Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 листопада 2018 року

Звук павутинки

Переглядів: 62422
Додано: 22.02.2003
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0

1. СРІБНИЙ ЧОЛОВІЧОК

— Дзинь...
— Дзінь...
— Бумс!
Я лежу, сповитий темінь-темнотою, і слухаю, як він бавиться. Він давно живе в
нашій хаті, може, у запічку, а може, під лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає
Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і часто спить на її м'якеньких лапах. А
рано-вранці, коли дома нікого нема і вікна закриті віконницями, він приходить до
мене в гості. Сідає на бильце мого ліжка і видзвонює срібними підківками.
— Дзинь...
— Дзінь...
— Бумс!
Зараз він у кутку біля мисника. Там чорна діжа з водою, там вогко й темно, але я
бачу його. Він тоненький, як стеблинка, той химерний чоловічок. І світиться —
синім вогнем. А бистрий, моторний — не вслідкуєш за ним. Шасть, шасть! — так і
бігає по долівці, та все скоком-при-скоком, так і пурхає по хаті, і здається:
блискає світлячок у пітьмі. Крильця у нього легкі й прозорі, як у трав'яного
коника, і коли він змахує крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно
потріскують: трісь-трісь-трісь...
Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничні крихти (я насипав
йому на лаві) і зараз вигулюється — підскакує на одній нозі. Підскочить і
вдарить підківками: дзень! Підскочить і вдарить: дзень! І сам прислухається, як
у нього виходить оте срібне дзенькання.
Ось він пурхнув з полиці на ослін і застрибав до мене. Диви, диви, то він
дражниться: стриб-стриб — підскочить до мене, а тоді стриб-стриб — тікає назад.
І язиком прицмокує, наче примовляє: “Буц, буц, не боюц!”
Ага, думаю, ти в мене дограєшся. Зараз я тебе зловлю...
Тихенько просовую ногу з-під ковдри; і тільки я висунув п'яти — мурашки побігли
по тілу, побігли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до
лоскітливих мурашок. Потім лягаю на живіт і спускаюсь додолу. Сунеться ковдра,
сунусь і я, і повисаю десь у повітрі, повисаю над чорною пелькою. Мені шпигає в
лікті, я скрикую “ой!” і пускаю ковдру, і падаю, і раптом торкаюсь чогось
холодного, і то, виявляється, долівка.
Ні, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, і в мене
дрижать коліна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди мені йти. Внизу так і дише
темінь, і холод хапає за спину. Може, назад? Ліжко ось тут, ковзь — і сховаюсь
під ковдру... Еге ж, а той чортпк? Він же дивиться з кутка і сміється. Ну чого
ти смієшся? Думаєш, я злякався? Стривай, піймаю тебе за хво, тоді побачиш. (А ти
знаєш, що таке хво? Ахві? Ахва? Не знаєш? Отож-бо! Це хвостик у хвалька...
такого, як ти).
Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у киці-баби) і навшпиньках ступаю в
куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темінь з-перед очей і придивляюсь:
де ж він, малий шалапутько?
— Бульк! — стрибає під ноги мені хитрий чоловічок, від нього тільки срібна тінь,
я шастаю руками: нема!.. Куди ж він утік? Обмацую долівку. Щось мокре внизу,
липке, немовби тісто. А ось — місячне кружало. Воно ледь-ледь погойдується,
відсяває тьмяним блиском, і хтось на ньому скаче і лунко б'є підборами: буме!
бум!
Тс-с-с! Він тут.
Я долонею — раз! — ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-під руки.
Вода в цинковому тазику.
І я пригадав.
Після дощу затекла у нас хата. Спершу на стелі зробилась жовта райдужна пляма,
немовби хтось намалював криве і трошки замурзане сонце. Потім сонце скривилось
ще більше, підпливло водою, і додолу закапали руді, перемішані з глиною сльози.
Краплі — буме! — били з розгону в підлогу, видовбували собі лунки, і скоро наша
долівка стала такою подзьобаною, як на картинках Місяць, — вся в дірочках і
ямках.
Це була дивовижа, я бігав по хаті і заглядав у лунки, над якими тріскались
бульбашки, а мати сказала: “Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде!” — і притягла
ночви, і підставила тазик.
Даремно мати злякалась, нічого страшного не сталося. Навпаки, у нашій хаті
залунала музика; старі дерев'яні ночви грали по-своєму, і цинковий тазик,
куплений в сільмазі, грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзінь! — озивався тазик, і
звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали
коротко й глухо: буме!
Так вони й грали. І в них виходило влад, і звучала в хаті кришталева музика
крапель:
— Дзинь...
— Дзінь...
— Буме!
Я вже й забув, чого опинився тут, біля мисника; стою і слухаю, як набрякають
краплі, як вони зриваються зі стелі, як прошивають темряву, як вибухають
мелодійним звуком.
Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику, і я підганяю краплю: “Падай, ну
падай швидше!” Уявляю собі: ось повисає на стелі туга намистина, круглішає,
наливається і раптом...
І раптом — лусь!
Я здригнувся, не зразу второпав, що то була крапля і що вона дзьобнула мене у
самісінький ніс, бризнула в очі росою. Я ще й не прокліпав холодну росу, як щось
майнуло переді мною — зашерхотіли крильця, синя іскра пурхнула на мисник, аж на
верхню полицю. То він — срібний чоловічок! Утік од мене.
Утік — і враз потемнішало в кутку. Лава й діжа стали волохаті. “Чхи!” — пирхнула
Сопуха. Пирхнула і заворушилась.
“Тікай!” — шарпнуло мене.
І коли я біжу назад, за мною біжить холодок, і темрява женеться за мною, хтось
ніби хоче вкусити за п'яти. Я спрожога кидаюсь у постіль і шурхаю з головою під
ковдру:
“А що, вкусив?” — і тихенько сміюсь.
Я лежу і сміюсь (бо таки спритно втік), і щось шумить в голові, десь ніби
клепають ковалики. Можна скільки завгодно слухати, як веселі ковалики один
з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити їх, вогнисто-червоних
коваликів, але зараз мені не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний
курінь над головою; тихцем виглядаю з того куреня і бачу, яке чудернацьке
видовище снується в хаті.
Сонячне кіно!
Мати думає, що вранці я сплю, і зачиняє віконниці. Хай зачиняє — так ще краще.
Бо в одній віконниці, щоб ви знали, є маленьке вічко. Там був сучок, він,
мабуть, висох, розхитався й випав, і зробилось у дошці кругле віконце — дучко.
Крізь те дучко падає у хату довгий жмут проміння.
Це моє кіно.
Дивіться, що воно буде.
Темно. Жевріє тільки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вікна до печі.
А за нею, за цією смужкою, тихо й чорно. Та ось... ожила, заворушилась пітьма.
Наче хтось сколотив її — піднялись дрібненькі пушинки. Вони виходять із темряви
і на світлі стають золотими, рожево-пухнастими. Тихо снують пушинки, пливуть
одна за одною, то піднімаються, то опускаються, то зникають зовсім.
Я колись і не знав, що в нашій хаті живе стільки малечі... Ви не смійтесь, ви
краще придивіться — вони живі. Бачите: їх сила-силенна, але ніхто не
штовхається, не заступає дороги, не заважає іншим. Бо це не прості, це Вишневі
Пушинки.
Так, так, саме Вишневі.
Коли квітнуть сади, і тополі стоять у білому пусі, немов обліплені ватою, і
кульбаби світять під хатою жовтими сонечками, — ось тоді Вишневі Пушинки живуть
у саду, на волі. Вони сидять у чашечках квітів, білі-білі клубочки. Вітер колише
їх, сонце зігріває, бджоли годують медом. А потім: одцвітають вишні, опадає пух
із тополі, мати відчиняє вікно, і Пушинки із сумом перебираються в хату.
Бува, прокинешся вранці, а скрізь — на підвіконні, на лаві, на долівці — повно
білого пуху, білого цвіту, жовтого пилку. А на тій пороші — кволі й холодні
 
Наші Друзі: Новини Львова