенька, тілиста жінка з великими лупатими очима. На м’ясистому обличчі чорніла родимка з двома довгими волосинами. Куліш називав її волохатою жабою.
— Що привело вас до нашої келії? — спитав він.
— Ці мені аспіранти! Їм усе б жарти.— Підозріло повела носом: — Чим це у вас пахне?
 
Наші Друзі: Новини Львова