Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 25 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Есе

Бог не під силу хреста не дає

Переглядів: 9943
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Шлях Чумацький –то над нами
не річок молочних край,
а чиїмись черепами
траса вимощена в рай.

Глянь на землю,–сльози бризнуть
в землю злу до чорноти.
Всі шляхи до комунізму
вкрили наші черепи.

Невибагливим був Олександр у житті, вдовольнявся тим, що мав. Але він завжди залишався свідомий тієї місії, що її було покладено на нього Вищою Силою, і незнищеності свого художнього слова.

Безсмертя прийде в нашу пустку,
освятить речі, що тут є...
Всього на два удари пульсу
воно від смерті відстає.

На час, коли тільки-но входили в літературу Пуппо, Данилейко, Зайвий припадає вершина слави Олексія Крилова, як дитячого письменника. Уже була видана його книжка “Кот Василий” (1960 р.), якій судилося блискуче майбутнє. Ця збірка в гарному кольоровому оформленні молодого тоді художника Володимира Любарського стала улюбленою книжкою багатьох поколінь дітлахів. Хоча О.Крилов написав чимало дотепних байок, свого часу поцінованих С.Михалковим, проте в пам’яті читачів він залишився, як автор “Кота Василия”

–Кот Василий, где ты был?
–Я мышей ловить ходил...
–Почему же ты в сметане?
–Потому, что был в чулане...

Ці рядки пам'ятають ті, кому вже за сорок, і зовсім юні. Адже книжка витримала багато видань.

На цю ж пору припадає і період творчого зростання Михайла Селезньова. Але проростав він, як поет, не з літературного середовища, а з війни - там галузилося коріння його творчості. Війна стала для нього “вершиною гороскопу”, яка вифарбувала все подальше життя в певні, притаманні тільки їй, кольори. Це кольори жахів і сердечної чоловічої дружби, людського гріхопадіння і самозречення в ім’я добра інших. У літературу йшла уже сформована особистість, наставниками якої (за словами самого ж М.Селезньова) були Шевченко і Коцюбинський, Пушкін і Некрасов, а із живих на той час –Микола Ушаков, якого він безмежно шанував.
Поетичні образи йому, як і кожному справжньому поетові, дані були природою, а щирість людських почуттів він спізнав там, де людські якості проявляються, як на фотопапері. Проявником була війна.

Оглохшие от стужи и бомбежки,
Шагали мы и спали на ходу.
И вдруг из растворенного окошка,
как в довоенном городском саду,
порхнула песня.
И к сердцам прорвался
из юности знакомый голос-друг:
“Под звуки старого и медленного вальса
мне не забыть твоих горячих рук...”

Це –рядки з вірша “Руки”, присвяченого Клавдії Шульженко, чий голос у ті суворі часи приносив трохи спокою і тепла у страдницькі людські душі.

Так само, як річка починається з джерел, так і поезія в нашому краї бере початок від тих небагатьох, хто відчув у собі внутрішню потребу відгукуватися словом і почуттям на події в суспільному житті. Крім згаданих уже Д. Демерджі та П.Кононенка, це були Федір Ісаєв, Микола Миколаєнко та Петро Шаповал. Перший дебютував збіркою “Придніпров’я” (1950 р.), другий –“Тепловій” (1956 р.), третій –“Вулиця миру” (1958 р.). Одразу слід сказати, що то були важкі часи, надто для майстрів літератури. За необережно не те щоб написане, а навіть вимовлене слово можна було б опинитися там, звідки найчастіше вже не поверталися.
Ті, хто відав ідеологією, розуміли значення і вагу слова. А відтак кожен поет розглядався у класовій борні, як патрон. Але вже в цій ситуації було закладене протиріччя. Прагнення-бо висловити душевний неспокій у віршах виникає тільки в тих, у кого є душа. А в кого є душа, у того, як правило, є й розум; рано чи пізно він збагне облуду, й, отже, шукатиме виходу з гри, а чи бодай – компромісу. Виходів було два: перший – геть з літератури, другий –на довічне “підвищення кваліфікації” (у кращому випадку). Багато хто з поетів ризикнув піти шляхом компромісу, який дозволяв у вірші створити те, що зветься “двоєчитанням’, а вже пізніше, коли почала вщухати класова боротьба,– то й підтексту. Перед справжнім поетом стояло два завдання: висловити не тільки думку, а також прихований, недосяжний для партійної цензури смисл і водночас зрозумілий непотьмареному догмами інтелекту.
Як сказано, немає нічого такого поганого, що б на краще не вивело. Прокрустове ложе ідеології сприяло підняттю української поезії на вищий рівень. У ній з’явилася складова, яку можна збагнути не розумом, а серцем. Колись М.Чхан сказав авторові цих рядків: “Якщо в моїй збірці поталанить протягти бодай один вірш з підтекстом, то я вважатиму, що збірка видана не марно”.
У компромісному житті поета була ще одна можливість не втрачати професійної і людської гідності –це писати про природу, кохання, загальнолюдські цінності. Чим і користувалася переважна більшість вершників Пегаса. За великим рахунком це була також форма протесту, надто для України, де проводилося шалене зросійщення. Вдало написаний вірш українською мовою заперечував тезу про вторинність цієї мови. А вже якщо в поезіях ішлося про любов до батька, то вона –любов проектувалася прямісінько на Батьківщину. Розумів це і П.Шаповал, коли писав вірш “Синівський монолог”.
...Стану при спадку на чати я,
Ти – невідступно зі мною.
Йтиму, тобою початою,
Чесною,як ти, борозною.
Виняньчу землю красивою,
Вмию промінням слухняну.
Треба –проллюся я зливою,
Треба –веселкою стану.
Стану твоєю совістю
Перед людьми,
не завадою.
Буду твоєю святковістю,
Роду людського ратаю.

У таких умовах зачиналася поезія на Придніпров’ї (читай: в усій Україні).
Добре розуміли це також Ф.Ісаєв, М.Миколаєнко та П.Шаповал. Тільки якщо Ф.Ісаєв і П.Шаповал ніколи не переривали своєї поетичної лінії, то М.Миколаєнко, видавши у 1956-ому першу поетичну книжку, облишив це заняття і повернувся до нього знову через багато-багато років. Тільки 1994 року побачили світ його книги “Віно” та “Патериця”, до яких увійшли і вірші писані, але не друковані, в ті далекі часи.

За мудрістю віків – кривавиця страждань...
Щоб жита взнати смак –здолай монгола!
Історія звела останню грізну грань:
–Встань, українцю, встань! –благає доля.
Тримайся, предку мій! З розпуки не охлянь:
Не був ти боязким, живеш відколи.
Об землю обіпрись і через силу встань,
Від горя не зігнись, бо жде неволя.

На жаль, П.Шаповалові через смерть (1985 р.) не судилося спізнати безцензурної творчості, але його побратими Ф.Ісаєв Та М.Миколаєнко, вивільнивши поетичний юнацький запал, плідно засівають свою поетичну ниву і вже збирають ужинки - М.Миколаєнко видав вищеназвані книги, а Ф.Ісаєв - вибране \"Ріднокрай\".

Поміж поетів Придніпров’я були й такі, що поповнили поетичну ауру краю уже сформованим доробком. Так, Іван Рибицький прибув до Дніпропетровська 1977 року, маючи квиток члена Спілки письменників і будучи автором трьох книжок. Першу збірку “Озброєне серце” він видав 1963 -го.
І.Рибицький –переважно поет-лірик, якого хвилюють чисті людські почуття –любові до жінки, до своєї малої батьківщини –Цвітохи, що на Хмельниччині; любові, яка проектується на велику Батьківщину –Україну. Але нема-нема, та й прорветься в поезії І.Рибицького біль і гнів:

Не кличе правда нині нас до дії,
бо кров’ю захлинулась у руці.
О, та рука владики і тирана,
що стільки літ монаршив у Кремлі!
Невже народ свої забуде рани,
щоб виродків терпіти на землі
таких як Він!?
А певно, що забуде,
бо тюрми вкрили не лише Сибір.
Бо кожен третій серед нас –
іуда,
бо кожен третій серед нас -
вампір.

Напрямок творчості Володимира Сіренка, незадовго після виходу в світ першої книжки “Рождение песни” (1967), міняється на сто вісімдесят градусів. До того це був благополучний редактор газети “Вагонобудівник” (м. Дніпродзержинськ), довірена у влади особа, після –“зрадник”.
У чому ж притичина?
У пробудженні громадянської свідомості. В.Сіренко раптом почав писати українською мовою. До речі, не без впливу М.Чхана. І не просто почав, а як людина, у котрої зняли пов’язку з очей і вона побачила раптом усе, почав кричати. Цим конфліктом і означилась уся подальша творчість поета. Всі його вірші, навіть ліричні, несуть у собі заряд протесту проти духовної дискримінації українця, проти тоталітарного компартійного можновладства.
Влада пильно стежила за творчістю В.Сіренка. Вже коли, після багаторічної заборони, стало можливим видати другу книжку, й тоді “редактор” з обкому партії поставив умову: або всі вірші, в яких є слово Україна будуть зняті, або ж слово “Україна” буде замінено на слово “Батьківщина”. Книжка таки вийшла, але “під редакцією” обкому.
В.Сіренко виступав не лише проти системи; не минав він в’їдливим словом і тих, хто був виконавцями системи, через те нажив особистих ворогів. Трапилася можливість і вони поквиталися: заслання у Прикаспійщину (Камизяк). По суті це була свавільна розправа.

Чи справедливість є на світі,
чи, може, здохла в бур’яні.
За що потоптаний, побитий
поневіряюсь в чужині!?
Я не робив нічого злого,
не крав, у храмі не слідив.
А бач, недужого, старого
судом загнали аж куди.
Болять в душі глибокі рани.
Хто зарубцює їх і де?
Все поглядаю за бархани.
Чи справедливість не іде?
Камизяк, 1985 р.

Доля поета, як у дзеркалі, відбиває ту епоху, в якій він жив. Оповідати про вірші і не казати про умови, в яких їх було писано,–це приховувати дуже важливий план буття цього поета, той “бульйон”, у якому варилися ідеї, образи, метафори. Тому автор цієї розвідки намагається подавати не пласке зображення творчої особистості, а також суспільні умови, в яких вона проросла.

1967-го в поетичному сузір’ї Придніпров’я з’явилося ще одне ім’я – Наталка Нікуліна. З її першої книжки “Вишневий спалах” легко вгадувався непересічний талант. І хоч Наталці тоді виповнилося тільки двадцять, її сприйняли як зірку, що зблиснула чистим вогнем. Швидкого наближення Наталки до поезії очікували всі, та вона не квапилась. Друга її книжка “Пізнання” побачила світ тільки 1981-го року. Але ще до її виходу, з публікацій у солідних часописах, було видно, що в літературу прийшов не просто талант, а талант огранений. Сприяла цьому наукова діяльність –вона стала кандидатом філологічних наук. Трохи покірності, трохи компромісу і Наталці згодом світила б посада благополучного університетського професора. Але вона була поетесою, у незайману свідомість якої вклав колись почуття патріотизму все той же М.Чхан, а громадянського обов’язку і людської порядності – батьки.
Якщо Ганна Світлична, не маючи жодного шансу бути у плотському розумінні щасливою, “перекинула” всі інтелектуальні та емоційні сили на творчість, то Наталка мала все –абсолютно все, але поетична домінанта в ній була настільки сильною, що вона –домінанта і стала єдиним і справжнім її щастям. У неї закохувалися; мабуть, і вона кохала, але все те протікало другим планом; на першому ж були вірші. Схоже, про те, від чого вона відмовилася в житті, йдеться у вірші “Забута книга”.

Та книга втрачена давно,
і я її не пам’ятаю.
Лиш часом щось здаля світає,
немов засвічене вікно.
Я подумки тоді гортаю
давно забуті сторінки,
 
Наші Друзі: Новини Львова