Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 20 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Історична

La gumătatea drumului (На півдорозі)

Переглядів: 5120
Додано: 21.01.2011 Додав: Студент1  текстів: 725
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Студент1 Джерело: Збірка прози
<
1
>
LA GUMĂTATEA DRUMULUI* < * На півдорозі (рум.) >


Піцундська сосна з довгою м’якою хвоєю пахне відчайдушно за вікном. Гіркий мигдаль, коли його розкусиш чи радше розіб’єш каменем, заповнює своїм диким ароматом усю кімнату, весь будинок, проникає в збентежену душу й лишається там надовго, а то й назавше.
Абхазький санаторій, чи профілакторій, чи Будинок творчості, що одне й те ж, по суті нагадує резервацію, де щось народжується, або мусить побачити світ, або ні в якому разі про це ніхто не має навіть здогадуватися…

Кремезний красень, колишній танцівник і нинішній мистецтвознавець, вельми досвідчений жінкознавець і ще більше літературний критик опікується про людське око мініатюрною молодою молдаванкою зі слов’янськими рисами обличчя під коротеньким золотавим чубчиком… Вона щойно зі столиці, щойно з-під уваги московських дбайливців. Авжеж на собі відчувши належним чином постулат про те, що «златоґлавая» сльозам не вірить і «за всьо надо платіть». Колишній танцівник докладає певних зусиль, аби нейтралізувати агресивний вплив минулого на свіже слово нової молдавської прози. Але щось там у них не виходить чи виходить занадто вже, бо він усе чомусь прагне одвихнутись од неї вкотре, а може, й назавжди. Мисливський характер не дозволяє йому довго зосереджуватися на впольованій дичині, коли на мушці з’являються нові об’єкти, варті майстерної влучності й енергійного досвіду.

Вона ж, молдаванка, не хоче, щоб хтось обирав незалежно від її бажання, для отримання від цього для себе щось… Хай би вже й так, але вже після її згоди або негласного дозволу, та ще аби попоходив, попоупадав, а вона щоб знала: це її бажання насамперед, а от він угадав його – й має сумлінно заслужено винагороду…
Прагнеться самій порушити хід подій. Але треба, щоб хтось сторонній, хай і спостерігач, який так несподівано до неї звернувся її рідною мовою, це неодмінно засвідчив. Може, й допоміг би цим у визволенні, принагідно продемонструвавши свідому свою підтримку та й, власне, поділивши відповідальність за вчинене порушення чи непослушенство…
На очах у всіх вона відверто виловлювала з його обличчя усмішку, мов погожого дня із озера, зарослого лататтям, відображення сонця… А він, авжеж спостерігач, називав її по-своєму бджілкою, бо танцівник не знав жодного слова мови молодого класика нової прози нащадків славетного господаря Стефана Чел Маре.

За чверть години почнеться останній місяць осені. Півгодини тому подзвонила. Спостерігач, як і чекав. Запитала, чому не прийшов на каву, бо її супутнику не завадило б виграти ще одну партію в шашки.
– Somn uşor!..
– Noapte bunǎ…
– La revedere…
Загальні молдавські чи то пак румунські слова з тривіальним побажанням добрих снів, доброї ночі з надією на зустріч або побачення.
Сидить спостерігач проти червоного телефону. Знає, що дурниця, та чомусь очікує дзвінка. Не мисливець же – дивина, та й годі! Так, як уранці, коли прийшов автобус із Гагри, куди втікала від насилу виловленої усмішки до своїх друзів, й зупинився біля воріт. А вийшла тільки одна пасажирка. В синьому. Вона не встигла підняти трубку, коли він телефонував. Коли ж набрала його номер, їй ніхто не відповів…
Перед вечерею сиділи втрьох. Пахло кавою. Розмова не клеїлася. Хтось був зайвим. Нікому не хотілося цього помічати, але всім було зрозуміло. Потому було антраша колишнього танцівника на алеї та в коридорі на шляху до їдальні, – прощальне, чи що? – а після вечері втомлені очі чоловіка, який уже просто хотів спокою. Чиясь режисура, щось моделюється, хтось у статистах. Як усе це смішно, збоку особливо!..

І зовсім не смішно, коли до тебе опівночі шкребуться в двері, нічого не запитуючи, нічого не вимагаючи, і дрижать, якщо не від холоду самотності, то вже напевно від страху розлуки, хтозна чи й вірячи у швидке загоєння ран душевних, але все-таки покладаючись на вихованість, а може, й на інтелігентність чоловіка, який хоч і співчуває, та йому перебили сон… Але в сумному погляді відверто бринить відчайдушний натяк на відшкодування порушеного спокою солодким неспокоєм, а за вдалим збігом обставин, і чимось значущішим…
І потім засинають обоє, щільно притиснувшись одне до одного, з тривогою вчуваючи крізь давно вже осінній морок пружні удари штормової хвилі в парапет, значно рідші за частотою, ніж унісон двох збентежених таким близьким сусідством сердець, іще по-дитячому наївних…
І ніч переходить у день, а здивованості нічної гості немає меж. Яка безтактність – отак поводитися з молодою жінкою, що ладна когось ощасливити цілком безвідплатно, кваліфікуючи свій жест мало не кроком королеви краси назустріч потворному жебракові, коли б не ця клята застуда після відчайдушного штормового купання в морі перед сяючими вікнами колишнього танцівника. Назбирано спостерігачем по номерах його знайомих спиртного: і коньяк, і самогон, і горілка з перцем – щоправда, назбиралося ледве по «марусин поясок» у великому гранчакові, та задля поліпшення здоров’я вона вже послухається свого нового на диво не прагматичного, на відміну від інших, опікуна, не опиратиметься його рукам, які закутують її, не спокусившись на жіночі принади, в усю наявну одежу, аби з потом вийшла недуга… А сам він умощується коло неї, вкриваючись однією спільною ковдрою, щоб знову приколисати її, як маленьку… Й нічого не пояснює, й не виправдовується, й не вибачається…
– …а juca… dupǎ cum ţi se cîntǎ* < *…танцювати… під чиюсь дудку (рум.) >, – нерозбірливо бурмоче вона й міцніше тулиться до нього, як мала дитина.
– Відтанцювала вже, тепер спи, – доброзичливо відповідає він по-своєму, знаючи, що вона відповіді не чує, бо вже спить. Аби вже наступного дня реготати щиро з першого його виграшу в першому ж сеансі гри в деберц із її знаним та авторитетним у рідному краї земляком.

Після позавчорашнього шторму узбережжя вкрито винесеним хвилями з моря всяким непотребом: шматком парусини, кількома знівеченими стовбурами сосон, дошкою з якимись напівстертими латинськими літерами, лисими покришками з автомобіля… Все це під рвучким іще вітром швидко висихає. Молдаванка, погоджуючись із новим незвичним статусом, відколює столовим ножем, украденим із їдальні, тріски від викинутого на берег соснового стовбура і тихенько наспівує. Вона звикає до ролі дбайливої хазяєчки, сіренької мишки, знаючи, що новий опікун її вже точно не скривдить, а яким боком повернеться її планида, знає тільки бог. Вона щось розповідає чи ножеві, чи тріскам, чи слабенькому вогникові, що вже наполегливо намагається прорізати ранні сутінки. Він чує тільки:
– …gros la piele… * < * товстошкірий (рум.) > – це вона про нього, мабуть.
Він мовчки простеляє стару ковдру, що до шторму слугувала підстилкою на ще пляжному березі. Вона, продовжуючи відколювати тріски, сідає спиною до нього, але не відсовується. Продовжує співати. Він чує, що це – дойна, молдавська пісня… Вона діє на нього, як плач за дитинством людства, ще наївним, іще довірливим, іще відвертим… І не прагматичним. А може, навпаки… Краплі долітають од прибою. Від них солоно на губах обом.
Він обіймає співачку за плечі, довго мовчить і вже далеко за північ шепоче їй у саме вухо: «…pe la cîntatul cocoşilor…» * < * «…з першими півнями…» (рум.) > – і додає, звертаючись чи до вогнища чи до хвиль, які обдають холодом, чи до самого себе: «…закінчиться…» Вона не знає, що він має на увазі, чи дойна, чи дитинство, та в нього в кишені квиток на вранішній автобус…

У шафі колишнього спостерігача стояли вже її книжки про гру з тінню, про дівчинку біля дзеркала, авжеж у московських перекладах, коли доля привела його до Молдови, тепер уже суціль із неоновою латиною, тепер уже без особливої надії на коридори та кабінети колишньої столиці, зашпори в усеньких пальцях од чиєї уваги на собі з надлишком пізнало Придністров’я.
Три літра вина, придбані в Орхеї, донесені до краєзнавчого музею та випиті колективно на честь перших за півроку відвідувачів. А воно й зрозуміло: стрілянина, автобуси не ходять, зарплата із запізненням. Подаровані уламки кераміки тисячолітньої давності на впевненість: не все те золото, що блищить. А по-сусідськи жити часом краще, ніж колись по-братерськи…

У Кодрах вогнище виривало з темряви її зелене вбрання, хоча ще був березень. І було тепло біля вогнища. Й потім, коли перед тим, як зсунуто докупи два ліжка, щоб не перегукуватися в порожній кімнаті, колишній переможений у сеансі гри деберц на запитання молдаванки «де мені спати?» багатозначно відповів, перекручуючи загальнодоступною мовою усталену фразеологію: «Спі, ґдє тєбя положено…», і вони всі гуртом незграбно, але щиро співали старовинний румунський романс, назва якого, виявляється, означає «Під тінню старого дуба».
А вже на тих зсунутих докупи ліжках він усміхнено повідомив їй, що, за настійливими настановами медиків, йому «протипоказані пружні жіночі опуклості». Вона мала всі підстави цьому не вірити, відчуваючи його так близько, що ці настанови навіть смішно було, на її думку, використовувати як матеріал для його невдалого гумору… «La gumǎtatea drumului…» – і продовжила без найменшого акценту: «…спинилися ми з тобою». Він тільки міцніше обійняв її… Запам’ятовуючи назавжди, що тіло покинутої колишнім танцівником і порятованої ним від недуги й досі запаморочливо пахне розкушеним зерням гіркого мигдалю…
Уві сні він укутував її всією одежею, затуляючи собою від хвиль, а славетний господар Молдови Стефан Чел Маре дорікав йому за надмірну увагу до чиєїсь московської коханки, потім вони разом, утрьох, співали дойну, бо улюбленого їхнього румунського романсу в часи господаря ще не було написано, а Фет-Фрумос і Ляна Косинзяна, герої молдовських казок, узявшись за руки, кружляли навколо крихітного піцундського вогнища.
Прокинувшись, він побачив поруч застелене ліжко і квіти, подаровані їй у Кодрах. Вона пішла назад, залишивши на аркуші із записника образливу фразу: «О schimonositurǎ de om»* < * «Потворна людина, збоченець» >, не витримавши нестерпної зупинки на півдорозі…

А вітер із моря розвівав як прапор полотняний рушник, вишитий зеленими нитками та надісланий нею ще до цього, але вже на прощання. Чи бджілкою, як тоді, чи джмелихою потому, чи, не дай боже, осою… А він знав і до сну, і до зустрічі в Кодрах, і до тих опівнічних одвідин: не все треба брати, що стало дорогим тобі, що вже по-справжньому любиш… Відпусти його, не прив’язуй до себе осоружними ланцюгами власності чи непосильного обов’язку. Й тоді на нього можна буде безстрашно дивитись, як на вогонь або на хвилі моря. Й воно довше житиме. А з ним житимеш і ти. Чогось не вчинивши, чогось не доказавши, чогось так і не пізнавши найпотаємнішого. Тішачись із цього, а не жалкуючи про це. Не спинившись, а перебуваючи завжди на півдорозі, бо дійшовши до чогось остаточно, треба повертати назад, а це страшно, це нестерпно.

Навіть довідавшись, що невдовзі несподівано для всіх вона, колишня бджілка, стала респектабельною молодою дружиною колишнього французького посла в Молдові та переїхала до Парижа, колишній спостерігач еротичної гри двох колишніх вельми досвідчених партнерів зрідка діставав із подарованих нею книжок у московському перекладі пожовклі вже листи, написані йому після того вечора, коли він, сидячи у виключно молдовському товаристві в день її народження та вловлюючи десяту частину сказаного запальними мовцями, почувався цілковитим дурнем навіть після виголошеного ним румунського тосту на її честь, але п’янів разом із усіма, співав разом із усіма, сміявся сам із себе...
Він укотре роздивлявся ці хвостики внизу та гачечки вгорі латинських літер, навіть не намагаючись перекласти написане, і з-під його пальців, вологих од хвилювання чи від бризок із моря, тихо звучала дойна як світлий плач за дитинством людства.

22.10.1988, Піцунда – 6.01.2008. Харків


 
Наші Друзі: Новини Львова