Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 13 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Вітер змінного напрямку

Переглядів: 4604
Додано: 21.01.2011 Додав: Студент1  текстів: 725
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Студент1 Джерело: Збірка прози
<
1
>
ВІТЕР ЗМІННОГО НАПРЯМКУ


Наталка запинається хусткою від протягу, зачиняє ворота, затоптуючи на вологій землі сліди від авто. Чорний, блискучий «Форд» спершу приваблював сусідських дітлахів, навіть у щілини паркану заглядали. А потім і до цього звикли. Квартиранти-дачники відпочивали цілий місяць. Завтра, казали, вибираються. В теплі краї поїдуть, до моря. Зайшла в літню кухню – все ще на місці: і магнітофон, і комп’ютер... Так спішили кудись – навіть вимкнути забули чи не встигли. Це ж ізвечора. Лічильник усе накручує, все встигає. Підійшла, навела стрілочку на «Пуск», як показувала донька, натиснула ліворуч на «мишці». Вискочила табличка. Перевела гострячок стрілочки на червоний кружечок, вимкнула... Живуть собі на втіху. Казали, плиту газову подарують, щоб не викидати, а собі нову куплять, моднішу.
Щавель зрізано акуратно листочок до листочка. Все в діло слід призводити. Людям треба. Собі поміч. А то ходимо жебраками. Люди відсуваються подалі, коли в автобусі вдається місце зайняти. Загорнула Наталка пучечки. Бризкалку з водою для свіжості товару поклала. По скільки ж це воно піде? Аж тут прогноз по радіо перебив бізнесові думки: «...подекуди дощ, вітер змінного напрямку; можлива гроза...» Одщеневмиралось Україні. Живи – та й годі. Торби на плечі – гайда на електричку. Благбаз – батько наш...
Тепер із вокзалу на метро, а колись, було, пішки вчешеш, аж спина мокра, зате серед перших. Потім уже під’їдуть перекупниці, за ними ті, в кого транспорт свій, то вже не нам із ними тягатися. Тут хоч би на яку одежину виторгувати чи дитині на іграшку. А то так усе... Там не встиг, там не зумів, там не зміг...
Циганка сказала: його буде Петром звати, за музиканта заміж вийдеш. А таки Петро, не збрехала. На гармошці, було, гра – а пальці склякають. Рукою теліпне, похукає на пальці – воно вже осінь пізня… Холодно. «От бісовий комар! – каже. – Укусив…» Де там той комар – вода в сінях замерзла! Баяна хотів усе, хоч пограти. Отож. «Нема хліба ні куска – в балабайку запуска». Молодим був – «на тучі» все купували, постарішав – синове доношував... А це вчора сів на порозі та й затягнув. Ще так не співав сумно. То все частівки якісь, то «Варяг»...

Молодик у джинсовій парі (демонстративно діряві штани!) тицяє аркушик барвистий: цифри якість, скидка на розпродаж, колись тисячу, тепер 380. Костюми...
Тоді весільного Петрові напрокат узяли. Кольору какао з молоком. Чорних уже не було. Пилип у полатаній сорочці, друг його, кричав: «Наталко, оце орьол! Такого жениха відхватила!» Не хотів повертати Петро костюма, та довелося. Від боргів іще довго по весіллі віддихувались. І шкіра на долонях, бувало, злазила. Та нічого. Дітки, слава богу, вчаться. Сорок соток і вигодували, і вдягли, і до розуму доведуть... Виноград поспіє – купувати пиття не треба, свого – хоч греблю гати! Не так, як у молодості – в саманному сараї любились, у чужій хаті жили, поки й діток надбали. Тепер уже нічого, попустить, може, дасть бог... А костюма б Петрові край. Там, дивись, і старшого женити, це ж і диплом скоро буде в нього... Вийде Петро, коло нього Пилип, уже полисів, а все такий же і зростом, і вдачею. Веселий, як Петро. Недочувати, щоправда, почав. «Ми, – каже, – «два П»: практика і перспектива; всі нам кланятися будуть – ми їх уриємо». Кого це вони уриють, хто їм кланятися буде?..

Вручила Петрові чотири сотні, загорнені в хусточку носову, кишеню пришпилила, щоб не випали. Приказала Пилипові, ти ж там, гляди, бо старіший, розумніший, значить... На Сумській, проти радіотехнікуму. Какао з молоком, заходила – бачила. Їх там багато – тепер уже таких не носять... Ну то й що! Провела, на автобус посадила. Маршрут указала: метро «Радянська», вгору повз театр Шевченка, проти...
Помахали їй із вікна. Повсміхалися. Прийшла додому. Воно й субота, після дощу, в грядки не влізеш, аби грузитися. Пиріжків спекти, чи що? Обновку ж таки обмити доведеться. Та й кума Пилипа день народження. Круглий день. «Як моя лисина», – сміявся.
Газова плита поблимувала сизим оком, нержавіючий верх. І духовка, як нахідка. Під дві тисячі, видно, заплатили, купуючи. Може, й справді подарують... Тепер уже такі не модні. Треба щоб гриль був усередині. І п’яте, й десяте... Хай йому грець, тому грилю... Тут пиріжків би. Води нагріла, бо після городу вся щавлем пахне. Та хлівець, де поросята гудуть, аромату підпускає...
Сиділа скупана, посвіжіла перед дзеркалом. Зморшки рахувала на лобі. В халата поли розійшлися. Колись пишні груди кволо звисали. Двох вигодували. Тільки родимка на правій була незмінною. Петро любив її цілувати. Ще там, у саманному сараї. І пізніше, в чужій хаті. У губи не цілував – соромився, чи що...
Скатерть застелила. Пироги поставила вкутані, щоб тепленькими були, як привезуть обновку. Какао з молоком...

На Сумську «два П» приїхали зарано. До початку робочого дня там лишалось іще півтори години. За склом вітрини висіли костюми. Різні, та нові всі... Це так було звично й незвично водночас. Це у нього, у Петра-гармоніста, буде новий, у магазині куплений, не на виріст, і не в секонд-хенді...
– Поносити хоч на день даси, еге ж? Шоб і я був чоловік... Воно таке: й по маленькій за покупочку не гріх, – подав голос кум Пилип.
– Та й я ж про те, – кашлянув на знак згоди Петро. – В мене тут іще трохи є своїх, для пива приховав – троячка... Поносиш. І на день народження вдягнеш. Шоб я тобі позавидував.
– Десь гастроном був...
– Та загув…
– А колись на розлив...
– Отож. Совєцька власть, вона недурна була!..
– Хіба шо на Благбаз, отам перед мостом, нижче Бурсацького...
– Уперед!..
Троячкою не обійшлися, бо вже на розі з’ясувалося, що пити треба по-людськи, із закускою. Знайшовся, певна річ, третій. Травник, це він так себе величав, знав усі входи й виходи. За його словами, він лікував пристріт, рак і безпліддя. Від нього пахло таранею і травами. Позаяк на безпліддя куми не страждали, а від решти порятує тільки смерть, то й вирішили за це випити.
Довідавшись про мету приїзду нових знайомих і про костюм кольору какао з молоком за 380 гривень, травник скривився:
– Дурять. Кругом дурять. Такий точно, як ви кажете, Пьотр... Як вас?..
– Полікарпович...
– ...Пьотр Палікарпавіч, я бачив отут, за мостом.
– На Благбазі?
– За двісті вісімдесят!
– Та ви шо!
– Хрест святий...
– Так, може, той... іще по одній? Воно ж, економія...
– За вас, за...
– За «два П»!
– Отож...
– «Кадá б іміл...» – затягнув було Пилип, але Петро погладив його по лисині, поцілував у щоку і приклав палець до губ.
– Завтра, завтра заспіваєш. Ідемо туди, де...
– Двісті вісімдесят, – різко видихнув травник, і всі втрьох утягли голови в плечі. За скляними дверима промайнув міліцейський кашкет. І зник...
За мостом – дитячі коляски будь-яких кольорів і моделей.
– Колись були цвєта кумача й сині, – зауважив травник.
– Морякові – синю...
– А дівці – красну. Шоб була... – Пилип ізбоку.
– Оце тут, – дожовуючи тараню, перебив травник.
Смикнули двері, не глянувши вгору, де красувалася таблиця: «Дешевий товар із Європи». Товар пахнув чи то дустом, чи то креозотом. Зім’яті піджаки на тремпелях і штани при них... Отакої!
– Та шоб я, недоноски… – почав було Петро.
– Нікадá! – підтримав його Пилип.
– На Сумську!

З-за рогу долинали звуки вальсу.
– «На сопках Манчжурії» – буркнув Петро.
– Дванадцять на двадцять три, «Житомир», – приклавши руку до вуха, Пилип.
– Двадцять п’ять на двадцять п’ять, тулочка! – заперечив травник і викинув рештки тарані в урну, але все ще за інерцію плямкав.
Петро промовчав. Мороз пройшов йому поза спиною – баян, «Weltmeister», німецький!.. Два регістри, перламутровий. На весіллі в Пилипа на такому він грав. А Наталка дивилася на нього й витирала з усмішки сльозу. Баян був позичений...
Інвалід Афгану вмів усе: «Яблучко» з виходом, «Танець із шаблями», вальс із фільму «Кубанські козаки»... Показував, як легко ходять міхи, – і дитині під силу впоратись.
– Ось на, ось попробуй…
– Та ми не… Ми просто так... – це Пилип смикає за полу Петра. Наталка ж… Той… Куме…
– Беру! – несподівано твердо й тверезо вимовив Петро.
Травник перестав плямкати і стояв із роззявленим ротом, а Пилип усе смикав кума за полу, не знаходячи слів чи то на палкий захист цього шаленого рішення, чи то на категоричне заперечення.

По дорозі мовчали, в електричці. В напівпорожньому вагоні було якось незвично просторо. Як у церкві в будень. Грошей лишилося двом хіба що на автобусик із вокзалу додому.
Електричка стишила хід, зашипіли гальма. У захмарений день із дверей вагона, тримаючись один за одного, «два П», несли поперед себе важкий потертий футляр. За посадкою під переддощовим уже небом бовванів автобус. А коло нього жіноча постать, Наталчина. Блиснуло через усе небо, гримнуло. Раз, удруге.
Раптом звідкілясь із поля налетів вітер і, здіймаючи куряву аж до хмар, прокотив її між ними й автобусом. Спинилися мов укопані.
А постать жіноча так і не зрушила з місця.

17.05.2006. Харків


 
Наші Друзі: Новини Львова