Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 14 листопада 2018 року
Тексти > Жанри > Казка

Земля світлячків

Переглядів: 46484
Додано: 21.05.2008 Додав: zaffo  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сканував: hata
Напружений динамічний сюжет пригодницької казки «Земля світлячків» занурить вас у вир таємничих, інколи навіть моторошних пригод, загадкових хитросплетінь і перетворень, обгорне чистою і ніжною любов'ю до світу добра. Вона триматиме в напрузі найнепосидючішого читача і змусить його «проковтнути» написане до останньої сторінки. Усі ми родом зі свого дитинства. Всі ми, нехай то буде в місті чи в селі, відкриваємо для себе незбагненно-таємничий світ природи.
Тонка, тремтлива, світла, сповнена чудес і відкриттів повість Віктора Близнеця «Звук павутинки» поведе читача у той прекрасний і неповторний час, коли все було вперше.
Друкується за виданням: Близнець В. С Вибрані твори: В 2 т. - К. : Веселка, 1983
© Віктор Близнець, 1979 © Олена Михайлова-Родіпа,
художнє оформлення, 2003 © Петро Перебийніс,
передмова, 2003 © Видавництво «Веселка»,
підготовка видання, 2003
ISBN 966- 01- 0277- 1
ЗАГАДКОВА ПЛАНЕТА БЛИЗНЕЦЯ
Не часто диво зустрічається. І я радію за тебе, молодий читачу. Ти вперше чуєш, як звучить павутинка. Колись я теж мав таке щастя. Було мені, щоправда, вже за тридцять. Але прочитав повість незнайомого тоді Віктора Близнеця - і сталося диво. Мене підхопила таємнича машина часу і понесла, понесла у віддалене, забуте дитинство. . .
Трохи пізніше ми познайомилися з автором. Стали близькими друзями. Та я ще довго не міг повірити, що саме цей невисокий на зріст перевесник з небес но- променистими очима відкрив нам звук павутинки. Не вірю, здається, до сьогодні. Бо таке диво, як «Звук павутинки», може витворити хіба що Господь Бог. А тут - звичайна людина. Пишу оце — і сам собі заперечую. Звичайна? Та ні ж бо! Про цього творця скарбів не можна писати буденними словами. Віктор Близнець умів розмовляти з небом і землею. Він був чарівником. Його послав нам Всевишній, щоб зупинити руку зла і вигукнути всьому людству: «Для чого вбивати живе?» І ось аж тепер, притрушені полином гіркого досвіду, ми переконалися нарешті - Близнець прийшов у світ, щоб заперечити всевладдя «мирного атому» і пророчо запитати: «Навіщо придумувать ще одне сонце?»
Дорогий друже-читачу! Відклади свої нагальні справи. Забудь про все на світі і зручніше вмостися під зорянистим небесним абажуром. Тебе чекає загадкова планета Близнеця. Тобі судилися великі відкриття. Міняються епохи. Минають моди і негоди. А нові й нові покоління зачудовано слухають невловимий «Звук павутинки». Милуються казковим сяйвом, яке випромінює невідкрита «Земля світлячків». Ми вибрали ці повісті для тебе, читачу, не тому, що вони найкращі. Зрештою, у Близнеця важко щось виділяти. Просто ці твори були чомусь особливо дорогі для самого автора.

















Весела й трохи сумна казкова повість про Сиза XII,
про лісових стовусів і тривусів та їхню перемогу
над страшними печерними ворогами

Цю повість я писав, доброю пам'яттю
згадуючи лісову Каланчу,
сосни й березові галявини Пущі- Водиці,
моїх найкращих друзів у походах Олю і Раю,
які одного разу привели мене
до невеликого горбика над озером і сказали:
«Ось тут він похований, наш бідний Чублик»
Автор.


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Сиз XII, він же від роду Стовус,
відчиняє двері свого знаменитого музею
і запрошує вас у гості

Як тільки за лісом сідало сонце, десь здалеку лунав густий, немовби розлитий в самому повітрі, розлогий вечірній дзвін:
Бом!
Бо- о- м!
Бом!

То сторож лісу сповіщав, що день закінчився і що всім лісовим стовусам і тривусам пора прокидатися.
Сонце сідало за гору, поволі гасло в далеких водах. Схилялася темрява до вікон, і тоді в спальню Сиза XII, Стовуса, влітала зозуля. Тихо, не ворухнувши крилом, вона облітала його ліжко і сідала на високий комод. Там чистила дзьоба і з великим милуванням дивилася на свого господаря.
Як всі лісові стовуси й тривуси, Сиз XII був неперевершений, найбільший у світі колекціонер. Що він збирав і чим страшенно пишався, ми поки що залишимо в таємниці і запросимо вас до спальні. Вся кімната Сиза завалена й закидана книгами. На підлозі, на кріслах, на шафі, навіть на теплій ковдрі, під якою спить зараз Сиз XII, скрізь лежать книги. Деякі з них такі грубезні, в таких товстих шкіряних палітурках, що комусь одному годі підняти такий фоліант.
Треба сказати, що, крім книг, Сиз XII мав ще одну слабкість - любив поспати. Він брав у постіль книгу, запалював над головою ліхтарик і заглиблювався у древні писання. Та його книги були такої товщини і такої незбагненної мудрості, що він швидко стомлювався. І далі читав книгу одним оком. Одне око його читало, друге спало. А потім ліве й праве знов мінялися вахтою. Аж поки обидві повіки його тихо не стулювалися і Сиз XII не провалювався в солодкий сон.
З усіма своїми родичами, тобто з добрим десятком тіточок, дядьків, племінників, онуків, Сиз XII належав до мирного лісового народу, а лісовий народ, як ви знаєте, вдень - од сходу до заходу сонця - спить, а вночі виходить на службу. Сиз XII, отже, з ранку до вечора відсипався, а ввечері, коли лунав над лісом урочистий дзвін пробудження, вставав і йшов одчиняти свій музей. Проте і в музеї, за книгою, він міг передрімнути краєм ока, хоч за древніми лісовими законами то був великий гріх. Та наш вельмишановний Сиз Сто вус потихеньку грішив (мабуть, роки брали своє), і, коли в музеї не було відвідувачів, з якогось залу можна було почути, як він тихесенько прихропує.
Про це знала тільки його добра сестра Мармусія (хай довго їй служать ноги! Дев'яносто сім років їй, та вона ще при здоров'ї). Невтомна Мармусія приносила йому березового квасу, запалювала люльку і вкладала брата на маленький шкіряний диванчик. Перед сном не забувала підмостити йому м'яку подушечку під щоку, а ще одну, трохи більшу, - під ноги. І щоб ніхто з лісових три- вусів і стовусів не застав її брата за таким неподобним заняттям (бо то ж ганьба - спати вночі!), Мармусія вішала на дверях музею табличку:

_______________________________________________

«СКОРО БУДУ. ПІШОВ У ЛІСОВУ АКАДЕМІЮ.
Сиз XII».
_______________________________________________

Та повторюю: це траплялося з нашим Сизом тільки в хвилини нудьги й затишку, коли в музеї не було ані жодного відвідувача і лежала перед ним на столику дуже товста і дуже вчена книга. Ну, а якщо на сходах стукотіли кроки і хтось із гостей навідувався до нього в галерею. . . О, ви самі побачите, як оживав тоді наш мудрий Сиз і що з ним робилося в такі щасливі хвилини!
«Бом! Бом!» - лунав над лісом пробудний дзвін.
Зозуля вже почистила дзьоба і з великим замилуванням дивилася на сонного Сиза: з- під теплої ковдри виглядали його коротенькі товсті ноги і так виблискували червоними п'ятами, що здавалося, наче то лежали і від задоволення аж похрюкували на подушці двоє чистеньких поросят. А ще ворушилися, розвівалися його пишні білі вуса.
- Ку- ку, ку- ку! - рівно дванадцять разів прокувала зозуля.
Тим вона сказала:
- О великий Сизе Дванадцятий! Відкрий свої мудрі очі. Вже минув день, і наступила ніч. Прокидайся!
Сиз XII встав і, не розплющуючи заспаних очей, намацав люльку. Ось так, примружившись і ще зовсім сонний, він вийшов на вулицю. Вибив люльку об пень, всипав навпомацки тютюну, підніс жарину. І тільки після першої затяжки геть прокинувся. Видмухнув із себе - разом із хмаркою диму - останній сон. І тоді сказав: «Кхе, кхе! Добрий буркун, хай би йому лихо! Пробирає до кісток!. . Ну що ж, за службу, брате Сиз! Вже ніч!»
Найперше, що Сиз робив завжди, то це підходив до ґанку і сильно дмухав. Він дмухав на вітрячок, який стояв завмерши на дашку і чекав свого господаря. Від подмуху вітрячок оживав, швидко-швидко вертів крилами і з хурчанням заводив свою безконечну веселу пісню.
Оживав вітрячок, і всі знали, що в країні Довгих Озер почалося клопітливе, невсипуще лісове життя. Що професор Варсава, наймудріший серед стовусів і тривусів, той, який і на вчені ради приходив босий, зате носив аж три пари окулярів, саме зараз вивчає складні і до безтями заплутані траєкторії польоту кульбабиних парашутиків. Що брат Хвороща поливає на грядках незрівнянні, ніде не бачені в світі дині, не просто дині, а диньогоріхи і диньогарбузи. Що кремезний Вертутій з того боку озера запускає в дворі сотні, а може, й тисячі водяних і піщаних млинків.
Одне слово, що ніч вступила в свої повні лісові права. І скоро стовуси й тривуси підуть гуртами у ліс, де збиратимуть гриби, а старі діди-копачі прийдуть до Верхнього озера, почистять замулені джерела, викличуть з-під землі чисту студену воду, а тоді гукнуть молодих отроків і дівчат і разом з ними під звуки музики садитимуть над чистим озером верби й ялини, щоб скрізь було зелено і щоб скрізь співали весною вільшанки й зозулі.
Та поки ми говорили, Сиз XII погасив свою люльку і підійшов до ворітець. Тільки підійшов, як одразу спалахнула сила-силенна ліхтариків, ціла низка маленьких вогнів на його сходах. Ті довгі дерев'яні сходи з вогнями вели далеко-далеко вниз, аж до озера, де стояв легенький човен і де любив посидіти з вудкою Сиз XII.
Від безлічі ліхтариків стало одразу світліше в дворі, і ми тепер можемо краще роздивитися будиночок Сиза.
То дуже химерна і симпатична споруда.
Колись, мабуть, в дуже давні часи, стояв над берегом могутній явір. Його спиляли, і от залишився від нього високий, широченний, обхватів на вісім, корч. Корч трохи потемнів, однак був ще міцний, мав зверху, там, де його спиляли, рівний, як стіл, дах, а по боках - могутні опори-кореневища, що вглиблювалися в землю. Між двома опорами хтось прорубав двері. А над тими дверима Сиз Стовус повісив два ліхтарики, а ще вище - млинок, який подарував йому найближчий друг Вертутій. Вже пізніше міцні соснові двері корча були оковані залізом, а ще згодом Сиз XII повісив на дверях табличку. По червоній міді на табличці було вигравіювано старовинними літерами:


__________________________________________________________

Всесвітньо відомий музей світлячків доктора
трутознавства і личинкознавства
Сиза II С то в у с а.
Вхід безкоштовний! Відвідини тільки вночі.
ЛАСКАВО ПРОСИМО!
__________________________________________________________



Сиз ступив ближче, похукав на мідь і рукавом натер табличку. Вона аж засяяла гарячим червоним блиском.
Відімкнув двері, сказав комусь у темні простори лісу: «Заходьте!» І саме вчасно сказав. Від Нижнього озера довгими дерев'яними сходами, над якими синьо й біло горіли маленькі коробочки- ліхтарики, підіймалися до нього двоє стовусів: найкращий друг Вертутій і його дванадцятилітній онук Чублик.
Сиз помітив, що рудий кремезний Вертутій несе під пахвою якийсь чималий пакунок. Коли б не новий млинок! У нашого Сиза від радості застрибало серце. Він страшенно любив подарунки, він радів, як дитя, не знав, куди їх покласти і де сховати. І тому він ширше розчинив двері музею і загукав. . .


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Сиз XII веде гостей в підземелля
і показує свої найдорожчі скарби.
«Коси русалок» і «Риба-мішкорот»


Сиз загукав сестрі:
- Дорога Мармусіє! Прошу вас, відчиняйте всі зали й галереї, ми зустрічаємо найдорожчих гостей!
Сиз і Вертутій радісно обнялися, по- лісовому тричі розчоломкалися. (Тим часом Сиз не забував вільною рукою легенько поскубти й погладити білоголового Чублика, якого давно не бачив, і, утираючи вуси, запросити гостей до корча).
- Ну, показуй, показуй. Сизе, що в тебе нового! - загув розчулено Вертутій, маючи од природи дуже міцний голос - Я ж бо все бачив, а онук мій не бував у тебе, не бував, от я і привів його, хай подивиться, кхе- хе, кхам!
І Вертутій похвалився ще тим, що онук його - дуже мудре хлоп'я! - вчиться в Лунарії, в славнозвісній школі професора Варсави. Там вони, лісові отроки, тепер їх називають лунаристами, при світлі місяця ловлять з професором трав'яні парашутики. А оце вчора, значить, онук сам приплив до нього човном на канікули. Кхе- хе, кхам! Як бачите, Вертутій не забував своє слово присмачувати м'яким громоподібним прикашлюванням.
Так за розмовами вони вступили в тихе, лунке, сповнене таємничого мовчання царство музею. І напівтемними сходами з єдиним ліхтариком на стіні почали спускатися вниз, у підземні галереї. Аж ген далеко, у вузьких коридорах, тьмяно горіли маленькі світильники, вихоплюючи із темряви неясні обриси глибших катакомб, вогких стін і склепінь. Тут панувала така непорушна сутінь і тиша, що ваше серце мимоволі завмирало, стискувалося і до чогось прислухалося.
Чублик, а він був лунарист першого класу, найкращий вихованець професора Варсави, тільки спочатку і то недовго тримався солідно. Він багато чув і знав од діда про Сизів музей. Але ці глибокі коридори, ці вологі блискучі стіни й стеля! Прудкий і до всього цікавий, Чублик задер голову і вже захоплено роздивлявся навкруг. Далі йому стало ще страшніше й цікавіше. Він і не помітив, як підтягнув живіт і почав обережно переставляти ноги.
- От, от, вельмишановні гості! Заходьмо, прошу! Спасибі, Мармусіє! Далі, далі, всі відчиняйте зали! - вигукнув Сиз і зробив рукою широкий гостинний жест, пропускаючи поперед себе Чублика. - Перший зал! Так би мовити, тільки квіточки, а ягідки будуть потім!
Чублик кинув погляд вгору і помітив на дверях підсвітлений зсередини напис:



______________________________________________________

ПЕРШИЙ ЗАЛ
 
Наші Друзі: Новини Львова