Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 20 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Земля світлячків

Переглядів: 48730
Додано: 21.05.2008 Додав: zaffo  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сканував: hata
Тепер уже Сиз підскочив, захитав і мало не перекинув човна. Вибив сердито люльку, підсунувся ближче до Вертутія. Взяв його за поли, і вони загукали один одному на вухо. Зараз вони зштовхнулись на тому, чого і звідколи стовусів називають стовусами, а тривусів тривусами.
Вертутій пихкав, гудів, як з труби, і казав, що його предки древніші, і більше скидаються на лісового царя Оха, і що носили вони здавна густі бороди і довгі руді вуса. А стовусам, Сизовим родичам, з лівого берега здавалося, що у Вертутієвих дідів- мукомелів не борода і два вуса, а просто три вуса.
- Як?!
Сиз уткнув люльку в рота та так і завмер. Виходить, Вертутій звинувачував його предків у недотямкуватості або принаймні у поросячій підсліпуватості.
Від такої образи місяць сипнув Сизові в обличчя червоного жару. І Сиз вхопив Вертутія за петельки і крикнув на вухо:
- Та ви знаєте?! Ви знаєте, що в хроніках сказано?! Вине тривуси, а тригуси, від трьох гусей, гусячі ви голови!
- А ви, а ви? Сто волосинок у вас на бороді, і тих, нещасних, немає, ото ви й стовуси такі!
- Ага, ви так?
- Ага, і ви так?
Сиз і Вертутій звелися на рівні ноги. Сиз шарпнув найкращого друга до себе, найкращий друг - Сиза до себе, човен похилився- похилився набік та й зачерпнув води.
Шелесь!
Шубовсь!
Вертутій з розмаху - беркиць спиною за борт!
Сиз наче хотів ухопитись руками за місяць, сплеснув над головою в долоні - і теж з виляском! Догори ногами! Але бризки над озером!
Стихло. . .
Тільки кружала побігли, та Сизові вуса гойдались на воді, та злякане пирхання й булькання.
І дзвінкий голос Чублика:
- Світлячки, світлячки, світлячки ж мої! Рятуйте, ловіть їх! Ряту!. .
Кумкали жаби, перегукувались цвіркуни на березі.
І пливли, пливли озером Чубликові світлячки, легенько погойдувались у білих кубельцях із вати. Та ще коливалась під берегом золота доріжка, і здавалося, стиха усміхався з неба червоний місяць.
Перший випірнув здоровань Вертутій. Вода шумнула з нього ручаями, вилилась із вух і носа. Він голосно чмихнув, аж луна покотилась берегами, і сказав: «Бісова мама! Здається, я трохи намок!» Оглянувся. Посеред озера на темній воді лежав догори дном човен; його просмолене днище виблискувало під місяцем, як спина акули.
Вертутій догнав його, перевернув, поставив на воду. Ще раз оглянувся: ніде ні душі. Тільки світлячки ви- гойдувались на воді. У білій ваті, як у білих блюдечках.
- Сизе! Чублику! Де ви? - пролунало над озером. Хлюпнуло сильніше - то Вертутій набрав повні легеніповітря й пірнув. Витяг із дна мокрого й холодного онука. Довго кректав, поки підсаджував у човен круглого ідобре натоптаного Сиза.
Зраділи, що всі живі й здорові. І не відпирхувались, не викручували сорочок. Швидше кинулись виловлювати світлячків. Підпливали човном і по одному визбирували їх, а Сиз смоктав мокру люльку і втішав Чублика. Нічого, нічого, казав, не бійся, синку, вони не втонуть. А що вата трохи підмокла, то навіть краще: вогкі, вони сильніше світитимуть. Я так завжди й роблю, зволожую їх саме о такій порі, коли місяць високо і вода поймається легеньким туманом. . .
Одне слово, виловили всі світлячки, попливли далі між темними стінами сосен, між дубами, які громадились високими шатрами над самісіньким берегом.
Колись тут була долина і текла долиною невелика «ічка. Та весняні води залили все старе річище; з глини, з піску, з повалених дерев нагорнуло весною загати; і от довгим шнурком, одне за одним, розлилося тоді троє озер. Стояли вони чисті й глибокі; коли падав на дно Жовтий листок осики, той листок видно було хтозна з якої глибини, із самого дна. Одним з таких озер, а саме Нижнім, і пливло зараз наше товариство.
Знов увесь світ огорнула тиша. Місяць світив кругло і ясно.


Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло, -

ніжно й самотньо лунало з далекого берега, з лісу.
Хтось кликав, звертався піснею до нічного батька-світила. Співала, мабуть, молода якась стовусівка або тривусівка і так журно, так високо виводила голосом, що дрібна хвиля покотилась за водою і у всіх трьох на човні, у Сиза, Чублика і Вертутія, холодні мурашки побігли по тілу.
- Сизе, - під той журливий спів глухо й замисленоозвався Вертутій. - Ви мені вибачайте, товстошкірому, я знов, кажеться, щось не теє бовкнув. . . Воно в мене, знаєте, буває, кхем. . .
Сиз тільки гірко махнув люлькою:
- І ви мені даруйте на слові, дорогий Вертутію. Погарячкував, дуже я погарячкував і тепер каюсь в душі. . . Слухайте, що я вам скажу. Коли я пірнув у холодну воду і вже думав, що вмер, що втопився, я раптом згадав, чуєте, я раптом згадав під водою - в одній старій хроніці сказано: наші предки разом, так-так, саме разомвийшли до озера, в один день. . .
- От- от- от! І я такеє чував. Разом, разом вийшли! Ваші з того боку, наші з цього боку, ось тут вони зійшлись, зняли шоломи і перед водою схилили коліна. І так зрекли: «Отеє навіки-віки. . . без ворожнечі й сварки». І даремно ми з вами теє. . . за петельки. . .
Сиз аж крякнув з досади, картаючи себе в душі.
Обережно простягнув руку, ніби за люлькою. І раптом, в гарячому пориві, міцно й віддано стис широку лапу Вертутія, і вони вдвох завмерли в тому потиску рук, Щось між ними прокотилося, щось до сліз зачепило душу (щоб теє. . . ніколи. . . і ніяких сварок!). Мокрі, вони сіли тісніше, плечем до плеча, і вдвох, щиро й віддано, задивилися в небо.
А човен плив тихо під місяцем, розсікаючи світлу гладінь озера.
Минули крутий берег, де висіло над водою старе перетрухле коріння, обвалені корчі, де чорніли ями і вибиті хвилею печери і де, на думку Чублика, ховалися химороди, поторочі, голопуцьки, блуді, сопухи та інші сновиди ночі.
Раптом берег вирівнявся, заблищала біла піщана коса, запахло з невисокого зеленого пагорба домашнім димком. Хтось стояв на косі з великою лійкою і гукав:
- Ви куди?! Безсовісні! Не пущу! Ану сюди, сюди підгрібайте, до мого берега! Де це видано: пливти повз мій корч і не заїхати? Та хай мені ноги всохнуть, якщо вас відпущу!
Вертутій весело і безнадійно махнув рукою: отут ніяк не проскочимо! Коли Хвороща помітив, не трать, куме, сили, повертай до його берега. Неодмінно затягне, всадовить і буде вгощати вас динями, і хоч просіть, хоч благайте - не відпустить.
Повернули човна, попливли на гук веселого й гостинного Хворощі.
Хвороща стояв коло води голий, в червоній папуаській пов'язці. Розкішний пучок петрушки стирчав у нього за вухом. Видно було, що він не сидить, як дехто, в підземних музеях, а все життя клопочеться на повітрі, коло своїх грядок. Від циганського сонця - місяця - Хвороща засмаг до синього, до фіолетового блиску. І був схожий (не тільки глянцем шкіри, а й товстеньким животом) на добірного синього баклажана.
Як майже всі товстуни, він любив добре попоїсти і мав дуже веселу вдачу: на кожне ваше слово, смішне чи не дуже смішне, він не просто сміявся, а наче котив, пускав у берег своє могутнє «го-го!», і воно, оте «го-го», вистрибувало аж до води веселими обручами-колесами.
Одне слово, Хвороща не дав отямитися гостям. Одразу потяг їх до куреня. І не встиг Чублик розтулити рота, щоб похвалитися своїми світлячками, як господар припхав з городу першу диню.
- Ось вона, королева столу! - засміявся до гостей. - Диня з начинкою! Ви ще такої ніколи не куштували! розсідайтеся! Зараз пригубимо! Бо це диня не проста, а диня з галушками! Для вас зберігав!
В один мент Хвороща розрізав диню і висипав у велику миску справжні і навіть гарячі галушки. Миска запарувала розімлілим гречаним тістом. Видно, Сиз хотів його спитати: «Як? Звідки галушки в дині?» - та тільки поворушив довгим вусом, як Хвороща йому, а потім усім ткнув у руки дерев'яні шпички і запросив:
- Почали! Призволяйтесь! Кажуть: благодареники завареники, а я вас галушками частую, їжте! Наштрикуйте по три, бо по дві мало! І не питайте, секрету невідкрию: я ці галушки з пуп'янка в диню вкладаю, вонитам і росли в ній, разом із динею.
Він підхопився і швидко промовив:
- Сидіть! Це тільки прикуска, а зараз буде щось більш тривкіше.
Вкотив з городу другу диню.
- Ах ти, моя красунечко! Гляньте: диня- верблюд! Звесни викохував її на чистому піску, поливав тільки при світлі місяця.
Чублик глянув і трохи аж сторопів: перед ним справді лежала величезна двогорба диня- верблюд. Геть- чистісінько схожа на верблюда: горбкувата, м'яка шкіра і вся-вся покрита золотими ворсинками, на яких зблискувала холодна роса.
- Дружно! Взялись! - примовляв Хвороща. - Не бійтесь, їжте просто із шкуркою, із золотими ворсинками. Весь смак у тих ворсинках, в отій росі. Ах, який запах, ах, як солодко тане в роті, ви покуштуйте - уммм! Цепросто сон, це щось незвичайне, я два роки прищеплював, пересівав, поливав, щоб на ній купками, купкамивиросли оці духмяні золоті ворсиночки.
Він говорив, а сам відбатовував чималі скибки і кожному в руки: беріть, їжте, пригощайтесь, пригублюйте, куштуйте, благословляйтесь, смакуйте!
Аж не вірилось: лежала перед ними диня, як горб, а за Хворощиними примовками, за веселими його припрошеннями і не зоглянулись, як ум'яли її. Змели все, навіть шкурки з'їли.
Хвороща вкотив третю диню. Стривайте, хіба ж це диня?
Чублик навіть рукою помацав: ніяка не диня, а великий глиняний глек.
- Правильно! Правильно, синку! - весело погоджувався Хвороща; він сміявся і в своїй папуаській пов'язці, з петрушкою за вухом аж блищав фіолетовим глянсем від радості. - Правильно, глиняний глек! Я їх тисячами виліплюю на березі і вирощую в них дині. . . Брате Вер- тутію, давайте піднімемо її і трохи стукнемо.
Вдвох ледве- ледве підняли вони глиняний глек і легенько стукнули об долівку. Глек розколовся. І коли відколупнули один черепок, а потім другий, третій. . . Ні, Чублик ніколи не бачив такої ніжної, такої прозоротон- кої лимонно- жовтої шкірки у дині. Здається, вся диня була налита медом. Вся вона світилась, мов сонце, і навіть жовті насінинки (ізсередини!) теж просвічувались - їх видно було крізь товсту медову м'якоть.
- Пригощайтесь, пригощайтесь! Як кажуть: нехай вам здоров'я прибуде. У ручки, у ніжки і в животик трішки! А я вам зараз ще одну. . .
Хвороща вкотив четверту диню, диню-кавун. Це диво природи треба було їсти так: добре поколотити її в руках, надрізати і спочатку випити зсередини густий-густющий сік, від якого самі злипались губи; потім вийняти червоного «діда», отого, знаєте, що весь у сріблястому морозі, - і з'їсти. А тоді вже братись за скибки, кожна, як лікоть завбільшки, і кожна пахне солодощами кавуна і разом - осіннім ароматом дині.
Ще не впорались з одним добром, як Хвороща вкотив п'яту диню, вертутівку. Сказав, що такого богатиря - диню- велетня з головою, з жовтим обідком посередині і наче з руками, підпертими в боки, - він виростив у себе на погребищі і назвав на честь брата Вертутія верту- тівкою. Тут же розпанахав «брата Вертутія» на товсті скибки - диня розпалась віялом і зайняла півкуреня. З'їли півдині і тут. . .
- Не можу! - застогнав Вертутій. - Спасибі, любий Хворощо. Від серця спасибі, наїлись. Хоч і в мою честь названо, не лізе. Ви ж знаєте, мудро сказано: людина не скотина, більше відра не з'їсть.
- З'їсть, з'їсть! - підкладав і підкладав скибки Хвороща. - На вашу мудрість у мене є краща мудрість, послухайте: черево не дерево, роздасться.
І Хвороща вкотив ще одну диню, диню- відьму, а тоді й останнє своє диво - диню, яка виросла на груші.
- Та не можу! - вже криком закричав Вертутій. - Чуєте: на мені все тріщить! І очі рогом лізуть!
- Нічого, нічого! - припрошував невтомний Хвороща. - А ви потихеньку, а ви полегеньку, пропихайте, пропихайте в рота. Воно полізе, воно вміститься. Знаєте, в животі, як на вечорницях: де сто потісняться, знайдеться місце сто першому!
- Лопну! Ось зараз лопну! - завертів головою Вертутій, шукаючи порятунку, як той ведмідь, котрого притисли рогатиною до дерева.
Він глянув на свого онука: у бідолахи очі геть посоловіли, ще одну скибку з'їсть - і сам стане динею. А в кутку стогнав Сиз, розлігшись на соломі й розкинувши широко ноги. Він тяжко дихав і просив:
- Браття! Закуріть мені люльку! Не можу. . . Ніяк не підніму руки. Все тіло динями об'їлося. Сплу. . .
«Сплу» - то в нього так вимовилося «сплю». . .
- Тікаймо, товариство, - зашепотів Вертутій, коли Хвороща побіг за новою динею. - Тікаймо зараз, хоч повзком, хоч на чотирьох, бо тут і загинемо, - ми ж тільки прикусювали, а зараз Хвороща буде по-справжньому нас вгощати. . .
Хвороща котив «слона», а ногою підпихав здоровенну диню-кокос, коли раптом побачив: його милі гості, взявшись попід руки і клишоного заплутуючись у густому гудинні, бредуть баштаном до озера. От вони повернулись і вже без голосу закивали йому здалека (а очі й губи у них злипались), щось вони бурмотіли, мовляв, спасибі, дякуємо, до побачення, поспішаємо, більше анітрохи не можемо.
- Як? Та куди ж це ви? - ляснув себе по колінах Хвороща. - Ви ж голодні! Ви ж нічого не пробували! А диня-лутовка? А диня-макітра? А ви ж не смакували ще диню з горобцями!
Він погнався за гостями, підкочуючи якусь зелену плескату диню-печерицю. Гості оглянулись і що було сил через гудиння, бур'яни, рівчак, через болото чкурнули до берега і один за одним попадали в човен.
- Ху- у!
- Хо- о!
- Ох- хо- хо. . .
А Хвороща стояв під місяцем, з німою образою дивився на них, до неба піднявши руки. І вже коли човен відплив, загукав:
- Та що це за людоньки? Що це за гості мені? Спішать! І куди поспішати? Ну посиділи б, погомоніли б гарненько. Чуєте? Егей, чуєте? На ту неділю у мене велике свято динь. Гуртом приїжджайте! І кличте сусідів! Отоді засядемо в курені - на цілісіньку ніч!
Хвороща зітхнув і побрів городом. «А оглядини?» - згадалось раптом йому. Отакої! Не показав гостям городу! А хотів же показати їм, та хоча б юному отрокові, де в нього ростуть дині, - на плоту, на даху, на колодязі. Одна диня залізла навіть в димар і сидить там, як сова в дуплі, а дим з корча виходить у нього крізь двері і стелиться низько городом. А ще показати, як ростуть у нього на городі дині-глечики, дині-діжки і дині-бутелі. І ви думаєте, то все? А найбільша диня-ворота, яка затулила собою увесь перелаз? А диня-піч, що залізла в хату? А жінку свою показати Динаїду Купайлівну?
- Ого-гов! - склав долоні і крикнув Хвороща за високу піщану косу. - Повертайте сюди, сю- ди- ги! Я вам щось пока- жу- у!
«Ка- жу! Гу- гу! Уг- гу!» - розляглася луна темним лісом. А човен плив собі далі, плив золотою доріжкою до Верхнього озера.


РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Дорога на Верхнє озеро. Перегук звірів у темряві.
Розмови про дикого лісового приблуду.
У царстві вітрячків

Коли вони попадали в човен, стара просмолена довбанка сіла у воду так, що темна поверхня озера зливалася з бортами й вигойдувала хвилю десь високо, перед самим носом у Чублика. Ще б трохи - і вони перекинулися б геть, і хтозна, чи виринули б живими з таким вантажем динь.
- Не совайтесь, не ворушіться, кхем, - тихо упрошував Вертутій, - А я легенько підгрібатиму.
Вибрались на чисте плесо, і човен важко поплив, як пливе стара бобриха, у якої виглядає з озера тільки темна спина і кінчик носа.
- Брате Сизе, у вас немає шнурка? - неголосно спитав Вертутій.
- А кого ви хочете в'язати?
- Себе. Всі ґудзики на мені тріснули. Вибачайте, штани в руках держу.
- От Хвороща! Щоб йому коти мед носили! Так нагодував!
- Від щирої душі! Щоб не казали - голодні!
Сиз і Вертутій засміялись. А Чублик мовчав. Бо все у нього злиплось від густого солодкого соку - і пальці, і губи, й очі. Він подрімав трохи, та навіть дрімаючи, легенько притулившись щокою до дідової спини, пильнував за своєю коробкою: чи цілі його світлячки, чи не попливли вони знов за водою?
- О! А то що? - прокинувся й оторопіло спитав він, кліпаючи сонними очима. - Діду, гляньте! Знов у кущах. . . Наче два здоровецькі лампіриси. . .
Сиз і Вертутій повернулись на його голос. На високому березі з темних густих кущів знов щось блимало - двома величезними голодними вогнями.
- Ти диви, - притишив голос Сиз. - Мабуть, ті самі, щоми їх із двору прогнали. Вони що, за нами біжать? І гляньте, як отой перший хижо витріщився на нас, наче от-от стрибне у воду. . .
У ту ж мить над озером розляглось нудне протяжне
виття:
- Овв! Овву! Pax, pax!
Звір (чи хтозна, що то воно) стояв над кручею і вив на місяць, на човен, на наших подорожніх. А Вертутій швидше гріб і гріб далі од того лихого місця.
І раптом з іншого берега, з-під обваленого корча, блимнули ще раз на них такі ж недобрі вогні. І знов прокотилося над водою:
- Ов- ву! Ову- во- вов! Pax, pax!
На березі, в густій темряві, немовби перегукувалися лихі голоси, передавали один одному: пильнуйте! ось вони, лісові люди! пливуть повз вас!
І наче наполохана тими зловісними голосами, тут же виринула з темряви зозуля й низько, над самою водою облетіла човен, легенько черкнула крилом Сиза. Від кого вона застерігала його?
- Що ж то воно? Невже вовки, про які говорила Мармусія? - занепокоївся Сиз. - У наших краях давно вовків не було й не водилося. Та щось і не схоже воно на сірих, голоси зовсім не ті. Завиє, завиє, а тоді наче ножем покаменю: pax! pax!. .
- А ви чули, - прогудів Вертутій і з усіх сил наліг навесла, - ви чули оту стару історію про якогось дикого лісового приблуду, що колись тут над озером. . .
- Та ще б не чути! Він мого діда, Сиза Стоока, просто в корчі задушив. . .
- Ну- ну- ну! Розкажіть, як воно було, - підсунувся ближче Чублик.
- Та було, хай би над ним ворон крякав! Отак було. Як ніч, так і стало потикатися в наших краях якесь нічне страшило. Хтозна, з яких воно хащ, з яких боліт і трясовин приблукало. А тільки хиже й підступне - страх. Дух від нього смалений, вовчий дух, а тільки придивилися - не вовк. Ходить на двох лапах, шерсть у нього кудлата, а голова - наче людська. Та найстрашніше - всіх воно в лісі душило. До чого торкнеться лапою, тамі смерть. Підкрадеться з темряви, зирить: дід наш сивенький гриби збирає. Воно підлізе, мацне старого за спину - і дід впав, зчорнів, обвуглився весь, мов спалений корч. Торкнеться до дерева лапищею - і дерево вклякає. Хукне з рота в дупло - і пташенята бідні гинуть. Видно, не наше воно було, приблудне. От і хропло, бігало глухими ночами в нетрях і все живе у пущі топтало. Топтало і жерло. У нас його так і називали: Мертва Паща.
 
Наші Друзі: Новини Львова