Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року

Звук павутинки

Переглядів: 64041
Додано: 22.02.2003
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0
прилизаний чуб його раптом змокрів. На обличчі виступили жовті плями. Полежав і
ніби аж придрімнув Адам, потім стряхнув сонливість і повернувся до мене.
— Отже, бувальщина про Буська, — сказав таким же роздумливим голосом, як і
почав. — Я щаслива людина. У мене дві баби. Одна в степу живе, друга жила на
Поліссі. А Полісся, дорогий мій Льоню, то царство грибів і русалок. Які там
пущі, озера, які річечки... І водяться там лелеки.
Була своя пара лелек і в баби Груні. Лелеку звали Бусько, лелечиху Бусиха.
Ранньою весною повертались вони з чужини і кружляли над селом. Баба Груня
виходила з хати. махала їм косинкою. А лелеки кружляли і все нижче й нижче
спускались до неї. Баба випросила хлопців, щоб затягли на хату колесо. I на те
колесо сідали лелеки, і мостили собі гніздо.
Якось була холодна весна, вночі раптом завіяло. Вийшла баба у двір — по коліна
мокрого снігу, і лежать у снігу Бусько й Бусиха, крила розпустили, вже й голови
не зведуть. “Бідні ж ви мої!” — забідкалась баба Груня, взяла їх у хату,
натопила піч, нагодувала, напоїла чаєм з травами.
Видужали Бусько з Бусихою, ще більше полюбили бабу.
Гніздо мостили вони високе й розкішне. І по черзі вартували його. Пам'ятаю: вже
смеркло, небо зоряне, світле, а на гнізді лелека стоїть, і його наче хтось
вуглиною намалював. Стоїть на одній позі, дзьоб свій задер, і здається — на
Буськовому дзьобі місяць повис.
Перед сном баба Груня любила поговорити з лелеками. Стане серед двору й питає:
— Як воно, Бусько, не обіщаєш на завтра дощу?
— Кла-кла, — стукає дзьобом Бусько.
— Та воно й видно, — каже баба. — Зорі чисті, трава суха, буде спека. А я оце
взяла розсаду, капусту хотіла приткнуть на вгороді, та й не здумаю, що тепер...
— Кла-кла, — каже Бусько.
— Ну хіба що так, — зітхає баба і йде в хату. Кожної осені баба проводжала
буськів у дорогу. Виходила за ворота і махала косинкою, і наказувала: “Дивіться,
тримайтеся гурту. Та де хмара — летіть високо, а де блискавка з громом — летіть
низько...”
А одної осені не вийшла баба на проводи. Вже зібралися лелеки з усієї околиці,
зробили прощальний віраж над лісами і озерами і гурт за гуртом потяглись у
вирій. А бабині птахи зостались. Кружляли й кружляли вони над селом, тривожно
скрикували — ні, не виходить баба. І тоді спустився Бусько на подвір’я, бачить:
двері в хату прочинені. Зайшов Бусько в хату. Карим оком блиснув на полик. От
воно що! Лежить баба хвора, як дим. І голосу не витягне. “Кла-кла”, — сказав
Бусько і кудись запішов. Тут пішов, тут і з’явився. Підбіг до бабці і подає їй у
дзьобі… жабу. Свіженьку. З болота.
Ох ти мій дохтор, — застогнала баба, розчулена рідним Буськом. — Це ж ти хочеш
мене підздоровить і зілля своє приніс… Доведеться встати і провести вас, бо ви ж
без баби й не полетите.
Баба, стогнучи,зіп’ялась на ноги і провела буськів. А скоро пормерла.
І дивувались люди: весною пара лелек день у день кружляла високо в небі,ніде не
хотіла сідать. А тоді таки сіла — на шутій сосні за селом, на тій сосні, що
ближче до грибків, де лежить баба зі своїми синами.
Адам закінчив свою бувальщину. Мабудь, стомився, руку поклав під голову і,
здається, знов придрімнув. Він лежав білий і тихий. Деколи брала мене острашка:
“А чи є Адам?” Глянеш — рівне покривало, ніде не горбиться, наче й немае людини
в постели, тільки виглядае гостре підборіддя й ніс.І там, аж за ліжком, на
підставленому стільчику — Адамові ноги, білі й нерухомі.
Поволі, сонно розтулив Адам око, знайшов мене і хотів був трошки усміхнутись. Та
лиш посмикнув губами.
— Що, Ленд? — спитав якось винувато. — Сумна в мне бувальщина?
— Про Буська?
— Атож.
— Ні, що ви, інтересно. Тільки я не доберу: а де лелеченята? Були ж у Буська
діти?
— Були. Розлетілись. Кожна пара шукає собі нове місце.
— А до нас у степи вони прилітають?
— Рідко. Лелеки полюбляють воду, ліси, широкі плавні…
— А ви туди поїдете?.. Ну, де баба Груня жила?
— Хтозна. Може, станеться диво — поїду.
— От якби двійко мені… таких маленьких. А колесо я б знайшов.
— Хитрий ти чоловік! — сказав Адам і таки всміхнувся. Ми тільки розбалакались,
як знов вийшла із хати баба Сіроха, і в рука у неї те саме блюдечко, склянка
води й порошки.
— Бабо Лізо! — мов дитя, почав благати Адам. — Я думав, утечу в степи від
уколів, від порошків, від медицини… Як вони остобісіли…
— Пий, — сказала баба, але руки в неї затремтіли, полилась вода із склянки, і я
побачив: у баби повні очі сліз, вона ковтає сухим зморщеним ротом ті непрошені
сльози і, схлипуючи, говорить: — Хіба ж я хочу, сину, мучить тебе й себе?Та я ж
гадаю: може, воно зарадить, може, ти встанеш-таки, підкріпишся, бо гаснеш на
моїх же очах. І що воно за дурне життя: це і мої синочки були б уже такі, жили б
і раділи, як людські діти, так обох забрало...
— Бабо Лізо, — голос в Адама теж затремтів. — Пробачте мені. Я дубина. Я бовдур.
Пробачте. Більше не буду вас катувать... Давайте сюди порошки.
Почовгала баба Ліза в хату, а я довго сидів зігнувшись, щось тисло мені на плечі
і тисло в душі. Бо як розібратись, то, мабуть, і я завинив; і не мабуть, а таки
точно. Потяг Адама у воду, ще й радів, недотепа: ах, у мене гребля, ах, у мене
млинок. А людині ті цяцьки боком вилазять.
— Більше на річку не підем, — буркнув я насупившись. Адам після' того, як випив
порошки, знов присмирнів, і жовті плями густо вкрили обличчя. На мої слова він
зразу нічого не сказав, помовчав, продихнув важку задуху і тільки тоді
обізвався:
— Підем, Льоню, на річку. Бо ні річка, ні ти, мій друже, анітрохи не винні.
Справа тут складніша. Як тобі розтлумачить?.. Ну, скажімо, ти вийшов на човні у
море, заплив далеко і раптом — прорвало човна. Що ти робитимеш? Складеш руки і
смирненько ждатимеш, поки вода заллє? Чи будеш гребти? Правда ж, ти будеш
гребти, налягати на весла, доки сил, доки змоги твоєї. Так і я, Льоню. Давно, в
інституті ще, прорвало мій човен. А я гребусь. Йду на дно, а гребусь. Щоб і на
останній хвилі — жить, як ти, як нормальні люди. Ясно, капітане? Ми підемо з
тобою на річку і збудуємо справжню гребельку — з цегли. І млинок такий
поставимо, що ти і в школу підеш, а він тобі лопотітиме. І на карті світу буде
наша річка — Лопотиха.

8. ЗА ПАВУТИНКОЮ

Сьогодні вона не така.
Дивіться: пливе... сюди повертає і здалеку ще рукою хить-хить. Гарно причесана,
сидить на борту, і довга коса аж у воду звисає.
Човник її біжить веселіше.
— Доброго ранку! — гукає мені.
— Здоров, Ніно!.. Обережно, там корч.
Вона проминула підводний камінь, де світла вода, гойднулась на хвилях і вниз, у
протоку... “Ух ти!” — шарпнуло мене, бо човен підкинуло і носом у бризки, і
понесло між камінням.
Ніна пригнулась, весло — сторчма, і став, завмер її човен під скелею.
— Ти молодчина, — сказав я, заглядаючи до неї в протоку. — Думав, так і хряснеш
об камінь... Давай повідок, прив'яжу човна... А ти знаєш, Ніно, — торохтів я
далі, — ось тут, у цій розщелині, застряв був кінь.
— Знаю, — сказала Ніна. — Ось тут. Камінь-гостряк йому врізався в ногу, так я
вавку змазала йодом, а гостряк той веслом притупила.
— Ти? — аж похлинувся я з несподіванки. — Так це ти Бакуна звільнила?
Ніна як і не чула мого вигуку. “Трам... трам...” — замугикала “Єньку” і долонями
по колінцях: плесь, плесь... Я й забув, що вона не любить про себе говорити. І
почав хитріше вивідувать:
— А вночі й не ви-и-идно, — сказав я з приспівом.
— І видно. Бо в мене ліхтарик є.
— А де ж той ліхтарик?
— А ось він, — і подала мені білий шапкастий гриб.
— Це ж гриб!
 
Наші Друзі: Новини Львова