Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 22 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Земля світлячків

Переглядів: 48605
Додано: 21.05.2008 Додав: zaffo  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сканував: hata
- Лови їх! Десь вони тут! Чуєте? Грибоїдним духом тхне!
- І динями! - рикнув патлатий мамула.
А за корчем - вода, порятунок! Ще трохи повзком, ще трохи пролізти. . . А там з високого підмитого берега - хлюповсь у воду! Боком, незграбно вони звалилися в річку. Попадали, і обидва зникли.
Здоровили стовпились над берегом, роззявивши свої
верші.
- Де вони? Куди вони щезли? Втопились?
- Нюхайте, нюхайте воду, мамули! Шукайте їх!
Чублик знав: лісова річка вся в корчах, в гнилих сучкуватих коріннях; треба згорнутися калачиком, руки й ноги підібрати під себе - і хай течія несе, поки не зачепить за щось, а там - виплутався, хапнув повітря - і далі пллви. Якщо треба, Чублик міг взяти очеретину і притаїтись на дні, дихати через трубочку, він умів це робити. А от дядько Сиз. . .
Чублика несло під водою, як равлика, а Сиз XII зачепився за першого ж пенька на дні. Виліз до пояса з води, заборсався. І тоді знов над його головою (хтозна, звідки вона взялась) страшним криком прокричала Куа.
- Ага! Вони там! - заревли мамули. - Доганяйте! Ловіть їх!
І знов почулось: бух! бух! Волохаті лобами збивали дерева і неслись напролом понад берегом.
Сиз XII цмокнув мокру люльку, виплюнув воду, яка набралась йому в чубук, і сказав: «Пірнаю! Раз, два!» Склав на животі руки, заплющив очі і пірнув. Його понесло водою, як бочечіку, погойдувало і перекидало - то боком, то вниз головою, то догори ногами, як прийдеться. З води раз у раз виглядали або його черевики (вгору підошвами), або настовбурчені вуса, або кругла, надута пухирем сорочка.
Куа летіла над ним і пронизливо каркала, а берегом тупотіли, неслись ватагою здоровила, збиваючи на шляху дерева.
Добрий десяток їх, упрівши, кинулись на ходу до малого озерця, щоб напитись води. Та от страшна дивовижа: чистої води вони сахались, не хотіли пити. Захропли, сипонули чорної сажі у воду - і от озеро стало густим і темним, як дьоготь. Мамули і захлебтали разом цю чорну воду, утерлись лапами, а тоді бігом над річкою за двома нещасними.
Сиз ніби здогадався, що їх і в воді переслідують. Він раптом зник, не перевертався більше, притонув на дні. По воді плив тільки якийсь невеликий темний сучок, із котрого дрібненькими бульбашками виступало повітря. Ніхто з мамул і не догадався (та й темно було), що то Сиз пливе собі і дихає через люльку.
Птиця ще разів зо два пронеслась над річкою, із свистом розсікаючи повітря. Щось крикнула на волохатих потвор, і ті гуртом повернули у хащі.
А лісова річка бігла й бігла далі, ставала потроху ширшою, спокійнішою, світлішою під берегами. Ліс розступився, відкривались широкі галявини, повні місячного сяйва. Дихнули росою і нічним туманом луги, і ген вже близько - під червоним місяцем - заблищало перше озеро, Нижнє.
. . . Між осокою, на піщаній відмілині, сидів у човні старий глухенький стовус Лапоня і дрімав над вудкою. Не клювало. Діда пробирав холодок, дрімота - видно, місяць скоро сховається, і короткій літній ночі кінець. А улову нема. . . Та раптом крізь сон він почув: щось важко бовтнуло і погнало хвилю на берег. Розплющив очі. Із води ліз (і не просто ліз, а на чотирьох лапах) величезний сомисько. З вусами, з чорно-зеленим хвостом - і відпирхувався: «І- і- іх!» У старого затряслось все тіло: той сомисько став на рівні ноги і почалапав піском на сухе.
Лапоня кинув вудку, стрибнув на мілину і, збовтуючи воду босими ногами та примовляючи: «Згинь, згинь!. . » - пустився в густі очерети.
- Дядьку Сизе! Дядьку Сизе! Дивіться, як ми старого Лапоню налякали! Він, мабуть, думав, що ми голопуцьки. Чублик упав на пісок і, як риба, важко заглипав ротом. Бо що не кажіть, а через очеретину у воді не дуже надихаєшся. Упав коло Чублика і Сиз XII. Мокрі його вуса одразу вгорнулися качалочками в білий пісок. Він дихав ще важче, і туге черевце у нього то опускалося, то підіймалося подушечкою.
Сиз лежав і заклякло думав: що то за потвори, що то за спалений ліс, звідки взялась та хижа птиця? Він був у полоні цих невеселих думок, а Чублик копилив губи, дивився на Сиза і раптом зачмихав:
- Діду! Ви коли впали в яму, ви й тоді не випускалилюльку. В зубах, ось так держали! Ви що, і в воді смоктали її?
- І в воді.
- А як же ви дихали?
- А так і дихав. Через люльку. У мене чубук он який довгий!
Сиз цмокнув її з гордістю. І знов зашкварчала, потекла йому в рот руда водичка. Він спересердя сплюнув.
- Гайда додому, бо скоро світатиме! Треба наших оповістити: біда. Якісь розбійники об'явилися в пущі!
Вони встали й пішли понад річкою, в широкі луги, на місячне сяйво, яке коливалось, вигравало на озері. Почались рідні місця - гайки, ліщинники, світлі поляни, де тривуси й стовуси збирають гриби і ягоди. Сиз підкручував вуса і накульгував менше, казав, що в холодній воді, на джерелах, йому трохи відпустило ногу. А скоро вони загледіли таку до щему рідну картину: темний берег, човник на прив'язі, довгі дерев'яні поручні, над якими горіли світлячки- ліхтарики. І там, коло ворітець, стояла висока самотня постать у чорному, склавши руки на грудях, і когось чекала з лісу. У Сиза швидко- швидко забилося серце: то виглядала його мила й добра Мармусія!
Вони підходили до корча, коли знов - у котре за цю ніч! - пронеслась над ними чорнодзьоба птиця і крикнула:
- К- к- куа!
Повернула, кинулась на них з неба. Здавалось, хижим оком вона хотіла заглянути їм у вічі, щоб запам'ятати обох їх навіки. Круто неслась згори, розгорнувши сильні крила, як раптом щось кинулось їй назустріч. Кинулась Сизова зозуля, маленька й темна, як грудочка. «Зімне, зітре її Куа», - подумав Чублик. А зозуля неслась, як скам'яніла грудочка, цілячись собою в саме серце Куа. І хижа птиця перед ударом зозулі раптом шмигнула вбік, скрикнула і, наче зламавши лет, різко знялась вгору.
«Втекла, втекла, гемонська птиця!» - радів Чублик, радів і не вірив собі. Зозуля, така маленька, прогнала геть якусь здоровенну люту гаргару! І Сиз був радий, він і гадки не мав, що коли Куа провела їх до самого дому, то так просто вже не відчепиться.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Дивний гість-відвідувач,
з якого зробилося дванадцять.
Напад і нагле викрадення Сиза

Після важкого лісового походу Сиз упав на диван і одразу ж неспокійно заснув. Та й уві сні ввижалися йому страшні волохаті потвори, била крилом над ним чорна птиця.
Сиз прокинувся. Перед ним на килиму стояли, задерши носки вгору і ніби кличучи його в дорогу, наваксовані черевики. Сорочка, штани, підтяжки, кашне - все було випране, висушене і дбайливою рукою Мар- мусії складено на бильце ліжка. Ніхто б не сказав, що той одяг був учора весь в багні, в піску, в річковому мулі, а до того ж ще й трохи підсмалений в лісі вогнем.
Сиз кахикнув, закурив люльку і невесело замугикав пісню:

Коли король збирається в похід,
Жона втирає сльози. . .

Одчинив музей, запалив над входом один і другий ліхтарик і глянув на зорі, на небо, на ліс. З темного лісу заходили хмари, тривожно гули дерева, і низько летіли три пташки, тонким писком перекликаючись між собою. Вони тікали і ніби ще когось, тихо й жалібно, звали за собою.
«Кхем, знов там гуляють розбійники!» - сказав Сиз про ліс. Одначе йому подумалось, що той гул і чорний вогонь прокотяться десь далеко, за скелями, і до їхніх домівок не повернуть. Стовуси, вони нікому в світі лиха не заподіяли, то хто і з якого дива буде нападати на них?
З такою думкою Сиз XII запалив світло в музеї, і от глядь - перед ним стояв уже перший гість. Виріс наче з-під землі. Видно, гість далекий і одягнений трохи незвично - в чорному плащі-накидці. Високий комір і насунутий низько берет закривали майже все лице, так що очі його визирали тільки у вузеньку щілинку.
«Ти диви, він ще в бер- р- реті!» - різко, по- пташиному прошепотіло щось Сизові на вухо. Сиз повернувся, але нікого коло себе не побачив. І зозулі поблизу ніде не видно було.
Натоптав люльку і сказав:
- Прошу! Перший зал. Світлячки, які трапляються нам у лісі просто на землі.
Довгим чубуком, як указкою, він почав показувати гостеві свої скарби - гнилички, трухляві корінці й кору, перетлілу серцевину пнів. Але що це? Низом так і тягло, так і віяло холодом - і ніби від гостя. Гість стояв оддалік, чорний і надто високий; він кивав головою, казав: «Pax, pax! Чудово, чудово!» - але слова його були якісь холодні.
- Мармусіє, принесіть мені, прошу вас, теплі капці, бо мені щось морозить ноги.
Сиз XII показував далі, він потроху захоплювався, забував на мить і про тривогу в лісі. Однак почув за спиною твердий крок: то ступив до нього гість. Війнуло ще Дужче холодом, і тоді над Сизом, а вірніше, між Сизом і гостем, як тінь, пролетіла зозуля.
- Прошу вас, другий зал, - запрошував Сиз. - Підземні світлячки: личинки, дуже симпатичні хробачки, виключно цікаві сімейки черв'ячків. . .
Сиз оглянувся. І прикусив люльку. Замість одного гостя - стояло вже два! Однаковісінькі, в чорних плащах-накидках. І руки обидва ховали однаково за спиною! Ніби один розділився на два або Сизові двоїлося в очах. Ходили двійники в ногу, один за одним, ступали ніби й тихо за Сизом, але кроки їхні твердо й дерев'яно відлунювали в коридорах. - Третій зал, жуки-світлячки. . .
Сиз повернувся: з одного гостя - вже три. Що за мана! Три однаковісінькі високі кабальєро. Стоять вони в потилицю один одному. Чорні накидки, руки за спиною, а в очах якийсь швидкий притаємний переблиск. Здається, вони перемовлялися між собою.
У четвертому залі — чотири! Так, так, з одного вже стало їх аж чотири!
Сиз присів, щоб показати їм рибу з хитрим ліхтариком на носі, як раптом - в чотири ноги - стукнули за спиною кроки. Четверо в плащах-накидках майже схилились над Сизом, в очах - спалах і гострий переблиск. І тут, як посвист коси, пронеслась між ними зозуля. Четверо враз відхилилися і застигли в позах королівських стражників; не гості, а холодна увага й суворість! У п'ятому залі їх стало п'ять! У шостому - шість! У сьомому - сім!
Як, звідки вони вигулькували, може, вони подвоювалися чи потроювалися, Сиз не міг охопити оком. Тільки одвертався - і вже стояв новий гість, в потилицю першим. І не холодом, а вже морозом тягло від них.
В останньому залі, дванадцятому, їх стояло за спиною Сиза рівно дванадцять. Чорні плащі, берети, мов забрала, опущені до брів, руки у всіх за спиною.
Добрий славний наш Сиз і не знав, яка небезпека зависла над ним! Він спокійнесенько розпалив люльку, пустив дим кільцями і підвів гостей до того кальмара, який викидає у воду хмарку світла:
- Дозволю звернути вашу високу увагу. . . Ці слова так і застряли в його горлі. Бо раптом - хоп! - дванадцять кабальєро разом ступили до нього і вмить накинули йому на голову чорний мішок. Що вони приклали перед тим Сизові до носа, важко сказати. Щось дали понюхати йому блекотно-солодке, клубок вогкої вати чи моху, і від того дурманного зілля Сиз одразу провалився в глибокий сон. Правда, сон був якийсь химерний: він спав, а проте все добре чув. Дванадцять кабальєро сказали: «Pax! Pax! Звалюйте його на плечі! Понесли! Тихо, щоб не почули стовуси!»
Та все ж, як тихо не намагались вони ступати, в підземних коридорах лунав грюкіт їхніх дерев'яних підборів. Сиза взяли на плечі і кудись понесли - в зав'язаному мішку, головою вперед. «Ану ж бо. . . гукнути Мармусію. . . Або шарпнутись, вирватись і навтікача - до своїх!. . » Він подумав про це мляво, холодно й байдуже, бо все спало у ньому - і тіло, й думки. От лише слух. . .
Сиза несли, а він - на якомусь повороті в коридорі - відчув: щось легенько ворушиться коло нього в мішку. Просто перед самісіньким його лицем, губами можна торкнутись - крило, м'яке лагідно-тепле пір'я. . . Зозуля! «Ти й тут зі мною, моя сиза голубко! Ну що ж, помандруємо вдвох». А ще він подумав: «Ех, буркунцю б мені крихту та закурити! Бо дорога, видно, невесела й нелегка буде».
Він поцмокав уві сні губами, відчуваючи смак диму, а його несли далі зв'язаного в мішку, як лялечку.
«Гуп, гуп, гуп!» - дванадцятеро нападників підіймалися вгору з музею. Зараз вони проходили, мабуть, кімнату Сиза, де стояв м'який диванчик і де валялися древні книги. «Pax!» - сказав один із нападників і збив рукою ліхтарик над входом, а заодно і млинок з корча. По-злодійському оглядаючись, рушили вони з Сизом на плечах до ворітець, загупотіли сходами до озера. Далі, за всіма прикметами, подались понад берегом, бо під ногами у них на дванадцять голосів заскрипів пісок.
Тепер повернули, без сумніву, до лісу. Сиз почув над головою шум, а скоро й тріск - дванадцятеро дерлись напролом, валяючи дубки й берези. Коли вони перекидали Сиза з плеча на плече, тривожно билась у мішку зозуля й опускала крила, ніби тим затуляла Сизові очі, мудрістю яких вона завжди захоплювалася.
Ще минула якась година, і от пролунав збоку дуже знайомий міцний голосок:
- Кха- кхем! Ану, Чублику, потримай пакунок, я хотів подарувати Варсаві цей новий млинок. Тримай! Диви: Цо то за голубчики? Несуть! Звідки, куди несете? Стійте, замри, вам кажу! Гля, що робиться: серед темної ночі грабують! Мабуть, дині в Хворощі обнесли, га! Ану, витрушуй мішок! Зараз, кому я сказав! Чублику, гукни наших людей з галявини.
Чулося, як Вертутій виламав сирого дубця і, грізно кахикнувши, хмарою рушив на них. А Чублик метнувся гукати своїх.
Дванадцятеро, що на якусь мить принишкли, одразу вдарили підборами в землю і так замолотили ногами - смуга лягла за ними! Боялися, боялися вони гурту стовусів! Тріщали кущі, бився мішок об дерева, падали під ноги колоди, а вони гнали, гнали вперед, як стадо бізонів.
- Стій! Лови їх! - гримів здалеку голос Вертутія.
Дванадцятеро бігло захекано, і мішок то сповзав, то аж підстрибував у них на плечах. «Ага, - міркував сонний Сиз. - Скільки вони ґуль мені наліпили? От на лобі - раз, два. . . п'ять, таких, як груша завбільшки. Один синяк на носі, одна ґуля за вухом. . . Ай! Щоб ви скисли - ще одну бараболю вліпили!»
Мішок труснуло і вдарило об корч. І тут же підкинуло вгору. Сиз простогнав і захвилювався; чи не придушили його бідну птаху? Зозуля легенько поворушила крилом. «Ага, ти ще жива, моя сиза голубко! От і добре, поїхали!»
Несли їх довго. Через якусь річку й болото, через місток, а далі загромохкало під ногами каміння, і мішок тягли кудись на скелю, а може, на круте узгір'я. Та найстрашніше було для Сиза, коли його розгойдали і він думав, що вже смерть йому, що зараз кинуть його з кручі вниз головою. А мішок розгойдали і жбурнули кудись в небо, і хтозна-де, за широкою розщелиною, з реготом спіймали інші лапи. Ще трохи пронесли попід скелею, і тут запахло таким противним духом, що Сиз і сонний чхнув.
Видно, тут був табір або стійбище отих патлатих мамул-розбишак.
Прокочувався трубний гомін, скрегіт каміння під ногами. Десь далі, було чути, веселилась брава компанія, там дружно гоготіли й обгризали кістки і пробували на все горло затягти пісню:

- Хто в горах - pax, pax! Валить скелі в прах, прах! Ми!
Сизові одразу згадались обгорілі дерева, мертві білченята в дуплах і на землі. «Трапезують, гемони!» - невесело подумав він.
Лі Раптом все стихло. Гуркнули кам'яні ворота, з димом і шипінням в пазах одчинилися.
- Pax! Pax! - пролунало в ущелинах грізне. Дванадцятеро виструнчилися, вдарили підборами в кам'яну підлогу і понесли Сиза на витягнутих руках.
- Стій! Хто йде? - грізно перепиняли їх на кожномукроці.
- Pax! Pax! - відповідали дванадцятеро, і їх пропускали далі, в чорні кам'яні печери.
Та от вони кинули мішок на землю, мабуть, комусь під ноги («Щоб вас трясця кидала!» - застогнав Сиз), і один із дванадцяти, як із гармати випалив:
- О великий сокрушитель скель і спалитель лісів, найсильніший і найхоробріший цар під землею і на землі, наш безсмертний Магава Перший! Твоє повеління ми виконали: ось коло твоїх ніг той жалюгідний карлик, що хотів розвідати «чому?»
- Pax! Pax! - наче залізом зашкребло об камінь. Хтось тяжко звівся і вп'явся очима у своїх підданих.
- А де той менший карлик, який теж осмілився ступити з ним за річку, в мої володіння? - гримнуло кремінним голосом.
Неважко було зрозуміти, що то озвався у гніві не хто інший, як сам Магава Перший.
Довго-довго висіла грізна мовчанка, аж камінь закришився під поглядом Магави. Знов рахнуло й зашкребло над головами, і на гнівний жест вождя гурт дванадцяти швидко забелькотів про те, що вони, недостойні піддані, все зробили, щоб виконати повеління сокрушителя: сімнадцять разів оббігли круг озера, хотіли враз і негайно схопити меншого карлика, та схопити його не можна було ніяк: він сидів на воді, в довбанці.
А вода. . . І тут Сиз почув про воду щось дуже химерне. Виходить, «сокрушителі» найбільше бояться живої води, бояться її, як лихий вогню. Бо колись їм прамати, якась печерна Гаргара, що викрадала людей, сказала: «О мої любі кам'яні діти! Ніколи й ніде не підступайте до води – вода для вас небезпечна, вона вас проковтне й втопить. Ніколи й ніде не торкайтесь живого вогню, він вас спалить. Ходіте сушею, ходіте скелями і лісами, несіть на стрілах чорний вогонь, а в серці - печерну безстрашність - і вас ніколи й ніхто не поборе ні під землею, ні на землі».
Сиз хоч і спав, та тут нашорошив вуха і став потихеньку накручувати собі на вус про ту живу воду і страшний для них білий вогонь. А що воно за «сокрушителі», що то за лиха сила і як від неї спекатися, - про все це ще треба було гарненько помислити й поміркувати.
Одне слово, виходило, що меншого карлика (а Сиз догадався, що то мова про Чублика) розбійники так і не спіймали.
Магава Перший довго й грізно дихав, ганяючи перед собою вітер.
Нарешті повелів:
- Киньте його в темну яму-печеру, розв'яжіть його і пильнуйте у два ока, щоб було рах- рах! А завтра - на допит.
- Pax! Pax! - відповіли дванадцятеро.
Сиза потягли у мішку і кинули в якусь чорну яму. «А розв'язати? - забурчав сонний Сиз. - Що ж ви, гемони, не виконуєте повеління свого ж ідола?»

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Сиз в ямі.
Розмова двох стражників - болотного і печерного.
Дещо цікаве про Магаву і його одноплеменців

- Та ну його к лиху! Не будемо розв'язувати. Хай так посидить, спокійніше нам буде. Не втече, - сказав один з підданих, той, що кидав Сиза в яму.
Чулося, як вони прикотили дві здоровенні каменюки, затулили з краю вхід і всілися тут же вартувати.
Один із них позіхнув, аж захрустіли кісточки: видно, добряче хотів спати!
- Слухай, Квасило, - позіхнув тепер другий. - А з якої ти бочки наливав сонного зілля? З дубової чи з березової?
- А кат його зна! Темно було, і я налив з тої, яку намацав у печері.
- Та ти що?! Ти знаєш, що ти наробив, рябий телепню! Треба ж з дубової було, там зілля всипляє і слух одбирає. А з березової - навпаки, спиш і все чистісінько чуєш.
Тут вартовий перейшов на тихий шепіт і настрахано вимовив:
- Рах- рах. . . Якщо з березової ти налив і вусатий карлик все чистісінько чув і підслухав наші секретні розмови - пропали наші голови, Квасило. . . Тільки взнає Магава, тут нам і капець!
- А ти не будь дурнем, от що, Дригайло! Прикуси язика, то й не взнає.
Вони примовкли. І спершу один, а потім другий завзято зашкребли потилиці: видно, дуже їм засвербіло в потилицях і дуже було жаль розлучатися. з такими добрими головами!
- Давай краще розв'яжемо вусатого, бо ще ударить чолом на нас. . .
- І на кий біс ми забились у ці гибельні ліси! Отскажи: був я чесний болотний страшило. Батько мій звався Квасило, і я звався Квасило. Ловили ми собі жаб - свіженьких рябух і кумок, стрибали з куща на кущ, пускали носом тумани і от. . . Ех, не життя було - рай! А тут. . . Послухав дурнів, найнявся, нап'яв на себе вашу печерну шкуру і тепер. . . Ганяй лісом, як пес, валяй головою дерева і когось там лови круг озера. Що він тут шукає, ваш сокрушитель? Що йому треба на цих поганих озерах? Га, Дригайло?
- А ти що, не знаєш?
- Не знаю! От не знаю і все!
- Темний ти, Квасило, як ваше болото! Може, ти нічого не чув про наше печерне царство і про наші великі походи в підземних катакомбах?
- Та щось трохи чув.
 
Наші Друзі: Новини Львова