Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Публіцистика

Любов сама врівноважує долю

Переглядів: 4088
Додано: 13.10.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: hrab.livejournal.com
Віктор Грабовський
ЛЮБОВ САМА ВРІВНОВАЖУЄ ДОЛЮ

СВЯТИЙ, ЩИРО ЗАКОХАНИЙ В УКРАЇНУ

Напрочуд яскравий приклад справді унікальної особистості: понад чверть століття народи всієї планети тримали його в полі свого духовного зору, як посланця вищих сфер, як надію на те, що їхні молитви почуто, що добрі їхні справи зміцнюють, утривавлюють віру. Адже без таких добрих справ, без належної самопосвяти віра, як сказано, буде мертвою… А він якраз і став отим істинним взірцем добрих справ, аби утвердити, порятувати нашу віру в божественнее призначення людини.
Десь із чверть століття тому на запитання італійської журналістки, чому свого часу, вітаючи прихожан у Кракові, кардинал Войтила простягав руки перед собою, а тепер ось уже звичним жестом здіймає їх угору, – лагідно всміхнувшись, Іван Павло II відповів:
– Бо тепер обіймаю більше!
Ми не станемо відбирати хліб у знавців історії Церкви (Костелу), традицій Ватікану чи таємниць богослужіння, бо на те вони й фахівці, аби знатися на цих справах якнайліпше. Не переконуватимемо Вас, дорогий читачу, й у тому, наскільки визначне місце посідає Кароль Юзеф Войтила – Іван Павло ІІ – в історії Польщі та людства. Про це більше відомо саме Вашому серцю та невдовзі стане відомо світовій історії. Але все ж таки робимо досить скромну спробу розповісти передовсім про Людину мистецтва слова, Людину, що стала його – слова – повноважним представником на грішній нашій Землі. Адже недарма Слово було у Бога і Слово було – Бог.
Талант поета Божою милістю прилучив його до невсипущого пильнування світу значно раніше, ніж будь-кого з наших сучасників, – усе своє свідоме життя Кароль Войтила молився, творив
у дусі й слові Храм суспільної гармонії, мужньо прокладаючи своїй Вітчизні шлях Надії та Віри – із пекельного лабіринту класового самоїдства. Молитва стала найвищим, істинним сенсом буття, поєднавшися з поезією. Чи видобував камінь у каменоломні хімічного заводу \"Сольвай\", де й запізнався з солоною вартістю праці, чи доносив ближнім правду про красу вчинку, жесту і слова як артист і режисер водночас, а чи дбав про незнищенність краси людської душі в проповідях і службах яко священик,— завжди його вела відповідальність за долю Польщі, вірність Святим Заповідям.
– Цілунок, яким припадаю до польської землі, має для мене особливе значення, – зізнався Іван Павло ІI під час других своїх відвідин Жечі Посполитої. –
Цим поцілунком я немов припадаю до неньчиних рук, – адже Вітчизна є нашою земною Матір'ю!
Повчальним докором звучать ці слова Сумління світу,
як називають Кароля Войтилу чи не на всій планеті, для тих зокрема, хто, називаючи себе громадянами Всесвіту, забуває про синівський борг перед земною матір'ю. Адже зовсім неспроста кожен із нас приходить на цей світ саме в тій чи тій точці планетного буття, – без вірності материнській землі, без усвідомлення своєї громадянської відповідальності за її долю будь-які розмови про всесвітнє громадянство є лиш невіглаським белькотінням.
Він – це щось абсолютно інше, небувале досі… Власне, приклад невсипущої земної молитви Кароля Войтили, вистраждана ним любов до рідної Польщі, земляків і землян, якраз і стали взірцем служіння вселюдським ідеалам, котрий захоплює багатьох українців.

ІВАН ПАВЛО ІІ СВІДЧИТЬ

Ось якими високими словами звертався Іван Павло ІІ до нас, уперше ступивши на українську землю:
\"Вітаю тебе, Україно, відважний та стійкий свідку приєднання до цінностей віри. Скільки ти вистраждала, щоб у важкі хвилини відстояти свободу віросповідання! – мовив посланець миру й братерства, прибувши на Бориспільське летовище. А відтак, можливо, несподівано для багатьох, пролунало й вельми промовисте зізнання-пророцтво: „Мені спадають на думку слова святого апостола Андрія, який, як каже традиція, побачив над київськими горами сяйво Божої слави. І це сталося з бігом століть через хрещення князя Володимира та його народу.
Але видіння, яке мав Апостол, не стосується тільки вашого минулого... Здається мені, що очима серця насправді бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло: це те світло, яке випромінює оновлене підтвердження вибору, зробленого далекого 988 року, коли Христос був прийнятий українським народом як \"Дорога, Правда й Життя\".
Цей візит став не тільки визначальним, а й повчальним актом державо і націєтворення – він поєднав на ворожі табори поділений світ у велику Божу родину. І це зрозуміли навіть вороги його благословенної місії.
\"Не дайте сильним світу цього губити людину\", закликав Кароль Войтила діячів політики, культури, науки та підприємництва словами Володимира Мономаха, підкресливши цим, що
звертається до нас, як до щирих однодумців: «Дорогі українці, якраз християнство дало натхнення вашим найвизначнішим мужам культури й мистецтва, воно щедро зросило моральне, духовне і суспільне коріння вашої країни. Хотів би пригадати при цьому слова вашого співвітчизника, філософа Григорія Сковороди: \"Усе минає, тільки любов після всього зостається. Усе минає, але не Бог і не любов\".
Як Пастир католицької Церкви хочу підкреслити мою високу оцінку того факту, що преамбула Конституції України пригадує своїм громадянам \"відповідальність перед Богом\". Без сумніву, такою була і точка зору вашого Григорія Сковороди, коли він запрошував своїх сучасників на перше місце ставити завдання \"зрозуміти людину\", шукаючи для неї шляхів, відповідних для того, щоб остаточно вивести її з глухих кутів непримиренности та ненависти.\" Чом не приклад усім тим, хто мислить себе елітою?!
Здавалося б, офіційний візит не потребує такої неймовірної самовіддачі, Тим паче, що Папа зовсім підупав на здоров»ї після злочинного замаху на своє життя. Але у Львові, перед церквою Різдва Пресвятої Богородиці він був неперевершений:
\"Дорога молоде, – мовив Кароль Войтила, – ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до, нарешті, вільного й демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимо-глива, і, в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя. Тому, обіймаючи вас, як батько, кажу вам: вибирайте вузьку дорогу, – ту дорогу, яку Господь вказує вам через свої заповіді. Це слова правди й життя. Дорога, яка часто здається широкою й зручною, потім виявляється облудною та хибною. Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріялізму, який, хоч і на словах не відкидає Бога, однак заперечує Його фактами, виключаючи Його з життя\".
Звертаючись до юних душ, Владика благав їх усвідомити, що майбутнє України великою мірою залежить від тієї відповідальности, яку вони зуміють узяти на себе. Бог не забариться, щоб благословити ваші зусилля, якщо спрямуєте своє життя на великодушне служіння родині й суспільству, ставлячи спільне добро вище від особистих інтересів, запевняв Іван Павло ІІ. Справжня ж бо цивілізація, насправді, не вимірюється тільки економічним поступом, але, в основному, людським, суто моральним і духовним розвитком народу.
\"Дякую Богові, що дав мені радість зустрітися з вами, – зізнався Папа. – Перед тим як залишити вас, хочу додати останнє слово: любіть Церкву! Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви покликані бути. На вашій землі Церква має особливо привабливе обличчя через розмаїття традицій, що її збагачують. Прямуйте і зростайте у дусі братерства, з'єднані так, як сьогодні, щоб відмінні традиції не були приводом для поділу, а радше заохотою до взаємного пізнання й взаємної пошани.
Нехай на цій дорозі вас супроводжує Пресвята Богородиця… Любіть Її і слухайте Її. Вона навчить вас, як зробити з самих себе щирий і великодушний дар Богові й братам. Вона спонукає вас шукати у Христі повноту життя і радости. Таким чином, ви станете у Церкві новим поколінням святих вашої землі, вірних Богові й людям, станете апостолами Євангелії, насамперед серед ваших ровесників. Вашою духовною поживою нехай буде Євхаристійний Хліб, нехай буде Христос. Приймаючи Його у Пресвятій Євхаристії, назавжди залишитеся у Його любові й принесете щедрі плоди. І якщо інколи дорога стане крутою, якщо дорога вірности Євангелії буде здаватися вам занадто зобов'язуючою, бо вимагатиме жертви відважних виборів, пригадайте про нашу зустріч. Таким чином ви зможете наново пережити той ентузіязм визнання віри, що ми сьогодні разом зробили: \"Господи, до кого підемо? У Тебе є слова життя вічного!\". Повторюйте це визнання віри й не бійтеся! Христос буде вашою силою й вашою радістю.\"
А на львівському летовищі, прощаючись із нашою країною, Папа висловив унікальні думки, бо не тільки пророчі, а й вкрай необхідні нам:
\"Мені спадають на думку слова вашого великого поета Тараса Шевченка: \"В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля\". Українці, в родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього! Разом зможете його будувати; разом зможете вийти назустріч викликам сучасности, натхнені тими спільними ідеалами, які становлять незгладну спадщину вашої минулої і недавньої історії…
…До побачення, Україно! Словами твого великого поета також і я благаю: \"О, Боже сильний і правдивий\", благослови дітей Твоєї країни – \"землі... стократ политої криваво, колись преславної землі!\". Дорогі Брати і Сестри, також я кажу разом із вашим поетом і з вами: нехай завжди береже тебе Господь, \"О, святая! Свята батьківщино моя!\"
Молю Всемогутнього Бога, щоб благословив тебе, український Народе, і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехай наповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третє тисячоліття християнства до нового майбутнього. В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!\"
Чи можна забути його слова, сказані перед усім світом?! Адже це слова не тільки любові й поваги – це й слова щирої віри в наше майбутнє.
\"Любов сама врівноважує долю\", – цей рефрен звучить і в одному з його поетичних псалмів, де наше пощоденне бачення проблеми \"праця-гроші-хліб\", не втрачаючи своєї пронизливої правдивості, нараз постає сферою духовною. Чи вдалося кому точніше сказати про сенс буття? Можливо. Та в даному разі – за цитованим афоризмом – бачимо сам триб життя Кароля Войтили. А він переконує: слово завжди мусить перебувати з тими й серед тих, кому по праву належить. Адже тільки тоді воно спроможеться здійснити свою місію – воскреснути в душах і на устах спраглих Його Божественної суті. Але для цього земне Слово має бути Совістю.
Він творив себе, прислухаючись до світлих вібрацій внутрішнього, потаємного слова. В пору шкільної науки – перший учень, а згодом і голова Товариства Пресвятої Діви Марії. У роки фашистської окупації – постійна й неухильна участь у патріотичному русі опору. Це був час великого змужніння душі, постійного наближенням її до святої своєї земної місії. За тоталітарної системи, що перемогла у пекельному двобої зі своєю власною, хоч і деформованою расовою винятковістю подобою, Рух опору став осмисленням суті речей у законах життєруху, що заводять людство на манівці, вибиваючи його з ритму космічного оркестру. В Неговицях а чи Кракові, де в пам’ятку людям його тодішні проповіді, вам не тільки старе, а й мале перекаже про святу засторогу Кароля Войтили: не допускайте хаосу в душі.

ЗАПОВІТ, ЯКИЙ ЗАВЖДИ З НАМИ

Боротьба за самопосвяту людської душі, за справжнє олюднення людства й стала основою пасторської та мистецької діяльності Кароля Войтили. І це ми, дорогий читачу, мусимо добре пам’ятати.
Маємо пам’ятати й те, що чутки й недомовки про національність матері понтифіка були рішуче потверджені Координаційним центром УГКЦ із підготовки Його візиту в Україну. Зрештою, потвердження цілком закономірне, зумовлене ж бо не якимись політичними забаганками, як це намагалися довести противники візиту, а суто пасторським покликанням і належними людськими почуваннями – Іван Павло ІІ давно мріяв про те, щоб уклонитися Батьківщині своєї матері Емілії з православного роду Качоровських. До речі, під час останнього свого візиту до Польщі Папа зустрічався з представниками української спільноти у Варшаві та Кракові, а доктор Ісидор Нагаєвський у праці \"Історія римських Вселенських Архієреїв\" зазначає, що кардинал Войтила (ще до обрання його Папою), перебуваючи у Сполучених Штатах Америки, вступив до Українського Інституту в Гарварді, де й посвідчив під час кількагодинної доповіді, що його матінка була українкою і саме їй він завдячує своєму знанню української мови. Себто, Папа її ніколи не вчив, а просто пам’ятав із дитинства…
Він взагалі вирізнявся й своєрідним ставленням до різних мов, і часом чудернацькими способами опанування законами мовлення на них. Неабияк страждав, коли не розумів, якою мовою до нього звертається мирянин. Адже зі своєю добротворчою місією Папа об’їздив сотні держав і тисячі міст! Ця місія навряд чи стала б можливою, якби він без належної поваги ставився до різноплемінних мовців. У тім то й річ, що до його природнього потягу вивчати й знати якомога більше мов, додавалася й щира любов до людей, прагнення бути кожному близьким і зрозумілим. Як же було не пригадати влучного прислів’я, мудрої приказки, дотепний народний анекдот, зустрівшися з німцями, французами чи й українцями?
Нашим родичам у діаспорі, між іншим, відомий і той достеменний факт, що в м. Пассаїку, США, живе такий собі українець, лікар Борис Филипчак, свого часу (чи не за велінням долі?) посвоячений з Папою Іваном Павлом ІІ. Отож пан лікар запевняв добродія Нагаєвського, що Кароль Войтила в тісному колі завжди і то залюбки згадував українське походження своєї нені не тільки з великою синівською шанобою – Папа пишався цією обставиною. Качоровські були греко-католицького обряду, а згодом, як це трапляється в житті й нині, просто сполонізувалися.
Чи потрібно наголошувати на цьому факті? Мабуть, ні. Але факти для того й даються нам, аби служити історичній правді. Тому й розповідаємо про наближеність до нас понтифіка не для того, щоби щось підкреслити, чи когось образити – правда про джерело щирої любові Папи до України лежить на поверхні. Її просто потрібно знати. Це ж так по-людськи!
\"Любов сама врівноважує долю...\"
Кароль у юності дуже часто згадував своє перше – разом із батьком – паломництво на Ясну Гору в Ченстохові. Тоді молитва ніби сама вела його до усвідомлення місця божественного спілкування людини з Господом. На той час він уже давно був сиротою – надто рано втратив матінку, а згодом і старшого брата Едмунда, військового лікаря, котрого дуже любив. Якщо дві такі любові разом – одна за одною – покидають тебе на цьому світі, що маєш думати про себе і своє пробування в ньому? Напевне, вже тоді хлопець мав підстави розчаруватися в Ласці Божій, зневіритися, озлобитися на цей жорстокий світ, який тільки те й знає, що забирати найдорожчих тобі людей. Але Кароль відав, либонь, і щось інше – щось таке, що не давало йому спіткнутися, занепасти духом. Незважаючи на те, що по смерті матері довелося сьорбнути лиха по саму завязку. Та материнська любов усе ж ясніла в серці, зогрівала… Він і молився немов разом із матір’ю – за себе, за неї, за весь білий світ.
Істина відкрилася йому, як спалахує день у сяйві Сонця: \"Будьте досконалими, як Отець ваш небесний\". Ці слова Христові, ніби зняли з очей полуду – отже, можна?! І ще: \"Ідіть, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа\". Отже – треба? Тоді хто ж, як не він?!
Згадаймо повідане вище: підліток, школяр – і голова Товариства Пресвятої Діви Марії. Мабуть, неабияким насправді потрібно було бути сиротою, щоб у тебе так одразу повірили люди? Але шлях його щойно розпочинався. Громи і кров жахної війни ще тільки підстерігали світ ніби десь далеко попереду, проте відповідальність за долю світу всього вже тяжіла над ним, як дамоклів меч. Отож мусів готуватися: мав потребу не тільки віднайти себе у собі, спізнати себе до дна душі своєї, а й вистояти у двобої зі злом. Як тут не пригадати приголомшливе пророцтво отця Піо? Та про це – трохи згодом… А зараз маємо змогу зануритися в океан почувань юного Кароля, вслухатися в його \"Пісню про потаємного Бога\",створену в нейморвірно складний час боротьби за незалежність Польщі.

І. УЗБЕРЕЖЖЯ , СПОВНЕНІ ТИШІ

1.
З порогу вже проглядаються далекі заплави тиші.
Не перефуркнеш туди, як птах.
Мусиш стати й вдивлятись
усе глибше й глибше,
доки не зможеш душу дістати із дна.

Споглядань там жодна зелень не наситить,
не повернуть очі з баговиння.
Хоча й гадав: схова тебе життєве сито
від Життя на глибинах.

З нурту того – пам’ятай – вороття незнані.
Сповитий вічною красою тайни,
Тривай же! Без павз у ширянні
тіней, мусиш тривати
все ясніш – як востаннє.
Та все ж поступаєшся перед Кимсь, хто звідтам надходить,
замкнувши тихо по собі двері маленької хатки,
й стишує крок звідтоді
– ця тиша влучає найглибше.

2.
То Приятель. Подумки завше вертаєш
до зимнього ранку того.
Стільки літ уже вірив і знав достеменно,
а все ж не позбувсь подиву свого.
При лампі схилившись в снопі згори перев’язанім світла,
не піднімаєш обличчя, бо хронік –
і вже не знаєш, чи ген далеко постать привітна,
чи в заплющених віч безодні –
Він там. А тут, крім тремтіння, – нічого,
окрім тіней віднайдених істин –
ах, залишається ще дрібка подиву мого,
що постане вічності гідним змістом.

3.
Поки море сприймаєш у відкриті зіниці
в іпостасі хвиль колобіжних,
здається, що потонуть у тобі всі глибини і геть всі границі –
щойно ступиш у хвилі лоно,
але ж тобі верзлося:
море в мені розлилося
такою холодною тишею, наче лід.
Втонути, втонути! Перехилитись і потім сповзати звільна,
поминувши в тім відпливі східці,
котрими збігає тремт –
тільки душа, людська душа, живлющого струму призвідця,
в краплі скресла душа.

4.
Зовсім інша стихія світла.
Хутко все поглинають води
й розчиняють в глибокій тиші
– світло ж від хвиль мінливих відриває жагучі зблиски
і море поволі гасне, а ясність надходить.

Тоді аж, немов на долоні, в свічадах далеких та близьких
тінь власну бачиш.
Як заховатись в тім світлі?
Прозорості явно не стачить,
а ясність сяє скрізь.

То ж – глянь у себе. То Приятель,
що є лиш іскрою і Яснотою живою.
Усвідомивши в собі ту іскру,
вже нічого не помічаєш,
і не чуєш, якою сповитий Любов’ю.
 
Наші Друзі: Новини Львова