Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 25 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Есе

Бог не під силу хреста не дає

Переглядів: 9944
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
давно забуті сторінки,
і проступають з-під руки
якісь малюнки і рядки,
та змісту... змісту не згадаю.
І все-таки живе в мені
це відчуття, легке і плинне,
що я колись її зустріну
в життейській звичній метушні,
зніму з полиці, розгорну
і упізнаю все достоту,
до найтемнішого звороту
усе в ній раптом осягну.

На жаль, не судилося Наталці осягнути рядків тієї таємничої книги . Вона пішла з життя у розквіті творчих сил і непотьмареної жіночності.

Наприкінці шістдесятих збіркою “Радію людям” (1968 р.) заявив про себе, як поет, Олександр Завгородній. Це вже була сформована особистість, яка бачила і розуміла справжній стан української культури і мови, а головне –не боялася про те казати. “Хвіст” націоналіста тягнувся за ним ще зі студентської лави. Саме на цей час припадає кінець хрущовського послаблення. Влада починає закручувати гайки, і О.Завгородній стає одним із тих, кого починають цькувати. Неодноразово залишався без роботи. Цькування обіцяло перерости в жорсткіші санкції. Але Спілка письменників України випередила події –домовилася зі Спілкою письменників Естонії про те, що направить до Талліну свого представника для вивчення естонської мови. Вихопили О.Завгороднього з виру подій, який тільки-но закручувався на Придніпров’ї О.Гончар (голова СПУ) і Дмитро Павличко (секретар СПУ). По суті то була еміграція.
Остаточно повернувся О.Завгородній до рідного краю 1974 року уже знаним перекладачем з естонської. 1979-го його приймуть до Спілки письменників, але другу поетичну книжку “Перевесло” він видав тільки 1986 р., а третю “Із подиву і подиху” –1989 р.
Є одна особливість у цього поета: до мови він ставиться трепетно, як до таїни; за кожним словом бачить знак великої символьної системи (так ставились до слова ті, хто писав Біблію), через те сугестія в його віршах виходить далеко за їх видимий текст. Ось приклад:

Десь літає птах мого життя,
Я не знаю –високо чи низько.
Може, в сизі падає жита,
Може, над проваллям чорним висне...

І ще одна особливість О.Завгороднього: абсолютна безкомпромісність. Лише невелика поступка владі, котра пильно стежила за його доробком (йдеться про добір віршів до збірки), і більшість творів побачила б світ на багато років раніше...
Він таки видав усе, що вважав вартим, але тільки 1989-го.

Ім’я Юрія Кібця на поетичному небосхилі з’явилося 1967 року в альманасі “Вітрила” (Київ). Ю.Кібець був тоді ще студентом університету. Першу свою книжку “П’ята пора” він видасть тільки 1970-го. Ю.Кібець не варився у “власному соку”, як, наприклад, Нікуліна чи Завгородній, а був частим гостем у видавництві “Промінь”, де працювали вже відомі на той час поети В.Корж та С.Бурлаков. Власне, там і огранювався його поетичний талант. Там же він познайомився і з М.Чханом. Отож уЮ.Кібцеві є потроху від кожного з них,–не в поезії, а в свідомості. Часом він –чистий лірик, часом його хвилюють драматичні події нашої глибокої історії (“Красна смерть”), часто в його поезіях з’являється тема синівської любові до матері й батька - Івана Кібця, котрий також був поетом (його знали , як автора книжки “Ремезове гніздо”). Тому, хто читав поезії батька й сина, може здатися, що другий є прогресуючим продовженням першого.

Стріли з Половеччини свистять,
Горлиці від остраху німіють.
На дубах
сліди живих розп’ять
Заясніють кров’ю, задубіють...
Знову й знов палають
стріл огні,
Закипа отрута в кожнім вістрі.
З них одна - дістанеться мені,
По мені промчить
чужинське військо!
Конкурс на право бути надрукованим в альманасі молодих “Вітрила-67” витримав також Володимир Міщенко, який на той час мешкав у Донецьку. Треба сказати, що з 55 авторів “Вітрил” професійними поетами на Придніпров’ї стануть троє: крім Ю.Кібця та В.Міщенка, ще Іван Сокульський.
Вже з двох віршів, якими був представлений в альманасі В.Міщенко, стало видно, що в двері літератури стукає не початківець і навіть не той, хто шукає власної стежки, а сформована особистість. Та події, що на той час розгорталися довкола патріотично налаштованої молоді, надовго відтягнули видання першої книжки. Йдеться про суд над Василем Стусом –недавнім однокурсником і другом В.Міщенка. Слід пам’ятати, що в Донецьку також був свій “Михайло Чхан” –це Кость Тесленко –письменник-патріот, якому своїм громадянським світоглядом завдячували як замордований в концтаборі В.Стус, так і В.Міщенко, і ще дехто з нинішніх членів НСПУ. Отож дивом виплутавшись з того судового процесу, Володимир “емігрував” до Дніпропетровська, де ситуація була не кращою, але де його ніхто не знав.
В.Міщенко –типовий поет-шістдесятник, більшість із яких жили аж до проголошення незалежності подвійним життям.Формально це була “радянська людина”, а фактично –патріот України. Незважаючи на загрозу переслідування, він листувався з ув’язненим В.Стусом. Щоправда, листів тих нікому, крім автора цих рядків, не показував.
Натерпівся Володимир за своє дисидентство. Першу книжку “Таємниця осіннього листя” він видав тільки 1972 року. До збірки увійшло, звісно, не все те, що було написане, а лише те, що можна було видати. Але, може, це й цинізм, всі ті поневіряння зрештою пішли на користь. Без них не було б цілої серії віршів типу “Птеродактиль”.

Пристаркуватий монстр безжурної епохи
Із блиском паралітика в очах,-
Малішаєш щодень, тьм'янішаєш потроху;
Закляк твій переляк
І гонор твій прочах
А був же - цар і Бог
Міг жестом лиш скарати
Невже тебе пустив на світ селянський рід?
Все рідне - корчував...
Такого й за царату
Блюзнірства не було, о лютий самоїд!
І слово так душив (чим не жандарм-редактор!)
Зате любив лакуз, що лестили тобі.
Твій час уже настав.
Ти чуєш, птеродактиль?
У почестях прийшов,
відходиш у ганьбі!

І все ж, попри тягар несправедливості, якого зазнав Володимир у системі, “где так вольно дышит человек”, він нечасто вихлюпує кривду і залишається тонким ліриком, залюбленим у рідну природу, у свій народ.

Куди б не йшов,
які б не чув слова, –
В душі моїй озветься Калитва.

(Гора біля Царичанки).

Володимир Грипас був одним із тих студентів філфаку, котрі відвідували літоб’єднання при Дніпропетровській письменницькій організації. Дух літературних зібрань, де частими гостями були такі опоненти режиму, як Гаврило Прокопенко , Іван Сокульський та інші, не міг не позначитися на творчості В.Грипаса. Лірик-мрійник, він там знайшов основну компоненту своєї поезії –любов до землі, до матері; в його віршах ці поняття мають більше значення ніж просто “земля” чи просто “мати”; вони виростають до значення “Материзна”.
Уже з першої збірки “Чебрецева павідь” (1973 р.) стало видно, що урбаністичні обставини, в яких опинився В.Грипас, ані найменшою мірою не відбилися на його поезії. Все життя, аж до останніх днів, теми сільського пейзажу, родинних почуттів супроводжували його творчість.

На обрії –натруджене село.
Горить над ним зоря,
мов диво.
Мене до тебе знову
привело
Чуття синівське, незрадливе.

Після тривалої хвороби, не доживши до п’ятидесятилітнього ювілею, Володимир помер. Його поховали не в Дніпропетровську, де він мешкав, а віддали тіло землі в селі Піддубному Софіївського району.

Роком пізніше, після В.Грипаса, з дверей того ж самого філфаку, вийшла Любов Голота. Свого “первістка” “Народжена в степах” вона видала 1976 року. В літературу прийшла поетеса, яка не потребувала “огранення”. Вона, здавалося, народилася з віршами, уже відредагованими у тому, іншому, житті; тепер вона їх просто переписувала з пам’яті. І ще одне –їх ніби писали дві обдаровані особистості –жінка й чоловік: у них однаково жіночої ніжності і чоловічої експресії. Але містики тут немає. Все пояснюється ставленням поетеси до слова. Бог дав їй, як і О.Зайвому, щедрою рукою. А тільки якщо О.Зайвий розумів значення слова на рівні інтуїції, то Л.Голота усвідомлювала це також і розумом, підкріпленим високою освітою (йдеться не тільки про університетський диплом).

...Я хочу слова.
А його –нема...
Чи ж є душа в мені, чи відлетіла?
Я хочу слова –хай зітлить мене,
хай вивітрить це ненависне тіло,
що не обитель для душі –для мук,
цей кокон, порожнинну оболонку...

Всі найбільші потуги світу, яких неспроможна була зруйнувати жодна армія, жодна зброя, зрештою падали від СЛОВА. Слово руйнує і творить, а той, кому дано збагнути цей високий символ, ніколи не брязкатиме словами, уникатиме кучерявізмів і обов’язково шукатиме емоційного супроводу для думки –образу, метафори і ще багато чого такого, якому не вигадано назви.
Л.Голота вчилася, але не писати вірші, а пізнавати поезію. А цьому можна навчитись, тільки пізнавши світ поета.

...Та прийде Слово
й мовчазну захланність,
Як бинт від рани,
з кров’ю віддере.
Мить безсоромно чиста
й навіжена,
Тебе повік я не зречуся,
ні!
Пресвітлий світ Тичини
і Довженка
І слово Рильського відкрилося мені...

Кожен вірш, кожна рима цієї поетеси то –натягнута до краю тятива, ладна випустити точний образ, метафору, думку.
Творче зростання Л.Голоти припадає на часи поступового затухання конфлікту між інтелігенцією та владою Придніпров’я. Здавалося, це мусило б сприяти виробленню поміркованості. Але поетеса бачила отой другий план буття –за лаштунками, де тихою сапою нищилося українське слово –сакральний елемент нації. Цьому баченню сприяло знайомство з людьми, котрі ще не так давно перебували в епіцентрі конфлікту. Отож в літературу прийшла не тільки високої проби поетеса, а також громадянка.

Костянтин Чернишов належить до тих, кого накрила своїм чорним крилом війна. Для нього це був час, коли тільки-но починала формуватися дитяча ще свідомість. Тим-то так глибоко запали в серце поневіряння сім’ї тієї лихої доби. Саме ці глибинні струми душі, які шукали виходу назовні, і розбудили в ньому приспане поетичне дарування. Свою першу книгу “Високий полудень” він видав у зрілому, як для поета, віці –1976 року.
Так само, як для М.Селезньова війна стала “вершиною гороскопу”, дороговказом всієї творчості, так і для Чернишова вона стала тїєю подією, яка відіб’ється на його свідомості, і жодні життєві перепетії її не вивітрять.
Загальновідомо, що найкраще очищають людську душу страждання. Надто, якщо це душа поета. Така людина не висмоктуватиме з пальця теми... І поезія К.Чернишова –це поезія сумного спомину, співчуття, болю.

...У Запорізькім краї
Могилу вже вгортає
Завіями зима.
Ти склала від розпуки
Свої загрублі руки
І ковилу сивин.
 
Наші Друзі: Новини Львова