Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 листопада 2019 року

Звук павутинки

Переглядів: 63933
Додано: 22.02.2003
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0
перекупався, а якщо ні, то щоб спав і не крутився.
А вранці глядь — ведмеді накурили, туман.
Наче марлею запнуло верби, кущі осоки понад річкою, і наш сад, і терновище на
тому березі.
Я побіг донизу і, вражений, став серед лугу. Дивно: хмарка туману йде,
наближається, окутує тебе з головою, нитями проходить за тобою і крізь тебе — і
не шерхне, волоска не зачепить. Але відчуваєш: лице, чуб, сорочка — все
одволожуеться, м'якшає, і на губах — присмак дощової води.
Я постояв, жменями половив ріденькі пасма туману й побіг до броду.
Там же Бакун. Лежить, бідолаха, як прикутий. І нічого не їв. Треба хоч трави
нарвати.
Обминув кущ бузини і раптом: “Хрра!”... Хракнуло з куща, з туману, я сахнувся,
аж присів з переляку. Серце у п'ятах забилось.
А з куща — морда... Коняча.
Бакун, так це ти?! А побий тебе лихо!
Стрибнув до коня, повис у нього на шиї. А він стоїть і наче всміхається, губи у
нього зелені, соком трав'яним підфарбовані.
Бакун, хто ж тебе звільнив? Чи, може, ти сам? Ану, покажи лапу... Отак — я
вчепився за гриву, а кінь стоїть на трьол ногах. Одну (це ту, поранену) він
трима навису; бач, як обдерта шкурі, і коппто облущено, і кров попідсихала.
Ми побалакали з конем, я причесав його, повидлубувйв луску з ранок і виразок, а
він посопів мені, напахчив мене духом гарячої жуйки, і я відпустив коня: “Йди,
Бакун, пасись...”
І кінь, підкидаючи голову, з натугою пострибав у лозняки. Трохи розтуманилося, в
небі повисло біле-біле сонце; на нього можна було дивиться скільки завгодно —
воно анітрішки не сліпило. Я сидів на броду, на тому камені, що схожий на
слонову спину, і дивився, як сонце то випливає, то губиться у сірих волокнистих
хмарах. Не знаю, чи довго сидів, та от зненацька почув голоси: хтось шкорбав з
гори і басовито гомонів.
Я схопився на ноги. Вони — Глипи йдуть!
В одного через руку брезент, в другого — сокира й довгий кабаницький ніж. Брати
веселенько розмовляють, попихкують цигарками і прямують до броду. Думають, що
тут їх жде Бакун, прищемлений камінням.
І враз вони стрілись: Глини до річки і кінь до річки. Стали як укопані. І
втнулись очима: ті — в коня, а кінь — у братчиків. Бакун сторопіло фиркнув, а
потім... а потім я не повірив собі. Бакун, старий смирний Бакун, який тільки що
припадав на ногу, і раптом... як брикнув, як пирхнув по-молодецьки і пішов,
правда, накульгуючи, але з таким прискоком, що я давно від нього такого не
бачив.
Десь аж на тому кінці лугу розляглось його переможне іржання.
Брати переглянулись, і очі в них зробились круглі, як мильні бульбашки.
— Так що, брат, осечка? — спитав Гавро.
— Розклинило, — тільки й вимовив Глипа. І почовгали брати додому.
А там, де вони стояли, я побачив кущ, геть обшарпаний, з вовчими ягодами на
колючих гілках.

7. ЛІКАР БУСЬКО

У сараї напівтемне. Двері низькі, віконця нема, і як пройдеш у дальній куток, де
супляться обгризені ясла, — там зовсім поночі. В яслах щось попискує, шарудить у
стінах, лускає в трухлявих дошках. Сарай аж ворушиться весь од неспокійних
поселенців.
Я далеко не ступаю, вмощуюсь коло дверей і жду.
Падає знадвору світло. Сонце то пече мені в шию, то пригасає, — видно, почало
хмаритись. Хилить на сон.
Я терпеливо жду.
І ось — блись! — влітав у сарай ластівка. Пірнає під самісіньким одвірком і не
зачепиться. От уміє пірнати! Я бачив не раз, як ластівки граються з Бакуном.
Кінь собі пасеться на лугу, а вони заходять здалека, підкрадаються до нього
тихо, над землею. Низько-низенько летять і раптом — гульк під коня! Майне
котрась у нього під черевом і вгору, і чигикне задьористо. Одна пролетить, тоді
дві, тоді ціла низка — блискають, проносяться під конем, наче дражняться:
“Чигик!.. Не піймав?” Кінь собі хрумає траву, зрідка махне хвостом, стріпне
вухом і байдуже йому до ластівок, до їхнього вереску. А втім, і Бакун деколи
стримано пирхне, якщо котрась вітрогонка мелькне у нього під самісіньким носом.
З такою ж сміливістю пірнав ластівка і в двері. І вже ніби з вулиці бачить, що
стеля в сараї підперта стовпом, — ач, круто обминає стовп, робить круг під
стелею і до гнізда. Вона й не цвінькнула, й не шерхнула крилом, влетіла тихо, як
тінь. А проте, наче за сигналом, прокинулись пташенята. Враз підхопились. “Вжи,
вжи, вжи!” — завжикали гуртом; їх і не видно в гнізді, тільки сивенький пух і
роздерті роти. Ці жовті крикливі роти ловлять, просять, благають — їсти! Якесь,
нахабніше, дереться вище і вже затлинає черв'яка разом із материним дзьобом.
Еге ж, напасись на таких поживи!
Гулькнула ластівка в двері — впали пташенята. Заснули. Наче й нема їх у
кубельці.
Тихо в сараї. Тихо на вулиці. Хмарить.
Я притулився до одвірка, звів на стелю очі і розглядаю знічев'я гніздо. Вам
доводилось бачити, як ластівка ліпить собі гніздечко? Носить із берега тугі
клубочки грязюки, і не простої грязюки, а добре змішаної з трав'яними корінцями,
з волокном; принесе в хлівець і спритно клеїть, дзьобом примазує ті віхті до
сволока. Гляне збоку на свою роботу й защебече: радіє, що в неї ловко виходить.
А й справді, ловко. Спершу наче підкову чи скибку місяця виліплює, потім —
гаманець, а далі рядок за рядком вивершує гніздо, схоже на маленьку корзинку.
Висохне гніздо, стане аж біле, роками висить під стелею — не розвалюється.
Частенько мені кортіло поставити драбину, полізти до гнізда і бодай впівока
гля... Але ж — ви чули? Кажуть люди: пальцем торкнеш ластів'яче гніздо — птиця
одразу покине ваш двір. Покине і більш не прилетить, і всім ластівкам передасть,
щоб обминали хату. Ну, а якщо розваляти гніздо... Краще не робити цього! Я сам
бачив: у ластівки на грудях червона смужка. То як сірник. Черкне вона грудьми по
соломі, по сухій стрісі і жух — спалахне солома... Дотла згорить хата... А
лелеки, мені казали, так вони, коли їм поламають гніздо, приносять у дзьобах
жарину.
Птахи не прощають злодюгам.
От ні в нас, ні в баби Сірохи хата ніколи не горіла. А в Глипи, вже при мені,
два рази була пожежа, мазанка й зараз стоїть обсмалена, а від хлівця зостались
стовпи-недогарки і щербате звуглене корито.
Ластівки звикли до того, що я сиджу на порозі, й літають просто через мене; а
якась пікірує, ніби хоче вскубнути за чуба, шерхне над головою — і в сарай. Мені
добре сидіти серед шерхоту, ластів'ячих тіней, м'якого світла, що пригасає від
хмар. Хилить на сон, і крізь легку дрімоту вчувається: хтось мене кличе.
“О-о-о!.. о-о-онько!” — доносить вітрець.
Стривожений, підхоплююсь, зиркаю на дорогу: баба Сіроха стоїть. Маленька бабця,
зігнута, чорна з лиця, в чорній рясній спідниці. Стоїть мовчазна й сувора,
вичікує, поки підійду до неї.
— Ходи за мною, — каже строго. — Адам тебе кличе. Я ступаю слідом за бабою (а
вона дріботить хутенько) і мені трохи дивно й лячно: ніколи Сіроха не кликала
мене... та ще й до Адама. Що там у них?
Йдемо до ярка, минаємо Глипину хату; стежка повертає на бабин город, і ми
попадаємо в синій присмерк, над нами суцільне листя і соняхи-решета. Вибрались з
городу — і вже сірошинський двір. Біла маленька хата, під вікном розлога яблуня,
гілля аж за димар, яблука звисають на стріху. Старезне дерево закрило своїм
шатром майже весь двір. І я бачу: білий полик під білим стовбуром, і лежить на
подушках Адам, і світить разками зубів, — вони в нього білі з просинню.
— О-о, капітан Ленд! — помахом руки салютує Адам. — Радий вас вітати!.. Сідайте
коло мене.
Він киває на розхитаний стільчик, застерігає: обережно, крісло, вважай,
допотопне. Я сідаю, підсовуюсь ближче донього, і мені приємно й незручно, що він
так красиво балака зі мною.
Тут, під яблунею, свіжо й затишно, сидиш собі в холодку, над головою ціла гора
дрімотного листя, лиш де-не-де світлі віконця, і падають сонячні плями на
Адамове ліжко.
 
Наші Друзі: Новини Львова