Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 24 листопада 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Історична

Лізерть

Переглядів: 4394
Додано: 21.01.2011 Додав: Студент1  текстів: 725
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Студент1 Джерело: Збірка прози
<
1
>
ЛІЗÉРТЬ


Соняшникове поле жовтим пахучим тілом лягало під високу синяву неба над тривалою цілоденною спекою. Пливло химерним маревом уздовж прикордонного шляху. Автобус котився собі з південнішої в північнішу державу. А поле, ніби не відпускаючи його, все тривало ліворуч… І не стримували його ніякі шлагбауми. Соняхи цілими гуртами, а наостанок і поодинці сміливо порушували не такий уже й давній кордон, аби стати по той бік чи іноземцями, чи емігрантами…
Фольклорна експедиція по прикордонню обох держав, колись нерозлучних сестер, – річ нехитра для фанатів. За вдалим збігом обставин вибралися полювати на вихідців із боку соняшникового поля. Той – на слова, інші – на мелодії – в кожного персональні диктофони, «мильниці», а то й цифрові фотокамери…
Літні – та поки що не осінні ж! – молодиці з будинку культури, яким керує колишній бізнесмен із Середньої Азії, заводять настійно рекомендовані начальством од обласної культури традиційні в такому разі невмирущі «Льолі-льолі…», збиваючись то на «Туман яром…», то на «Ой у полі дві тополі…» сусідньої держави, громадянами якої вони, очевидно, донедавна були самі, а що вже їхні батьки – так це достеменно…
Молодий, патріотично налаштований сільський громадянин, пильнуючи північнішу країну від етнічної експансії південнішої, намагається з’ясувати істинні наміри подорожніх, аж до зухвалого бажання перевірити документи, почувши незвичну, несуржикову вимову й прагнучи всім істинним і уявним порушникам спокою «єдінай і нєдєлімай» дати одкоша… Потім, з’ясувавши неворожу мету незнайомців, одчайдушно б’є себе в груди кулаком, цитує Сосюру і пропонує, як заведено в цій країні «випіть, закусіть і ґлавноє – паґаваріть»…
Громіздкий, давно немолодий дядько, що його довго, відбиваючись од комарів у сутінках, доводиться вмовляти при вимкнених диктофонах подати голос, урешті, по-парубоцьки обіймаючи свою дружину, наспівує солдатські пісні, з усмішкою роблячи купюри в тексті, тобто процокуючи їх язиком або проплескуючи в долоні, й на запитання про етнічну приналежність говорить, що всі вони руські, або громадяни великої Росії, про це й паспортах чорним по білому… Ніби й не скривджені…
Дітвора на сільському майдані, слухаючи приїжджих, констатує, що вони говорять, майже як їхні батьки, а що вже як їхні бабусі, так це точно… Гра в Панаса не є зарубіжною примхою… Її тут полюбляють усі, навіть московський внучок, який приїхав на канікули попити «за горою» молочка… «За горою» – це там, де живуть не «москалі»… У школі – мова загальнозрозуміла для велетенської держави… На гранітних плитах загиблих жителів села у всіх переможних війнах – прізвища із закінченням «ко»…
Це певною мірою нагадує дуже давнє, навіть призабуте вже поняття, виражене словом, що є ознакою ситуації, коли всі чомусь мовчки погоджуються з якоюсь умовою, коли її диктує хтось або хитріший, або сміливіший, або підступніший…

Позаду експедиція. Електричка з подорожніми, чи мисливцями, чи мандрівниками, які повертаються з певним уловом і сумними висновками щодо братнього чи сусідського взаємного існування, збирається перетнути кордон. Митник чи прикордонник, що, власне, однаково щось бурмоче, продивляючись заповнену декларацію без печатки. Потім намагається залякати, що поверне назад, хоча сам не знає навіщо. Зрештою, бачачи, що цим запиленим, натомленим людям із кількаденною, явно не кримською засмагою, не становитиме значної проблеми, якщо до сотень кілометрів міждержавних, міжобласних і міжрайонних доріг додасться десяток польової чи лугової, розчаровано махає рукою… На подорожніх.
Кордон за наступним полустанком, охорони немає, не було й навряд чи найближчим часом очікується…
Куражитись, не маючи на це права, але маючи можливість, – це талан кривджених кимось сильнішими свого часу, або хитрішими, або підступнішими… Тепер, діставши сякий-такий статус, що вирізняє їх з цієї сірої приміської вагонної юрби, чом би, рухаючись гордовито між рядами селян, заробітчан, торбохватів і жебраків, не позбиткуватися над ними, спостерігаючи їхню безладну метушню при спробі те знайти, інше приховати, одне забути, друге загубити, а третього зовсім не мати, прикинувшись глухуватими або й дурнуватими… Помста буває різною. Й починається іноді з часу кривди… Щоправда не над кривдниками, а над першими-ліпшими, хто трапиться, щоб цю помсту прийняти на себе…

Шарудять притулені до вух диктофони. Щось прослуховується ніби вперше, бо до нього так близько не доходили, руки й вуха протягом подорожі, щось одразу розшифровується, аби не забути істотних деталей і подробиць…
За вікном стовпи починають поволі відпливати назад, набираючи швидкість, а синусоїди дротів заколисують і повертають отуди, де…
– Лізéрть… – вимовляє він несподівано те забуте слово, яке означає поняття, що пахне весняною талою водою, креозотом повоєнних капітальних ремонтів колії із майже повною заміною шпал і замерзлу поверхню ковбань під укосом залізниці…
Хтось, із диктофоном не встигаючи, записує олівцем, що воно таке, а він, як уві сні розповідає: – Ковзанів справжніх де взяти!.. «Піонери» із загнутими носами хіба що… «Дутишí» – це вже ближче до істини… Замерзла вода в широкій і подекуди глибокій канаві вздовж укосу залізниці, себто в лізерті, вперед – катайся не хочу! Та ще санки якщо є, то вже рай зимовий. А можна й на ковганках, які робили з кізяка, обливали водою на морозі, замерзало, чіпляли мотузку та й спускалися з укосу або розкручували на льоду… У лізерть, у лізерті, по лізерті…
На сусідчиних ґринджолах полозки не дерев’яні. Просити покататися безнадійно. Віднімати небезпечно. Опецькувата Катерина дасть здачі. Летітимеш стовбула, не радий будеш і полозкам. Витираєш сльози, що виступили від морозу, кидаєш майже розтоплену в руці сніжку на неї зозла і, торкнувшись блискучого полозка на перевернутих ґринджолах, відчуваєш, як він прилипає до пальців… Уголос же бовкаєш, навіть самому смішно: «А полозок – як мед!» І витираєш слину, що набігла не від полозків, а від згадки про солодке… Маючи аж два, чом не посмакувати. Та ще якщо й дозолити прохачеві, хай заздрить!.. Опецькувата Катерина зверхньо поглядає на неімущих і… язиком до полозка. Ревище, кров скривдженої… Ініціатору – з відтяжкою прута, щоб не перевіряв своїх припущень на дурнуватих… Ревище в сусідніх дворах затихає. Темрява опускається на світ, на село, на лізерть… Аби наступного ранку…

Уже взимку передобідній тролейбус везе потенційного мисливця за народними перлами (і водночас колишнього однодумця соняшників щодо порушення кордону) повз новозбудований торговий центр. Іншим уже величезним містом. Уже по інший бік прикордоння. Де записувати бодай щось традиційно своє підстав набагато менше, ніж це ж саме там, у них… Одлига, купи снігу, зчищені з майданчиків для паркування автомобілів крутих або їхніх дітей чи їхніх коханок. Прихилившись до купи снігу, сидить верхи на совковій лопаті кремезний чолов’яга. Молодий, сильний, енергійний. Без кейса. Без ноутбука.
Може, хтось його скривдив свого часу? Не бізнесмен, не водій мерседеса. Свіже повітря, свіже обличчя. Помаранчева нещодавно видана за наказом нового начальства накидка з літерами КПУ… Як у двірників чи дорожніх робітників. Перешкодою середня освіта чи відсутність вищої, причиною відомче житло замість персонального?.. Чи не захотів навчатися, не захотів жити в селі з батьками своїми чи дружини?.. Або слушна нагода помститися всім сусідам-заздрісникам і суперникам?.. А може, собі.
Тут не чути занадто пильних громадян і не видно залізничного укосу, нема скривджених… Але якось після спекотного прикордоння «за горою» підсвідомо бовваніє лізерть… У якому висолоплений язик і краплини крові на снігу…

4-5.02.2008


 
Наші Друзі: Новини Львова