Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року

Діячі української культури - жертви більшовицького терору

Переглядів: 3010
Додано: 24.09.2016 Додав: greta  текстів: 95
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: greta Джерело: http://www.ukrexlibris.com/petrow/main.html
Віктор ПЕТРОВ
УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ДІЯЧІ УРСР – ЖЕРТВИ
БОЛЬШЕВИЦЬКОГО ТЕРОРУ

(Друкується за виданням: Видавництво \"Пролог\", New York 1959.)

ПЕРЕДМОВА
Студія Віктора Петрова, що друкується тут з деякими скороченнями, була написана на початку 1940-их років, під час війни. Тому вона охоплює процеси радянської літератури тільки довоєнного періоду і закінчується її розгромом під час так знаної \"єжовщини\". Після того, особливо по війні, багато чого змінилося; тепер, наприклад, не ліквідують письменників фізично, але в істотному гніт лишився той самий, і вільна українська література сьогодні так само заборонена, як і за часів \"єжовщини\". Деякі місця в праці Петрова могли б здатися молодому радянському читачеві анахронізмом. Наприклад, його твердження про усування фахівців і висунення на відповідальні посади людей не підготованих лише тому, що вони мали партійні квитки, може здатися дивним, бо тепер на всіх відповідальних постах сидять фахово підготовані комуністи. Та ці місця треба розуміти історично. У 1920-30-их роках було саме так, як пише Петров: позбавляли праці й фізично знищували фахівця лише за те, що він був українець, і на його місце саджали \"перевіреного\" партійця, хоч він і нічого не тямив у тій справі, яку йому доручали. Цим способом завдано невідшкодованої втрати українській культурі і зведено її на рівень провінції супроти Москви. Автор сам був письменником і живим свідком усіх тих процесів, які він описує. І цінність його праці полягає в тому, що читач з десятків описаних тут особистих трагедій бачить, якою ціною українська література, що виявила такий блискучий розвиток у 1920-их роках, терором була зведена до провінційности і повного послушенства Москві.

Жовтнева революція, яка сталася 7 листопада 1917 року, зналася, як відомо, за офіціозною партійно-совєтською номенклатурою \"пролетарською\". Це мусіло означати, що в визначенні Жовтневої революції, окрім вказівки на хронологічний момент, привноситься ще також посилання на соціяльний її зміст. Але який саме?.. Чи значить це, що завдання Жовтневої революції як революції соціяльної полягало в розв'язанні основних соціяльних проблем з метою поліпшення матеріяльних умов життя трудящих, знищення соціяльних несправедливостей та усунення соціяльного гніту?..
В одному з оповідань Гр. Косинки, написаному на початку 20-их років, селянин скаржиться: \"Отак виходить, і власть наша, і порядки наші, а все по-старому. Збулися великих панів, чорт наплодив дрібних, і п'ють, як п'явки!.. Ореш, а красних днів не бачиш: була царизна – робили, прийшов совєт – робимо, а пани, як плили шовками в городах, і по цей день пливуть\".
Цей селянин, скарги якого занотував свого часу Гр. Косинка, як і мільйони інших, вважав, що його обдурили!.. Даремні нарікання! Безпідставні претенсії. Голод на Поволжі 1921 року, голод на Україні 1933 року, терор, концтабори, злидні протягом 25-річного існування совєтської влади є найкращим доказом того, що \"совєт\" ніколи й ніяк не дбав і не мав на оці дбати, бодай найменшою мірою, про поліпшення життєвої долі трудящих. Дбати про трудящих – подібне завдання ніколи не входило в обсяг завдань соціяльної політики большевизму.
Ленін їдко висміював подібні \"прекраснодушні ілюзії\". Він вірив у можливість декретами й паперовими обіжниками в найкоротший термін побудувати комуну, але в справедливість, як основу суспільного життя він не вірив. Большевики ніколи не слабували на прекраснодушіє.
Людина?! Це не було передбачено ані статутом, ані програмою ВКП(б).
Не скасування соціяльного лиха і не усунення соціяльного гніту, а, навпаки, їх загострення!.. Не відміна процесів, властивих капіталістичному суспільству, а, навпаки, доведення їх до найвищого напруження і остаточного вияву!.. Саме в цьому большевизм і бачив своє призначення та сенс свого історичного покликання, як \"могильника капіталізму\".
В основі політичної доктрини – доктрини могильників! – лежала химерна й жорстока теза, що тільки через антисоціяльні заходи можна досягти соціяльних наслідків. Соціяльне мусіло стати досягненням майбутнього. На долю сучасності припадало антисоціяльне.
Яке має бути соціяльне майбутнє – це є предметом віри; що ж до сучасности, то в жовтні 1917 року підсовєтські люди жили в антисоціяльних умовах злиднів, гніту й постійного страху.
Большевики ніколи не поділяли есерівської земельної програми, але, перейнявши есерівське гасло \"Земля трудящим\" і забезпечивши для себе в цей спосіб підтримку селянства в найкритичніший для себе момент боротьби за владу (1917-1921), вони на наступному етапі вклали в це гасло несподіваний і протилежний сенс. Провідною тезою соціяльної політики большевизму у відношенні до селянства було не поліпшення економічного положення цього останнього, а, навпаки, підірвання, не надання землі, а навпаки, вилучення, не зміцнення селянство, а, навпаки, економічна руйнація селянства і відповідно до того орієнтація на безгосподарного, господарче маломіцного селянина, одне слово: пролетаризація селянства чи, що те саме, перетворення селянина з власника \"знарядь виробництва\", землі, реманенту, тяглової сили на індустріяльного робітника, який, не маючи жодної власности, працює за найом.
Власне кажучи, в усьому цьому немає нічого нового. Проводячи політику пролетаризації селянства, економічної його експропріяції і, відповідно до того, економічної концентрації власности, большевизм виконував \"соціяльне замовлення\" капіталістичного світу, оскільки всі ці процеси й явища були провідними тенденціями, властивими капіталістичному ладові. Большевизм переймав на себе руїнницькі антисоціяльні функції капіталізму у відношенні до селянства з тією відміною супроти капіталізму, що в капіталістичному суспільстві ці процеси носили чисто економічний характер, в большевизмі ж вони набули характеру адміністративно-політичних заходів, запроваджуваних примусово згори державою, причому примусова експропріяція селянської власности й пролетаризація селянства сполучалася з запровадженням метод масового переселення й фізичного знищення.
Офіційною мовою ця політика большевиків звалася \"ліквідацією куркуля як кляси на базі суцільної колективізації\", а фактично вона поширювалася на все селянство, оскільки розкуркулення торкалося не окремого якого-небудь прошарку в селянстві, а взагалі всього селянства в цілому, і землю, реманент, тяглову силу відбирали не тільки в куркулів, а від усіх селян, незалежно від їх більшої або меншої матеріяльної забезпечености.
Соціяльна політика совєтської влади відносно селян була політикою не соціяльного миру, а соціяльної війни. Це була політика, скерована супроти селянства, і, відповідно до того, це була політика терору й нищення, що не знала ані винятків, ані жалю. Насильництво ставало методою, терор зводився в принцип. Не було такої жорстокости, яка не застосовувалася б до селянства, не було такої межі люті, перед якою спинилася б совєтська влада.
Отже, коли ми говоримо про руїнницьку суть большевизму, ми маємо на оці зовсім не суму репресій, конфіскацій, заслань і розстрілів, застосовуваних до селянства, навіть не голод 1933, як наслідок цієї політики, але істоту й цілескерованість большевизму, в основі якого лежало не ствердження, а неґація, не творчий дух миру, а нищівна тенденція заперечення, покликаного стати загальним.
В провідні свої настанови, в тези: \"знищення кляс\" і \"побудови безклясового суспільства\" большевизм вкладав не просвітницький абож економічний сенс, а, насамперед, буквальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло знищення розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер.
Мільйони селян стали жертвою гасла \"ліквідації куркуля як кляси\", яке, за звуженим обсягом клясової формули, за згадкою куркуля, ховало всеохоплюючий і універсальний сенс. В наслідок цієї ліквідації по багатьох селах і навіть районах України не лишилося селян: одні були репресовані, інші були виселені, треті вимерли з голоду, четверті розбіглися. Картини \"спустошення\", які малюють писцові книги для Московської держави XVII ст., повторювалися знов на Україні в XX ст. Селянська країна, що колись годувала цілу Европу, вмирала на вулицях міста біля дверей хлібних крамниць. Матері їли дітей. Хати стояли забиті дошками.
Майбутні дослідники \"писцових книг\" з 30-их років XX ст. відзначать, що в наслідок політики ліквідації куркуля й колективізації по деяких селах України, приміром, на Уманщині, не лишилося жодної місцевої селянської родини і села були наново заселені переселенцями з-під Вінниці та інших місць Поділля.
Вони відзначать, що по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. \"Пролетаризований селянин\" не повинен був жити в своїй з діда-прадіда власній хаті. Почуття власности, зв'язок з місцем викорінювалися послідовно і вщент.

УЯВЛЕННЯ \"РІДНОЇ ХАТИ\" СТАЛО НА УКРАЇНІ АНАХРОНІЗМОМ.
(1959)
Большевизм й інтеліґенція
Політика у відношенні до інтеліґенції не відрізнялася від політики щодо селянства. Гаслу \"пролетаризації селянства\" відповідало аналогічне гасло \"пролетаризації інтеліґенції\". Це означало: інтеліґенція як окрема група повинна бути заперечена і пролетаріят повинен заступити місце інтеліґенції. Різниця між робітником фізичної і робітником розумової праці повинна бути знищена.
Епоха відродження, яка прийшла на зміну середньовіччю, висунула на перший плян розум, освіту й науку. Фізичній силі був протиставлений розум, освіта й переконання – насильству, наука й воля критичного досліду – загальнообов'язковій догмі. Освіта, а не народження і не майновий стан почали визначати суспільне становище людини. Здобуваючи освіту, людина ставала поза своїм колишнім соціяльним станом. В процесі історичного розвитку це призводило до витворення окремої суспільної верстви – інтеліґенції, що, в свою чергу, спричинювалося до різкого розмежування людей розумової і людей фізичної праці.
Наша епоха, XX ст., висунула на порядок денний, як чергову соціяльну проблему, що підлягає розв'язанню, проблему ліквідації протилежности між розумовою і фізичною працею.
Спроби розв'язати цю проблему з боку большевизму були типові для останнього. Він вклав у ці спроби властиві для нього якості: брутальність, жорстокість і хаотичну квапливість. Просвітницькому й економічному способам розв'язання цієї проблеми – шляхом поступового поширення освіти в масах та піднесення матеріяльного добробуту мас – большевизм протиставив свій власний шлях: шлях державно-партійного апарату. Ліквідацію протилежности між робітниками фізичної й розумової праці большевизм обернув на ліквідацію робітників розумової праці. Знищення протилежности обернулося на знищення інтеліґенції. До інтеліґенції большевизм застосував ті самі заходи, що й до селянства: репресування, масові переселення й масове фізичне винищення.
Пролетаріят покликаний заступити інтеліґенцію
Процес ліквідації освітніх відмін між пролетаріятом та інтеліґенцією, процес пролетаризації інтеліґенції почався вже з перших років існування совєтської влади. Першим кроком до цього стало видання 1919 року підписаного Леніним декрету, яким були скасовані всі дипломи, наукові ступені, звання, посвідчення про освіту і т.д. Передбачалося, що пролетарське походження повинно заступити освіту, розум, досвід. Освіта губила свою вагу. Фахові знання не бралися до уваги.
Ленін же висунув тезу про куховарку, покликану керувати державою. І не тільки державою, але й мистецтвом, літературою, науково-дослідчими установами, трестами, фабриками й заводами. Людей з партквитками – тільки тому, що вони мали партквиток, – призначали на посади директорів заводів, радгоспів, метеорологічних станцій, бактеріологічних інститутів, їх робили директорами банків, суддями, капітанами кораблів, командуючими фронтами. Байдуже, чим він був учора і чим буде завтра. Хай колись він був машиністом, вчора він був зав. пральнелазневого тресту, сьогодні він уже є директором оперового театру, завтра його пошлють на село уповноваженим по проведенню хлібозаготівель, щоб післязавтра він очолив яку-небудь геологічну або археологічну експедицію академії наук.
Людина губила власне обличчя. Вона оберталася на безособову знеособлену функцію всередині партійного апарату, механічно перекидувану з однієї клітини суспільного життя до іншої. Адже ж не існувало жодних об'єктивних даних, щоб даний пролетарій з партквитком робив саме це, а не щось інше.
Од людини вимагали, щоб вона була універсальною. Оскільки ж це було неможливо, то вона ставала нічим.
Вона, звичайно, йшла лінією найменшого опору. Праця підмінювалася нарадами, зборами, з'їздами, засіданнями й промовами. Головування на зборах прикривало його безпорадність як адміністратора і його невігластво як керівника.
Якщо можна собі уявити країну, яка протягом півтора десятиліття простувала назустріч своїй долі без адміністративного керівництва, з фіктивним керівництвом у промисловості, науці, армії, – то це був СССР.
Країні було одрубано голову. Легендарний образ св. Дениса, який увійшов у місто, тримаючи в руках свою одрубану голову, є найкращою вгадкою, щоб ілюструвати ситуацію, яка склалася в Совєтському Союзі, коли країна лишилася без інтеліґенції.
Директор тресту, заводу або наукового інституту, який вранці вивчає з професором, доктором наук, чотири правила арифметики, а ввечорі на керованому ним же гуртку політграмоти виступає перед авдиторією, що складається з професорів або інженерів, з доповіддю про філософію Геґеля – це явище було повсякденним в СССР. Воно не дивувало нікого.
І не було ризику, на який би при цьому не йшов большевизм. Заводи випускали явний брак, науково-дослідчі установи публікували халтуру, деґрадувало господарство, розхитувалися фінанси, витрачалися колосальні гроші, безладно зростали бюджети й штати установ, голодувало населення, програвались битви, – але принцип тріюмфував.
Тріюмфував принцип висування. Соцпоходження й число партквитка, вписані в графи анкети, заступали порожнечу всіх інших пунктів, що лишалися непозаповненими: про освіту, фах, стаж. Ректор університету й одночасно студент першого або другого курсу, це нікого не дивувало в СССР, як і машиніст паротягу, призначений на посаду директора інституту археології Академії наук УССР або людина з освітою вечірніх курсів на посаді директора інституту українського фольклору тієї ж академії.
Зневага до фахової науки і пошана до аматорства були зведені в принцип. Скромний садовод-практик з Козлова Мічурін був проголошений світилом науки. Аматора й фантаста Ціолковського, що в себе на мансарді з бляхи будував модель корабля для міжплянетних полетів, піднесли до небес. Ботанікові з світовим ім'ям акад. Вавілову була протиставлена Марія Демченко. Без жодних посередніх ступенів аґроном Лисенко був зроблений дійсним членом академії наук і призначений директором Петроворозумовської сільсько-господарської академії.
І ніколи не було послідовности. Молотов в одній з своїх промов висміяв прожекторську тему, запропоновану якимсь з н.-д. інститутів про обернення лисів на свійських тварин. А разом з тим аґронома Цицина з його пропозицією про схрещення пирію й пшениці хвиля винесла вгору.
Схема знищення української інтеліґенції
Кожне соціяльне й політичне гасло в Совєтському Союзі було закликом до знищення. Жодний політичний захід совєтської влади не запроваджувався інакше, як тільки через застосування масових терористичних заходів. Катин і Вінниця були не випадком, а правилом. Масові розстріли ставали ознакою часу. Терор і політика в Совєтському Союзі зробилися синонімами.
Але ніде і ні в чому знищувальні тенденції большевизму не виявилися так гостро, з такою, сказати, невідхильною остаточністю, як в ставленні до української інтеліґенції. Починаючи з перших років захоплення влади, большевизм весь час протягом 25 років свого панування систематично і послідовно нищив українську інтеліґенцію, внісши в справу нищення розчленовану ступневість і передбачену невблаганність. З точністю вдосконаленого механізму гігантська кремлівська м'ясорубка перемелювала в криваве м'ясиво тисячі, десятки, сотні тисяч людей, що втілювали в собі дух, розум і сумління українського народу.
Од найвидатніших і до найнепомітніших, од геніяльних творців, людей політичної акції, філософів, письменників, учених з світовим ім'ям і визнаною славою і до найпоміркованіших пасивних і байдужих хуторян, позбавлених будь-яких претенсій, політичних або соціяльних, однаково – чи були це представники старшої ґенерації, що склалися й проявляли себе ще до революції, чи, навпаки, представники молодшої й навіть наймолодшої ґенерації, народжені вже за революції, революцією виховані й революцією висунені вперед, вся українська інтеліґенція, в цілому її обсязі, незалежно од віку, соціяльного походження, поглядів, того або іншого ставлення до совєтської влади була приречена на згубу.
Десятки, сотні й тисячі імен, повноцінних, доброго дзвону, гідних всякого визнання й поваги, археологи, історики, мовознавці, музикознавці, етнографи, фолкльористи, діялектологи, складачі словників, знавці української синтакси, літредактори, педагоги, юристи, перекладачі з мов нових і давніх, сучасних і архаїчних, живих і мертвих, коректори, бухгальтери, аґрономи, ветеринари, вчителі, кінорежисери, кінооператори, автори кіносценаріїв, драматурги, професори, доценти, аспіранти, бібліотекарі, поети, малярі, фотографи, архітекти, люди усіх галузей і усіх фахів, витворених новітньою розчленованістю суспільної праці.
Усі вони, представники української інтеліґенції, кінчали однаково: раптовим зривом, падінням в безодню, вибухом катастрофи, оберненої в одчай, безнадійність, голод, вислання, смерть.
Про судові процеси
І жодного порятунку!.. Криза й катастрофа перестали бути літературними образами й філософськими катеґоріями, книжковими ремінісценціями з письменників або мислителів. Вони ставали реальностями совєтського життя, підписами під актом проведеного трусу і рукою власною ствердженим актом визнань в злочинах, ніколи не зроблених.
Наприкінці 20-их років, на межі, яка відокремлює НЕП і період \"побудови безклясового суспільства\", відбулося три великі судово-політичні процеси: процес СВУ, процес Шахтинського центру і процес Промпартії. Ці процеси були проведені з метою, по-перше, політичне скомпромітувати інтеліґенцію, по-друге, обґрунтувати потребу усунення інтеліґенції з усіх сфер діяльности, де вона ще лишилася за НЕПу, і відповідно до того довести потребу заступити інтеліґенцію, яка своїми актами саботажу і шкідництва стає на шляху побудови соціялістичного суспільства, перевіреними й відданими справі пролетаріяту висуванцями, – робітниками від верстату, людьми з партквитком.
Як і всі інші пізніші судово-політичні процеси в СССР, так і названі, були організовані \"виборчою\" методою. На лавах підсудних сиділо 2-3 десятки люду, тим часом як тисячі й десятки, сотні тисяч лишалися по той бік запони.
Після арешту вони зникли без жодної згадки. Арешту кожен підсовєтський громадянин чекав з дня на день, з години на годину, і все ж таки коли арешт приходив, він приходив якось несподівано.
Трус, проведений на помешканні, був, зрештою, чистою формальністю, як і підписування згодом акту визнань в злочинах, передбачених статтями 58 і 59 з численними доданими до них параграфами.
Бо що розумілося в Совєтському Союзі під злочином? Індивідуальна провина не мала значення.
Євген Плужник
Повторюємо: індивідуальна провина не мала значення. Про яку особливу провину могла йти мова, якщо справа торкалася Євгена Плужника?
Євген Плужник не сприймав совєтської дійсности й тікав у філософію, як слушно зауважив С. Гординський, але Плужник не прийняв не тільки совєтської, але й взагалі ніякої дійсности, і це неприйняття дійсности мало у нього філософський і дещо песимістичний відтінок. Він творив свою, ним самим вигадану, дійсність, і про цю ним витворену, замкнену в собі, кімнатну дійсність він розповідав у своїх поезіях.
Тримався він у житті обережно й осторонь. Був спокійний, тихий, немов би відсутній. Більше мовчав. Був хворий, страждаючи на легені. Ходив звичайно в пальті. Злегка, нібито якось нерішуче покахикував. Горбився.
Збірка його поезій під назвою \"Рівновага\", яку він підготував до друку і яка несла в собі дату \"Київ, 1933\" лишилася невидрукованою, бо поет саме під той час був заарештований. Досить переглянути цю збірку поезій, опублікованих тільки через десять років, вже за наших часів, 1943, в четвертій книзі \"Українського засіву\", щоб переконатися в цілковитій аполітичності Плужника.
У збірці немає ніяких випадів проти совєтської дійсности, але в ній немає й жодного підлабузництва. В роки, коли особливо пишним цвітом розквітало огидне совєтське лакейство, так типове на Україні для часів Постишева, Плужник не йде ні на які поступки і ні перед ким не запобігає. Незважаючи на те, що перед письменниками була цілком виразно поставлена дилема вибирати \"або – або\", Плужник не виявляє жодної тенденції совєтизування. Він поводиться дуже коректно й стримано. Він поет, хіба цього мало?!
Він вірить у свою самодостатність і в свій замкнений поетичний світ, в якому він мешкає. Він створює серію незрівняних поезій оповідального жанру, де одна за одною перед його уявою проходять картини й образи з культурної історії Европи.
Саме в серії цих поезій Плужник виявив себе як оригінальний поет, який зміг би досягнути довершеної зрілости, коли б його творчий шлях не був перерваний ґвалтовно й передчасно.
Авторові можна було б закинути деяку одірваність од життя, те, що він не відчуває майбутнього і не знаходить для себе в ньому місця, але поза цим ані згадана збірка, ані взагалі вся поетична діяльність Плужника в цілому не давала ніяких підстав для арешту і ще менше підстав для того, щоб засудити його на розстріл.
І все ж таки він був заарештований і засуджений. Правда, не розстріляли, замінивши вищу міру покарання на десять років заслання. Та це була ні для кого не обов'язкова гра мертвими формулами паперової юрисдикції, бо десять років заслання на далеку північ в суворих умовах полярного клімату, бруду й смороду зголоднілого життя в'язничних казарень означали для людини, хворої на легені, вірну смерть.
Заміна розстрілу на заслання, реально оцінюючи становище, не одкривала поетові жодних перспектив на порятунок. І все ж таки того дня, коли йому сказали, що розстріл замінено йому на заслання, він зрадів. Поет, який в житті взагалі рідко радів, якому багато треба було для того, щоб радіти, одержавши цю звістку, радіє надзвичайною радістю.
У листі, написаному до дружини, під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:
\"Галча моє!
Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим – це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист – найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радости – так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною – я знаю – радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів – мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках.
Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце – і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право!
Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.
28.ІІІ.35
Твій Євген\".
Не можна без глибокого внутрішнього хвилювання читати цього листа, якого написав Плужник під безпосереднім враженням одержаної вісти про заміну розстрілу на заслання.
Дивний лист! Дивна радість. Надто химерна, жорстока й нелюдська, щоб повірити в неї! Невже ж людина може радіти з того, що її засилають на десять років?.. А поет, виявляється, може! І цей день, і цей час поет означає як найрадісніший в своєму житті.
Опинившись на Соловках, через півроку Плужник помер на сухоти. Заміна розстрілу на заслання була тільки фікцією.
Дмитро Фальківський
Дмитро Фальківський, як і Євген Плужник, був поетом. Чи є якийсь злочин у тому, що людина є поетом, пише вірші, оспівує осінь і плекає в собі меланхолійні настрої? Чи треба засудити людину, коли вона є поетом, але не є разом з тим ні Ґете, ні Шевченком, і той поетичний дар, яким вона володіє, не є всебічним?
В поезіях Дмитра Фальківського превалювали осінні мотиви. Поет обмеженого діяпазону, Фальківський обертався в рамцях небагатьох тем і, відповідно до обсягу свого поетичного обдарування, віддав перевагу осінній меланхолійній тематиці, присмерковим тонам, приголомшеним згукам. Йому подобалося оспівувати тугу й жаль, зів'яле листя, що падає і дерев, самоту і сум. Над усім в його поезіях панувала завжди одна й та сама, завжди тотожна собі, тема зневіри.
Звичайно, \"дожовтневі\" літературознавці, досліджуючи його поезії, шукали в них \"впливів\" і \"запозичень\". Вони воліли б розв'язувати проблему \"літературного традиціоналізму\". Але совєтських критиків подібна проблема не цікавила зовсім. В творах письменників вони не шукали ніяких інших впливів, окрім одного: впливу клясового ворога.
Психологічна й ляндшафтна тема в поезіях Фальківського, його суб'єктивно ліричні настрої були розшифровані критикою як тема невіри в соціяльне будівництво.
Це робилося дуже нескладним і нехитрим способом, примітивно, грубо й претенсійно: поет плекав настрої зневір'я, тоді як увесь пролетаріят, сповнений ентузіязму, самовіддано працює над побудовою соціялістичного суспільства. Тільки клясовий ворог може культивувати в своїй поезії настрої осінньої самотности, ізолюючи себе від пролетаріяту, захопленого патосом соціялістичного будівництва.
З відповідної літературної тематики, яка була властива поезії Фальківського, з його суб'єктивно-ліричних настроїв та стилістичних особливостей були зроблені належні політичні висновки. Дмитра Фальківського з літератури було усунено.
За постановою надзвичайної комісії під головуванням чекіста Ульриха в грудні 1934 Дмитро Фальківський був розстріляний.
Григорій Косинка (1899-1934)
Не менш трагічна була життєва доля Гр. Косинки.
Виголошене в 1929-30 рр. гасло ліквідації куркуля як кляси на базі суцільної колективізації, усунення з літератури всіх тих письменників, до яких совєтська критика з несамовитістю розлючених псів почала з початком 30-их років все настирливіше й настирливіше прикладати назву \"куркульських\", абож, що на совєтсько-газетярському жарґоні означало як на той час те саме – \"бандитських\" письменників. Не забудьмо, подібне визначення було разом з тим і формулою політичного обвинувачення.
В совєтській критиці кінця 20-их років ім'я Косинки згадувалося не інакше, як в супроводі цих двох епітетів. Це була пересторога, що оберталась на погрозу.
Найталановитіший з українських новелістів 20-их років, Гр. Косинка прийшов в українську літературу безпосередньо з села. Перше своє оповідання \"На будяках\" він надрукував 1919. На початку 20-их років він мав вигляд селянського парубка, носив піджачок, який носять писарчуки, був кремезний, присадкуватий, різкий в своїх відгуках і оцінках, з міцними руками, що перед тим, як взятись за перо, вміли тримати не тільки косу або ціпа, але й обріз. Од нього віяло подихом степів, сонця, нічних вітрів і нічних заграв з селянської війни, що її вів у ті роки український народ проти большевизму.
Спомини з селянської війни, в якій Косинка брав безпосередньо участь, визначили зміст його перших оповідань. \"Большевизм є модерний спосіб поневолення українського народу Москвою, – на таку думку наштовхує читача внутрішня логіка художніх образів Косинки\", – пише один з новітніх критиків. В оповіданні \"Темна ніч\" Косинка розповідає, як повстанці-селяни впіймали большевицького комісара, що приїхав комуну щепити, і розстріляли його. В другому оповіданні розповідається аналогічний випадок, як інтеліґента-українця, укапіста, члена Української Комуністичної Партії, який з відповідним мандатом приїхав на Черкащину запроваджувати тут комнезам, селяни вибили шомполами, примусивши його співати при цьому \"Вы жертвою пали в борьбе роковой\". В оповіданні \"Трикутний бій\" описані події 1919 р., коли в Києві у вересні розгорнувся трикутний бій між галицькими стрілецькими частинами, що підійшли з Заходу й били по місту з гармат од Солом'янки, денікінцями, які наступали з півдня од Печерська, та большевиками, що відходили через Поділ за Дніпро. До цих часів сходить так само й оповідання \"В житах\" та інші.
Одшуміли бурі. Згасли нічні заграви. Дядько оре свою ріллю і виорює з землі череп. Він пізнає його: це череп забитого в роки селянської війни китайця Ході, що боронив на Україні \"добутки\" пролетарської\" революції і поклав тут свою голову за чужу йому справу, забитий селянською кулею. Байдужим поштовхом ноги відкидає дядько череп Ході убік (\"Голова Ході\").
Війна скінчилася. Селянин оре ріллю. Але криваву перемогу справляє ҐПУ над тими, що брали участь у селянській війні. До цих часів сходить одне з найсильніших оповідань Гр. Косинки, яке лишилося незакінченим і було опубліковане вже за наших часів (\"Фавст\"), про українського Фавста, ватажка селянського повстання проти большевиків, дядька з Поділля, Прокопа Конюшину. Од нього слідчі ҐПУ домагаються, щоб він признався, де збирався повстанком. Місяцями його тримають в \"чорному, як ніч, холодному й мокрому карцері\". Його катують. Б'ють. Але він не зізнається. \"Так знайте, – говорив він до стінки далі, – Прокіп Конюшина ніколи не був зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але нікого не продаватиму. Юдою не буду!\"
З початком 30-их років, з запровадженням процесу пролєтаризації літератури, коли гасло уніфікації літератури, хоч і в першому, раппівському варіянті, але було вже оголошене, Косинку затиснули. Збірку \"Серце\", яка була вже видрукована, в останній момент затримав Головліт. Шлях до літератури був для поета закритий. \"На літературні заробітки годі сподіватися\", – писав Косинка 22.Х.1931.
Косинку цькували. З кожним днем цькування дедалі зростало. \"Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь\". \"Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці\", – пише він 16.ІV.1932. У цей час він \"підробляв\" сценаріями для фільмів, які ніколи не побачили світу. Він зблід, загубив свою колишню смуглявість, зробився якийсь сіруватий, немов притрушений курявою втоми. Почав носити окуляри. Раніш він був рвучкий і різкий, тепер він став якось назовні спокійніший, але це був спокій знервованої людини. Нерви не витримували.
1934 в харківському Будинкові письменника була влаштована \"настановна\" доповідь Кулика. По доповіді в дискусії виступив і Косинка. Замість обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він почав говорити на тему: \"Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое\". Він говорив про те, що в умовах \"соціяльного замовлення\", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити.
Це була не промова. Це була гістерія. Спазма безнадії. Крик одчаю в самотнім порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галерії письменника привітали бурхливими оплесками.
Незабаром, 4 листопада 1934 р., він був заарештований. З в'язниці він писав до дружини, розуміючи, що його арешт – це вже кінець:
\"Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!\"
За постановою суду під головуванням Ульріха від 15-18 грудня 1934р. Косинка був розстріляний.
У судовій постанові було зазначено:
\"Суд встановив, що більшість обвинувачених прибули в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УССР ряду терористичних актів. При затриманні у більшости обвинувачених забрані револьвери й ручні ґранати\".
Присуд був \"фількіною грамотою\". Уся арґументація – чистою нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком, ні Гр. Косинка, ні Дм. Фальківський, ні О. Влизько або Р. Шевченко, за винятком Крушельницьких, батька й синів, не були ніколи в житті ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї сантиментальної довірливости. Вони були комуністи й прибули на Україну за запрошенням совєтського уряду.
Микола Хвильовий (1893-1933)
Можна по-різному оцінювати літературну творчість Миколи Хвильового. Так, приміром, С. Гординський вважає, що \"в прозі 20-их років Микола Хвильовий займає чільне місце\" та що його \"Сині етюди\" це \"фактично\" початок нової української прози\". \"Фрагмент\", \"Вальдшнепи\", \"Я\", \"Редактор Карк\", \"Санаторійна зона\", \"Арабески\" та багато інших писані, – це твори, – зазначає критик, – яких ваговитості важко віднайти паралелі в світовому письменстві\".
Однак літературна незавершеність, засмічена й неохайна мова, розхристана і неврівноважена манера письма, хаотична похмурість, певна імпресіоністична розпливчатість і нечіткість (\"У моїх творах мжичка\", за власним виразом Хвильового) – вказують, що зрілого Хвильового ми не знаємо з його літературних творів, що ми знаємо Хвильового тільки на початковому етапі його творчости.
Отже, коли в оцінці творчости Мик. Хвильового як прозаїка можуть бути певні й значні розходження, то жодних розходжень не може бути в оцінці Хвильового як центральної постаті в українському літературному русі 20-х років. Хвильового треба брати в цілому, як прозаїка і публіциста, автора \"Синіх етюдів\" і памфлетів, організатора й ватажка \"Вапліте\".
Якою мірою памфлети Хвильовою схвилювали сучасників, видно з слів Мих. Могилянського, який па одному з літературних диспутів сказав: \"Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря!\"
Враження наше було, наче вітер увірвався до хати, пронісся по кімнатах, захлопав вікнами, задзвеніли шибки, задзеленчало скло! Радісно!.. І разом з тим страшно!..
О. Шумський, друг і однодумник Хвильового, досить точно переказує етапи, за якими розгорталася \"літературна дискусія 1925-1927 рр.\": \"Літературна дискусія, розпочавшись виступами Хвильового проти графоманії, писаризму, неуцтва в літературі, так би мовити, боротьбою за якість, швидко переступила в боротьбу: за організаційні принципи поміж \"Плугом\" (масовізм) і \"Вапліте\" (академізм) і розгорнулась в площині суто принципових питань (Европа чи Просвіта) за перспективи розвитку української літератури й цілого соціяльно-культурного процесу\" (Більшовик України, 1927, № 2, стор. 12).
Подорож 1924 на чолі \"гартян\" до Києва, знайомство з Зеровим, участь в літературній дискусії 1925 р. визначили для Хвильового напрямок його діяльности в другій половині 20-их років, рух од \"Я\" до памфлетів, од \"Синіх етюдів\" до \"Камо грядеши”, од \"Гарту\" до \"Вапліте\".
Хвильовий став на бік тих, які, з зневагою одкидаючи \"масовізм\" і провінціялістичне просвітянство, захищали ідею високої, на европейський рівень знесеної, індивідуалізованої культури. Він приєднався до тих, що прагнули гірських верховин думки, де панує тиша і звідкіля одкривається відстань якнайширших у часі й просторі маштабів.
Він виступив патосним речником ідей, які до того часу були здобутком хіба що тільки вузького й замкненого гуртка й без нього, можливо, лишилися б у межах цього останнього. Він виніс їх на широкий простір і зробив їх здобутком загалу, відчувши в цих ідеях гіркий присмак народжуваної епохи і принадний знак нових обріїв. Він повірив у жертовну покликаність нашого часу, призначеного дати початок повій добі.
З великою й наполегливою пристрастю, з гарячковою піднесеністю, з ревністю відданого неофіта він викладав в своїх памфлетах інтуїтивно абож, краще сказати, емоційно щойно схоплені, ще не сформульовані конкретно ідеї. З гурткових ізольованих і замкнених ідей він творив основи свого світогляду. Перед ним відкрилася нова, доти незнана месіяністична віра в Відродження, в Ренесанс і, щільно пов'язана з нею, віра в епоху як принцип розмежування часу, в перспективи часу, які вимірюються тисячоліттями і в житті народів означають злам їх історичної долі. Він солідаризувався з тими, що пізнавали в нашій сучасності запах нової епохи і вірили в українське відродження. \"Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап\" (Україна чи Малоросія), – заявив Хвильовий.
Маштаби мислення Пилипенків здавалися йому дрібними. Совєтизованому неонародництву \"плужан\" він протиставляв вимогу культури, провінціяльному просвітництву – ідеал европеїзму і своєрідну концепцію української літератури, що починається \"од Куліша\" і прагне \"джерел\", спільних для всієї европейської культури.
В Пант. Куліші Хвильовий знайшов для себе прапор і ствердив ім'я, потрібне для уточнення орієнтації. У збірці памфлетів (1925) \"Думки проти течії\" Хвильовий писав: \"Щодо ідеального револіоціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього европейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західнього інтеліґента\" (стор. 53).
\"Справжній европеєць\", \"тип західнього інтеліґента\" – ось принципи, що на них орієнтується Хвильовий в своїх оцінках минулого й сучасного. Европеїзм – ось мірка його оцінок. \"Наша орієнтація, – зазначає Хвильовий, – на західньоевропейське мистецтво, на його стилі, на його прийоми\" (Культура і побут, 1926, XII, \"Апологети писаризму\").
 
Наші Друзі: Новини Львова