Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 25 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Есе

Бог не під силу хреста не дає

Переглядів: 9948
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
золотиста стіна –
рветься лев вогнегривий
крізь неї, де осінь, де осінь,
на стежку лягла
лисицями-листями...
Рветься лев вогнегривий –
у вогні як гніві,
гілки кісточками хрустять,
мов на банкеті,
терпкі осені вина розливають
дими...

Творчість Валентини Чорної це – згусток болю на поетичній аурі Придніпров’я. Із сталінських концтаборів, куди вона потрапила ще зовсім юною дівчиною, В.Чорна винесла такий тягар страждань, що його вистачило б на кілька поетичних поколінь.
Коли йдеться про життя або смерть, людина найчастіше не дбає про модний одяг. Тим-то поезія В.Чорної проста, без вишуканих шат.

Третю ніч мене мордуєш, звір,
Не даєш ні їсти, ані пити...
І яке ти право моєш бити?!
Я ж ні перед ким не винна, вір!
...Скільки раз пістоля наставляв...
В чім моя вина?
У рідній мові?
А чи, може, в добрім щирім слові -
Тім, чого від роду ти не мав?

Це “Рядки із зони особливого режиму” (розділ у збірці “Люблю ще й досі”, 1990 р.), із пекла, всіма колами якого пройшла поетеса. Опинилася вона там через ту ж поезію: мала необережність спілкуватися з опальними поетами.
У радянські часи виник такий термін, як “табірна поезія”. У віршах, створених за колючим дротом, основними засобами були не образність, не словесна барвистіть, хоча й ними не нехтували, а біль, страджання, зойк.


Поетичний хист Євгена Берліна проявився на початку 90-х з виходом у світ його першої книжки “Цена откровения”. Доти його знали з окремих публікацій у періодиці. Це вже була сформована особистість з власною манерою словотворення та ідейною концепцією.
Є.Берлін послуговується традиційною формою вірша, проте працює з нею сумлінно. Слова немов би переливаються одне з одного; так само плине й думка.

Стекают и гаснут часы и минуты,
Как струйкою крови от нас убегают,
Как всплеском купели, капелью как будто,
Последней любовью ли, первой – не знаю.

Чи не найпотужнішою складовою його творчості є філософія, глибоке проникнення в сутність предмета.

Замешана жизнь на какой-то привычной длинноте,
бесплотности времени, ковкости речи, тем паче,
что слово одно, между тем, остается до йоты...
Когда все прочтется,– быть может, иное означит.

Поет, хоч і не цурається ясного поетичного образу, проте більшість його віршів несуть у собі глибокий другий план, над яким, щоб його збагнути, слід замислитись.

Віктор Гриценко належить до тих поетів, які в своїй творчості досліджують причини гріхопадіння, підступності, віроломства.

Прощу за зраду вас, як зрозумію:
апостоли зрікалися Христа.
І не помщуся, бо найменша мста
багном впаде на вчителя й Месію.

“Я, мабуть, не відбувся б, як поет, якби доля не звела мене з Михайлом Чханом”,– сказав якось В.Гриценко.
Поетом він таки став би, а тільки іншої творчої орієнтації. Принаймні тоді не написав би таких рядків:

Я мав надію запалить ліхтар,
Як інші серце клали на вівтар.

В.Гриценко не посягає на форму вірша. Його більше хвилює духовний вплив на читача, на оздоровлення людської моралі. На цій його позиції, напевне, лежить відбиток Гриценка-педагога, якому дано простежити зміни в людській сутності, що починаються ще зі шкільного віку.


Поетична юність Івана Сокульського припала на кінець шістдесятих років. Це тоді, на літоб’єднанні при Дніпропетровській письменницькій організації, вперше прозвучав його вірш “Воли”, який засвідчив, що в літературу йде поет від Бога.

Воляча кров у нас, волячі у нас жили,
воляча вдача, добра і м’яка.
У шумі цім – волячі наші сили
приковані до чорного гака.
Розумні, карі, сиві, сірі –
куди ведуть, куди нас гонять –ідемо...
А б’ють – воляча у нас шкіра,
воляча шия в нас – під будь-яке ярмо!
Степами йдем – у спразі, в муці...
Погоничів – не наші то дороги.
Погоничі і ті вже з нас сміються:
“Для чого носять гострі свої роги?..”

То був період так званого “потепління”; тоталітарна влада трохи розслабилась. По всій імперії почали з’являтися імена людей, яким згодом судилося розвалити її. Такий самий процес відбувався і в країнах-сателітах. У Чехословаччині він вилився в “Празьку весну”, ініціатором якої була інтелігенція. З тим у Кремлі спрацював запобіжник. Почали закручувати гайки, надто в республіках, де запахло сепаратизмом. Саме на цей час припадає вихід у світ роману О.Гончара “Собор”, у якому чи не вперше в радянській літературі пріоритет віддавався загальнолюдським цінностям та духовності. О.Гончар і став предметом цькувань і, як показали подальші події, –барикадою між владою та інтелігенцією. По той бік барикади опинився й І.Сокульський. Про цькування О.Гончара та про спротив цькуванню на Придніпров’ї можна прочитати в роботі автора цих рядків “Хроніка одного кримінального процесу” (Сучасність. – 1997. № 9).
Чому загострилася увага на цих подіях? Тому, що вони змінили життя І.Сокульського. Замість університетського диплома (він навчався на четвертому курсі Дніпропетровського університету) Іван отримав тюремну камеру. Ну, а вже той світ, у якому він опинився, наклав свій відбиток і на його поетичну творчість. Проте вірші його не можна назвати “табірними”, оскільки в зону він пішов сформованим на волі поетом.
Вірші І.Сокульського – писані до ув’язнення, в ув’язненні та по виходу на волю (він мав два ув’язнення), – це вірші громадянина, інтелігента і поета високої проби.

За вами ридатиме в розпачі мати.
(Не буде кому їй подати води).
І друзі кидатимуть гнів і прокляття...
Ви ж у дорозі наддайте ходи!..

І зрадить вас люба і вірна дружина...
Нікого у світі!.. І буде брести
у зраді потопній уся Україна...
Ви ж у дорозі наддайте ходи!..
(Володимирська централь, 1973 р.)

Ім’я Жана Парфімчука віддавна було відоме в поетичних колах Придніпров’я. Проте заявив він про себе, як уже сформований поет тільки 1994 року книжкою “Излом”. Творчій манері Ж.Парфімчука притаманні ясність думки, чіткість поетичної схеми, в деяких поезіях –сюжетність. Саме цим критеріям він і підпорядковує всі засоби поетичного арсеналу.
Це –поет-лірик. Його інтимні вірші часом оповиті серпанком суму чи ностальгії.

Оплывают былого свечи -
Неизбежны нагар и копоть.
Все – как прежде!–
слова и вещи,
И не надо дверями хлопать.

Михайло Дяченко почав друкуватися ще в студентські роки, коли навчався на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Його вірші звучали на літературному об’єднанні при Спілці письменників, з’являлися на сторінках газет. 1967 року він став лауреатом обласної літературної премії молодих. Поезії М.Дяченка бачили світ в журналі “Дніпро”, альманасі “Вітрила”, планку вимогливості яких подолати було вкрай важко. Та з часом це ім’я зникає, як і сотні інших, що колись спалахнули в поетичному небі.
І ось – перша книжка “Іще зозулі слово не погасло...” (“Січ”, 1991 р.), з часом друга –“Свято білої лілеї” (1997 р). Стало ясно: М.Дяченко нікуди не зникав з поетичного світу; він творив, вдосконалювався, жив і дихав поезією.

Побачу крижня в надвечірній млі...
Заграє серце радістю м’якою!
Саме такою –ніжною такою –
мені ти й марилась,
весіння здвиж землі...

Крім високої майстерності, в поезіях М.Дяченка вгадується глибоке чуття слова, мови.

Свою першу книжку «Я –розділяю» Наталя Кривенко видала 1998 року, будучи студенткою Дніпропетровського педагогічного училища. Її поетична творчість формувалася під впливом професійних письменників, а місцем першої апробації творів стала Обласна бібліотека для молоді, де регулярно проводилися конкурси молодих дарувань і презентації перших книжок. Це там до свого поетичного хисту вона долучала по крихтах поради і досвід таких відомих поетів, як Микола Миколаєнко, Олесь Завгородній, як учений-філолог професор Анатолій Поповський та інші. Найбільшим здобутком тих студій стала здатність розпізнавати вторинне, привнесене у твір з чужого поля, як-то «затерта» від частого вживання рима, лексична форма тощо. Вже тоді, з першої книжки, можна було побачити, що в літературу йде особистість, яка
шукає і шукатиме завжди, власний шлях.

Сходинки. Сходимо. Вийдемо – зовні.
Що за дверима – знаємо вдвох.
Ви – і потужні хорали церковні.
Я – і дурний скоморох.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ігри у лігвищі вовчім. Одне!
 
Наші Друзі: Новини Львова