Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Праця

Молодь і націоналізм

Переглядів: 8201
Додано: 19.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: www.ukrnationalism.org.ua
Віктор Рог

МОЛОДЬ І НАЦІОНАЛІЗМ

Публіцистика
--------------------------------------

Присвячується світлій пам'яті Олександра Богатирчука

Пропоновані матеріали – лише невелика частинка багатогранного доробку автора, відомого з публікацій в українській та зарубіжній пресі, зокрема газетах «Шлях перемоги», «Незборима Нація», «Гроно», «Голос Нації», «Народна газета», «Вечірній Київ», «Добрий день», «Наша справа», «Дзвін Севастополя», «Нескорена Нація», «Українська думка» та ін., журналах «Визвольний шлях», «Напрям», «Українські проблеми», «Державність», «Український Засів».
І хоча багато з поміщених у збірці матеріалів неодноразово передруковувались у різних виданнях (наприклад стаття «Так хто розпалює міжетнічну ворожнечу?» була передрукована в десятках видань загальним накладом біля 200000 прим.), все ж вважаємо за доречне запропонувати їх до Вашої уваги.
Погляди автора є послідовними, позиція – чіткою і принциповою, актуальність порушених проблем – очевидною.



Слово, яке спонукає до дії


Віктора Рога я знаю давно. Майже половину його козацького життя.
Спочатку ми співпрацювали на. відстані — він творив українське життя у Сумах, я щось пробував у Києві.
Врешті, наші стежки-дороги зійшлися.
На київському асфальті.
І це добре. Адже юні провінційні таланти мусять стати талантами зрілими, вишколеними столичним творчим середовищем і столичним темпом життя.
Бо відомо — життя твориться скрізь, історія ж — у столицях.
І здійснилося те, в що Віктор не вірив: переїзд до Києва, де завдяки своїм талантам і наполегливості він став відомим громадським діячем, публіцистом, журналістом, виховником, політиком, істориком, видавцем, редактором.
Віктор за своє молоде життя зробив чимало — іншому і двох-трьох життів не стало б, щоб звершити те, що він зробив за якихось 15 років. Але я все ж ловлю себе на думці, що десь глибоко в душі незадоволений ним.
Незадоволений, бо хочу від нього більшого...
Бо, власне, від кого ще вимагати більшого?
Адже нині радієш навіть дрібниці, яку зроблять інші.
Така наша ситуація.
Ситуація занепаду. Багаторічного вже відкату хвиль.
Високі колись критерії і вимоги до соратників (тих, хто ще лишився) давно змаліли. Ну, що візьмеш із людей, для яких найвищою точкою кипіння є солом'яний, запал? У яких є сто пояснень, чому він не зміг... Тому й радієш малому, що кладеться у фундамент майбутніх... ні не перемог, лише успіхів.
Максимальні вимоги залишилися лише до себе. І кількох, на кого розраховуєш.
Тому й невдоволений Віктором, бо ставлю до нього вимоги, може, й не максимальні, але ж високі. Бо поважаю його, вірю, що він здатний долати гори, не тільки горби.
До речі, ці горби для багатьох лишаються нездоланними перешкодами впродовж усього життя...
Якось я жартома назвав Віктора ветераном Визвольних змагань. Справді, який ветеран у 32 роки?
Але коли згадати, що Віктор включився у боротьбу в 18 років та ще на кордоні з Росією, а не в філіжанково-колежанковому Львові, чи затишно-мінеральному Моршині.
Вже майже половину свого життя Віктор Рог віддав справі Української України.
І це велике його щастя.
І наше.
І хоч Україну своєї мрії ми ще не здобули, але упиваємося солодко-похмурими мріями про неї. І ця книга Віктора — де є ранні й теперішні його твори — і є тією мрією, яка рано чи пізно перетвориться у сумну реальність для наших ворогів. Адже у них одна лише доля — з історичних наших супротивників перетворитися на літературних, навіть музейних.
Побачите, прийде час, коли наші онуки чи правнуки запитуватимуть: "А хто такі росіяни?!" Так як зараз запитують: "Хто такий Ленін?"
Час, коли український чобіт зупиниться на карку знахабнілого окупанта, настане. І книга українського подвижника Віктора Рога цей час наближує, адже її прочитають ті, хто вже примірює ці чоботи.
Роман КОВАЛЬ, письменник



Політичний портрет


Рог Віктор Олександрович, Голова Молодіжного Націоналістичного Конгресу, заступник голови Спілки Української Молоді, редактор молодіжної газети «Гроно», співголова Міжнародного Ногінського Комітету.
Народився 21 травня 1970 року в селі Погожа Криниця на Роменщині (Сумська область) в селянській родині. У 1988-1989 роках – служба в армії. З 1990 року – голова Спілки Української Молоді «Сумщина». Учасник студентського голодування в жовтні 1990 року в Києві. В 1993 році закінчив Сумський педагогічний інститут ім. А. С. Макаренка за фахом «історія і педагогіка». Організатор і учасник багатьох молодіжних акцій і заходів у різних регіонах України. Автор ряду публіцистичних та теоретичних статей і наукових публікацій в українській та закордонній пресі. В 1994 році обраний головою Сумської обласної організації Конгресу Українських Націоналістів. Депутат Молодіжного Парламенту України, в молодіжному Уряді – міністр освіти та науки (1998-2000 рр.). Автор книги «Не даймо загубити майбутнє» (Київ, 2000р.). Координатор Всеукраїнського комітету захисту студентських прав, один з ініціаторів та організаторів Акцій студентської солідарності 1998-1999рр. Член Історичного Клубу «Холодний Яр».
Одружений, виховує доньку. На Установчому Зборі Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів 28 червня 1998р. обраний Головою Молодіжного Конгресу. Член Президії Головного Проводу Конгресу Українських Націоналістів (1998-2000рр.).
10 лютого 2001 року на Установчому Зборі в Києві обраний Головою Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Молодіжний Націоналістичний Конгрес».



Ми Йдемо!


Виховуючи в молодому поколінні пам'ять серця, почуття повинності перед тими, хто волів загинути стоячи, ніж жити на колінах, ми мусимо плекати, берегти і передавати новим поколінням духовну енергію любови до святинь нашої Вітчизни. Кожна молода людина повинна зрозуміти і до глибини душі відчути, що таке справжнє людське життя, і що таке гидотне рабське животіння. Життя має лише дві форми: гниття і горіння. Ми обираємо другу.
Ми переконані, що ненависть є зворотнім боком нашої любови. Ми не віримо, що можна по-справжньому любити рідну матір і не ненавидіти тих, хто над нею знущається. Вслід за Лесею Українкою ми повторюємо, що "тільки той ненависти не знає, хто цілий вік нікого не любив". Чим сильніше ми любимо Україну, тим сильніше ми ненавидимо її ворогів. Незримі скрижалі "Кобзаря" "Заповітом" Шевченка вказують нам шлях через імлу. Ми гордимося героїчним минулим нашої Вітчизни і соромимося її ганебного сучасного. З могил Героїв беремо силу і наснагу. Нам гидко відчувати, що на "мільйон свинопасів" — один козак. Згадуючи про триста юнаків, які полягли за волю України під Крутами, ми не говоримо: "Сиділи б собі вдома — зберегли б життя для майбутнього". У нас від цих спогадів сильніше б'ється серце і стискаються кулаки, і ми перепитуємо себе: "Чи маємо ми право чесно глянути цим Героям у вічі?!" Ми відчуваємо їхню звитяжну пульсуючу кров у своїх жилах.
Нехай ця кров пробудить у тобі святу любов і таку ж святу ненависть. Нехай у твоїй душі зродиться і живе вічна палка ненависть до ворога. Ми не можемо пробачити страшних злочинів окупантам і їх лакузам-прислужникам.
Дух Міхновського, Коновальця, Шухевича, Бандери і Стуса кличе нас боротися до кінця без пощади. "Ненависть — це духовна енергія любови до святинь нашої України, це живлюче повітря, на якому тримаються крила мужности".
Попіл дідів і прадідів, знищених, закатованих, спалених у Батурині, під Крутами і Базаром, на Соловках, у катівнях НКВД і у таборах ГУЛАГу — нехай вічно стукає у наші груди — скільки б часу не пройшло.
Хто не любить молота, той мусить бути ковадлом. "Ні сліз, ні ридань, ні прокльонів..." Ми не намагаємося виблагати, вимолити чи вишахрувати якусь Україну у ворога, бо певні, що "Москва сльозам не вірить", та і "прокляті ті пісні, що викликають сльози в переможця! То сльози нільських ящурів" (Л.Українка).
Лише через розбудову власної сили досягнемо мети, бо "нових сотень, батальйонів" потребує Україна. У цьому жорстокому світі поважають вільних, а рахуються з сильними. "Зважають не на тих, кого поневолюють, а на тих, хто одбивається". Нам набридла порожня балаканина і облудлива демагогія. Природа не терпить лінивих і не прощає помилок. Або-або!
"України, якої хочемо, ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі" (Д.Донцов). За цю Велику Україну, яка вже освячена у боротьбі кров'ю найкращих її синів і "опалена вогнем фанатичного прив'язання", з радістю йдемо до бою, йдемо на муки чи на смерть, до перемоги і до слави чи в забуття.
Ми вже є, і ніщо в світі не зможе нас зупинити. І ми будемо, і ніхто не в змозі нас заперечити. "Ми незнані, але нас пізнають, нас убивають, але ми не вмираємо. Нас мають за мертвих, але ось ми живемо".
Люди поділяються на дві частини — на тих, хто живе та бореться, і тих, хто за цим спостерігає. Останніх більше, і ми не можемо, та й не хочемо до них належати. Нас мало, але є наше нестримне "ХОЧУ!" Ми хочемо такої України, яка була би маяком-дороговказом, яка б сяяла сама і освічувала дорогу іншим у непроглядній темряві, Україну "як небо ввишки, як земля вширшки", а не України сірої і слабкої, яка буде "п'ятим колесом" до чийогось воза чи "тєлєгі". Тому ми ставимо національне над особистим, майбутнє над сучасним, вічне над тимчасовим.
"Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемося" (М.Міхновський).
Ми, як народ, живемо і жити будемо вічно тому, що мільйони пішли на смерть в ім'я чести, гідности і волі Нації. Своєю смертю вони дали життя нам. Ми пам'ятаємо це. Ми віримо в свою святу Мету, в свою велику Правду. Ми певні і свідомі свого високого призначення.
Ми встаємо! Ми вже йдемо!
Ми — Націоналісти! 
Суми, 1991р



Хлів чи палац?


Коли добрий господар задумує будувати будинок, то насамперед він складає проект цієї будівлі. Він заздалегідь уже знає, що буде зводити — вічний сяючий палац чи хлів для худоби. Ніколи розумний Господар не почне будувати «абстрактну будову», споруджуючи «що вийде». Якщо зводиться палац, то знаєш, що для нього треба докласти максимум зусиль, віддати йому всю душу, вкласти найкращі матеріали і задіяти найкращі сили, щоб був він найліпшим, єдиним у світі, неповторним у своїй красі, стояв міцно і вічно на радість і славу творця. Якщо ж ставиться хлів, то для цього не потрібно ані особливих зусиль архітектора і будівника, ані значного таланту, та й великого бажання повністю «викладатися» на таку роботу немає. Цінуються і стоять вічно ясні палаци, а не сірі хліви.
Ми хочемо збудувати Україну-палац, а не Україну-хлів. Україну як величну споруду, що мас бути найкращою і стане взірцем для інших. Україну — понад усе, а не таку, як усі. Україну «як небо ввишки, як земля вширшки». Ми хочемо такої України, яка була би маяком-дороговказом, яка б сяяла сама і освічувала дорогу іншим в непроглядній темряві сьогодення, а не сірої, яка буде п'ятим колесом до чийогось поламаного воза чи «тєлєгі». Тільки на таку Велику Україну нам належить орієнтуватися, щоб з матеріалу, призначеного Богом для ясного палацу, не зліпити обдертий сірий хлів для свиней. А така загроза реально зараз існує. Наші «демократичні» архітектори не дуже потурбувалися про план-проект будівлі Української Держави і про добру команду «будівничих». І взялися будувати, самі не знаючи що, набравши до відповідальної роботи кого попало, навіть тих, хто більше розкрадає та псує цінний матеріал, або тих, хто, не маючи найменшого уявлення про будівництво, преться у майстри. Результат — очевидний.
Ми повинні змінити існуючу ситуацію, ми відчуваємо відповідальність перед минулими і майбутніми поколіннями за свою Націю, за Державу. Не хочу бачити Україну всесвітнім смітником шкідливих відходів, сировинною базою для «світового співтовариства», об'єктом визиску і глузувань близьких та далеких сусідів. Справжній господар, будуючи хату, пристосовує її до своїх потреб, до своїх інтересів, до своєї мети, а не до потреб випадкових квартирантів чи гостей, тим більше — непрошених зайд, які смітять, крадуть, шкодять і зневажають господаря. І не господар мусить під них підлаштовуватись, а навпаки. Ми на своїй землі! Іншої в нас немає. Саме тому має бути держава для народу – Україна для українців, саме тому — українці для України, а не погноєм для чужих інтересів, поживою для чужих доктрин.
Ми повинні відчути органічну причетність до своєї землі. Коли вивозять українську ядерну зброю — то це означає, що вивозять НАШУ ядерну зброю, коли злодії-міністри втікають за кордон з народними грошима — то вони вкрали НАШІ гроші. Ми повинні позбутися комплексу неповноцінності, комплексу байдужості, споглядання і невтручання. Ми не повинні бути «пасивними», бо у «пасивних» завжди сумна доля.
Сьогодні ми є об'єктом нахабного визиску і брутальної експансії. Нас зневажають і з нас насміхаються. Доки ж будемо терпіти?!
Нестерпно боляче сьогодні за Україну, за український народ, який штучно і свідомо приспали і який у вирі нещадної світової боротьби за існування, за краще місце під сонцем, далі перебуває під впливом шкідливих химерних ілюзій.
Ми маємо шанс. Ми хочемо, ми можемо, ми повинні. Українській нації вкрай необхідно стати сильною і солідарною нацією, нацією войовників, а не погноєм для завойовників, заброд, а для цього треба очиститися, позбутися численних лакуз, угодовців, зрадників, боягузів, пристосуванців, демагогів, нездар, багато з яких сьогодні на хвилі «демократизації» пролізли в «народні лідери». Паразитуючі на злиднях народу мусять бути безжально зметені. Боротьба буде жорстокою, але іншого виходу немає. Мусимо це усвідомити і бути готовими до всього. Адже не може об'єднатися лід з вогнем, темрява зі світлом, не може бути сліпець проводирем, а злочинець — суддею, боягуз — воїном, полудурок — політичним лідером, а хапуга — «державним мужем», бо в критичну хвилину вони погублять і народ, і державу.
«Не вливають нове вино в старі міхи». Тупі, бездарні архітектори та боязкі і ліниві будівничі ніколи не збудують ясний палац, а смердючий брудний хлів нехай будують для себе, тільки не з України. Жити по-свинськи в чужому хліві, чи по-людськи господарем в своєму палаці — вибір за Вами.
Cуми, 1991 р.



Чи «відпустить» нас Росія?


"Чи відпустить нас Росія?" — це питання все частіше задають собі новоспечені українські "демократи", а за ними його починав повторювати і народ. Вони щораз більше стурбовані проблемою, як би не образити чи не злякати російськомовне населення.
Чи ж можемо ми розраховувати на милість "старшого брата" в будь-якому випадку? Спробуємо трішки поміркувати над цим питанням.
За час свого існування лише російсько-комуністична імперія знищила понад сто мільйонів людей. І ми ще не зустрічали жодного злочинця, який би розкаявся у скоєних злочинах або був засуджений за злочини проти народів, а що винні у цьому насамперед росіяни у нас немає сумнівів. КПСС по суті була російською партією і слугувала утвердженню "велікой Расіі ". Большевизм — російська ідеологія, а СССР — російська імперія. Не може бути якоїсь позанаціональної людини чи позанаціональної спільноти .
Психологія росіянина є наскрізь шовіністичною. Російський народ вихований на ідеї месіанізму, облудній ідеї "богообраного народу", на ідеї Москви, як "третього Риму". Це дуже глибоко вкорінилося в свідомість російського народу і ні разу за всю історію Росії не було у неї ні уряду, який би від цієї ідеї підмовився, ні організації, яка б цю ідею спростувала, ні інших ідей, які б її поборювали.
Для Росії твердження про право націй на самовизначення є демагогією і політичним фразерством. У свідомості пересічного росіянина Україна становить собою невід'ємну частку Росії і в цьому ми постійно переконуємося на протязі кожного історичного періоду. Не мислять Росії без України і колишній президент СССР "комуніст" Горбачов , "демократи" Єльцин і Собчак, "правозахисник" Солженіцин, "фашисти" Васільєв і Жиріновск ій.
Ми не можемо в жодному випадку підтримувати російських "демократів", бо маємо принципово відмінну, навіть протилежну до їхньої свою мету — побудову Української Самостійної Соборної Держави (УССД). Мета ж російських "демократів" — збереження під їх владою «оновленої» російської імперії, а це нічим суттєвим не відрізняється від мети абсолютно всіх їхніх попередників. Ось що, наприклад, стверджує відомий російський діяч І.Дєдков у своєму інтерв'ю в 9-му числі журналу "Юность" за 1991 рік: "Как ни крути, но российская государственность включала в себя практически всю территорию нынешнего Союза. Славянские земли, Азия и Запад — вот Россия. А мы ратуем за сьежившеюся государственность, забывая об исторической миссии нашей страны. Помните , как в "Маленьком принце'': "Мы в ответе за тех , кого приручили". Если хотите, мы взяли на себя некоторые обязательства перед Богом за всех "великих й малых".
А якщо згадати заяви сумнозвісних "коричневих" лідерів "нової Росії" Жіріновского , Васільєва та інших, то стане зрозумілим, що незалежна Україна взагалі ніяк не вписується в їх далекосяжні плани. У їхній "велікой Расіі" вже визначене заздалегідь місце для України, як губернії "хахлов", які там мирно споживають галушки з салом.
Тим часом російські "демократи", звалюючи всю вину за скоєні злочини на Сталіна, закликають усіх об'єднуватися "під материнським крилом демократичної Росії". Сьогодні вони промовляють до російських мас, наголошуючи на національному почутті, звертаючись до їхньої національної пихи вже без червоної машкари інтернаціоналізму. Вони надихають ці маси новими месіанськими ідеями, щоб продовжити поневолення неросійських народів. Вони прискорено відроджують традиційний російський шовінізм і в Росії вже сформувалося чимало сил для ефективного втілення його в життя. Росіяни зараз з особливим пафосом і надзвичайною активністю возвеличують та прославляють своїх вождів, героїв, царів — ворогів України — Пєтра І, Єкатєріну II, князя Потьомкіна та ін. А разом з цими душогубами й катами воскресає і їхня сатанинська практика.
"Ледарство, неробство стало одною з найприкметніших ознак московської національної вдачі. Москвитин уважає працю за прокляття, за гіршу кару, ніж кара на горло" (П.Штепа, "Московство" , 1968). І ось уже в Москві біля "Білого Дому" з'являється гасло: "Єльцин, заставь хохлов накормить Москву!" І будьте певні, він зробить усе можливе, щоб "хохли" Москву нагодували. Звикли, що ми їх постійно годуємо, і не можуть уявити, що колись треба буде годуватися самим. Адже росіяни скрізь себе почувають панами і не бажають поступатися своїми замашками "старшого брата". Тож ми їм повинні у цьому допомогти. Бо вже дійшло до того, що ми на своїй землі ніби національна меншість. Ми як чужі у своєму домі і ось-ось можемо "з ласки" зайд стати і "зайвими". Вони зневажають нашу культуру і звичаї, зневажають нашу символіку, називають наших Героїв бандитами, а нас самих в Україні взагалі нібито не помічають.
Ворожій ідеї месіанської Москви ми повинні протиставити нашу ідею святого Києва. Це змагання двох ідей, двох світів ми мусимо вивести в релігійну категорію. Тому і далі чинним є гасло «Київ проти Москви!».
У наш час все більше розгоряється ідейна війна між Україною і Росією, яка ніколи не припинялася повністю, лише переходила з однієї форми а іншу, то розгоряючи яскравим очищаючим полум'ям, то тліючи невгасимою іскрою. Зараз бої точаться на сторінках друкованих видань, по радіо і телебаченню. І, як прикро, сьогодні полем бою є наша територія. Це ми бачимо і усвідомлюємо.
Росія сьогодні осідлала нового коника — "Расія спасла мір!", "Расія дала всем свабоду!", "Расія побєділа бальшевізм!". Але ж ми розуміємо, що большевизм є чисто російською ідеєю, суть якої в збереженні і поширенні на весь світ російської імперії. Він вийшов на сцену в той час, коли виявилася повна неспроможність попередніх режимів урятувати імперію від розвалу. Так само і зараз, коли комуністична ідеологія зазнала краху, їй на зміну приходить більш хитра "демократична" ідеологія з тою ж метою — врятувати імперію. І не дивно, що у російських "демократів" особливу ненависть і страх викликає прагнення саме України до незалежності. Тому не треба наївно вірити, що так просто, шляхом "консенсусів" і "узгоджень" вдасться Україні стати вільною. Свобода здобувається у запеклій боротьбі і дорогою ціною.
"Мені здається, що найяркішою рисою московської національної вдачі є власне жорстокість...", — писав Максім Ґорькій і напевне мав рацію. А тепер додаймо до цієї риси споконвічні імперські традиції, непомірне "самомнєніє", знамениту російську облудність, аморальність і вже згадуваний месіанізм і ми зрозуміємо, що для нас часи плачів, сліз та туги закінчилися. Вимолювати полегшення і розчулювати ворога даремно. "Москва сльозам не вірить". Силі треба протиставити силу, бо за облудними заспокійливими словами росіян криється страшна небезпека. Нам не можна тішити себе ілюзіями. Боротьба буде нещадною і в ній або ми переможемо, або будемо переможеними. Третього не дано. Не на загравання з ворогом слід спрямовувати зусилля, а на прискорену розбудову своєї сили. Українську силу ми повинні плекати цілеспрямовано, позбувшись страх у і комплексу меншовартості.
Тільки в безкомпромісній боротьбі з ворогами, насамперед з Росією, здобуде Україна справжню незалежність, а "незалежність" в так званій СНД, яка є зараз, не може бути прийнятна. Бутафорської нібито незалежної псевдо-України нам не потрібно.
"Ви, українці, нарікаєте, що ми, москвини, є вовками, які нападають на українців і жеруть їх. Так. А хіба ж ми, москвини, винні, що ви, українці, є баранами?" П.Штепа, "Словник чужослів", Торонто, 1977, с.20).
Тож давайте врешті-решт перестанемо бути баранами і не будемо чекати, коли Росія "зволить відпустити" Україну.
м.Суми, 1991 р.



Молодь і націоналізм


Однією з найголовніших проблем нашого націоналістичного руху є необхідність заангажування молодого покоління українців до роботи в ділянці відродження української нації та розбудови Української Самостійної Соборної Держави.
На жаль, мусимо визнати, що добре зорганізованої молодіжної націоналістичної сили в Україні ще немає. Ні Спілка української молоді, ні інші молодіжні національні організації ще не набули тієї сили, яку повинні осягти, і не зайняли того місця, яке повинні зайняти. Адже саме на наших м.олодих раменах лежить вся відповідальність за долю України, за майбутнє нації.
 
Наші Друзі: Новини Львова