Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 20 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Земля світлячків

Переглядів: 48731
Додано: 21.05.2008 Додав: zaffo  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сканував: hata
Мармусія кинула лопату на плече, в один змиг опинилася коло брата. Чублик теж взяв грабарку, як ратище, і виріс на стежці третім.
Сиз тільки розвів руками: що з вами робити, га?
Осміхнувся, потискав за плечі доброго й славного Чублика, а Мармусії сказав:
- Ми підемо вдвох, з Чубликом. У нього дуже щасливі ноги в дорозі. А тебе прошу - стережи музей. Вони, оті печерні, страх бояться твого весла. Збережи, послухай мене, Мармусіє, наші світлячки! Без них, - Сиз одвернувся, ніби добираючи слова, і стиха додав: - Без них і життя мені вгасне, ти знаєш. . .
Весь гурт залишився над озером докінчувати кручу, а двоє пішли, пошурхотіли стежкою, перебралися через луг, де, ніби чорна вода, стояла темрява пізньої ночі, і вглибилися в ліс.
Ніколи, здається, не було так похмуро в лісі, як зараз. Хвоя, хмарне небо, гущина. Тільки зіркі очі стовусів могли в цій непроглядній пітьмі знаходити зарубки на деревах й вибирати дорогу. Чублик тихо ступав за Сизом і озирався: вітру не було, душно й вогко під густою кроною, проте ліс не мовчав. То щось трісне, то прошелестить в листі, а то раптом десь за спиною, на їхніх слідах. . .
- О, чуєте? Хтось наче йде за нами назирці!
- Може, то страшили?
Сиз став, показав Чубликові пальцем:
- Т- с- с!. .
От воно. . . десь позаду. Ніби крався за ними якийсь обережний нічний звір.
Вони йшли далі, а ті шелестіння й звуки настирливо супроводжували їх. В якусь мить Сизові здалося: війнуло, донесло із темряви знайомим ароматом. Тонко-тонко запахло ранньою фіалкою. Так могли пахнути лише улюблені духи Мармусії, але цур - Мармусія вже, видно, повернулася додому і стерегла його скарб.
Йшли знайомими стежками, через вигорілий ліс, через місток-колоду на Кабанячій річці, через заболочену низовину. І скрадливий тріск супроводжував їх, одного разу навіть почулося за деревами глухувате прикашлювання. Хто крався за ними? Може, притаєний вивідник печерних? Та скоро Сиз і Чублик забули про ті звуки. Чим далі пробиралися вони на річку, тим сильніше вибубнювало і вигримувало десь там біля скель.
Сиз обережніше, тихіше прокрадався густим чагарем. Залягли вони перед широкою галявиною і зовсім близько побачили щось приголомшливе.
Із печер виходили полчиська в шкурах-накидках. Попереду грізно ступав сам Магава Перший в чорному шоломі й кольчузі. За ним вели вороного коня. . . Та ні, коня не вели! То привиділось в темряві. Два списоносці несли над Магавою конячу голову, а маленький дідище-маг ніс чорну мітлу, вимахував нею, як довгим хвостом або гривою. За сокрушителем виходили з печер полки, одні в подобі воїнів-списоносців, інші в подобі кулачних бійців, з великими каменюками, шестоперами в руках.
Полчиська розверталися, стали півмісяцем на галявині. . . Магава в оточенні мага і двох списоносців, які несли над ним конячу голову, грізно оглянув полки і виступив насередину. Загриміли шкури буйволів, натягнуті на тугі обручі. Сокрушитель гір виголосив коротку промову. Він сказав, що два стражники порушили закон печер: заснули на посту й випустили на волю одного, а потім другого бранця-ворога. За це вони будуть покарані на смерть - чорним вогнем. Pax, pax!
Знов загриміли шкури буйволів, на галявину виштурхали двох нещасних. Сиз їх одразу впізнав: це були ті стражники, які стерегли його в печерах, - Красило й Дриґайло. Бідолахи навіть не опиралися, бо перед тим їм добре підсмалили п'яти. Ось два воїни-здоровила каменем забили в землю кілки, прив'язали до них болотного і печерного. Двоє нещасних стояли приречено, звісивши голову. Магава натягнув свій лук.
- Диви, що він робить? Я свисну, - прошепотів Чублик. Та першою свиснула в повітрі одна, за нею друга стріла. Зблиснув серед ночі чорний вогонь, полум'я глухим гулом пронизало обоє тіл. Ні Сиз, ні Чублик не встигли й отямитися, як замість болотного й печерного на галявині стояли вже два обгорілі чорні стовпи.
- Мій вогонь залишає скам'янілу подобу і виїдає всенутро, - холодно й злісно вимовив Магава, пронизуючи хижим поглядом своє воїнство. - А тепер ми рушимо наліс. Я спалю його дотла, спалю мох і землю, випущу камінь з глибин, і завтра тут, на рівному, не будь я сокрушителем, стоятимуть гори з печерами. Та зараз ми рушимо далі, на Довгі озера, чорним вогнем я змету всі корчі стовусів.
Полки розвернулись і важким кроком пройшли галявиною, майже перед самим носом Чублика й Сиза, які лежали в кущах завмерши. Бойовими лавами воїнство рушило вниз до річки; чорна тьма, хмари низько пливли над ними. І от почулося: бух! гу- гу!. . Тріск і скрип гілок. . . Печерні палили на своєму шляху перші дерева. Ще проходили перед Сизом останні ватаги печерних, а він заворушився неспокійно, забідкався: ну як їх затримати? Кого послати в селище до Вертутія?
- Я піду! - почувся за їхніми спинами жіночий голос. Сизі Чублик лежали, ніби прип'яті до землі. Не вірили - Мармусія! Як, звідки вона взялась? Аби впала з неба, і то менше здивувалися б вони!
Мармусія вийшла з темряви, відразливо поморщилась:
- Фу, фу! Яким духом вони вас обкурили! - витягла носову хусточку і помахала перед собою, як легеньким - віялом.
Тільки тепер Чублик втямив, хто прокрадався за ними лісом, від кого так тонко-тонко пахло духами. Сиз і здивувався цій несподіваній з'яві, і зрадів.
- Мармусіє, біда ти моя, вертайся хутчіше лісом, лети як птах - прямими стежками, передай одразу Вертутію - хай готує вогні, а ми виведемо Магаву на кручу.
Нечутно Мармусія зникла в темряві. А низом, понад річкою, гули й тріщали дерева - печерні проламували собі дорогу. Там, де вони проходили, вигорав мох, з- під землі справді виступали сухі й потріскані скелі.
Чублик і Сиз кралися збоку, серед чорного каміння, і одна думка непокоїла Сиза: чи встигне Мармусія?

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Таємничі приготування стовусів і тривусів.
Гул і чорні блискавки котяться до озера.
Де Чублик?

З темряви один за одним виходили стовуси. Вони стиха перемовлялися.
- Тут, - казав глухо Вертутій. - Кхе!
Старі й малі підходили і в бочку, над якою стояв нахмурений Вертутій, вмочали віхтики, клоччя, ганчір'я, настромлене на стругані палички. Від бочки сильно пахло нагрітою смолою, і Вертутій покваплював тих, що підходили, коротко кидав їм:
- Отам залягайте, в ровах. З двох боків луговини. . . А Мармусія кожному вручала вогник-світлячок, і стовуси обережно несли їх в долонях; видно було, як ті вогники легенько, немов жаринки, зблискували серед темряви. Стовуси й тривуси виринали і виринали з ночі, втоплювали свої віхтики в смолу, ховали в долонях світлячки, а в лісі робилося щось моторошне.
Тріщали й гули дерева, раз по раз зблискували чорні блискавки, якась дика сила продиралася крізь пущу, все знищувала на своєму шляху. Полки печерних були вже близько, вони виходили до озера, і Мармусія кидалась від гурту до гурту, всім втлумачувала, де залягти, де притаїтися, що робити з вогниками- жаринками, морщила носа й казала: «Фу, фу, як несе з лісу!»
Вона підійшла останньою до бочки, вмочила весло, на кінці якого висіла прив'язана довга конопляна куделя, і знов зникла в темряві.
Вертутій покотив бочку на той бік луговини, поставив коло неї варту - професора Варсаву з двома луцаристами. - Спокійно, спокійно лежіть, - вмовляла Мармусія. - Ми їх добре пригостимо.
Та хіба всидиш спокійно у засідці, коли на тебе, на твоє живе й тепле тіло котилося щось дике й нещадне! Ревисько, войовничі вигуки вже пробивали останню стіну лісу і гулом вивалювалися на широкий луг. І от стовуси й тривуси, які залягли з двох боків низовини- галявини, побачили неймовірну картину.
Летіло полчисько, а попереду бігли розхристані Сиз і Чублик. За ними двома, юнаком і вусатим, гнався величезний гурт, Магава з усім своїм почтом, з лучником і списоносцями. Ґвалт, хижий захват, Магава грізно покрикував:
- Живими! Живими! Живими ловіть їх! І печерні вояки, щоб збити, видно, Сиза й Чублика з ніг, кидали услід їм каміння й дровеняки. Як загнані тарпани, Сиз і Чублик уже цілу годину металися по лісу, відтягували, заводили в хащі полчиська печерних, щоб тільки Мармусія встигла, щоб тільки приготували тут вогні. Тепер печерна армія валила за ними лугом, мчала просто на кручу.
Сиз біг скривавлений, йому поранили плече. Чублик задихався, гнав навздогад, не бачив перед собою дороги.
За ним, піднявши над головою здоровенну колоду, по п'ятах біг волохатий воїн-страшило й кричав: «Pax! Pax!»
Стогін, вигук жаху прокотився з рову серед принишклих стовусів і тривусів. Аби воля, всі кинулися б рятувати Чублика, а бідолаха промчав перед ними, обливаючись потом.
Та, мабуть, саме так задумав Сиз: він одірвав Магаву від решти війська, він заманював його до озера, на кручу. І сокрушитель, до нестями захоплений погонею, рвався вперед зі своїми поплічниками, коняча голова вигопкувала перед ним, а маленький чорноволосий дідисько-маг котився у них під ногами, підстрибував, як старий моховий пень.
Із шумом і ґвалтом проскочили вони рів, де залягли стовуси й тривуси. На Мармусію повіяло нечесаною шерстю, крутим печерним запахом.
І тоді в темряві прокричала сова. Встала Мармусія і гукнула:
- Запалюйте вогні! Відсікайте їх від полчиськ!
Серед ночі спалахнули раптом десятки, сотні яскравих вогнів. Спалахнули з обох боків лугу. З квачами, віхтями, з куделями, вмоченими в смолу, з факелами, які горіли і розсипали додолу багряні іскри, кинулись стовуси й тривуси напереріз, назустріч один одному. Звідси вела громаду Мармусія, а з того боку Вертутій.
Ні, довго ще не забудуть стовуси крику і ґвалту тієї ночі!
Магава з верховодами вихором промчали до кручі. І от за спиною у нього, відсікаючи армію, вихопилися з темряви живі, гарячі, білі вогні, яких найбільше жахаються печерні. Дві довгі низки вогнів замкнулися позаду. То стовуси й тривуси з відчайдушним, тріумфуючим криком злилися докупи, збіглись, вогняним півколом оточили печерних, притисли їх до озера.
Великий безсмертний Магава, сокрушитель гір, затупцював на місці. Він тепер задкував, він вилуплював очі; мабуть, не в силі був збагнути: де, звідки взялась ця облога, ця навала вогню? Всі верховоди його відступали, відходили до кручі, а найхоробріші не здавалися - кидали списами й стрілами в лаву тих вогнів, що наближалися до них. Тісною, стовпленою купою печерні й Магава відступали, відступали до самого краю, ось вони за кущами, ось у повітрі їхні ноги, і раптом - зривисько!
Чути було, як з диким вереском і ґвалтом Магава і всі верховоди полетіли з кручі в темну яму, в живу й бездонну глибінь озера. Чути було, як вони глухо сплескували, кричали і тут же тонули, захлинаючись, бо жива й чиста вода приймала їх, печерних грабіжників, мов звалисько каміння, - й одразу тягла їх на дно. Якби хто вмів розуміти хлюпіт і зітхання хвилі, яка билася в берег, то почув би: «Зла сила випустила вас з- під землі, кам'яні приблуди, то й ідіть собі в темну прірву», їх вже затягувало мулом. А нагорі вирувало страшне побоїще. Відтиснуті полки не зупинилися. Вони рвалися крізь облогу вогню, вони ще сподівалися врятувати свого сокрушителя.
Стріли й списи хмарою летіли на стовусів. Мармусія гукала своїм: «Квачами, квачами відлякуйте їх!» - і сама носилася з веслом, на якому горів конопляний віхоть.
А тим часом професор Варсава запалив бочку з смолою, і два лунаристи легенько штовхнули її з пагорка. Бочка покотилася, застрибала, полетіла просто в гущу печерних, неслась за нею заграва іскор та вогню. «Pax! Pax!» - з ґвалтом розбігалося військо; виск, паніка, обсмалені воїни кинулися в усі боки навтікача.
Вертутій з Мармусією переймали їх, відганяли од лісу. Бігав тут і Хвороща, він теж войовничо вигукував і тикав під ніс волохатим свого квача з гудини. Отямившись, допомагав громаді і Сиз; йому дали смолоскипа на довгій жердині, і він, як і всі, махав жарким вогнем, з якого капала смола, відлякував печерних, гнав їх під три шуми, туди, в хащі лісу.
- А де Чублик? - зупинився Сиз.
У метушні, в гуках побоїща він загубив його.
- Де Чублик? Ви не бачили Чублика? Де він? - понеслося лугом, в рядах стовусів і тривусів.
Всі оглядалися, шукали очима, з більшою і більшою тривогою перепитували один одного. А Чублика не було.
. . . У ту загрозливу мить, коли гнався за ним здоровило з важкою дровенякою в руках, Чублик добіг до кручі і над самим зривиськом, над краєм, шмигнув одразу вбік. Впав у канаву. Чув, як з усього розгону полетів і хряснувся у воду той страховид з дровенякою. А Чублик лежав і ніяк не міг віддихатися, втихомирити своє серце, яке шалено калатало в грудях. Може, саме тому, що він не метнувся відразу в купу, в з'юрмлене побоїсько, він побачив те, чого ніхто спочатку не загледів.
Поки стовуси билися на лугу, великий гурт печерних, а з ними болотні найманці, потай, по-злодійському кинулися в темряву, до стовусівських жител. Ось вони, на скаку натягуючи луки, пустили стріли з отим чорним вогнем - і спалахнули крайні корчі в поселенні. Горів над озером трухлявенький корч діда Лапоні, горіли берези й лави перед школою-лунарієм, горіли човни-довбанки. . .
- Що ж ви робите? Ану геть від наших корчів! Геть від школи! - закричав услід їм Чублик і сам, без нікого побіг переймати розбишак.
Йому страшно було уявити, що ці потвори влітають, вриваються в підземну школу, в Лунарний зал, де все для Чублика було найсвятіше і найдорожче: і озеро, і зелений дідище-горіх, і місток на острів, і світлячки-ліхтарики, і голос мудрого Варсави, голос, який звучав, линув, як здавалося Чубликові, із самих склепінь підземелля. . . Чублик сказав: «Не пущу їх!»
Та хоч би взяв жмутик вогню, який рятує стовусів од печерних, а то нічого не взяв, біг з голими руками, тільки підхватив на дорозі дубовий кілок і з тим кілком, відчайдушно розхристаний, влетів в юрбу печерних і загамселив їх дрюком по спинах, по головах, по ведмежих п'ятах. Печерні відсахнулися, а потім вилупили очі: один! Без вогню! Сам лізе в лапи!
- Pax! Pax! - галаснуло з другого боку. - Pax! Pax! - галаснуло з другого.
Дружно, з гиком і сопінням, страшили навалились на Чублика, а він виривався, молотив їх кілком, бив ногами. Та що він міг зробити один проти дикої юрми, проти печерників, які відчули запах тіла і всі, купою, один поверх одного навалились на нього!
Жаль, не було вже зозулі, не було рятівниці. Вона б полетіла до Сиза, до Вертутія, вона б наполоханою тінню своєю промовила їм: «Визволяйте Чублика! Біда, нещастя спостигли його!» . . . Від грізних полчищ не лишилося й сліду. З лугу виганяли останніх, недосмалених приблуд. Вже гасли смолоскипи, вже гуртами сходились стовуси й тривуси, стомлено й весело перегукуючись. Підійшов Сиз, витер спітніле чоло і раптом. . .
- Вертутію! А що то за купа товчеться? Он! Трохи нижче школи-лунарію?
- Ага, ага. Там, по-моєму, б'ються. Може, там Чублик? І звідти, від школи, почувся здавлений, хрипкий, повний туги юнацький голос:
- Ді- і- ду- у!!!
- Чублику, я зараз! Держись! Держись, Чублику! Вертутій, а за ним Сиз і ще півсотні стовусів кинулись з вогнями до школи. Вони бігли над озером, під важкими хмарами, і багряні полиски вогнів тривожно освітлювали їхні обличчя. Виринали, виринали з темряви смолоскипи, гнівом і помстою палали очі стовусів, і печерна зграя, яка громила корчі, не стала затримуваться над берегом - один перед одним дременули розбійники в чагарі, в ліс, в глуху ніч, простеляючи собі дорогу димом і тупотом.
Важко добіг Вертутій, всім серцем відчуваючи недобре. Ось тут воно було, живе звалисько. . . Спізнився! На сірому піску, переритому ногами, лежав загиблий Чублик.
Вертутій, який ніколи в житті не плакав, упав на коліна, уткнувся в груди захололого Чублика і глухо заридав. . .
Тяглась довга сумна процесія до кручі. Ніч догорала, густий смолокурний дим, який стояв на галявині, на місці недавнього побоїща, спливав за вітром в долину. Чублика несли на зв'язаних веслах. То тут, то там блукали тіні на темному лузі, хтось підбирав згублені у сутичці факели, хтось переносив непритомних і поранених на дорогу. Мармусія зібрала молодих стовусівок і тихо передала: збирайте всі, що є, смолоскипи, запалюйте їх і передавайте наперед.
Чублика супроводжували вогнями до озера.
Ось підігнали човни. В перший сіли Вертутій і Сиз, їм обережно передали тіло Чублика. Довбанка тихо, ніби сама, покинула берег. За нею попливли ще десяток, ще півсотні човнів; все далі й далі розтягувались вони в чорній імлі. І на темному прихмареному озері загойдалися, поринули в ніч дві довгі низки вогників на човнах, які з берега здавалися маленькими дупляними світлячками.
Поховали Чублика на високому пагорбі, недалеко від вцілілих млинків Вертутія.
Уже повертало на світанок, та темрява ще огортала землю, і стовуси йшли і йшли при світлі факелів, похиливши голови. За давнім звичаєм, дорослі й малі несли в шапках, в пригорщах, в подолах, у вузликах жменю-дві піску і висипали на могилу. Потроху росла, росла могила, на очах ставала невеликим курганом.
На вершечку його Вертутій поставив берестяний вітрячок, і коли всі стовуси пройшли, коли могила сама забовваніла на голому пустельному березі, вітрячок зворухнувся і затягнув сумну журавлину пісню.
Крізь хмари й туман пробивався на сході млистий світанок, стовуси й тривуси покваплювались додому, з човнів їм видно було: на всьому піщаному березі сіріє два горбочки - висока могила і чиясь важка зсутулена постать.
То сидів Вертутій, зім'явши п'ятірнею лице, і слухав, слухав сумну пісню вітрячка. Отой крик: «Ді- і- ду- у!» - і досі пронизував йому груди.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Останній, який підтверджує древню істину: все йде,
все минає, а добра кава корохоро і світлячки
залишаються на землі

Прийшли і пішли печерні, згинули, як гниле хворостиння під весняною водою. Після них залишилися тільки голі потріскані скелі на тих місцях, де були колись грибні галявини. Стовуси й тривуси знов зібралися до професора Варсави на раду: що робити, як заховати скелі, як запнути чорне каміння мохом і лісом? Професор, за своїм звичаєм, виступив у підземному лунарії з глибокомудрими словами. На очах земляків він взяв суху соснову шишку, вилущив із неї півдесятка зернят - отих плоскобоких, з червонястими хвостами-крилатками. Дмухнув на долоню - і соснові зерна штопором полетіли вниз, ніби вгвинчуючись у землю, силою буравлячи суху твердь. «Ось так треба - живим буравом!» - закінчив професор. Одне слово, стовуси й тривуси вийшли гуртом у ліс і засіяли скелі гірською сосною. Малі сосненята дуже погано приживалися на голому камінні, на стрімчаках. А поодинокі печерні розбійники, які ще блукали тоді в болотних хащах, виповзали і крадькома, на зло, виривали з корінням деревця. Війна ця тривала два літа, аж до грози, до бурхливої зливи. Хтозна, чи то сама буря, чи, може, професор Варсава так зробив з своїми учнями: від удару блискавки затряслись гори, і обвалом засипало всі виходи з печер. Від того дня диких розбійників більше не бачили в цих краях.
А ліс, озера й пуща - все жило своїм одвічним, своїм невсипущим життям.
Заходило сонце, і знов лунав над світом врочистий вечірній дзвін:
Бом,
бом,
бом!

Сторож лісу сповіщав усім стовусам і тривусам, що день закінчився і що пора їм прокидатися - їх ждуть великі й малі клопоти.
Сиз блаженно потягувався, ніжився у м'яких подушках. Він дозволив собі ще придрімнути, ну бодай одну крапелиночку. Він і не помітив, як в його кімнату, де безладно лежали товсті вчені книги, влетіла якась маленька грудочка. Влетіла, швидко промайнула під стелею і сіла на високий комод.
«К- у- ку, кук!» - і вмовкла.
Сиз розплющив сонне око. Ти диви - чудасія! На комоді сиділо - ви ніколи не здогадаєтесь що - сіреньке мале зозуленятко. Воно два рази кукнуло і стихло, на більше у нього не хватило голосу.
- Ах ти, моє голуб'я! - засміявся Сиз і потягся до люльки. - Це, видно, тобі сказала колись про мене стара й добра моя зозуля. Правда? Ну що ж, давай знайомиться: я Сиз Дванадцятий, а ти ким будеш моїй вартівниці, сином чи дочкою?
Сиз простяг руки - і на долоню йому сіло мале пташеня. Воно, мабуть, не дуже давно вилетіло із чужого гнізда: пір'ячко на ньому стирчало коротке, а коло дзьоба лежали два жовті кружечки заїдів. Весело і трохи ніби лукаво глянуло зозуленя на господаря: мовляв, а де ваші пухленькі п'яти, якими так часто хвалилася моя мати?
Сиз не був гордий. Сказав добродушно: «Кхе!» - і потяг на себе ковдру, показав малому свої чисті, свої золоті від блиску п'яти. Засміявся.
- Рости! - сказав весело. - Набирайся голосу! Як ввіб'єшся в колодочки, сріблом та росою прополощеш собі горлечко на лугах, тоді прилітай. Будеш кувати мені рівно дванадцять разів.
Зозуленя пурхнуло з долоні і полетіло у вікно, легко й непомітно, наче його й зовсім тут не було. Сиз опустив ноги з ліжка. Знав, що теплі капці, кашне, сорочку, підтяжки - все йому наготовили турботливі руки Мармусії.
Закурив і, примовляючи: «Кхе! Добрий буркун, хай би йому лихо!» - з кільцями диму в вусах потупав на вулицю. Став на ворітцях, глянув, що воно робиться в світі. І знов, як у давні добрі часи, повний місяць висів над лісом. Десь на лугах сумно й замріяно виводила пісню сто- вусівка, так тихо й лунко було на землі, і зорі, незліченні зорі, мов пучки червоної калини, дивилися з неба!
А Сизів корч? 0, тепер у Сиза був новий корч, ще кращий, ніж стояв колись. Його зладнали всією громадою. З міцного свіжого дерева, добре виструганий, він кожною дошкою світився проти місяця - отим теплим, золотим блиском, яким відливає стругана сосна й живиця. А на корчі. . . Сиз глянув і підсмикнув схвильовано вус. На корчі стояло не два, а три вітрячки. І всі нові. їх приніс Вертутій. «Один хай гомонить тобі за мене, - сказав брат Вертутій, - другий за Чублика, а третій, на зло всім нашим ворогам, хай крутиться проти вітру!»
Сиз попихкав люлькою і торкнув чубуком вітряки. Всі три вони весело завертілися: один лагідно замуркотів, як кіт на припічку, другий сухо, кленовим голосом вито- рохкував, а третій шпарив крилами проти вітру. Словом, вели свою пісню три вітрячки, ще раз нагадували всім, що в країні Довгих озер по- справжньому настала тепла літня ніч.
- Кхе! Добре пахне сосною! - сказав Сиз і понюхав: з лісу несло свіжою, чистою прохолодою, густо- густо настояною на сосновій хвої.
Дехто вже й забув, як два роки тому тягло з пущі важким димом. Було, було таке, краще не згадувати!
Стовуси, малі й дорослі, гуртами ходили в ліс, збирали грузді й опеньки. Ото, бувало, гребеться хтось хворостиною, розгортає купи листя, бо опеньки дуже люблять ховатися під сухим дубовим падолистом, аж ось - якась колода насподі, чорна, звуглена. . .
Стовуси з німим страхом відходили геть, шукали чистих галявин, та десь знов натикалися на обвуглену колоду, присипану листям.
- Ет! - сказав Сиз, відганяючи недобрі згадки; така благодать стояти під зорями, а йому спливає на пам'ять хтозна- що!
Вже ліпше згадати, як він блукав недавно за Кабанячою річкою, стомився, сів, зморений, у затінку під деревом. Витяг буркунцю, кахикнув, оглянувся. Диви, щось дуже знайома місцина! Атож! Ось тут вони залягли тоді з Чубли- ком, причаїлися, а з печер виходили полки, розверталися. . .
Сиз випалив люльку й пішов одчиняти ворітця. Потім рукавом протер мідну табличку, похукав на неї, старовинні літери ще дужче заблищали, і місяць теж задивився на промовисту об'яву:

___________________________________________________________________________
Всесвітньо відомий музей світлячків
доктора трутознавства і личинкознавства
 
Наші Друзі: Новини Львова