Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 25 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Есе

Бог не під силу хреста не дає

Переглядів: 9946
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
–Здравствуй, пес
спешишь куда ты,
кривоногий и лохматый,
одноглазый, без хвоста?
–Р-разорвать хочу кота
2
–Здравствуй , кот!
Облезлый, тощий!
На кого ты когти точишь?
–Мяу! Пса жду одного:
с аппетитом съем его!..

А у видавництвах “Веселка” та “Промінь” (нині –”Січ”) є люди – редактори, котрі також не позбулися дитячого бачення, а отже і здатності розгледіти у творчості письменника той план, який можна назвати дитячим. Через те і видаються великими тиражами, гарно оформлені книжки О.Старикова. Кожна з них несе в собі заряд доброти, дивування, фантазії, зрозумілі серцю маленької ще людини.

Однією з найважливіших складових поетичного жанру є філософське бачення. Той, хто це розуміє, виробляє його в собі протягом усього життя. Адже тільки глибоко осмислена тема дає змогу простежити перебіг подій та побачити кінцеве їх завершення. А це вже прогноз, погляд у майбутнє. Ганні Шепітько не треба було виробляти в собі цю рису – вона в неї від народження. Тому і стала професійним філософом. Тягар філософських знань проте на час пригнітив у ній ще один дар – поетичний. Та прийшов час, і –дар усе-таки проріс сильними пагонами.
Період творчого формування Г.Шепітько, як поетеси, припадає на восьмидесяті. Уже з першої книжки “Весняні сходи” стало видно, що в літературу прийшла професійна поетеса. Але – таке часом трапляється – дехто з поетів, подолавши планку професіоналізму, вище не підіймається. У Г.Шепітько ж рівень зростає від книжки до книжки. Навіть у шостій її збірці “Вічне” не помітне випохилення. Вся справа в тому, що поетичні образи, думки ссуть поживні речовини з потужного шару філософських знань.

...Сили душі не спроможні долати шаради,
вмій до причин головних і основ додивитись!..
Хочеться жити живому і мертвому навіть,
смерть невід’ємно пульсує у жилах живого.
Смутку багато у нашій звитязі і славі,
здатен боротись за себе і голос німого!..Манера філософського мислення рано чи пізно призводить до почуття відповідальності за долю народу. Г.Шепітько не просто живе болями людей, а й вірить у їхнє краще майбутнє.

...Історії могутній корабель
під хвилі кидало чужі зненацька,
хоч зводилося сонце із шабель,
та завмирало у могилах братських...
Але на тлі космічних веремій
ми ще вціліли якось недвозначно,
бо кожен з нас хоч крапельку зумів
зневажить смерть, наругу чи обачність!..

Десь на цей же період – восьмидесяті – припадає і становлення , як поета, Сергія Андреєва. Попри конкретне мислення технічного науковця, у своїй другій професії С.Андреєв – лірик. Він немов би існує в двох вимірах і може легко переходити з одного в інший. Друге його покликання – поезію з першим пов’язує тільки глибоке осмислення предмета.

Никогда б не подумал, что время –тупик,
Что в нехватке его бесконечность таится,
Та, в которую разум людской не проник.
Только времени тайна рождает провидца!
Он еще не пришел, настоящий пророк,
Потому, что еще не разгадана тайна...

Одне з досягнень будь-якого майстра літератури, це коли читач бачить його словами, коли за кожним рядком спалахує подія – вже озвучена, в кольорі, а головне – оповита щирими почуттями. Поезії С.Андреєва, надто останніх років, позначені цією якістю. Треба сказати, що огранювання його творчої особистості попервах відбувалося не без впливу В.Коржа.
С.Андреєв хоч і не уникає самої тільки лірики, але здебільшого це лірика з глибокою думкою.

...Лишь свобода приходит нагой
По стопам революций мутантов,
Дегустаторов отнятых душ...
И свободою кажется глушь
Вне кругов щепетильного Данте,
Все, что можна, вместившего в них:
От пороков людских –до расплаты,
Чтоб воды не доверил родник
Умывающим руки пилатам...

Кінець восьмидесятих і початок дев’яностих років стали врожайними на поетів у Придніпров’ї. Пояснюється це швидкою демократизацією суспільства. Засвічуватись, як майстри слова, стали і такі, хто раніше був позбавлений перспективи самовираження. Крім Г.Шепітько та С.Андреєва, це були Г.Гарченко, В.Ковтуненко, М.Семенюк, М.Кудрявцев

Ім’я Григорія Гарченка з’явилося в літературі 1978 року, коли вийшла в світ книжка гумору “Веселий дует” (в ній був ще один автор – В.Тищенко). Вже тоді стало видно, що творчий цех поетів-гумористів поповнився непересічним талантом.
Так само, як для дитячого поета потрібні специфічні особливості творчого обдарування, так і дар гумориста, сатирика це – особливий дар. Можна бути блискучим поетом, але не спромогтися на жарт, іронію, кпин, сарказм. Гумор – стан душі, спроможність навіть у трагічному розгледіти елемент комізму, це здатність не визнавати жодного стереотипу, жодного дутого авторитету. Ось чого так небагато справжніх майстрів гумору, і ось чому їх охоче впускає у свої серця читач.
У нехитрих на перший погляд поетичних рядках Г.Гарченка закладено вибухову дію сміху.

Як гордо Цезар мовить міг:
– Прийшов, побачив, переміг!
Дем’ян сягнув значніших справ:
– Прийшов, побачив і... украв.

Упродовж останніх років поет стає частим гостем і неодноразовим лауреатом патріаршого видання українського гумору – журналу “Перець”, виступає з найвищої трибуни – зі сцени палацу “Україна” і не один раз стає дипломантом та лауреатом конкурсів гумору та сатири. Творча зірка Г.Гарченка світить не тільки землякам, а й тим, хто колись опинився за океаном. Там його також видають і читають.

Свою першу збірку “Пісня іволги” Валерій Ковтуненко видав 1985 року. Творчість цього поета формувалася в так звані “перебудовчі” часи, коли політичний тиск на інтелігенцію дедалі слабшав, а відтак у поетів з’явилася можливість висловлювати свої почуття вже без узгодження з кимось. Десь у ці часи було створено й вірш “Україні...”, до якого скоро було написано музику і який у виконанні автора (професійного актора) звучав на найбільших сценах України. Традиційна форма, щирість, а головне –надія на краще майбутнє запалювали в свідомості слухачів національну гідність, змушували замислюватись над трагічними сторінками книги народної пам’яті.

Ще, може, настати спокути, єднання година,
Освятяться душі тієї спасенної миті...
А де ж твоя воля, стражденна моя Україно?
–В небесній блакиті... В небесній блакиті...

Така ж доля судилася й віршам “Осанна”, і “Ой ви, дітоньки мої...”, і “Ангел небесний” та іншим. А цьому, знову ж таки, сприяло поєднання двох творчих обдарувань автора –поетичного й акторського. Проте В.Ковтуненко не завжди послуговується традиційною формою. Йому не чужий і верлібр, але завжди на першому плані ставляться думка та почуття.

У гриву коня
зорі бджолами сіли.
В гриві коня...
Ось він ступає
по бруку невміло.
Зорі дзвенять...
...Ось він ступає
по бруку невміло –
Видно, не наш!
Як же його
в наше місто пустили?
“Дай патронташ!”
Влучно стріляли
диявола клерки,
Ставши кільцем!
...Кінь був
останнє послання небесне
Перед вселенським... кінцем...

На завершення другого тисячоліття Небеса скинули в земний світ останню можливість покаятись –духовність, але “клерки сатани” її відстрілюють. Весь цей вірш –розгорнута метафора. Щоб створити її треба бути справді поетом.

Будь-яка творчість, а надто поетична, це –таємниця. Проте осмислити її можна, якщо вона розвивається за усталеними законами. Якщо ж автор розробляє свої правила, то тут уже складніше. Тому й осягнути творчий доробок Миколи Семенюка є проблематичним. Усяке складне (будь-якої складності) зібране з елементів простого. Вірш, писаний у традиційному жанрі, має риму, образ, метафору, кольорову палітру... Оперуючи ними, автор створює той чи інший настрій, проводить ту чи іншу думку, закладає свою енергетику.
У творчості М.Семенюка немає рими, немає чіткої думки, проте є образ, метафора. І тому його твори це –рефлективні спалахи і затухання.

Котиться історії колесо,
на яке слов’яни хрестяться,
наче перегортають
перед обличчями своїми
сторінки пергаментів древніх
і ніяк себе там не знайдуть.

То вклоняються,
то навколішки стають,
наче заглядають
у жбан землі глибокий,
щоби предків своїх
там видивитись.

Не всі його рядки можна назвати й верлібрами, це скоріше за все асоціативні порухи свідомості.

Я рву траву, а мої пальці
наче коні татарські, кочові
набігають на землю слов’янську
у пору супокою,
 
Наші Друзі: Новини Львова