Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Часописи  ::  Тексти > Жанри > Есе

ЛИСТИ ДО БРАТІВ-ХЛІБОРОБІВ. ПРО ІДЕЮ І ОРГАНІЗАЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЗМУ

Переглядів: 8329
Додано: 28.11.2012 Додав: ЮЛЯ1  текстів: 16
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Вячеслав Липинський. ЛИСТИ ДО БРАТІВ-ХЛІБОРОБІВ. ПРО ІДЕЮ І ОРГАНІЗАЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЗМУ
ЧАСТИНА ДРУГА
(6 ЛИСТІВ)
Закінчена і! Жовтні (Октобрі) 1020 р.
ЗМІСТ: Наша „орієнтація\".
Лист 1: Про головну підставу нашої »орікнтації<': ніхто нам не збудує держави, коли ми салі її не вбудуємо і ніхто :і наг не зробить нації, коли ми самі нацією не. схочемо бути (ст. іі.ї—г>7).
Лист 2: Як досі у нас розказувався і як повинен розвязуватись проблем зор-і'аиізунання такої сильної і авторітетної групи, коло якої могла-б національно поєднатись і політично зорі'анізуватнсь Українська Нація (ст. іі7—72).
Лист 3: /її; від обидна ни та зорганізувавші українського хліборобського класу залежить опе.днапя і зорганізувавші цілої Української Нації, і я і; обєднанн та організація хліборобів зможуть відбутись тільки при двух умовах: 1. сполучеші здорових останків старого помоеков.теното і спольщеного дворянства з новонародженої\" ct.\"пінською хліборобською аристократією, і 2. сотвореня української діднчпої Геть-мзпеько-Моне рхічної влади, без якої український хліборобський клас знов н«-ділитьен па ріжні політично, економічно і національно порой;і собі
Лист 4: стихійно і нсуевідомдене національне почуття наших иародніх мас зможе виявитись і усвідомитись тільки в такій політичній формі національної. >■ істнування, при якій українська національна ідея була-б персоніфікована в особі одного і единого
Голови Української Національної Держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації (ст. ч—\"^і.
Лист 5: Про ріжннцю мін; виборною персональною демократично», диктатурою і традншійннм. законним, родовим та дідичним Гетьмаїю-тиом-Монархією і про те. як тільки відроджена традіщннного Українського Гетьманства в формах Трудової Монархії поставить український хліборобський клас в такі умови, при яких він. шануючи традицію, поступи і ьсн своею більшою сплою во імя ідейних, весна цінна ль-нп\ інтересів Держанії і Ниції, здобуде r той спосіб для себе в очах нніпих класіє моральний іііаорітет і юму зможе вжити свою більшу матеріальну силу на б\;дову Украіці'Ьі;оі Дерлої ти і на поєднана Української Нації \"'\" Лист 6: ідея відродженя традицнйного Українського Гетьманства в формах Української Трудової Монархії — це ідея нового аріїстокра т и з м у та н о-вого монархізму; і тільки відроджена і нова українська диржавно-творча. національна аристократія зможе своїми ділами здіііснити дю ново-монархічну українську державно-національну ідею (ст. 97—пи).
Наша „орієнтація\".
1. Питання »орієнтації« це лід теперішній час найважніще питання для всіх політиків знесиленого Сходу Бвроїш, в тім числі і для політиків українських. З ним у першу чергу звертаються до всіх, хто так чи йнакше хоче брати участь в політичнім життю. »Якої ви орієнтації?» — питають розуміється й нас; її шукають в нашій програмі й діяльносте. Але що наша »орієнтація« загально прийнятому серед українського громадянства значінню того слово не відповідає, то оцінки їй даються дуже ріжні, при чім більшість із них оперта на непорозуміннях. Вияс-нити оті непорозуміння хотів-би я в цьому листі.
На думку одних наших земляків ми «зиркаємо на Німеччину«. Инші кажуть, що ми »вже дістали від ФранЦузів«. »Федералізм« і »москофі-льство« бачить де-хто в нашій відозві »До українських хліборобів«. Але єсть і такі, що вже знайшли в ній небезпечну «польську інтриґу«. AjXto до політичних дослідів не має охоти, той рішив, що »ясної орієнтації« у нас немає й тому ми просто »авантюра«.
Що в Україні означає слово »орієнтація« і чому в таких ріж-них формах прикладається воно до нас ? Думаю, що в розгардіяші й толкучці сьогодняшнього політичного життя добре иноді звернутись до самих основ сучасного політичного думаня і вияснити по-ходженя та дійсне значіння де-яких ходячих і вихертих політичних термінів.
Орієнтацією серед політиків на Україні (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі по-за межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданосте і, одершавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками. Але-ж ці земляки теж мають свої орієнтації. Отже, виходить, єсть орієнтації добрі й злі, — орієнтації користні й некористні, — такі, що запевняють перемогу над йнакше зорієнтованими земляками, і такі, що боротьби з чужою орієнтацією не видержують. І досвід показав, що доброю орієнтацією на Україні єсть орієнтація тільки на такого закордонного союзника, який: сам має велику силу, це раз, — сам потрібує для своїх цілей зорієнтованих на нього Українців, це два. Всі-ж наші
орієнтації, і добрі і недобрі, мають одну спільну рису: вони звільняють політиків на Україні від тяжкої внутрішньої, орґанізацийної, будуючої політичної праці, яка зовсім зайва там, де завдання політично зорганізувати рідну землю й рідну націю покладається відповідною орієнтацією на ту чи иншу зовнішню силу.
Під сучасну хвилину на нашій політичній біржі марку »ясної й доброї« мають аж три орієнтації: і. орієнтація на Польщу, 2. орієнтація на Росію протибольшовицьку і з. орієнтація на світову революцію та на Росію большовицьку — при чім до кожної з ціх орієнтацій привязані надії то на допомогу антанти, то на допомогу німецьку. Але як усе з добрими річами на цім світі буває, орієнтації ці вже давно зайняті й розібрані. І Польща, і російські антібольшо-вики, і російські большовики, всі вже мають своїх » самоотвержен -ныхъ малоросс1янъ«, а конкурувати з тим типом наших земляків, це справа безнадійна. Отже хоч-би тому ми »ясної й доброї орієнтацій не можемо мати, що вже такої орієнтації для нас не залишилось і з цього боку вся .наша політична діяльність, як влучно й дотепно висловився один з поважних політичних орґанів, це дійсно »муштар-да по обіді . . .«
Крім цієї зовнішньої та 'од нас, мовляв, незалежної причини, для якої ми не можемо мати »ясної й доброї« орієнтації, єсть ще для того причини внутрішні, від нас вже вповні залежні. І, розуміється, тільки ці останні відограють для нас рішаючу ролю.
Коли метою »доброй української орієнтації єсть захопленя влади над своїми земляками при допомозі якогось закордонного союзника на те, щоб при цій допомозі зорґанізувати Українську Державу, то ми думаємо, що будова власної держави на Україні при допомозі якогось зако-рдонного союзника в теперішні часи неможлива. І коли дійсно таку мету (а не просто власний особистий інтерес політичних установ іменуємих »партіями«) ставлять собі ріжні такого роду політичні орієнтації, то з цього боку вони єсть на нашу думку безцільні й безнадійні. Бо якби і знайшовся такий союзник, що за-хотів-би своєю силою посадити на Україні українську владу, складену із зорієнтованих на нього Українців, тс зробив-би він це. розуміється, в інтересі власнім, а не в інтересі України. Ані Польща, ані большовицька, ани протибольшовицька Росія не будуть будувати Україну, бо їм ніякої України не потрібно. їм тільки треба в даний мент використати фікцію України при допомозі зорієнтованих на них Українців. Аж ніяково писати про такі речі, настільки вони елементарно зрозумілі.
Як-би нас було не 40 міліонів, а 1 міліон і як-би ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Европі землі, то, »діставши« відповідну суму франків, марок чи стерлінгів та трохи »вже готової« поліції, можна-б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне бються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених ріжними демагогами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих »партій«, а знизу на тисячі воюючих між собою »республік« — трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Европі знайшлась поза нами сила, яка-б, всупереч иншим ворожим до нас ■силам і всупереч нам самім, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас в модерну європейську націю. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми сами нацією не схочемо бути. Ось перша й основна
точка нашої — як де-хто каже —- «неясної, недоброї і авантюристичної* орієнтації.
А без збудування власної держави та без зорґанізування мешканців нашої землі в націю, ми станемо кольонією, в якій періодично (судячи по дотеперішньому досвіду, через кожних сто літ приблизно) буде відбуватись вирізування »панів«, тоб-то тих, або багатших, або більш освічених і визначніших туземців, які не єсть найкращими представниками своєї землі і своєї нації, а тільки репрезентують в ній Інтереси метрополій і користуються протекторатом ціх метрополій. Одночасно з оцим вирізуванням відбуватиметься поголовна бійка поміж рештою туземців за те, хто з них має зайняти вакантне місце »панів« і кому з них дістанеться агентура та представництво метро-польних інтересів на Україні. Отже сотвореня инших, кращих ніж дотеперішні, державних і національних форм громадського життя в Україні; відбудування зруйнованої державносте на нашій землі, не в невдалих чужих, а в більше відповідаючих умовам сучасного життя своїх власних національних формах і зорґанізування темної, розпорошеної, взаємно себе винищуючої людської громади на Україні в розумну, культурну й себе самої свідому націю — ось єдине завдання кожної поважної і творчої української політичної праці.
Якою для здійсненя цієї мети мусить бути українська політика внутрішня і як до політики внутрішньої, до наших власних потреб та інтересів, пристосувати українську політику зовнішню, а не на відворот — ось питання, на які мусить дати відповідь кожний, рахуючий тільки на власні внутрішні сили свого народу, український політик. Отже рецептів на те, як треба будувати Україну, орієнтуючись на Польщу, або-ж як її будувати, орієнтуючись на Росію протибольшовицьку, чи на большовиків та на світову революцію, у нас немає. Натомість ми хочемо знайти відповідь на питання, чи може бути збудована Україна самими Українцями, і коли так, то як при цій будові власної держави Українці мусять ставитись до своїх сусідів, до инших сусідніх, впливаючих на Україну, зовнішніх сил 2. Почнемо з нашої »орієнтації« внутрішньої.
Без світової революції не може бути України — голосять наші ліві: комуністи, частина есерів та есдеків . . . Без Росії нема України — пишуть наші федералісти й москвофіли. Без допомоги Польщи и Антанти не збудуємо України, не визволимось з під Росії — ось гасло тих, то репрезентують Українську Народню Республіку. Де-ж правда ?
А правда на нашу думку ось яка. Коли представники ціх усіх наших головних »оріентацій« не помиляються, коли дійсно без допомоги сто-ронньої сили не може повстати Україна, то це знак, що ніякої України нема, і що поняття нації української — це фікція. І всі, хто в той спосіб »катае та валяє, аби лиш гаряче« українську політику, продовжує тільки нашу двохсотлітню руїну. Найбільший український руїнник — це заразом і найбільший український реакціонер. Розуміється він сам того не знає, бо минувшина України для нього чужа, бо досвіду істо-ричного, традиції та національної індивідуальносте в ньому немає, бо він — так само, як і його предки з часів »Руїни« — безоатченко, марі-онетка, одна з тих, що періодично вискакують на нашій землі і, відогравши свою ролю в чужих спритних руках, счезають з історичної сцени, не зіставивши по собі нічого »ні науки, ні завітів« своїм нащадкам. 1 власне з діяній таких безбатченків і маріонеток повстала відома теорія, що Українець це недомосковлений Поляк, або недопольщений Москаль; що »Малоросія« була-б собі спокійним російським Провансом, де процвітав би культ аполітичних галушок, гопака й бандури, як-би не сусідство Польщи, яка від часу до часу підіймає в цьому Провансі ірриденту; що »Русь« була-б найбільш патріотичною »малопольською« провінцією Польщи, як-би не сусідство Москаля, який усе хоче Польщу з допомогою її внутрішньої »Русі« розвалити. Збунтований Москвою проти Польщи »Русин«, і збунтований Польщею проти Москви »Малороссъ« — ось як дивляться напас сторонні аранжери «українських політичних комедій«. Чому повстають такі теорії, звідки беруться українські політичні маріонетки ?
Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народню масу з окремою мовою, окремою своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно означеній території. Маємо отже основні статичні елементи нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для бажання перетворити їх в елементи динамічні : для сформування з нашої несвідомої етнографічної маси, свідомої та зорганізованої державної нації. Але на практиці, за винятком двох діб у нашій історії: варяжсько-князівської та шляхецько-козацької, зорґанізування нашої етнографічної маси в націю і державу не вдавалось. Не вдавалось же воно тому, що за винятком тих двох діб не знайшлось на нашій національній території ґрупи людей, настільки авторітет'ної, щоб вона зуміла біля себе 9бєднати величезну більшість української етнографічної маси і настільки сильної, щоб вона могла всі зовнішні, ворожі наскоки відбити та всі внутрішні деструктивні руїнницькі течії серед власного народу побороти, міцну власну державну організацію для цього сотворивши.
Проблем зорґанізування такої сильної і ав-торітетної ґрупи, коло якої могла-б національно об єднатись і політично зорганізуватись Українська Нація ■— це єсті. основний проблем нашого національного й державного будівництва. Без теоретичного та практичного розвязаня цього проблему ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією ані державою. Це зрештою не стільки розуміють скільки відчувають усі сучасні провідники нашої політики і хоч несвідомо, хоч «намацуючи собі емпірично дорогу« — як що вжити образного вислову лідера есерівської партії — всі вони прямують до тієї самої мети.
Але хто «намацує собі емпірично дорогу« тоді, коли його сусіди прекрасно свої дороги знають і твердо ними йдуть, мусить опинитись в залежності! від ціх сусідів, мусить у своїй темноті та безрадности до кого-небудь із ціх сусідів пристати. Так зробили вкінці наші сучасні кандидати на провідну, обєднуючу і організуючу українську групу. Не зумівши стати такою групою, не зумівши власними силами зоргані-зувати та повести за собою націю, вони пристали до сусідів. Але як-би до одного та всі разом, то це ще було би пів біди. Вийшло-ж таке, що одні пристали до Польщи, другі до світової революції, треті до єдиної-неділимої Россії. І сталося з нашими незрячими політиками »емпіри-ками«, знесиленими до того внутрішньою ворожнечею та розєднаням, те, що завжди в таких випадках буває: вони опинились у ролі безво-льних маріонеток в руках чужих, зрячих, сильних, свідомих своїх цілей людей.
Ґрупа політиків, що в основних питаннях національної політики не має своєї власної, одної, точно означеної лінії; ґрупа політиків, що замість попереду зорганізувати саму себе, розбилась, поділилась і, покликавши сусідів на поміч, кинулась на себе взаємно з ножами — розуміється до організації нації в одно національне й політичне тіло нездатна. Хто вони та Група і де коріння її політичного безсилля ?
Українська матеріяльно непродуктивна інтелігенція, що досі творить оту Групу кандидатів у політичні організатори України, має дуже великі заслуги перед нацією на полі культурної аполітичної праці. Без її співучасти важко було-б розвинутись українській науці, штуці, літературі, навіть українській кооперації. Але до політичної праці інтелігенція українська показала себе абсолютно нездатною. Причини цієї нездатносте зрозуміємо, коли прикладемо до інтелігенції той самий метод матеріялістичного розуміння соціальних взаємовідносин, якого вона сама так залюбки вживає у відношеню до инших класів. Хто вона, українська інтелігенція, в розумінню соціальнім? Яка її соціяльна класова природа? Які вона має інтереси?... Про це я говорив ширше в моїм першім листі, а тепер тільки додам те, що потрібно для зрозуміння її політичних орієнтацій і політичної орієнтації нашої. * Перш за все констатуймо факт. Всі провідники й діячі наших трьох головних орієнтацій — польонофільської , москвофільської і світово-революцийної — нічим не ріжняться між собою по своїй соціальній природі: всі вони належать до одної групи здеклясованої, матеріяльно непродукуючої, безземельної та безверстатної інтелігенції. Всі вони жили або живуть з умової праці, тоб-то твореня певних не-матеріяльних духових цінностей ; всі вони продукують на ринок, яким являється працююча фізично, продукуюча матеріяльні цінности нація.
Теоретично можна гадати, що, взявшись за національну політику, всі вони: і С. Петлюра, і В. Винниченко, і М. Грушевський, і федералісти (вживаючи імен розуміється не персонально, а для озна-ченя головних українських політичних напрямків) почнуть творити духові політичні цінности в одному напрямі, по одній лінії. Тоді очевидно їх політичний вплив на націю, як одиноких продуцентів ціх. цінностей, був би страшенно великий. Нація почала-б думати і поступати так, як думали-б і вчили-б вони. Вони — здеклясовані інтелігенти — могли-б і стали-б тоді Групою, коло якої політично зорґані-зувалася-б і національно обєдналась уся нація, провід її над собою признавши. І основний проблем нашого істнування був-би таким чином розвязаний. Але показалось, що в життю, на ділі це неможливе.
Для цього (поминаючи инші моменти, про які тут не говоритиму) бракує здеклясованій, матеріяльно непродукуючій інтелігенції — тоді, коли вона береться за політику — перш за все спільного економічного інтересу. Вона не має інтересу в тім, щоби бути політично обєднаній супроти ринку, на який вона викидає свою умову продукцію ,і бути обєднаній супроти инших груп, що мають инші інтереси. Навпаки: тільки розєднаня, тільки боротьба поміж собою, тільки політична конкуренція дає змогу такій інтелігенції вибитись політично, забезпечити собі кращі умовний свого матеріяльного істнування. Чим більше зростає число такої інтелігенції, чим більше її бере участь в політиці, тим гостріщою стає її конкуренція поміж собою, тим вона більше »диференціюється«. Лідери партій можуть істнувати тільки тоді, коли істнують партії. Чим більше політично розбита нація, чим більш завзяту боротьбу вона веде сама з собою, тим більше в ній політичних партій, більше лідерів, більше всяких політичних посад для інтелігенції. Поліпшуюча інтелігенція живе з політичного розбивання та розєднування нації. Думати, що біля неї зорганізується і обєднається в одно тіло вся нація — абсурд.
Кожна суспільна ґрупа, що хоче будувати, організувати суспільство, мусить черпати свої сили сама з себе. Тільки и \"власна, внутрішня сила, її удільна вага, рішає про її з д а т н і с ть притягання, про її вплив на ціле суспільство. Для того, крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тоб-та певну суму історичного досвіду, здобутого її попередніми поколіннями в боротьбі за істнування й переданого »з молоком матері«, з вихованням, поколінням слідуючим. Оця сума певних суспільних вартостей — що в боротьбі за істнування себе оправдали та в досвіді по-коліннь показали себе для самозбереженя тієї групи найкращими — творить те, що ми називаємо культурою. Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без обєднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати ґрупа людей, біля якої має обєднатись і зорганізуватись нація.*)
Яка спільна традиція може бути у нашої інтелігенції, яка по по-ходженю свому належить до ріжних класів : духовенства, збанкруто-ваного дворянства, селянства, міщанства, всякого »разночинства« і яка має одну тільки, спільну рису — здеклясованість, тоб-то розрив зі всякою зборною громадською традицією. Ніякого одідиченого досвіду, ніяких одідичених цінностей : все можна й треба пробувати і при тік нема нічого до страченя. Ґрупа поодиноких осіб, одірваних од тради-
*) Ц' проблеми, порушені тут поверхово, будуть ширше опрацьовані в моїй книжці: Гетьманство. (Теорія Української Трудової Монархії.)
ції, а через те позбавлених усякої культури (хоч може дуже цивілізованих, учених і освічених) і не обєднаних ані власною спільною традицією, ані спільним економічним інтересом — не може мати ніякої внутрішньої сили, не може мати сили притягання, не може обєднувати й організувати націю. Нам трохи дивно читати в книжці лідера найбільшої української політичної (есерівської) партії, професора Грушевського, що »йти з народом це не значить ним командувати і водити його точно по своїм плянам і діспозіціям« і що »ті, що йтимуть з ним (тоб-то проф. Гру-шевський з есерами) тільки до певної міри могтимуть ним кермувати, а часто він вестиме їх, а не вони його і заводитиме не туди навіть, куди вони хтіли-б«.*) І ми розуміємо обуреня та розпуку того селянина, який на з'їзді в Станіславові, в марті 1919 р. — інтелігентам, що йдучи за народом, питали у селян поради що до політичної орієнтації — сказав: »а на що-ж ми вас по школах учили, на що ми за вашу науку свою останню корову продавали ? На віщо ви нам всі здалися, коли ви в трудну годину до нас по розум приходите ? . . .« Про те сам факт вповні ясний і зрозумілий: не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести. Сила і авторитет — дві прикмети, без яких не може зявитись в нації провідна, обєднуюча та організуюча її група
— це не прикмети політикуючої інтелігенції.
»Йти з народом« — ось її теорія ; »йти за народом« — ось її практика. Шукати, »намацувати« чого той народ хоче і, кидаючи в нього дема-гогічні кличі, дивитись на яку вудку рибка ловиться — ось її політична тактика. »Союзъ русскаго народа«, есери, комуністи і назад — ось природна еволюція її реальних масових політичних форм (99% виборців!), всяких форм кабінетних і «поміркованих партій* не рахуючи. Коли-б Японія була заінтересована в Україні так, як заінтересована в ній Польща, большовики й російська реакція, то можна з певностю сказати, що появилась-би японофільска українська нолітична партія, яка на свому прапорі виписала-б гасло : »без Японії нема України«. Хто сам в собі не має сили, той мусить шукати її поза собою. В тім суть усіх численних, взаємно себе виключаючих українських інтелігентський політичних орієнтацій.
Тільки така суспільна ґрупа, яка міцно звязана спільним економічним інтересом; тільки така ґрупа, яка має спільну традицію та спільну культуру й одну, випливаючу зі спільного інтересу та спільної традиції і культури, спільну і ясну, свою власну політичну лінію— тільки така ґрупа може обєднати і зорґанізувати біля себе всю націю. Заклик до нашої інтеліґенції одного з найвидатніщих її представників В. Винниченка : зливайтесь з класом, йдіть на службу класові (автор має на думці пролєтаріят) — це єдиний для неї політично чесний і розумний клич. Він знаменує заслужене політичне банкроцтво української інтеліґенції та служить показчиком усві-
домленя нею того факту, що суспільною ґрупою, яка здатна обєднати націю, ґрупою, що має всі вищенаведені прикмети — спільний інтеpec, спільну традицію, спільну культуру і одну власну політичну лінію, а тому може мати силу і авторітет — єсть клас.
На нашу думку класом, що єдиний може мати на Україні потрібні для обєднання та зорґані-зування цілої нації силу й авторітет — єсть най-дужчий з усіх українських класів наш клас хліборобський. Ми не маємо і ще довгий час не могтимемо мати сильного класу міщанського, буржуазного, такого, який став підставою національного обєднання скажім сучасної Чехії та Польщи. Наш слабкий і нечисленний пролетаріат теж до такої ролі нездатний. Тільки український клас хліборобський встані власною силою і власним авторітетом політично зорганізувати і національно обєднати нашу етноґрафічну масу, тоб-то сотворити Українську Державу і Українську Націю — ось друга основна точка нашої політичної »орієнтації«.
В який спосіб мусить український хліборобський клас вести свою політику, щоби: 1. скріпити свою власну внутрішню силу і
2. здобути в очах инших класів потрібний для національного обєднання і державного зорґанізування цілої нації авторітет ?
3. Коли-б український хліборобський клас — клас найдужчий е Українській Нації — сам був політично і національно обєднаний і зорґанізо-ваний, то біля нього напевно вже-б досі обєдналась і зорганізувалась уся Українська Нація. Коли-ж того немає, коли Нація наша національно розбита і політично незорґанізована, то це знак, що найдужчий її клас сам розбитий і здезорґанізований. Від обєднання та зорґанізування українського хліборобського класу залежить обєднання та зорґа-нізування цілої Української Нації . . . Ось третя основна точка напіої полі-тичної »орієнтації«.
»Але-ж дозвольте« — скажуть нам — »хто-ж на Україні думає инакше ? Хліборобів а не хлїбоїдів орґанізують і комуністи, і есери, і есдеки, і С. Петлюра »серед селянства, а не серед пролєтаріяту популярний^ і наші федералісти готують разом з демократичною Росією аграрну, користну для селянства реформу і т. д.« Як розуміють організацію нашого класу його дотеперішні організатори — здеклясовані безземельні інтеліґенти — і як розуміємо свою організацію ми самі, що в тім класі породились і від нього не відірвались, ось що хотів-би я вияснити в цьому листі, говорячи про нашу політичну орієнтацію.
Перш за все, що розуміти під поняттям хліборобського класу? На нашу думку ґрупу родин, які посідають власну землю і на цій землі власною працею продукують хліб. Число землі і форма праці в класовій свідомости хлібороба не відограють рішаючої ролі. Рішаючим для цієї свідомости єсть факт індивідуального посідання землі та індивідуальної праці на землі. Але чи хлібороб має одну десятину, чи має сто десятин, кін і в однім і в другім випадку хоче щ десятини зберегти. Чи він землю сам оре, чи наймає когось для оранки і сам організує цю оранку, він заінтересований у тому, щоб землю якнайкраще обробити, якнайбільше хліба випродукувати і урожай з якнайбільшою користю для себе зреалізувати. І бідна вдова, що наймає; плугатаря для своїх кількох десятин і дрібний хлібороб, що на своїй землі садить буряки та Підчас сезону донаймає для шарування чи конки робітників, такі-ж хлібороби, як і властитель паруеот десятин, для якого організація від ранку до пізнього вечора найманої праці есть в його господаре:'!ві законом а не вийнятком.
Класова свідомість опреділюється тут способом хліборобської продукції, якої основною ознакою єсть індивідуальна здатність хлібороба \"випродукувати якнайбільше хліба на власнім участку землі. Хліборобство — як слушно каже Сорель — це мистецтво і оцім характером індивідуального артизму воно ріжнитьсн засаднило від сучасної машинної, трафаретної фабричної нромнелопости. Наймана праця г. хлібо-робстві це тільки ноширеня індивідуальної, мистецької здатности хлібороба. І найманий робітник і; хліборобстві це по-мішник хо з я іна. а не, як в індустрії, додаток- до машини, якого можна иноді теж замінити машиною.
Опреділеня класової свідомости хліборобської по числу найманої праці, по числу иомішників у хозяйстві, не відповідає дійсності!. І тому всякі розлагателі хліборобського класу покинули поділ на »тру-дових« і »нетрудових« хліборобів, а взялись за те. що дійсно єсть підставою істну'вання нашого класу — за приватну власність на землю. Бо тільки знищеня приватної власносте на землю може розвалити хліборобський клас, вийнявши з хліборобства його душу, усунувши момент творчости з праці хлібороба, що цею своею індивідуальною працею перетворює, культивує свій власний участок землі. Тільки соціалізація землі може знищити нашу теперішню класову свідомість, випливаючу зі способу індивідуальної хліборобської продукції,\" так с-амо як фабрика, вивласнивши верстати, знищила цехи і сучасною буржуазно-соціялістичною тендитою знівечила цехову артистичну творчість. Але що вдалось в промисловості!, те не вдасться ніколи в хліборобстві.
Антагонізм міяг бідним і багатим хліборобом так само, як антагонізм між багатим і бідним пролетарем, не єсть антагонізмом двох ріжних класів, двох ріжних способів продукції та двох ріжних світоглядів з тих ріжних способів продукції випливаючих. Бідний хлібороб хоче мати більше землі, хоче стати багатим хліборобом : багатий хлібороб дбає, щоб йому землі своєї не втеряти. Але обидва вони хлібороби, обидва мають спільний економічний інтерес супроти инших коясумуючих хліб класів, мають спільну традицію праці на власній землі та спільну ідсольоґію і спільну культуру з цієї традиції випливаючу. Полагоджена антагонізму між бідними й багатими хліборобами — це внутрішня справа самого хліборобського класу, а не боротьба двох класів.
Натомість одбиваються од свого класу, декласуються, як дрібний сник селянин, що здає свою землю сусідові в оренду, а сам ся »отхожпмн промиелами«. так і більший землевласник дворянин, що таксамо здає свій маєток в оренду і або бє байдики в городі, або займається фінан-совими чи промисловими спекуляціями, а на свою землю дивиться, як на побічний, додатковий доход. Цікаво між иншими, що власне ці два здеклясовані типи, що самі вже на землі не працюють, мають найбільший нахил вирішати »аґрарну нроблєму« і своїми здеклясованими способами її вирішування вносять найбільшу колотнечу в середину хліборобського класу.
Оцей посідаючий власну землю і на своїй землі працюючий український клас хліборобський через ріжні історичні причини, про які тут говорити не буду, розбитий і ослабленний внутрі сильними економічними, політичними і національними а н т а ґ о н і з м а м и. Як їх усунути, як нам обєднатись, як витворити зо всіх нас хліборобів таку міцну скелю, об яку всі ворожі наскоки розібються і на якій держава та нація наша побудується, це справа нашої щоденної громадської політичної праці. Теоретично обговорити це маю надію в однім з дальших листів. Тут зазначу тільки провідні лінії, поскільки вони для зрозуміння нашої політичної »орієнтації« потрібні.
Усуненя внутрішнього антаґонізму економічного між бідним і багатим хліборобами — це завдання будучої аграрної реформи і аграрного законодавства. Вони, на нашу думку, мусять спіратись на оціх трьох китах : 1. Земля українська дана Богом Українській Нації не на те, щоб ми собі взаємно ізза цієї землі голови розвалювали, нею спекулювали, або щоб на ній усякі «міжнародні банки« чи инші посідачі «закордонних валют« могли буряковими ґешефтами займатись. Дана-ж вона нам на те, щоб ми на цій своїй землі найкраще й найрозумніще — по Божому — своє життя владнали. Чим хто з нас більше української землі має силу посідати, тим більші обовязки мусить він, відповідно до своєї більшої сили, і супроти Держави Української, і супроти цілої Нації Української, і супроти місцевої громади мати та виконувати. Тому кожний властитель землі мусить перш за все свою власну індивідуальну силу та здатність хліборобську (а не силу свого гроша, свого капіталу) доказати і наколи він хоче землю за собою задержати, то він сам особисто мусить на ній хозяювати, сам особисто своє хозяйство організувати. Задержати-ж цієї землі матиме він право стільки, скільки йому, відповідно до його індивідуальної сили, здатности й потрібности, місцеві хліборобські орґани самоврядування під контролем Держави присудять. Тільки розвязання аграрних антаґонізмів на місцях і по прин-ціпу індивідуальному, а не в центрах по принціпу егалітарному, оздоровить хліборобський клас, викине з нього всякі паразітарні та спекулянтські елементи; багатших хліборобів примусить бути потрібними й користними громадянами, а не кольоністами «помещиками» — у бідніщих же хліборобів знищить землехапство і зненависть до »панів« тоді, коли вони побачать, що з більшим посіданням землі звязані більші державні, громадські й економічні (більш інтензивна культура і т. д.) обовязки. Законна ліквідація всякої паразітарної земельної посілости і наложеня на всіх властителів землі державних, громадських і економічних обовязків лропорціонально до їх індивідуальної здатности й сили — по принціпу : кому більше дано (землі, освіти, культури і т. и.) з того більше й вимагається — це перша основа аграрної української політики. 2. Крім внутрішнього спріпленя хліборобського класу ще й скріплена його чисельне шляхом по-більшеня через плянову парцеляцію числа середніх, економічно сильних, соціально задоволених селянських неподільних хозяйств — це основа друга. 3. Врешті забезпеченя Українською Державою економічної ексішізії для українського хліборобського класу — це основа третя.
При якій формі державного ладу можлива така аграрна реформа — це буде видно з мого дальшого викладу, а про подробиці цеї реформи не говорю, бо вони до теми мого листа, не належать.
Антаґонізм політичний, витворений на Україні російською державною політикою, яка в своїм інтересі насильно задержувала різкий поділ хліборобського класу на два політично нерівноправні стани: »дворянство і крестянство«, мусить бути знищений. Але не так, щоб одна частина хліборобського класу з'їла другу частину, а так, щоб ці два стани злились в один • щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства повстала нова провідна українська хліборобська верства, яка-б своєю працею, своєю здатноетю та сиоєю потрібностю собі серед цілого хліборобського класу пошану й авторітет здобула.
В XVII століттю за Великого Гетьмана Богдана такою новою авторитетною українською верствою стало козацтво, що обєднало під цею новою назвою здорові останки старої української шляхти і найкращу частину сміливого, войовничого, готового на жертви за цілу націю селянства. Сотвореня такої нової хліборобської, провідної, авторітетної верстви — це на тепер найважніща, кардинальна проблема нашого класу. Отже не законсервованя дворянства, а тим менше поворот до давного стану, маємо ми на меті. 5Ік огидливі, хамські карательні екс-педиції на селян, так і хамське вирізування дворян уважаємо карою Божою за історичні гріхи Української Нації. Бо як слушно кажуть — коли Бог хоче кого покарати, то йому розум відбірае. Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше — помосковлене і спольщене дворянство — вже у великій мірі виродилось і що ці по-слідні могикане шляхецько-козацької доби нашої державности мусять вкінці зникнути так само, як зникли їхні попередники: — останні могикане доби варяжсько-князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим законом природи єсть і те, що здорове зерно тільки на дозрілім дереві родиться. І що старе дерево, заким загине, мусить оцим своїм здоровим зерном землю круг себе засіяти та з того здорового зерна нове, відроджене життя розпочати.
Тієї класової традиції, класової культури, яку має в своїй селянській масі наш хліборобський клас, для збудування держави замало. Ця тра-диція допоможе нам тільки відбитись од ворогів. Які-б ще політичні кунштюки не викидали наші й чужі комуністи, есери й уся демократична братія, приватної власности на землю вони на Україні не знищать, а тим самим хліборобського українського класу не зруйнують. За для цього стане нашому класові того традицийного уміння боронитись од руїників зовнішніх і внутрішніх, яке він унаолідував од своїх предків. Але від пасивного опору до активного державного будівництва лежить ще велика дорога. 1 власне до державного будівництва наш клас хліборобський у своїй селянській масі ще не дозрів. Державну, політично-орґанізаторську традицію серед хліборобського класу тепер, в сьогодняшній день, має лише одно дворянство. Тільки воно одно в державній роботі вже дозріло. І тому той,
хто тепер, а не через двісті літ, хоче Державу Українську будувати.той без збережена і використання останків українського дворянства,
не обійдеться. Здобутого рядом иоколіннь досвіду державної, організуючої праці, традиції державносте — не дасть ніяка наука. Хоча-б усі
наші здеклясовані інтелігенти найвищі школи соціяльних наук покінчили, вони не навчаться там основи кожної творчої політики, а саме
політичного такту. Де єсть вроджена, класова, традиційна 'здібність, а без неї в політиці або перескочиш, або недоскочиш. То
будеш скромненьким автономістом, то знов сугубим самостійником, —то еволюціоністом-демократом, то революціонером-комуністом, — то европеізатором, то ворогом гнилої Европи, — то гнатимеш »Ляхівъ за Сян«, то віддаси їм половину України, — то щирим серцем цілува-тимеш Керенського, то різатимеш на Україні »Москалів«
Ми знаємо, що не останкам пережитого українского дворянства брати в свої старечі руки тяжкий державний український меч. Ним володітиме новий державний стан, що сформується з посеред здорового, молодого українського селянства. Але володіти цим мечем мусить цей новий стан повчитись від дворянства. Без старої державної традиції й державної культури нові наші державні меченосці в своїй зброї заплутаються, своїм мечем себе поранять і його вкінці на поталу чужинцям покинуть.
Без морально здорових та до громадської роботи здатних останків як п о мо с к о в л є н о г о так і спольщеного українського дворянства не може бути сотворена нова х л іборобсько - се л ян-ська дєржавна провідна верства, не може бути о б є д н а н и й нею хліборобський клас, а значить не може бути обеднана Українська Нація і зорґа-нізована Українська Держава — ось четверта основна точка нашої політичної »орі-єнтації«. І для усунена всяких непорозуміннь ще раз повторюємо: дворянство українське само без селянства не збудує Української Держави й Нації, але хто знищить тепер лослідню, \"соціально здорову ще горстку українського дворянства, той не тільки не збудує Української Держави, але знищить заразом знов на цілі століття Українську Націю. Будучі українські покоління матимуть змогу правдивість ціх слів провірити. А тим, хто сьогодня всі надії на інтелігентську демократію покладає, не слід забувати, що літературна продукція часів Руїни була у відношеню до літературної продукції московської й польської процентово більша чим наша інтелігентська літературна продукція сучасна. Де вони ці твори тодішніх книжників і що з літературної праці і з політики тієї інтелігенції вийшло ?
Знищеня предків сучасного українського дворянства — української шляхецько-козацької старшини — стало в XVII століттю причиною руїни козацької держави та, українсько нації. Та частина, що залишилася, не змогла боротись на два фронти: з Польщею і з Москвою та ще і з власною козацькою »черню«, яку все підіймали проти старшини української московські та польські агенти. Щоб спасти своє фізичне іст-нування вона пішла по лінії найменшого опору: одріклась державних планів своїх батьків Хмельничан, покинула Гетьмана Мазепу, не захотіла на правім березі воювати з Польщею. Пішовши на російську та польську службу державну, дворянство українське в одній своїй частині помосковилось, в другій сполыци-лось. Звідси той третій найнебезиечніщий національний антагонізм, який державні верхи єдиного україн-ського хліборобського класу поділив на дві національно чужі й ворона собі частини.
Засипати це провалля, знищити оцей накинутий нам зовні національний антагонізм поміж рідними братами, поміж синами одної української землі — це перше завдання внутрішньої політики українського хліборобського класу. Помосковлене та спольщене дворянство мусить обєд-натись біля нової, національно ще не покаліченої і примітивно суцільної хліборобської селянської аристократії. І воно мусить передати їй свій історичний досвід, перестерегти її перед старими політичними помилками. Бо тільки одно українське дворянство, яке само вже перейшло через москофільську й польонофільську традицію, знає, що традиції ці себе не оправдали. Що ні Москва, ні Польща українських хліборобських верхів од вирізаня й винищеня не оберегли і що тільки національна єдність тих верхів з цілим хліборобським класом, тільки поворот до традицій української старшини з часів перед Руїною, тільки сотворекя власної держави спасе нову українську аристократію від заги-белі.Відомо, що навіть найкращі підручники історії для нижчих, середніх, вищих і найвищих шкіл ще нікого в світі історії не навчили.
Бо історії як ию дивитись на неї, як на «учительку життя« -—не можна навчитись: її треба в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі мати. Нові українські, досі ще не державні верстви. що власної державної традиції та культури не мають, все будуть у своїх полі-тичних блуканнях одкривати на Україні політичні «Америки*, не зважаючи на сотні томів написаних про нашу минувшину. їм все буде здаватись, що тільки союз з Польщею, або тільки »єдина Росія«'дадуть їм змогу скріпитись і своє істнування на Україні забезпечити. Але все це на Україні вже було. Тільки та верства, яку власна крівава традиція навчила досвідом, що дотеперішніми нашими державними методами ані державного ладу і порядку на Україні збудувати, ані собі своє істнування забезпечити не можна — тільки та верства може свідомо свою державну культуру на будову Держави Української повернути.
Будування Української Держави без українського дворянства. що вже й московську й польську державну школу перейшло, це трагїічне повторювання дотеперішньої нашої казки-безконешника: не сподобавши собі Польщу, пішли у Москву; не сподобавши Москву, пішли назад у Польщу, і так ходили доти, доки їх Москва з Польщею не поділили, а тоді... не сподобавши таки Польщу ... і т. д. Без повороту назад до своєї нації як сиольнь чого так і помосковленого дворянства — визволення України з під Москви і з під Польши, наладженя з ціми народами добросусідських відносин і збудування розумної, свідомої себе України — неможливе.
Але чи можливий сам отой поворот? — Можливий, бо до цього пхає історичний традицийний досвід, сама державна культура українського дворянства. Одначе цього замало. Державна культура українського дворянства це те саме, що окрема мова наших народніх мас. Без цієї окремої мови звичайно не буває націй, але, маючи окрему мову, можна на віки лишитись етнографічною масою і ніколи не стати нацією. Без державної культури не може бути збудована держава, але маючи на Україні державну культуру не все можна збудувати Українську Державу. Для того, щоб мову народню розвинути в мову нації і державну культуру нашого дворянства вжити на будову Української Держави — треба як цю мову так і цю культуру •поставити в сприятливі зовнішні умови розвитку. Для державної культури такими сприятливими умовами розвитку являються такі чи инші форми державного ладу. Від сприятливої форми державного ладу на Україні залежить поворот українського помосковленого і спольщеного дворянства до рідної нації, залежить використання його державної культури для будови Української Держави і Нації.
Якою повинна бути ота нова форма нашого державного ладу, щоб вона могла сприяти поворотові до рідної нації зденаціоналізованих дер-жавних українських верстов? — Розуміється не такою, якою була та форма державного ладу, ігри якій ці верстви власне зденаціоналізувались. І тут хай мені буде вільно ще раз »повторитись« та ще раз нагадати головні моменти історії нашої »Руїни«.»Руїна« наша, а з нею й денаціоналізація державних українських верстов, почалась по смерти Великого Гетьмана Богдана Хмельницького і почалась вона з того, що республіканська, демократична старшина тодішня, стараючись на »волю козацького народу«.повалила нелюбі їй монархічні й династичні пляни старого «самодержавного^ Гетьмана. Булава була віднята від законного наслідника гетьманського, Юрія, який по волі свого батька повинен був одідичити верховну гетьманську владу в козацькій державі. Рада козацька —«вільний народ«, вибрав вільними голосами більш достойного «кращого^ кандидата — Виговського. Таким чином джерело влади в козацькій державі, а з нею політичний і національний авторітет України були перенесені з верху в низ : від Гетьмана, що одержав владу по наслідству від свого »Б'Огом даного« (»а через
те Богданом прозваітого«, як казали сучасники) Бать к а, до Гетьмана, що одержав владу з рук народа.. Сувереном, джерелом влади в коза-цькій Україні став народ. І з того часу кожний Гетьман, кождочасна влада верховна, мусіли бути вибрані народом.
Кого і в який спосіб вибірав у свої верховні правителі козацький народ на своїх »чоряих« і нечорних радах і скільки ті вибори коштували царській та королівській казні — це факти загально відомі і над ними зупинятися не буду. Скажу тільки, що головною ознакою отсго нашого козацько-республіканського державного ладу, при якім почалась денаціоналізація наших державних верхів, було те, що теоретично джерелом державної верховної влади й носієм національного авторітету був народ, а фактично залезала ця влада і фактичними авторітетами на Україні були: Царь московський, Король польський і Хан татарський, ці два останні до часу поки істну-вали польська й татарська держави.
Наші політично активні державні верхи поділились у своїй козацькій республіці на три орієнтації: московську, польську й турецько-татарську — орієнтації, відповідаючі трьом головним політичним течіям, робленим нашими сусідами серед козацького «Суверена-народа». Таким робом ці наші державні верхи ослабили себе і. знесилені до останку внутрішньою політичною боротьбою, пішли по лінії найменшого опору. І хоч не були вони ще тоді есерами, але гасло їх було таке саме: йти за народом. Народ же наш. як і кожний народ, ішов розуміється за силою. Поїш ще сяк так сильні були польська й татарська держави, йшов він по трохи за Польщею, по трохи за Татарами, але в міру зросту сили московської, він почав усе більше хилитись «до востоку». »3 народом« ішла туди і старшина.
Послідня її спроба викресати з себе вогонь посвяти, обтрусити з себе моральну гниль і замість кормитися темнотою й безрадностю народньою. иійти на жертву, стати на чоло свого народа і повести його за собою — не вдалася. За »Ляхом-Мазепою« не пішов узятий вже в міцні московські шори український народ. І старшина поспішила поправити свою »помилку«. Вона відреклась від »честолюбних«. »лядських«, »ворожих народові«, — «буржуазних*, кажучи по теперішньому — Мазепиних »видумок«. Вона пішла за народом і. бючи .себе в груди, з плачем кинулась під Полтавою до нобідних ніг Петрових. З того часу — як залюбки підкреслює проф. Грушевський — у>3 якою антипатією трактовано в сих (українських народницьких) кругах зусилля української буржуазії коло збудування класової національної держави, всупереч соціалістичним мріям мас !«*') Ця страшна антипатія до власної української держави не приносила зрештою -»народницьким«, »свідомим« верхам українським багато турбот. Вона не вимагала від них великої жертви, посвяти та великого морального зусилля. Навпаки, вона давала повний спокій душевний їх народолюбному »соціялістичному« нутру, а їхні потріпуючі реального корму тіла примощувала на спокійних »казенних« посадах по петербурґських та всяких инших — хоч не «протинародних, класових, національпо-українських«. але все-ж таки .... державних установах.
Теорія українського народовластия, української демократії, довела на практиці до повної залежносте України від позаукраїнської чужої верховної влади. Сполученя цієї теорії і практики в одній «недержавній і народолюбній^ ідеольогії породило політично-моральну, кажучи делікатно, двоєдушність творців цієї ідеольоґії — «народницьких, національно-свідомлх« українських верхів. Вони свою теорію »народов-ластія й любови до українського народу« намагались сполучити зі своєю фактичною безсилостю й рабською льояль-ностю супроти москов-ського державного кнута. Оце політично-моральне лукавство представників української національної ідеольогії та осмішеня і скомпроміто-ваня всякими «хитрими Малороссами« ідеї суверенности і авторітету Української Нації — ось були причини, чому всі політично-чесні, державно-творчі українські елементи, які рабської двоєдушності! перенести не могли, пішли просто за дійсною владою і дійсним авторітетом на Україні — тоб-то остаточно споль-щились і іюмосковились.
Тільки такий державний лад сприятиме національному поворотові старої й народженю нової політично чесної, сильної, державно-творчої, провідної української верстви, який усуне головні політичні причини нашої Руїни; причини політичної деморалізації, нікчемно-сти, слабости і недержавности дотеперішніх репрезентантів української національної ідеї. А тому це мусить бути такий державний лад, при якому: l-о джерело верховної влади на Україні буде перенесено — з низу — де воно було від початку і за весь час Руїни на верх — де воно було в часах могутности нашої нації: за. Київських і Галицьких Князів і за Гетьмана Богдана Хмельницького. І це мусить бути такий лад, при якому: 2-о це джерело верховної влади на Україні буде від сторонніх позаукраїнських сил і всяких відповідних орієнтацій вповні незалежне. Такий лад, це дідичне Гетьманство, тоб-то Українська Монархія, а приймаючи на увагу ще й новочасні соціальні відносини — це Українська Трудова Монархія..
Без української Монархії — в формі ді-дідичного а не виборного Гетьманства — немо ж е повернути* до Української Нації політично-чесна, державно-творча частина по-м о с к о в_л є них і спольщених дворянських верхів-хліборобського класу; не може бути сформована при її участи нова, здорова й сильна, седянсько-хліборобська аристократія; не може бути обєд-наний авторітетом цієї нової селянської ари-стократії український хліборобський клас. Значить: тільки при гетьмансько-монархічній формі українського державного ладу українок и й клас хліборобський зможе о б є д н а т и с ь, зорганізуватись і придбати ту внутрішню силу. без якої не може ним бути.обеднана Українська Нація і не може бути збудована Українська Держава — ось пята основна точка нашої політичної. »орієнтації«.
4. Без внутрішної реальної сили український хліборобський клас не зможе виконати свого завдання: обеднати Українську Націю і збудувати Українську Державу. Але самої сили для того замало. Класові диктатури, як показує досвід диктатури пролєтаріяту, не в стані удержати зорганізованої ними держави. Щоб збудувати міцну і трівку Українську Державу і обеднати Українську Націю український клас хлібороб-ський мусить придбати для своєї реальної сили в очах инших класів ще й необхідний моральний авторітет. Без морального авторітету хлі-боробського класу — тоб-то без добровільної і законної згоди инших українських класів на те, щоб клас хліборобський ужив свою більшу реальну силу на будову спільної для всіх класів Держави і на обєднаня Нації — Держава Українська не може бути збудована і Нація Україн-ська не може бути обеднана. Реально більша сила хліборобського класу замість на будову й об-вднання буде вжита тоді на руїнницьку боро-тьбу класів внутрі Держави і Нації і на збільшеня руїни Української Держави і Української Нації.
Коли і в який спосіб — якою своєю політикою — український клас хліборобський зможе придбати серед инших українських класів потрібний для будови Держави і для обєднання Нації авторітет? Тільки тоді, коли він дасть доказ, що свою реально найбільшу силу він використовує не виключно на оборону своїх власних егоїстичних інтересів. Тільки тоді, коли він одмовиться від диктатури кулака. Тільки тоді, коли над собою, над своїми реальними інтересами, він поставить вище ідейний інтерес Української Держави і Української Нації. Тільки тоді, коли во імя понадкласового закону Держави і Нації він поступиться своїми класовими інтересами і своєю реальною більшою силою в користь оправданих цим ідейним моральним законом інтересів инших, слабших українських класів.
Щоб український клас хліборобський поступився своїми егоїстичними інтересами і своєю більшою силою, во імя ідейного інтересу Україн-ської Держави і Української Нації — цей інтерес Держави ї Нації мусить бути поставлений понад еґоістичними інтересами всіх класів. Не тільки клас хліборобський, але і всі инші українські класи, мусять ідейний інтерес Держави і Нації ставити вище своїх реальних, еґоістичних інтересів. Ідейний інтерес Української Держави і Української Нації мусить стати Маєстатом Української Держави і Української Нації, Маєстатом, якого закон і повага обовязує однаково всі класи. Без такого всіма класами і всіма членами нації однаково ушанованого Маєстату Держави і Нації не можна помислити існування модерної європейської держави і нації.
Хіба модерний демократичний принціп самоозначеня націй був-би можливий там, де не істнуг спільне поняття Маєстату Нації, однаково дорогого й однаково «. ільного всім членам нації? І в що вилилось би самоозначеня такої нації, де кожний клас, або кожна партія стали б на становищу: нація — це я, і мій інтерес — це інтерес нації ? Або чи можливе самоозначеня такої нації, в якій істнують ґрупи і партії, отже цілі частини нації, що в свою наці нальну індивідуальність і свою державність не вірять і істнування своєї нації та потребу власної держави заперечують ? Поняття нації може істнувати тільки у таких етноґрафічно-відмінних людських колективів, які в своїм історичнім розвитку зуміли витворити спільне для всіх і всім дороге поняття Маєстату своєї Нації і зуміли цей Маєстат поставити вище класових, партийних, групових, індивідуальних і всяких инших егоїстичних інтересів, поставити понад одиницями, ґрупами, партіями, класами ....
В історичнім розвитку Української Нації всіми шанований,усім дорогий, понадкласовий Маєстат Української Нації істнував за часів держави Київських і Галицьких Князів і особливо за Гетьмана
Богдана Хмельницького. Від часів Руїни він став знаряддям класової і партийно-політичної демагогічної боротьби: Його осмішили і скомп-ромітували, бючись між собою, внутрішні українські руїнники; Його оплюгавили підкупами і провокаціями всякі чужі на Україні агенти. Затоптаний в болото Маєстат Української Нації перестав бути всіми Українцями поважаним, для всіх Українців спільним, дорогим дійсним Маєстатом. І з тою хвилиною Нація Українська перестала істнувати. Зі смертю Української Держави завмерла Українська Нація. Чому так сталося ? Сталося так тому, що Маєстат Української Нації — персоніфікований цілою нацією в реальній, дійсній особі Голови Держави, »Богом даного« Великого Гетьмана Богдана — був повалений з хвилиною поваленя династії Хмельницьких. »Нехай тая слава буде, що Хмельницький Г є т ь м а н !« — ціми словами прийняв цілий народ український радісну звістку про перехід булави по наслідству до моло-дого, недосвідченого, але всеж таки Богдановою сина — Юрія. В тій славі, з в я з а н і й з дідич ним іменем' Гетьмана, народ бачив свою власну славу. І поважаючи персоніфіковану в особі гетьманської династії свою славу, він учився-би поважати сам себе. Ідейний Маєстат Нації, втілений в реальну пануючу гетьманську династію, був-би став для народа зрозумілим, реальним і дійсним, всіми поважаним, сталим і незмінним Маєстатом Нації. Але перенесений в часах нашої Руїни разом з джерелом верховної влади державної на саму народню масу, він став фікцією. Фікцією, якої кожному стало вільно вживати для своїх цілей, тому власне, що це фікція; тому, що державний лад, який на цій фікції, на «суверенности народа« спірається, не в силі забезпечити од використовування для власного вжитку, од образи, од насмішки, од приниженя Маєстату Нації, що в фіктивному «суверенному народі» спочиває.
Хіба не »во імя народа« вибраний народом »кращий« Гетьман Виговський повалив законного дідичного Гетьмана Юрія Хмельницького, заключив Гадяцьку Умову з Польщею і розпочав війну з Москвою? Хіба-ж не »йдучи з народом« Пушкарь повстав проти Ви-говського і перший закликав на Україну проти »вибраного« Гетьмана і його союзниці Польщи московських воєвод ? Хіба-ж не »во імя народа« Україн-ська Народня Республіка повалила дідичного Гетьмана і бореться тепер в союзі з Польщею проти московських большовиків ? Хіба не «ви-конуючи волю народа« Українська Радянська Республіка повалила виборного Головного Отамана і в союзі з московськими большрвиками бється з Українською Народньою Республікою і її союзницею Польщею ? Хіба не на підставі »волі народа« править Україною Раковський і хіба не »з :волі народа« став Головним Отаманом О. Петлюра ? Хіба врешті не виконують »волі народа« наші федералісти і москвофіли, пропагуючи ідею єдиної й неділимої федеративної, демократичної, народовладної Росії? ....
»Оця Руїна наша скінчиться з хвилиною, коли ми політично і національно усвідомимо джерело влади: народ. З хвилиною, як ціле джерело влади — народ — усвідомиться, то й сама влада народня стане суцільною і свідомою« — таку відповідь дають на ці факти наші республіканці демократи. Але-ж знов-таки факти нашої минувшини кажуть, що і Виговський, і Пушкарь, і Брюховецький, і Тетеря, всі вони так само всіма силами народ політично і національно усвідомлювали, і всі вони з того усвідомлювання свою силу політичну черпали. І можна з певностю сказати, що послідній козак український був більше »усвідомлений« своїми »народолюбними« провідниками, ніж наприклад перший боярин московський. Бо коли московський боярин тільки накази понаднародної і понаднаціональної, традицийної і дідичної влади царської дисципліновано виконував та цеглину за цеглиною до будови своєї держави клав, то український козак увесь час «усвідомлювався» на своїх чорних радах, вислухував усіх, хто його мав усвідомлювати і, зрозумівши з цілого того усвідомлювання тільки одно: »хто дужчий, той і лучший« — хилився врешті за всякою, хочби і сторонньою силою, туди-ж і своїх усвідомителів за собою потягаючи.
В результаті з Московщини »темної і неусвідомленої«, але гордої почуттям власної сили і власної »слави«, персоніфікованої в особі єдиного дідичного Царя — витворюється свідома себе, єдина й неділима, міцна нація московська. А наша, усвідомлена в своїй демократичній коза-цькій республіці, нація українська, стративши почуття своєї сили, слави і єдности, персоніфікованої в особі єдиного Гетьмана, та придбавши натомість багато усвідомителів, дійшла до того, що поділилась на москвофілів, польонофілів і українофілів і що треба тепер наново починати «усвідомлення народа« та доказувати йому демократичними засобами, що він єсть нацією, хочби такою-ж, як і нація московська. Та чи можливо-ж це »доказати« ? Чи в стані демократія своїми демократичними засобами »народ« національно усвідомити ?
В основі поняття нації лежить містичне ядро. Скільки- б ми прикмет нації — як мова, культура, література, територія, раса і т. д. — не вичи-сляли і не аналізували все в кінці кінців дійдемо до того чогось невідомого, до того, що прийнято звати »душею« нації. І пси-хольоґічне розуміння нації приймають в кінці кінців усі чесні й по важні дослідники національного питання.*) Доказати факт істнування нації раціона-лістичними методами неможливо. Ще менш' можливо раціоналістичними методами »усвідомити« якусь націю.
Хоч ми й дуже поважаємо авторітет »звістного педаґоґа Ушин-ського«, але ми завжди думали й тепер думаємо, що неможливо завести »рідну мову« в школах на Україні, покликаючись лише на цей науковий авторітет. Ми думали і думаємо, що українська мова в українських школах буде заведена тільки тоді, коли кровю українською й українською силою буде відроджена українська державність; коли буде знайдена відповідна політична форма виявленя несвідомої, містичної, ірраціональної волі народа до вільного, незалежного істнування.
Правдивість цієї нашої тези найкраще доказало зрештою само життя: всі наші дореволюцийні »свідомі Українцк — культурники, демократи і автономісти — перетворились в самостійників, коли революція вивела їх на якийсь час з редакцій, клюбів і кабінетів та поставила лице в лице з отим реальним »не науковим« життям.
Всяка усвідомлююча — культурна і політична праця — есть необхідним проявом національного життя. Без неї не можна навіть помислити істнування нації. Але усвідомлювати можна тільки те, що вже істнує, що вже єсть в стані несвідомо-сти. Всі, як іх звуть, поневолені і несвідомі народи відродились і усвідомились в своїх школах тому, що вони хотіли мати свою школу, що вони хотіли усвідомлюватись. І питання усвідомленя якогось несвідомого народу полягає перш за все н є в тому, щоб раціоналістичним методом — школою, наукою, »Марксом« і економією — доказувати йому, що він єсть нацією, а в тому, щоби здобути для нього змогу себе усвідомлювати, змогу ставати нацією.
Здобути цю змогу .можна тільки силою його несвідомої, містичної, ірраціональної волі бути собою. Не вміючи зорганізувати ту несвідому ірраціональну силу народньої волі і не вміючи тією силою здобути змоги усвідомлюваня народу — покладати одночасно всі свої надії на оце усвідомленя; — з початку усвідомити народ — джерело влади — а тоді будувати і організувати владу, це один з багатьох абсурдів, якими наша демократія намагається маскувати свою нездатність до політичної і національної творчости.
Коли якийсь народ буде »усвідомлюватись« виключно раціоналістичними методами сучасної демократії, то можна з певносте ска,-зати, що такий народ ніколи не усвідомиться і ніколи свідомою нацією не стане. Раціоналістичними, хоч-би найбільш демократичними
*) Дозволю собі навести тут коротеньку цитату з послідньої праці найбільше тепер у нас авторітетного дослідника національного питання Іп. Бочковського. „Всі дотеперішні спроби — пише він — обективно-наукового збагнення істоти нації за посередництвом зовнішніх ознак не вдалися. »Треба, сказати завважає Челлея, що як лінгвістичне, так і ґенеальоґічне (а ми додамо також і територіяльне) палагодженя сеї справи збанкрутовало.< Зовсім зрозуміло, що ся невдача змусіла дослідників нашої проблеми шукати розясненя її істоти иншим шляхом, а саме психольогічно субективною методою . . Новочасна наука здебільшого прийняла се психольогічне розуміння нації.\" (Національна справа. Відень 1920, стор. 86.)
методами не можна доказати на Україні вищість чи кращість »укра-їнофільства« над »москвофільством« або »польонофільством«. Чому мешканець бувшого »Юга Россіи« має стати »Українцем« а не »Русскимъ« ? Чому в Галичині латинник (римо-католик) — одірвавшись од тамтешньої містичної основи нації, греко-католицької церкви — має оставатись »Русином«, а не стати «Поляком* ? — На ці всі питання раціоналістичної розумової відповіді знайти не можна. Коли в данім етнографічно-відміннім колективі містична ідея нації не істнує хоч-би в найбільш примітивнім стані, але як щось само для себе, щось не вимагаюче доказів, то »доказати« національну окремішність такого колективу раціоналістичними »уче-ними« доказами, «видавництвами і школами« усвідомити національно такий колектив неможливо.
Що-ж допіру, коли з ідеї нації зробити ще до того знаряддя внутрішньої політичної боротьби, яка все йде поруч зо всяким демократичним усвідомлюванням народу. Що буде, коли кожна наша демократична політична партія буде в поняття нації на Україні вкладати инший куль-турний, соціяльний, економічний і політичний зміст і прийнятими в демократіях методами буде при свому усвідомлгованю народу паскудити поняття нації, яке пропагують і усвідомлюють її політичні противники ? Що буде, коли замість Української Нації окажуться в кінці кінців на Україні нації Російська і Польська, а поруч них тільки слаба, розбита в собі, демократична українська партія?
Почуття національної індивідуальности, в містичному і психо-льоґічному розумінню цього слова, задержалось, завдяки нашій демократичній минувшині, тільки в неясному, примітивному стані серед нашого етнографічного колективу на нашій землі. Це те, що прийнято в наших інтеліґентських раціоналістичних колах називати «стихийною свідомоствж І тільки тому, що ми маємо ще трохи оцієї недонищеної нашою історією »стихийної свідомости«, ми можемо стати модерною європейською нацією. Але щоб стати такою нацією і щоб у боротьбі за свою національну ідею видержати конкуренцію з иншиміт вже розвиненими, історично більш щасливими націями, ми мусимо цю нашу містичну, примітивну, неусвідомлену ще масами стихийну волю до буття нацією — поставити в такі зовнішні умови розвитку, щоб вона стала свідомою ідеєю, ідеєю зрозумілою і дорогою для наших мас так само, як розуміють і кохають свою національну ідею инші великі розвинені європейські нації.
Тими засобами і методами, яких уживає сучасна демократія, немислимо національно усвідомити несвідомий народ. Немислимо тими засобами і методами зорганізувати силу його несвідомого, стихійного національного почуття і тією силою здобути для нього такі зовнішні форми істнування. які-б дали йому змогу усвідомитись і стати свідомою нацією. Ані Німці, ані Французи, ані Москалі, ані Поляки, ані жадна инша нація не усвідомлювались, не ставали націями в дорозі демократичного плебісциту, демократичної, політичної і літературної агітації і демократичних установчих зборів. В розвитку всіх великих історичних європейських націй (а наша нація, що має тисячелітню історію і сорок міліонів, до »маленьких« ніяк не може бути причислена) помічається одна спільна риса. Всі вони перейшли через фазу персоніфікації врожденного їм містичного ірраціонального почуття нації в образі так само містичного, так само ірраціонального по свому походженю монархічного державного ладу.
Тільки тоді дрімаюче в народніх масах містичне, ірраціональне почуття своєї національної окремішности усвідомлювалось ними, ставало ідеєю творчою, динамічною — ідеєю національною — коли ці народні маси персоніфікували його в особі Маєстату Голови Держави і Нації. Маєстату, який стоїть понад усіми і який однаковий і один для всіх. Якого нікому не вільно, завдяки його дідичному, традицийному харак-терові, підмінити. Якого нікому не вільно ображати, і якого всі мають однаковий обовязок поважати та обороняти.
Французська революція »на місці божественного права Монархів поставила божественне право народу«. Ці клясичні слова служать найкращим доказом, що «божественне право народу«, основа сучасних демократій, могло без небезпеки для нації і без знищеня самої нації прийти тільки тоді, коли в дорозі історичного розвитку витворилось було «божественне право Монархів« і коли народ в особі права свого Монарха навчився розуміти й поважати своє власне право. «Суверенітет належить народові. Він один, неподільний, його неможна вивласнити, він не підлягає передавненю« — ці слова французької конституції 1791 р. та їх льоґічний висновок: «Франція єдина і неподільна« — стали можливі тільки тоді, як французська нація стала дійсне єдиною і неподільною завдяки своїй попередній, не підлягаючій, ані вивласнюванню, ані передавненю, ані поділу, єдиній монархічній державній владі. Для Французів ідея нації стала. Маєстатом нації і вони навчились поважати Маєстат своєї нації не тоді, коли вони стали Народньою Республікою. Монархії дали великим європейським націям оцей їхній свідомий патріотизм ; дали не-підлягаюче дискусії, всякому ясне, поняття Маєстату нації; дали несвідомим народнім масам настільки велику національну свідомість. що її досі ще не змогли знищити ані демократичні, торгуючі патріотизмом парляменти, ані оточені півнасмішкуватою байдужностю. виборні національні президентури.*)
І наша нація, як що вона має стати нацією, мусить перейти через стадію персоніфікації свого містичного ірраціонального, стихийного почуття національної індивідуальності! в особі репрезентуючого цю національну індивідуальність Голови своєї національної Держави. Ми досі не розвинулись в націй через те, що підчас Руїни знищили свою козацьку монархію. Весь час од смерти Великого Богдана був для нашого національного розвитку, як слушно каже Драгоманов, «пропащим часом«. Без надолуженя того «пропащого часу«, без збу-дованя Українського Гетьманства-Монархії — в формі Монархії Трудової, яка найкраще відповідає нашім сучасним соціяльним відносинам — ми на віки останемось нацією недорозвиненою, нацією в літературі, нацією-калікою, одною з тих, яких багато було і єсть ще й тепер в Европі.
Народ, в якому 90°/0 не знає письма, не можна національно усвідомити демократичними «метеликами», »видавництвами« і пар-тийними »лозунками«. Кожний національний державний лад мусить відповідати степені стихийної національної свідомости нації, степені її культурного розвитку і її внутрішнім соціяльним взаємовідносинам — в противному разі нація не матиме свого власного державного ладу, а не маючи свого власного державного ладу, вона не буде нацією.
Пустопорожній інтелігентський фразер — для якого байдуже, чи Суде істнувати нація, а важно тільки те, що про його * літературу « скаже »публіка« і »історія« — може собі дозволити на «послідній модний фасон« якоїсь соціял-літературної утопії. Але кожний патріот (розуміється в граматичному, а не в демократичному розумінню того слова), для якого доля батьківщини єсть його власна доля, мусить в своїй практичній політичній праці обминати «літературні моди«, особливо у нас, де війшло в звичай «додумуватись і дочитуватись до українства«. оі стихийної, а не з літературної свідомости може вирости наша нація, і кожний з нас, хто життям а не літературою з рідною землею звязаний, мусить перш за все з проявами тієї стихийної свідомости числитись.
Виростаючи самому з національної ірраціональної стихії, маючи їі в собі, в крові свого серця, старатись своїм розумом, своїм знанням повести її за собою, творити для неї розумні, раціональні, відповідаючі степені її стихийного розвитку, державно - національні форми життя — а не зі своєю літературою приходити до стихії і потім, безсило борсаючись, плисти по її потоку — ось на нашу думку завдання кожного «чесного з собою« українського політика, для якого Україна це життя, а не література, і українська літературна праця це тільки засіб усвідомлювання і оборони того життя, а не ціль, сама для себе вистачаюча.
І коли прояви нашого стихийного національного життя трактувати поважно, з любовю, так як своє власне яшття. коли не плювати на них і не дивитись на них з комічного боку, як це прийнято в нашій демократичній літературі, то обовязком кожного політика єсть старатись усіми силами поважно зясувати собі і чесно усвідомити собі ці прояви.
Хлібороби малі, середні і великі, зібрані в Київі в Квітні 1918 р. проголошують Гетьманом Всеї України нащадка старого гетьманського роду, і тільки за Гетьмана істнує фактично, а не в теорії, Українська Держава. Розуміється можна с к а з а т и, вживаючи висловів наших інтелігентських »народолюбних« літераторів, що все це була »циркова комедія буржуйських і куркульських морд, розіграна під режисерством фельдфебельської німецької палиці«. Але хто не має приємности належати до світил і творців сучасної української демократичної літератури і хто бачив тоді в Київі ціх пригноблених, але завзятих українських людей — що хотіли спасти свою працю і культуру своєї рідної землі від рук ідейних і кримінальних руїнників — той мусить задуматись над питанням: чому ці люде, з яких 99У2°/о не читали >-усвідомлюючої» української літератури, в момент, коли зважилась їх доля, проголошують українську форму державного ладу, проголошують Гетьманство, як найблизчу і найбільше їм зрозумілу форму того ладу і чому за того власне ладу твориться дійсна Українська Держава, починає дійсно усвідомлюватись в своїх масах Українська Нація.
І коли знов таки не стояти на українськім демократично-літературнім становищу, що Українець це »дурень або злодій«,*) то треба гадати, що в Квітні 1918 р. було не зібрання якоїсь банди такого роду »Українців«, а зібрання представників великої частини Української Нації і їцо в цьому зібранню знайшла собі вираз ота сама стихийна національна свідомість, що являється основою істнування кожної нації. Ця наша національна свідомість, в своїй містичній ірраціональній суті не гірша і не инша від національної свідомости. всякої иншої великої європейської нації, у нас, в питанню національного державного ладу, знайшла якраз такий вираз, усвідомила себе в такій формі, яка степені її розвитку відповідає. При тім на тому зібранню хліборобів знайшла вона якраз ту саму форму, яку менше ясно, менше виразно приймає взагалі вся наша народня маса.
Бо тільки однім нашим демократичним літераторам не видно, що в реальнім, дійснім життю вся наша народня маса весь час намагається персоніфікувати свої національні змагання, yet звязуючи їх з іменем то одного то другого популярного діяча. І робить вона це, не зважаючи навіть на всю завзяту агітацію, яку проти такої персоніфікації ведуть коло тих діячів їхні демократичні політичні приятелі. Нам здається, що в однім і другім випадку ми маемо до діла з одним і тим самим фактом прояву стихийної національної свідомости мас; з фактом усвідомлю-вання собі нашої національної душі в тій формі, в якій ми поки що в стані її собі усвідомити. І більше звязані зі старою національною тра-дицією хлібороби, проголошуючи більше свідомо дідичного традицийного Гетьмана, — і позбавлені тієї національної традиції народні маси, менше свідомо персоніфікуючи »Україну« в особі того чи иншого »отамана« — всі ми, вся нація наша намагаємось знайти для виявленя нашої стихийної містичної національної душі таку реальну зовнішню форму національного істнування, яка степені розвитку тієї нашої національної душі відповідає. Такою формою єсть персоніфікація нашої національної ідеї в особі одного і єдиного для цілої нації Голови національної держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації.
Незвичайно трудно писати для читаючої, вихованої на «літературі» публіки про питання, які літературними, раціоналістичними і діялектичними методами не можуть бути доказані. Для нас, українських хліборобів, питання Українського Гетьманства це питання життя. Справа стоїть для нас надзвичайно просто: або буде Українське Гетьманство і мн, яко українські хлібороби, будемо істнувати, або Українського Гетьманства не буде і ми, яко українські хлібороби, перестанемо істнувати. Ми, яко клас, будемо тоді Росіянами, Поляками, Китайцями, інтернаціоналістами, ким угодно, тільки не українськими хліборобами. Наша стихийна націоннальна свідомість, не знайшовши собі усвідомленя в єдине відповідаючій їй формі національно-державного істнування, умре і яко такі ми умремо разом із нею, так само, як уже раз в історії національно були умерли наші предки. В таких питаннях життя і смерти нема нічого страшніщого від всякої літератури. Условеснюючи життя вона виймає з нього живчик і душу. Ціль життя : зробити, творити — підмінюється цілк> літератури: висказатись, написати ....
Але в теперішніх часах від літератури не оборонишся. Особливо на Україні, де вся дотеперішня свідомість національна була літературою, а не життям. І в даному разі, коли питання Гетьманства, Української Монархії, єсть для нас питанням ірраціонального життя, питанням діла, оборони і утвердженя свого життя, — стає перед нами український демократичний літератор і питає: звідкіль Ви додумались до того, які Ваші арґументи, де Ваша льоґіка ?
Розуміється найкраще було-б йому не відповідати, тільки своє діло робити. Але ба! український демократичний літератор має в своїх руках, як кажуть, шосту демократичну й у наших демократичних часах мабуть найсильніщу »державу« — має пресу.' Він не в силі нічого реального сотворити, але він усе може »ідейно« опоганити, оплювати, знищити і зруйнувати. І коли у нас на Україні.обставини складаються так, що 99°/0 людности мають національний інстинкт життя і стихийну національну душу, але не в силі собі цієї душі в творах розуму усвідомити, свого ірраціонального життя в льоґічні, раціональні, літературні форми убрати — а 1% тільки пише, мудретвує і усвідомлює, але не має в собі ані національної душі, ані національного інстинкту життя — то муснться вживати раціоналістичних методів літератури для оборони ірраціональних фактів життя. Муситься літературою обороняти національну душу од наших національно бездушних літераторів.
»1 чого вам непременно захотілось Гетьманства, Монархії ? — питають нас літератори. — Така форма державна не відповідає сучасним здобуткам соціяльної науки, вона абсолютно не підходить до сучасних демократичних часів і теорій, а тому її не можна провести в життя«. »Ну хай по вашому народ наш дійсно намагається персоніфікувати свою національну ідею — додають инші, більше уступчиві. — Отже він це зробить в особі якогось вибраного демократичним способом президента чи отамана і вам останеться теж обєд-натись коло того признаного народом вождя. Це буде і демократично, а разом з тим матимете і персоніфікацію».
Отже в цій демократичній літературній діялектиці знаходить собі вираз один дійсний факт сучасного життя. Нова монархія, нова династія не може повстати в часах, коли над життям панує преса і література. Родоначальники монархій і династій : »Богом дані« провідники нації не можуть появитись в добі, в якій загинула епічність життя. Богатирі не родяться при благосклонній участи кінематоґрафів і репортерів. При пануючім тепер банковсько-бугальтерськім погляді на світ торжествуючої демократії абсолютно немислима поява національного епічного героя . Його зараз візьмуть »на екран«, зареґістру-ють в пресі і літературі під рубрикою: «національні герої« і в кінці окажеться, що на ново-явленого національного героя вже взяла патент якась спритна інтернаціональна фірма.
Коли для якоїсь нації, щоб спасти своє істнування, приходиться заводити у себе відповідаючий степені її стихійної національної евідо-мости монархічний лад — тепер, підчас всесвітнього панування демократії — то вона мусить одмовитись од мрій про нову власну династію. Питання для неї стоїть так : або обставлена демократичною формою вибору персональна диктатура, як суррогат монархії, як демократичний спосіб обдуреня демократії, або реставрація Монархії в формі проголошеня Монархом нащадка одної з давніх, традицийних національних династій, що мають за собою те єдине, чого демократія сфабрикувати не може — силу національної традиції. В такій тільки формі стоїть це питання і перед нашою Українською Нацією : або виборний, демократичний популярний Диктатор, або дідичний тради-цийний Гетьман
Вага монархії для нації, як було вже вище сказано, полягає в тім, що оточена загальною пошаною єдина для цілої нації Особа Монарха персоніфікує в собі єдиний і обовязуючий усю націю Маєстат Націі. Отже і всяка демократична диктатура, коли вона має стати суррогатом Монархії, мусить бути всенародня, єдина 1 національна. Народившись в демократії, будучий дїктатор, опіраю-чись на волю народа, мусить знищити всіх своїх так само демократичних конкурентів і мусить остатись сам один. Тоді він буде «диним і всенароднім. А щоб до того він став ще й диктатором національним, боротьба між будучим диктатором і його конкурентами мусить вестися під гаслами національними. Тоді тільки* він, як диктатор н а й б і л ш е з поміж инших вождів демократії н а ц і о н а л ь н и й, притягне до себе всіх репрезентантів національної традиції і при їх допомозі, принявши містичне хрещення традиції (коронація Наполеона), завершить свою перемогу над конкурентами, тоб-то перемогу над демократією, яка його породила і з якої він вийшов. Така була, єсть і буде історія всіх Наполеонів.
Чи може появитись український Наполеон ? Перш за все сама можливість такого питання означає факт, що Наполеона ще у нас нема. Поя-витись же на Україні український а не якийсь инший Наполеон міг-би (поминаючи вже такі досить важні моменти, що персонально мусів-би він мати хоч деякі спільні риси з Наполеоном і т. д.) при цій рішаючій у данім разі умові: найбільше крайні «лементи української демократії, які все рішають у боротьбі демократії між собою, отже і в боротьбі будучого Наполеона з його конкурентами, мусіли-б бути настільки національно свідомі, що вони-б дали перевагу іменно українському, а не чужонаціональному Наполеонові. Але власне та піддержка, яку досі крайні ліві елементи української демократії давали дотеперішнім кандидатам в українські Наполеони, свідчить, що поява такого українського Наполеона неможлива, Для того народ наш мусів-би вяхе мати усвідомленою свою стихийну, неусвідомлену національну душу.
Тільки тоді, коли-б народні маси вже мали розуміння свого «божественного права нації«, коли-б вони вже були національно усвідомлені, демократія, що народ для своїх цілей використовує, могла-б і мусіла-б вжити для боротьби між собою усвідомлене вже народом його право нації. Але народ, що не пройшов через свою власну монархічну форму виявленя свойого стихийного національного почуття, не може усві-домити собі того почуття, не може мати національної свідомости. Без попередньої коронації Українського законного, дідич-ного, родового Гетьмана-Монарха, не може відбутись коронація без-традицийного, маючого за собою тільки закон удачника, Наполеона-Отамана.
Якаяі основна ріжниця між українським дідичним Гетьманом і українським майбутнім Наполеоном ? Та сама ріжниця, яка була «же в нашій історії між Юрієм Хмельницьким і Іваном Виговським. Перший, хоч молодий, недосвідчений, може навіть не зовсім свому становищу від-повідаючий, був у поняттю цілої нації наслідником Батька, законним Гетьманом. Другий, хоч досвідчений, незвичайно здібний, розумний, був у поняттю цілої нації у з у р н а т о-р о м. За першим стояла національна традиція, отже сила так само ліістияна і ірраціональна, як містичною і ірраціональною єсть сила стихийної національної свідомости мас, на якій кожна національна традиція снірається. За другим тільки стояв факт його особистого щастя і сприту.
Щоб Гетьман-узурпатор міг зайняти місце Гетьмана-дідича, він (т мусів мати за собою ще один ірраціональний факт, факт сили. Але сили у Виговського не оказалось для тої самої причини, для якої не може бути сили і у майбутнього українського Наполеона. Він не зміг при допо-мозі крайньої демократії, яка одна тільки піддержує «се і скрізь узурпаторів, побити своїх конкурентів, так само узурпаторів. І коли він. бувши чесним українським патріотом, кликав народ: за Україну, то його конкуренти кинули клич: геть з Україною. А що боротьба за Україну вимагала великого морального зусилля, була боротьбою по лінії найбільшого опору, а клич: геть з Україною ніякого морального зусилля не вимагав, ішов по лінії найменшого опору, то народ, який не мав у собі грунту для того великого морального зусилля, бо не встиг ще усвідомити собі своєї стихійної національної душі, все вибірав у боротьбі між узурпаторами тих, що йому предлагали лінію найменшого опору. Виговського замінив Пушкарь, Пушкаря — Брюховецький, Брюховецького — московський воєвода. Петлюру, коли він тільки удержиться і скличе «предпарламенту лобе Грушевський, Грушевського Винниченко, Винниченка Раков-ськин. І нічого не поможе таким українським патріотам, якими безумовно єсть і Петлюра, і Грушевський, і Винниченко, чеплятись всіма силами за народ. Демократичний узурпатор, щоб перемогти, мусить обдурити демократію. Але обдурити нашу демократію »У країно ю«, стати українськими Наполеонами нашим узурпаторам не сила. Несила тому, що для опори української демократії — для найбільше лівого »народа« — Україна — це поки що фікція. Україну можна там підміняти землею, комуною, чим угодно, бо вона фікція. І фікцією буде вона там доти, доки єдина поки що українська національна сила: сила національної традиції, не зможе Україну в особі Голови власної національної Української Держави персоніфікувати. Хто підняв повстання проти дідичного, традицийного Українського Гетьмана, мусить сам підробитись під Гетьмана і сотворити нову Гетьманщину, або счезнути, Це загальний закон, не тільки закон одної України.
Тому наприклад наші представники інтернаціональної соціял-демократії, підіймаючи повстання проти Гетьмана, раптом запускають традицийні оселедці і стають отаманами. Тому наші пророки світової революції, замість спокійно підготовлятись в соціологічних інститутах до своєї майбутньої провідної ролі в новім соціальнім всесвітнім устрої, раптом повертаються спиною до прекрасної будуччини і починають хапливо вигрібати давно зотлілі кістки українських »та-тарських людей« та завзято шукати по українських демократичних родословниках родства між собою і старим огайдамаченим запорож-ським Мамаєм.*) Але ці фальсифікати національного, традицийного Гетьманства не вдаються.
Традицийно-національна коронація народнього вождя Наполеона могла відбутися тому, що сам обряд національної коронації вже мав в очах цілого народу свій зміст, вложений в нього попередніми, законними, дідичними традицийними Монархами. І стала вона можливою тому, що »Імператор« Наполеон в очах народніх мас перевнсшив, переріс старих Монархів »Королів«. Він показав свою дужу руку, якої вони вже не мали ; він знищив усіх своїх ворогів, чого ті не могли вже зробити; він відновив старий державний апарат і спас Францію від рабства.
Неможливо кандидувати в національні. Наполеони там, де народ не має ще в собі традиції національних Монархів. І неможливо кандидувати в творці держави тим, хто виростає з традиції руїни й нищепя держави. Які-б панегірики не виписували гайдамаччині наші вчені і як-би щиро та сердешно не позували на отаманів наші літератори, — народні українські маси мають про гайдамаччину і про отаманів свій незмінний і вироблений погляд. Згадують вони про них і говорять з пів-соромливою, пів-поблажливою усмішкою.
 
Наші Друзі: Новини Львова