Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Базаряни

Переглядів: 4403
Додано: 21.01.2011 Додав: Студент1  текстів: 725
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Студент1 Джерело: Збірка прози
<
1
>
БАЗАРЯНИ


Авто шурхотіло шинами, подеколи підстрибуючи та погойдуючись, наближало до кордону. Незвичне слово якесь у цих краях донедавна. Все, було, границя, границя. А тепер, бач, кордон…
Минаючи прожектори та митницькі будки, заїхали в тінь. Поміж холодними променями викотилися на польовицю за інерцією. По-пластунськи, чи що. Як до сусідського саду в дитинстві.
Село бовваніло у вранішніх сутінках. Прокидалося непоспіхом, встигало на електрички, поверталося з нічної зміни, цілувалося похапцем, відчуваючи несталість, незавершеність, неостаточність свого існування.
Авто хилиталося поміж кукурудзами невибраними, полями ще чи вже незораними. Назустріч мисливець із двостволкою. Ув очах невпевненість, незахищеність, одинокість нехазяйська. Довго стовбичив, наче не наважуючись кроку ступити, ногу поміняти. І лише поволі повертав голову вслід гуркотінню автомобільного двигуна.
Бігалося тут, ходилося, до ставка тягло. Тепер – повз усе. Якомога швидше, непомітніше. Бо – кордон…

На базарі не було тільки їх. Щоправда, місце сяке-таке відшукалося. Будянський посуд, що для всього колективу отриманий на зарплату й мав бути реалізований, поблискував проти тьмяних ліхтарів, не ховаючись уже нікуди. Ногами притупувалося від холоду за звичкою чи для впевненості. Торби, пакунки, чували, візки – торгувальників прибувало. Не роззираючись, уперед, скоріше зайняти клаптик мерзлої землі, зручніший, вигідніший, прибутковіший.
Купувальники поволі заповнювали простір між ящиками, лавами, столами, роблячи це з якимось показним скепсисом чи навіть презирством до всього оточення, мовляв, радійте, вдячні будьте – ми є. І рухалися, мов у зоопарку повз клітки з давно відомими звірами, лише подеколи вибираючи із загалу щось незвичайне за кольором, формою, призначенням.
Тарілки із снігурами після чашок полетіли швидко, а полумиски глибоченькі побрязкували під поглядами молодиць і нікуди не хотіли діватися…

В ноги льодовиком дихало звідкись із полюсу. Вгорі літачок на вістрі білої пасмуги блиснув цвяшком. Авжеж, тепло в ньому. Класи. Як у школі, чи що. Стюардеса візка попихає, а понад ним бюстика несе, розхлюпати боїться.
– Коньячку візьміть…
Пляшка з білим лелекою відкоркована. Оранж у бокалах, обгортки на цукерках ялинково поблискують. Пахне заморським чимось, розкішним, недозволеним. Аж руку за спину заховав, як у дитинстві. Це не про нас, мовляв. Хай тим, кому по кишені. А ми вже якось там собі – денатуратиком, хлібцем, картопелькою, цибулькою, морквинкою та й слава богу.
– Безкоштовно все. Коли ще нагода трапиться! – здивовано здвигнувши плечима гостренькими, погойдуючись уміло, пропливла далі, до тих…

Містовщик зашарудів, забрязкотів здачею. Сусідка пишним станом пригорнулась удавано, щоб на двох одним талоном обійтися, зекономити – дружина, мовляв, із люблячим чоловіком такі ж уже нерозлучні, що й на торг удвох:
– Плати…
Не будеш же вириватися чи пояснювати всім, що вперше бачиш її. Та й кого це турбує, що у вас, як у вас, навіщо! Базар є базар. Плати – і квит. А тоді вже пояснюй, якщо хочеш. Якщо це комусь потрібно…

У долоні мідяки вагою обізвалися. З одного боку орли двоголові. Дивно якось – і революція, і вожді, і «широка страна моя», і орли… Расєя!..
– А почом ваші… еті?..
– Та це ж полумиски. Для холодчику, для борщику… Дешево віддам.
Інша просунула, зад волочучи, а за нею чоловічок меткенький, торбами обвішаний, – «із хохлів», мабуть, – похекує, бо гаманець у неї ще нівроку, їм «еті» ні до чого. Пішли птичого молока шукати.

Ніг не чути вже зовсім, ніби їх і не було. Туп-туп обома то об землю, то одна об одну. Як тоді, коли малими посипати бігали. І кликано їх було завчасно, бо справжніх посипальників на пальцях перелічити можна було. Інші – то жужелиці в кишені наберуть, то «сєю, вєю, посіваю» та й усе. Їх і баба-будошниця запрошувала, що на переїзді, і дід Юда чекав. Бородою сивою стріпував, ніби згадуючи, як мало життя не позбувся колись через свою зовнішність. Вели вже в розхід пускати, та бомбити якісь почали: чи ті, чи ці – бог їм суддя. А дід Юда – живий. І гостинцями обдаровує, і наступного року запрошує приходити... І пряник «баринею» або «конем» – пахучий, аж їсти жалко.

Додому повертались у надвечір’ї. Вийшли з машини. Туп-туп. Чи й не відійшли ноги, чи вже знову померзли, кукурудза шелестить, качани неламані звисають до снігу. Мішок знайшовся в багажнику. Дивно було б, якби не знайшовся. Кролики в гаражі теж гупають, наче ніг не нагріють, їсти хочуть. Обчухрав качана – зерно лущиться важко – мабуть, тому що крадене. Одну жменю до кишені висипав, з другою – хоч і руками гупай. Зима не визнає ні границь, ні кордонів. То далі – вже качанами в мішок…

На митниці до кукурудзи були байдужі. Все допитувалися, скільки каністр бензину везуть, але перевірити полінувалися. Ногами притупували, на Місяця поглядали, що виблискував на мороз, наче холодцю наївся. А в багажнику авта тарілки непродані побрязкували. І пориналося в сон в’язкий, із якого, здавалось, і повернення не буде. Та трамваї дзеленчали у самісінькі вуха, і сніг рипів під чобітьми й під валянками підшитими. А ще – під бурками у стоптаних калошах.
Із ліфта тіло видобувалося довго, мов із вертикальної завузької труни. І в куток, де малося бути образам, жменю сипонувши трофейних злаків, зойкнулося: «Роди, боже, жито-пшеницю та всяку пашницю!»
Аж мідяки брязнули, покотилися, блиснули. Орлами двоголовими.

1995, Бєлгород – 1996. Харків


 
Наші Друзі: Новини Львова