Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 25 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Есе

Бог не під силу хреста не дає

Переглядів: 9945
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
І ковилу сивин.
Мов скіфську бабу круки,
Твій хрест обсіли згуки
Від ринків та машин.
Крипічка і рабиня
Скупих колгоспних піль...

Біль за страждання рідної матері у К.Чернишова проектується в співчуття до всіх матерів і вдів, на долю яких випало зберегти, вигодувати і виховати дітей у ті страшні часи.
І все ж, попри карби, що зоставило на його свідомості лихоліття, К.Чернишов – майстер ліричних віршів, сугестією яких є глибока людяність.

До всього живого дитячу довіру
Розкрий, розгорни, як у променях листя.
Приборкай в нутрі своїм хижого звіра.
Яви у соборі єство своє чисте.
Усім би творити нам вдячну молитву
За розкіш життя і єднання творцеві,
За мудрість його в чисті помисли влиту,
За спокій душі в променистім вінцеві.

Поетичне дарування К.Чернишова йшло по висхідній. Черговим його здобутком можна вважати книжку “Вінок сонетів”, де він показав себе майстром і цієї вельми складної поетичної форми.

Поки Гаврило Прокопенко воював з гітлерівцями, а потім охороняв східний кордон імперії, в Україні сталися великі зміни. Прибувши до Дніпропетровська, демобілізований орденоносний офіцер вжахнувся тим змінам. У корінному місті області українською мовою вже й не пахло. Натомість на всіх стовпах висіли оголошення про оргнабори на всілякі “стройки века” в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. З України виманювали найпродуктивнішу –молоду силу. В школах учителям російської мови збільшили платню, а учням дозволили вивчати українську мову за бажанням. Тим часом у жодному вузі, жодному технікумі жодного предмета не викладали українською. Мова –невидима кров нації –швидко витікала. Цій чумі вжахнувся кадровий офіцер, котрий доти знав тільки одного ворога.
Вся поезія Г.Прокопенка забарвлена саме цим великим злом і присвячена протистоянню йому. Не випадково він товаришував з М.Чханом, як і не випадково підпав під пильне око влади.

Я хотів би спитать земляків,
Чи вони пам’ятають сьогодні
Рев розжарених мідних биків,
Чорне сонце Батурина й Кодні?

Це до тих, хто хитрістю й плазуванням проштовхався до владних крісел, звертається поет у вірші “Відступникові”:

Чи батьківський край не рясний, не багатий?
Чи застує сонце недоля гірка?
Чи, може, народ твій не гідний поваги,
Бо скнів у ярмі та годив батогу?..
Так ось імена –як знамена відваги:
ЛУК’ЯНЕНКО.
СТУС.
НАЛИВАЙКО.
БОГУН.
ШЕВЧЕНКО!..
НАД ШЛЯХОМ ЙОГО МНОГОТРУДНИМ
Палає всісвітньої слави зоря,
А ти не спромігся у серці облуднім
Сховати десяток рядків “Кобзаря’.

Постать Миколи Сарми-Соколовського могла б стати прототипом головного героя роману з карколомним сюжетом. Уже з раннього віку доля посилала йому випробування на межі життя і смерті. Його народження, дитячі та юнацькі літа припадають на найбільший спалах червоного сатанинства. Батька-священика вбивають чекісти, і це стає відправною точкою Голгофи для роду Соколовських, надто для Миколи. То його притягують до суду у справі сфабрикованої органами “Спілки визволення України”, то він утікає з концтабору, то його засуджують до страти, а потім замінюють вирок довічним ув’язненням, то він вступає до лав ОУН, то його висвячують у сан священика УАПЦ. На волю він вийшов тільки в часи хрущовської відлиги, але та воля була умовною, оскільки з нього не зводив і на мить прицільної рамки КДБ.
Є в житті М.Сарми-Соколовського субстанція, що зводить усі дивовижні іпостасі його особи в одну, це –поезія. На жаль, першу свою книжку “На осонку літа” він видав тільки 1980 року, та й то під псевдонімом “Сарма”. Вірші, що до неї увійшли, були занадто професійні, як для першої книжки поета. З усього було видно, що в літературу прийшов не початківець, а майстер. Впадала в око і поліфонічність напрямків –від вишуканої рими до білого вірша, і глибокий підтекст, і зрозуміле кожному почуття патріотизму, і яскрава метафоричність, і багато такого, що з’являється в творчості тільки тієї людини, котра не раз зустрічалася поглядом зі смертю.
У другій книзі М.Сарми-Соколовського “Коріння пам’яті” (1997 р.) є вірш, який багато чого пояснює:

Вони називають мої вірші
пристойними.
Тільки їм не подобається,
що в нервових рядках
Живе сум
І рясно гніздяться круки.
Зауваження слушне.
Але що маю робити?–
я в житті мало сміявся,
і коли здубілими пальцями
багато років грав
на колючих струнах півночі –
моєю тінню весь час були
круки.

Попри лиха і жахіття, що їх пережив довічний в’язень системи, в його поезії є місце світлій рефлективній ліриці:

Подарував лілею
ще вологу
щойно зірвану
довго милувався
а вночі наснилося
золоте озеро
у білих пелюстках туману.

Олександра Стовбу приймали до Спілки письменників України в той самий час, що й автора цього есе. Приймали посмертно. В його доробку вже було чотири книжки, перша з яких побачила світ у “Промені” 1981 року. Уже з цієї збірки стало видно, що в літературу прийшов талант. А точніше –невелика часточка справжнього таланту, бо всьому йому, на жаль, не судилося розкритися до кінця. У віршах О.Стовби ще не було того огранювання, яке з’являється у професійних поетів, проте в них струмувала непідробна щирість і дитяче одкровення. Він був хоч і бойовим офіцером, але зовсім ще молодою людиною, найбільшим авторитетом для якого залишалася Мама. Тому й вірші, в яких звучить тема матері, найщиріші.

Руки морщинисты, волосы седы –мама!
Знаю, коснулись не раз тебя беды –мама!
Слово, как солнце, греет столетья –мама!
Имя твое остается бессмертным –мама!

Для багатьох О.Стовба –більше ніж поет. Він став символом розумної, вихованої, з громадянським обов’язком, але обдуреної молодої людини; символом братерства, що проросло на полі страждань Афганської війни.
Війна забрала не лише обдарованого поета, а також світлу людську сутність.

Творчий шлях Анатолія Шкляра припадає на порівняно спокійний період. Він не потрапив у коло бунтівної інтелігенції і отже не накликав на себе підозри влади в нелояльному ставленні до неї, а відтак і не мав особливого клопоту з оприлюдненням своїх творів. Проте друкуватися не поспішав.Той, хто уважно читав його поезії, зрозуміє чому. Вся справа в мистецькій планці, яку він сам собі поставив. В його поетичних збірках, перша з яких “Скрипковий ключ” (1981 р.), обмаль, як на автора цих рядків, “прохідних” віршів. У переважній більшості це довершені твори, однаково насичені філософією і стилістичною грацією. А.Шкляр пильно стежить аби форма вірша не поступалась ідеї. Його поетичне перо чимось нагадує різець червонодеревника, котрий ставить за мету виготовити не лише добротну і потрібну річ, а й зробити її витвором мистецтва.
Сплески емоцій, притаманні багатьом поетам, А.Шкляреві заміняють глибинне проникнення в суть предмета; навіть тоді, коли йдеться про потойбічний світ.

Я голову підняв, і впала на обличчя
якась тривожна тінь – межа забутих снів.
Невже отам вони – ті двері в потойбіччя –
в проривах сивих хмар, в перехлюпі вогнів?
І світяться сади захмарної держави,
і зваблюють міста скарбами всіх віків,
та горнуться до ніг духмяні рідні трави
і чую з-під землі молитви козаків.


Свою першу збірку “Зачарований обрій” Олеся Омельченко видала 1984 року. В літературу йшла людина, сповнена світлих почуттів і намірів. Літературне Придніпров’я, яке прихильно зустріло нове ім’я, очікувало від поетеси другої книжки, та вона поступово зникає з поетичного виднокола.
О.Омельченко дала про себе знати тільки через вісім років.Нова її книжка “Присвячую себе...”(1993 р.), видана великим, як для поетичної збірки, обсягом, засвідчила, що авторка не марнувала часу.
Її поетичне кредо найкраще декларують слова-епіграфи самої ж поетеси до цієї книжки:

Черпаю сили з рідної землі,
святої мудрості
учусь в свого народу.
І так живу,
що світ болить в мені
у полум’ї
незгасної любові.

З нової книги було видно, що О.Омельченко залишилася вірною ідеям і намірам першої збірки. Вона йде до пізнання світу через любов:

Текли століття лавами вогню,
у жорнах бід вигранювались люди
В мініатюрі –Всесвіт в моїх грудях,
і я його, як світ увесь –люблю.

Як уже мовилося, щоб стати поетом, треба ним уродитися. Так само, щоб писати вірші для дітей, мало любити малюків. Важливо не розгубити в собі дитини - істоти яка живе одкровеннями. Взагалі-то ця частина людської сутності не губиться; вона просто припадає пилом забуття. Не кожному дано здмухнути той пил та побувати на початку свого \"Я\". У Олексія Старикова ніколи не було розриву між хлопчиком Льошею і доцентом Олексієм Миколайовичем. Вони працюють у співавторстві: Льоша оповідає – емоційно, мабуть, плутано, а Олексій Миколайович записує:
1

–Здравствуй, пес
 
Наші Друзі: Новини Львова