Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 28 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Стаття

На розпутті

Переглядів: 1053
Додано: 11.02.2018 Додав: yurop  текстів: 2
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Володимир Чабан
На розпутті
До питання
українсько-польських відносинЛьвів 2017
Новітня криза в українсько-польських стосунках висвітлила надзвичайно важливу роль історичних знань на всіх суспільних рівнях без винятку. На жаль, до недавнього часу в Україні не надавалось належної уваги цій темі, що сьогодні зумовило маніпуляції з боку сусідніх країн в інтерпретації подій спільного минулого і слабкість наших позицій у відстоюванні своїх інтересів. Що гірше, саме розуміння цих інтересів не раз було розпливчастим, іноді – просто угодовським.
Останнім часом вселяють оптимізм певні зрушення в утвердженні української історичної свідомості, що піднімає наш ваговий коефіцієнт у міждержавних дискусіях різного формату. У цьому контексті необхідно відмітити конструктивну роботу вітчизняного Інституту Національної Пам’яті.
Адресована широкому колу читачів, книга містить інформацію, яка допоможе сформувати власний погляд на суть та причини протиріч у сучасному українсько-польському діалозі.
© Володимир Чабан, 2017
Володимир Чабан. На розпутті.
До питання українсько-польських відносин.
Львів: Видавництво Тараса Сороки, 2017, 32 с.
3
2016 рік виявився руйнівним для польсько-українських взаємин. З болем сприймалися повідомлення про нищення у Польщі пам’ятників українським воякам, осквернення могил, напади на українських заробітчан, блокування проведення культурних заходів, одностороння оцінка Сеймом подій 1943 року на Волині, розпалювання в суспільстві антиукраїнських настроїв. Мені довелося бути очевидцем минулорічних подій у Перемишлі – святотатства на Українському військовому цвинтарі у Пикуличах та нападу на традиційну процесію до поховань вояків УНР та УПА на цьому цвинтарі, довелося зблизька побачити обличчя ненависті. Звернув увагу, що серед протестуючих та нападників переважала організована, відповідним чином споряджена молодь. Без сумніву, ще недавно ці юнаки не переймалися важким спадком, полишеним нашим народам історією. Комусь стало потрібним заразити їх вірусом фобії і використати у своїх негідних намірах.
Все це спонукало взятися за перо і невдовзі у видавництві „Каменяр“ побачила світ невелика книжка „Битва у Пикуличах“. Читачі позитивно сприйняли її. Особливо вагомими для мене стали відгуки авторитетних людей, які засвідчили не марність моєї праці. Корифей львівської журналістики Богдан Залізняк удостоїв мене особливою увагою – взяв інтерв’ю, яке опубліковане у газеті „За вільну Україну плюс“ (№ 19 (651) від 18.05.2017, с. 3, 12, електронна копія є в архіві видання) та у часописі „Дзвін“ (№ 10, жовтень, 2017). У розмовах з товаришами, знайомими, читачами мимоволі зав’язувались дискусії, виникали питання, які відкривали нові грані проблеми, розширяли погляд на неї, побуджували роздуми. З часом виникла
Патріотизм не сміє
бути ненавистю
Андрей Шептицький
4
ідея узагальнити цей плід благодатного відлуння „читач – автор“ і поділитися ним. Зручною формою реалізації ідеї видалось інтерв’ю, де запитання ставлять мої читачі. Я лише тематично згрупував їх та узагальнив. Запрошую до розмови.
1. Чим зумовлена Ваша, інженера за фахом, увага до польсько-українських стосунків, їх історії, до прикрих подій, які мають місце останнім часом, подій, що руйнують нелегкий доробок обидвох народів на шляху порозуміння і добросусідства?
Окрім мого професійного статусу, я, перш за все, є патріотом своєї держави, є українцем. З іншого боку, моя біографія пов’язана з Польщею – я там народився. Там, на Лемківщині, корені мого роду і мені не байдуже, як складаються взаємини між нашими народами, між державами. Хочеться, щоби ми були добрими сусідами, бо, я впевнений, це в інтересах обидвох сторін.
Після падіння тоталітарного режиму у Польщі, появи незалежної України, політичні та інтелектуальні еліти обидвох країн проявили мудрість, зуміли переступити через кривди минулого і у майбутнє наші народи пішли дорогою примирення та добросусідства. На жаль, осягнуті на цьому шляху здобутки нині поставлені під сумнів. Навколо трагічних сторінок наших стосунків у Польщі інспіруються нездорові політичні спекуляції, у суспільстві культивується дух ненависті до українства. От я і намагаюся розібратися у сплетінні подій, шукаю вирішення, здавалось би, тупикової проблеми.
2. У книжці Ви пишете, що одним з найбільших „каменів спотикання“ у нелегкому українсько-польському діалозі була і надалі залишається постать Степана Бандери. Його категорично не сприймають наші опоненти. Чи можливий тут якийсь компроміс?
Судити про такі постаті, як Степан Бандера, є надзвичайно складно, оскільки вони є лідерами національно-визвольних зма5
гань. В залежності від того, хто суддя, слід очікувати протилежних оцінок, опертих на різні аргументи та методологічні засади. Все ж компроміс можливий. Прикладом цього є наше ставлення до Йозефа Пілсудського – до 1917 року підданого Російської імперії, а пізніше – очільника польської держави. На його сумлінні гріхи, численніші та значно серйозніші від приписуваних Бандері. Серед них, участь у підготовці замаху на царя Олександра ІІІ-го, за що він був засланий на 5 років у Сибір, створення та вишкіл бойових груп, пограбування банків, контакти з іноземними розвідками під час війни, зрада союзників, анексія земель сусідніх держав, недотримання міжнародних угод, державний переворот, який не обійшовся без крові, переслідування та ліквідація політичних опонентів, терор супроти національних меншин та багато іншого. Окремо слід відзначити його співпрацю з нацистською Німеччиною – Гітлер вважав його своїм другом. Коли Пілсудський помер, у Німеччині оголосили траур, всі провідні газети помістили некрологи. У Берліні в католицькому соборі виставили символічну труну, вкриту польським державним прапором, і на заупокійній месі був присутнім Гітлер зі свитою – єдиний у своєму роді випадок. На похорон прибув Герінг. Вже в часі війни у захопленому Кракові на Вавелі біля входу в крипту з саркофагом Пілсудського нацисти виставили почесну варту, а у Варшаві Гітлер відвідав його робочий кабінет на Бельведері.
Акцентую на взаєминах Пілсудського з Гітлером, оскільки нині одним з перших та найважчих звинувачень, які польський політикум висуває ОУН та Бандері, є співпраця з Німеччиною. Якою була ця співпраця, її мета, тривалість та наслідки сьогодні добре відомі.
Для нас непростимими гріхами Пілсудського є війна проти ЗУНР та ризька зрада, через які Україна на довгі роки втратила незалежність і зазнала багатомільйонних людських жертв від більшовицького терору. Маємо й інші претензії до нього. Тим не менше, не вимагаємо дегероїзації Пілсудського, не вимагаємо
6
знесення його пам’ятників, якими рясно усіяна вся Польща, не нищимо слідів його перебування в Україні, зокрема, у Львові. Поляки вважають його чи не найбільшим національним героєм новітнього часу. Це їх вибір. У свою чергу, вважаємо неприйнятним погодження з будь-ким нашого вибору. Час усім зрозуміти, що своїх Героїв кожна нація народжує сама.
Стосовно Бандери нагадаю – з літа 1941-го до осені 1944-го років він утримувався в німецьких концтаборах. Два його брати також були ув’язнені німцями і загинули, батька вбили НКВДисти, сестер запроторили до Сибіру без права повернення на Україну після завершення терміну заслання. Бандера є сіллю не лише у польському, але й у російському оці. Хіба не дивно, адже ні сам Бандера, ні УПА ніколи не переступали кордону Росії. З їх рук на її території не впав ні один росіянин. Що ж у ставленні до Бандери об’єднує одвічних супротивників – поляків і росіян, чому тут не спрацьовує правило „ворог мого ворога – мій друг“? Чи не тому, що Бандера боронив українську землю від загарбників як зі сходу, так і з заходу?
Ім’я Бандери, популярне у Західній Україні, поступово здобуває все більше визнання у інших регіонах країни. Той факт, що один з бульварів нашої столиці сьогодні носить його ім’я, є підтвердженням цьому. Гасла та прапори, під якими він боровся, нині стали загальноприйнятними. Даремно пан Ярослав Качинський лякав, що з Бандерою нас в Європу не пустять. Нині вже знаємо – пускають, як свого часу пустили Польщу з Пілсудським та його послідовниками.
То ж компроміс очевидний. Розуміймо, що у боротьбі герої по одну сторону барикади є ворогами тих, хто по другу її сторону, і навпаки. Не заперечуймо Героїв супротивника, навіть, якщо вони нам не подобаються. Свого часу таку ж за суттю думку висловив Президент Польщі Алєксандер Кваснєвський. Що ж до методів боротьби, до яких за тогочасних обставин вдавався Бандера, він
7
сказав, що їх „не цуралися й польські герої, до яких ми ставимося як до світлих постатей нашої (польської – В.Ч.) історії“.
3. У чому вбачаєте феномен Бандери?
Перш за все, розцінюю постать Бандери не як феномен, а як закономірність. Бандеру, а також інших лідерів українських визвольних змагань, необхідно сприймати у єдності з обставинами, в яких вони формувалися як ідейні, політичні та організаційні діячі. Іншими словами – Бандера є породженням епохи. Це я і намагався показати в „Битві у Пикуличах“, опираючись на незаангажовану думку, зокрема, на думку відомого російського вченого професора Андрія Зубова.
Історія поставила Степана Бандеру на вістря боротьби за право корінних жителів Західної України бути повноцінними господарями своєї землі, а суть польсько-українського протистояння якраз і зводилась до володіння цією землею, яка вже шість століть перебувала під чужим пануванням. Сьогодні владний польський політикум камуфлює цю боротьбу жертвами, які „з незрозумілих причин“ впали від рук „жорстоких, кровожерних“ українців, не згадуючи про українські жертви з „благородних“ рук бійців Армії Крайової та інших польських збройних формувань. Директор українського ІНП Володимир В’ятрович так оцінив рішення польського Сейму по Волинській трагедії: „Політичне рішення про геноцид поляків є висловом жалю не за загиблими людьми, а за втраченими територіями“. Влучно сказано, лиш слово „втраченими“ варто замінити на „повернутими“, мається на увазі – „повернутими українцям територіями“.
Активність з якою сьогодні розкручується тема „кресів“, є фантомним болем по бувшій імперській величі Речі Посполитої. Але ж сьогодні ХХІ століття… Вірю, що сучасна, цивілізована, європейська Польща цей біль пересилить. Прикладом у цьому можуть слугувати Австрія та Італія, які таки розв’язали довголітню
8
проблему Південного Тіролю. На заваді не стали місцеві побратими Бандери Чезаре Баттісті (італієць) та Зепп Кершбаумер (австрієць-тіролець), пам’ятники яким нині стоять на італійській землі на відстані 60-ти кілометрів один від одного. Про це в ув’язці з польсько-українським сьогоденням прекрасно написав у своєму блозі Віталій Портников (теги: Віталий Портников, герои и предатели). Витяг з цього допису подано у Додатку 1.
Якщо ж говорити про феномен Бандери, то він у його незламності, у незборимості очоленого ним руху. Бандера загинув, але не скорився, УПА зброї не склала. Зрештою, Бандера і сьогодні, через довгі десятиліття після загибелі, продовжує свою боротьбу. Прапори і гасла, під якими він боровся, нині в українській державі є загальноприйнятними, а мета, до якої він прямував: вільна, самостійна, соборна Україна – стала реалією, і цей здобуток нам потрібно відстояти. Для наших супротивників Бандера є символом їхньої поразки, чого вони ніяк не хочуть визнати.
4. Наскільки коректним є вислів Пана В’ятровича про „жаль не за загиблими людьми, а за втраченими територіями“? Ви також так думаєте?
З Паном В’ятровичем важко не погодитися, оскільки для цього є вагомі підстави, здатні переконати кожну неупереджену людину. Звернемося до фактів, а факти, як відомо, річ вперта.
Після підписання Рижського мирного договору 1921 року, за яким Польща та Росія поділили між собою Україну, та виконання його умов, на території СРСР, тобто, на схід від кордону по Збручу (назвемо так весь східний кордон ІІ-ї Речі Посполитої) проживало понад 1,1 млн. поляків, у тому числі в Україні понад 600 тис. та Білорусії біля 300 тис. З них близько 80% складали нащадки селян, заселених сюди в ході польської колонізації XVII-XVIII віків. Цим людям, як і всім народам Радянського Союзу, судилося повною мі9
рою спізнати всі круги сталінського „раю“: розкуркулення, шпигуноманію, масові депортації, етнічні чистки…
Згідно прийнятої на той час офіційної соціальної класифікації 20% селян визнавались куркулями. Вони склали „передовий загін“ жертв колективізації. Поляки, що проживали в Україні, виявили опір, який був жорстоко придушений. За неповними даними тут чисельність польської спільноти тільки за 1933 рік зменшилась на 25%, в основному за рахунок депортації у віддалені райони СРСР. Немало людей було знищено фізично. В Білорусії процес розкуркулення пройшов відносно спокійно.
Наступні репресивні кампанії принесли нові жертви: 1935 рік – ліквідація агентурної мережі міфічної на той час Польської Організації Військової (заснована Пілсудським у 1915 році, розпущена 1921-го року) та 1936 рік – депортація близько 36 тис. поляків з прикордонних областей України в Казахстан – єдина операція, в якій офіційно критерієм застосування репресії вказувалась польська національність.
Особливо кривавим у ланцюгу репресій став 1937 рік. 11-го серпня Єжов підписав „польський“ наказ НКВД № 00485, за яким заарештовано 143810 осіб, з них засуджено 139835 і розстріляно 111091. Облік та звітність відомство вело чітко, виконавська дисципліна була бездоганною – наказ у повному обсязі виконано за лічені місяці.
Після вересня 1939 року маховик репресій отримав новий імпульс. Вже в лютому 1940 року близько 140 тис. польських осадників і лісників з сім’ями вивезено в ізольовані спецпоселення в північних та східних районах СРСР. Всього в 1940-1941 роках депортовано майже 320 тис. осіб, а в період з 1930-тих по 1950-ті роки масових репресій з боку радянських органів зазнали біля 700 тис. поляків та польських громадян. Іронія долі – творцем радянської репресивної системи був поляк Фелікс Дзержинський, в „органах“ працювало немало поляків, більшість з них було знищено системою.
10
Як бачимо, масштаби польських жертв більшовицького терору вражаючі. Чому по них нині не дзвонить костельний дзвін? Чому сьогодні на щит трагедії підноситься лише Волинь? Пояснення просте: часи непевні, Путін так спокусливо пропонує „ґешефт“, чому б не скористатися і знову загарбати Західну Україну, взяв же Гітлер у 1938 році Польщу у спільники в загарбанні Чехословаччини, подарував „Заользє“ (Тешинська Сілезія). Прикро, але, як видно, не мала частина польських політиків думає про це всерйоз, демон реваншу оволодів ними. Одна їм порада: „Прозрійте, почуйте, що сказав професор Новак“ (про це читай п. 10).
Тож може має рацію Пан В’ятрович?
5. В епіцентрі нинішньої польсько-української кризи трагедія Волині-1943, яка забрала десятки тисяч життів. Саме вона слугує головним звинуваченням проти Бандери та УПА. Чи можна було її уникнути?
Волинська трагедія є болючою темою для обох наших народів. Нема оправдання вбивству десятків тисяч невинних людей – поляків і українців, громадян ІІ-ї Речі Посполитої. Та коли вже вершити суд, то суд цей повинен бути праведним. Необхідно брати до уваги всі обставини та передумови подій. З достатньою впевненістю можна сказати, що цієї трагедії не сталось би, якби не … І таких „якби не …“ доволі багато. На жаль, історія умовного способу не знає. Нема можливості змінити минуле, а от, зробивши з нього висновки, впливати на майбутнє можливо. Власне, у цьому благодатний потенціал уроків історії, треба лиш зуміти не змарнувати його, інакше історія грозить повторитися. На нині живущих відповідальна місія довести, що не завжди „історія вчить, що вона нічого не вчить“. Запорукою успіху цієї місії є сміливість побороти спокусу перекласти відповідальність за все на другу сторону.
Прикладом такої сміливості є відомий польський політичний та громадський діяч Пан Кшиштоф Становський. Переглянувши
11
нашумілий фільм „Волинь“ він сказав: „Фільм є розповіддю однієї сторони. Він показує події на Волині польськими очима. Все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони, з невідомої причини, збунтувалися і почали мордувати сусідів. Не було так гарно… Пам’ятаємо про жертв вбивств на Волині. Вибачаємо і просимо вибачення. Знаємо, що наші предки не були святі. Здійснювали різні негідності... Зробімо все можливе, щоб пам’ять про минулі злочини не посіяла ненависть сьогодні.“
Не будемо детально зупинятися на тому, що, як сказав Пан Становський, „не було так гарно“. Це доволі детально висвітлено у моїй книжці. Відмічу лише, що визначальною ланкою ланцюжка, який привів до Волинської трагедії, стала національна політика ІІ-ї Речі Посполитої. Її стрижнем були агресивна колонізація захоплених українських земель та ополячення корінного населення. Коротку але вичерпну характеристику цієї політики свого часу дала відома польська письменниця Марія Домбровська: „Морально-огида, політично-клінічна дурість, за яку Польща тяжко заплатить“. На жаль, ці слова виявились пророчими.
6. В чому конкретно полягала колонізація, про яку Ви говорите? Чи, дійсно, могла вона стати причиною того жахливого кровопролиття, яке розгорілося на волинській землі?
Одним з найважливіших інструментів колонізації стало військове осадництво, яке здійснювалось на підставі законів, прийнятих у грудні 1920-го року. Колоністи-осадники з числа військових могли безкоштовно отримати до 45 га. землі, а переселенці-добровольці придбати її за пільговою ціною в кредит на 30 років. Загальна площа виділених їм угідь становила понад 500 тис. га. Все це викликáло велике незадоволення місцевого населення, яке поголовно було малоземельним. Окрім того, на осадників покладалась місія форпосту „польскосьці кресів“ – вони творили парамілітарну структуру, їм видавалась зброя, у тому числі довго12
ствольна, формувалась мережа опорних пунктів, на яких зберігались запаси амуніції.
Всіляко обмежувався вплив православної церкви. Лише на Волині було ліквідовано понад 100 церков. Багато церков варварськи руйнувалось. Ще масштабнішим був наступ на церкву на сусідній Холмщині. Все це творилось з благословення та за підтримки Костела. Не католики негласно вважалися нижчою кастою і у реальному житті повсюдно стикалися з соціальною нерівністю. Часто для отримання роботи ставилась вимога: „Перенеси метрику до костела“.
Болючою сферою була освіта. З навчального процесу всякими способами усувалась українська мова, обмежувався доступ українців до середньої та вищої школи.
У політичній, громадській та економічній діяльності українцям ставились всілякі перепони, проводилась жорстока пацифікація населення, переслідувались, а нерідко зазнавали фізичної розправи українські діячі. Все це було брутальним порушенням Версальських угод та польської конституції.
Агресивні, дискримінаційні дії польських урядів не могли не викликати невдоволення в українському суспільстві, що і зумовило стрімке поширення української національної ідеї. Друга світова війна ще ускладнила обстановку. Перелом у війні, коли став очевидним крах німецьких планів, побудив фактор боротьби за збереження Польщею контролю над колишніми східними землями, так званими „кресами“, які у вересні 1939-го року захопив Радянський Союз. Цей фактор став домінантним і значно загострив протистояння. Достатньо було невеликої іскри, щоби спалахнула жахлива пожежа. Хто і як викресав цю іскру повинні встановити історики. Це не завдання для політиків. Саме вони привели тоді до біди і можуть привести знову, бо думають не про народ і державу, а про наступні вибори.
13
7. У польських медіа все частіше порушується тема „польскосьці кресів“, діють численні товариства шанувальників як кресів в цілому, так і окремих їх регіонів. Колишня належність цих земель до Речі Посполитої подається як її історичне право на них. Підкреслюється, що з кресами пов’язані значні пласти польської культури, що там батьківщина багатьох видатних поляків. Як бути з усіма цими реаліями?
Ці реалії ніхто не заперечує. У той же час треба розуміти, що нині мають вони подвійний підтекст. З одного боку це ностальгія за ідилією минулого, коли на захоплених українських землях поляки були панівною верствою, з другого – все більш агресивні наміри знову підкорити собі цей благодатний край. Та коли вже зайшла мова про реалії, то треба говорити про всі реалії, які мали місце у багатовіковій історії наших взаємин, більшість з яких польська сторона обходить мовчанкою. То ж по-порядку:
Перше. У центральній та східній Європі державні утворення, які прийшли на зміну родоплемінним союзам, виникли у 9-10-му століттях. Землі, про які говоримо, тоді увійшли до складу Київської Русі. Польська держава виникла в історичному регіоні, знаному як Великопольща, розташованому у центрально-західній частині сучасної Польщі, щонайменше на 100 років пізніше Русі. Центром регіону є місто Познань, тобто, початково обидві держави були розділені значними територіями, ще не охопленими процесами державотворення. З занепадом Київської Русі на її південно-західних рубежах у ХІІІ-му столітті утворилась сильна Галицько-Волинська держава, стик якої з розширеними на той час польськими володіннями проходив по лінії: західніше Ряшева, Ярослава, східніше Любліна. Міста Сянік, Перемишль, Холм, Белз, Львів були руськими. У Холмі, свого часу столиці держави, похований король Данило. Польська ж сторона любить посилатися на руський літописний запис від 981 року („в літо 6489“): „…пішов Володимир до ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Чер14
вень, та інші, які є й до сьогодні під Руссю“ [6], замовчуючи, що до недавно виниклої Польської держави (близько 960 року) ці землі не належали.
Друге. Початок польської присутності на руських землях датується 1340-м роком, коли король Казимир Великий здійснив перші набіги на Галицьку Русь, грабуючи та руйнуючи міста, у тому числі і Львів. Які б династичні права на Галичину* не приписували Казимирові, виглядає, принаймні, дивним у ХХІ-му столітті вважати їх підставою твердження про історичну належність цього краю до Польщі. Та якщо вже так вважають наші сусіди, то треба бути послідовним. У 1339 році від Польщі відійшла Сілезія, якою вона володіла понад 200 років. Лише після ІІ-ї світової війни, через понад 600 років, ці та інші землі, відомі як „землі одзискане“ (повернуті землі), були передані полякам. 7-8 млн. німців, які там проживали століттями, були депортовані. Чому ж тоді Західна Україна для поляків надалі „креси“, а не „повернута українцям земля“?
Третє. Історія час від часу змінює володарів, а автохтонний** етнос залишається на своїй землі. Тому-то на захоплених землях загарбники намагаються у всякий спосіб нищити цей етнос. Нищиться не лише сам етнос, але і все що нагадувало б про його існування на історичній території. У цьому ряду на одному з перших місць зміна топоніміки, тобто, зміна географічних назв. Для нашого історичного регіону первісними топонімами є „Галичина“ і „Русь“. За руських володарів цей регіон називався „Галицько-Волинське князівство“, „Галицько-Волинська держава“. Під польським пануванням назва наших земель поступово змінювалась на „Князівство Руське“, „Воєвод*
Останній галицько-волинський князь Юрій ІІ Тройденович, як і Король Казимир Великий, походив з першої польської королівської династії П’ястів. Дружиною Юрія ІІ-го була правнучка прямої лінії короля Данила Галицького Марія. Юрій ІІ-й був отруєний 25-го березня 1340-го року.
** Автохтонний (аборигенний) народ, який проживає на певній території з часів її залюднення і впродовж тривалого часу був там єдиним, або домінуючим етносом. Саму територію означають як „етнічна територія“, „етнічні землі“, наприклад, „українські етнічні землі у Польщі“.
15
ство Руське“, „Малопольска Східна“, що, у свою чергу, пов’язувалось з відповідним адміністративним статусом. Тож ідеться не стільки про „диких впертих русинів“, яких необхідно силоміць долучити до європейської цивілізації, а про технологію загарбання. Подібне діялось і на литовській землі, яку планували перетворити у „Новопольщу“.
Четверте. Кажуть, що переконливість аргументів росте в міру їх підкріплення цифрами. Оскільки зараз в центрі уваги Волинь, наведу кілька показників офіційної польської статистики з демографії Волинського воєводства за 1921 рік. Загальна чисельність населення воєводства – 1, 438 млн. осіб. З них у відсотках – за національністю: українців – 68,4, поляків – 16,8, євреїв – 10,6, решта чехи, німці та інші; за віровизнанням: православних – 74,2, римо-католиків – 11,6, юдеїв – 11,5, решту – інші (до римо- католиків належала частина німців та чехів). Цікаві цифри, не правда? Чітко свідчать про рівень польскосьці кресів. Подібна картина мала місце і у інших регіонах кресів. Красномовним є факт, що відносну більшість (не абсолютну – більше 50%) поляки мали лише у містах (не всіх), що є характерним для окупованих територій [9].
П’яте. Там, на Закерзонні, джерела немалої частки нашої загальноукраїнської культури, там зродився гімн Незалежної України, який вперше публічно прозвучав у Перемишлі 10 березня 1865-го року, там мала Батьківщина сотень тисяч українців – відомих і незнаних. Як же ж бути з цими реаліями?
Цікаво знати, що нині думають німці про „землі озискане“?
8. Ви згадували про депортацію українців з Польщі, але тоді ж не менше поляків було переселено з України у Польщу. Чи можна ці два процеси вважати „взаємно компенсуючими“?
Ні, не можна оскільки вони мають принципові відмінності. Закерзоння і до і після війни знаходилось під польською юрисдикцією, а українці, які там проживали, незмінно були громадянами Польщі. Вони були автохтонами – корінними жителями на цій
16
землі. Їх переселення в Україну декларувалось як добровільне, а в дійсності було брутально примусовим і здійснювалось з залученням значного контингенту Війська польського та сил безпеки. Були задіяні і підрозділи НКВД.
На Закерзонні та на схід від лінії Керзона поляки з’явились внаслідок колоніальної експансії. Територія, з якої вони виселялись, змінила свою державну приналежність з польської до війни на радянську після неї. Отже поляки переміщались в нові межі своєї держави. Ті, хто не бажав переселятися, прийняли радянське громадянство.
Таким чином, можна говорити про два різні процеси. Стосовно українців це депортація – інакше кажучи, вигнання з Батьківщини, стосовно поляків – репатріація, повернення на Батьківщину. Безумовно, примусове виселення було людською трагедією незалежно від національності.
9. Можливо, не всі добре знають що таке „лінія Керзона“, „Закерзоння“. Розкажіть коротко про них.
У XVI-XVII-му століттях Польща була однією з найбільших та найпотужніших держав Європи. Починаючи з кінця XIV-го століття її територія постійно приростала майже виключно у східному напрямку. З часом вся Правобережна Україна, а згодом і більша частина Лівобережжя опинились під її пануванням. У протистоянні з Московією межа польських володінь неодноразово змінювалась, в тому числі і в зворотному напрямку. Та сталося так, що в кінці XVIII-го століття, в результаті трьох поділів (розборів) між Російською, Австрійською та Німецькою монархіями, Польща зникла з карти Європи. З завершенням Першої Світової війни, через більш ніж 120 років небуття, Польща здобула шанс відродитися. Її східний кордон визначала міжнародна комісія, яку очолив британський міністр іноземних справ лорд Керзон – звідси і термін „Лінія Керзона“.
17
8-го грудня 1919 року Вища Рада Антанти* прийняла „Декларацію про східний кордон Польщі“. Лінія розмежування проходила від Німану до середини Бугу (західніше Гродно, Бреста) і далі по Бугу. Стосовно Галичини, на той час вже зайнятої польським військом, союзники, не визнаючи її анексії, пропонували два варіанти: „лінія А“ – кордон західніше Львова по Сяну і „лінія Б“ – трохи східніше Львова і до Карпат. Влітку 1920 року, незважаючи на тиск польського представництва, Антанта затвердила варіант „лінія А“, за яким лінія розмежування тут проходила дещо західніше нинішнього українсько-польського кордону. Це означало, що юрисдикція Польщі над Галичиною та Волинню не визнавалась. На жаль, до комісії не включили українських представників, через що значні українські етнічні території – Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя відійшли до Польщі. Ці території отримали збірну назву „Закерзоння“, тобто етнічні українські землі за лінією Керзона (див. 3-4 с. обкладинки).
10. Існує думка, що криза наших стосунків з Польщею, у епіцентрі якої Волинь, стимульована і підігрівається російськими спецслужбами. Що Вам відомо з цього приводу?
Прямо скажу, достовірної інформації про це не маю. Спецслужби рекламою своїх досягнень не займаються. Але те, що Путін устами Жириновського зробив недвозначні пропозиції поділитися Україною, за які всерйоз ухопилися польські радикали, багато що прояснює. Посварити Польщу і Україну – мета Росії. Хай чубляться, а ми з обох візьмемо своє, коли прийде час.
* Антанта – військово-політичний союз Франції, Росії і Великобританії, сформований 1904-1907 роках на противагу Троїстому союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Антанта виграла Першу світову війну і дипломатично закріпила свій успіх на Паризькій мирній конференції, створивши систему міжнародних стосунків, відому як Версальська система. 3-го січня 1918 року Антанта визнала Українську Народну Республіку. Країни цього союзу називали альянтами (від слова „альянс“).
18
Як у самій Польщі це розуміють помірковані люди, демонструє відповідь відомого вченого-історика Анджея Новака на запитання кореспондента однієї з телепрограм. Питання звучало так: „Чи можна говорити, що справа Волині якимось чином розігрується Росією? “ Витяг з відповіді професора: „Не лише можна, але й треба, бо розігрується... І думаю, що маємо право нагадувати про це кожного разу, коли дехто з радістю піднімає прапор Володимира Жириновського, чи Володимира Путіна, які обіцяють нам, що може поділимось Україною, повернемось до Львова. Вважаю, що я маю право закликати: „Люди спам’ятайтеся! Чи не бачите, що того ж дня Путін звернеться до своїх набагато сильніших, ніж ми, партнерів в Німеччині і скаже: „Поділімось, нарешті, цією Польщею“. Насправді, не можемо забувати про інтерес сучасної Польщі, про її безпеку“. [5, 04 хв. 30 сек.]
11. Сьогодні у Польщі знаходиться багато заробітчан з України – вважають, що близько мільйона, у польських вишах вчиться немало студентів. Останнім часом спостерігаємо наростання агресивних настроїв щодо них, які часто обґрунтовують тим, що українці, займаючи робочі місця, „відбирають хліб“ у поляків. Як Ви бачите цю проблему?
Розцінюю це не як проблему, а як вже звичне явище міграції робочої сили, яке охопило багато країн, в тому числі і Польщу. Немало поляків, перш за все молодь, шукають кращої долі в Західній Європі, чи за океаном, де вони стають тими ж заробітчанами. Звільнені ними вакансії в основному і займають українці. Важко уявити випадок, щоби заради працевлаштування заробітчанина звільнили свого доброго працівника. До того ж, значна частина заробітчан зайнята на непрестижних роботах, на які поляка заманити важко. Отже, про „відбирання хліба“ говорити не приходиться.
Важливо також розуміти різницю між поняттями „заробітчанин“ і „біженець“, оскільки на цьому допускаються спекуляції (обидва поняття означають також спільним терміном „мігрант“).
19
Не вдаючись в деталі, вважається, що заробітчанин з власної волі виїжджає за кордон, вільно обирає країну перебування, самостійно влаштовується на роботу, сам забезпечує свої життєві потреби, платить податки, особливих клопотів для держави не створює, має за собою „свій дім“ на батьківщині, куди завжди може повернутися. Біженці покидають країну в силу надзвичайних ситуацій, які часто загрожують їх існуванню, дорога до „чужого берега“ сповнена різних, часто смертельних небезпек, вони непристосовані до обставин, в яких опиняються, перспектива повернення на батьківщину примарна, облаштування їх життя на новому місці лягає на приймаючу країну. Одною з найскладніших проблем є інтеграція прибульців в чужий для них соціум: ментальна, звичаєва, мовна, професійна, соціальна. Українці у Польщі з цим не мають практично ніяких труднощів.
Тепер про спекуляції. Пам’ятаємо, які проблеми для Євросоюзу останніми роками зумовили біженці з Близького Сходу та Африки. Керівництво Євросоюзу ввело для країн-членів євроспільноти квоти на їх розміщення. Зрозуміло, біженців приймали неохоче. На початку 2016-го року під час дебатів в Європарламенті Прем’єр-міністр Польщі Беата Шидло, коментуючи небажання уряду брати участь у програмах ЄС з прийому мігрантів, заявила: „Польща прийняла близько мільйона біженців з України – людей, яким ніхто не хотів допомогти“. Так українські заробітчани у Польщі стали біженцями (в дійсності, є незначна кількість офіційно зареєстрованих біженців – за малим винятком, етнічних поляків з Донеччини та Луганщини).
Блискучий пропагандист, професор Томаш Панфіль з Любліна, в одній з публічних лекцій висвітлює своє бачення ролі польських заробітчан [3, 58 хв. 40 сек.]. За його оцінкою у Західній Європі працює 2,5 млн. поляків; народження дитини і її виховання до 18-ти років Польщі обходиться у 250 тис. злотих, а якщо врахувати подальшу освіту, то ця цифра може сягати 350-450 тис. Беручи по нижній планці, на всіх заробітчан це складає 625 мільярдів злотих
20
(в дійсності Пан Професор називає у десять разів більшу суму – 6,25 більйона. Сподіваюся, це просто помилка, а не „гра на публіку“). Цю астрономічну суму Професор трактує як інвестицію Польщі в європейську економіку. Нескладно по методиці Пана Професора підрахувати інвестицію українців в економіку Польщі і довести це до відома Пані Прем’єр-міністра, нині вже екс-прем’єра.
Рахунок українських студентів, які навчаються у Польщі, іде на десятки тисяч. До речі, часто ці студенти слухають там лекції українських же професорів. Навчання не безкоштовне і є джерелом інвестицій у польську систему освіти. Можна прогнозувати, що безвізовий режим, який Україна таки отримала, та наближення вітчизняної освіти до світових стандартів, сприятимуть росту її престижу і зменшать число бажаючих здобувати освіту у Польщі.
12. Чи бачите можливість налагодження добросусідських стосунків з Польщею, що для цього треба зробити?
Без сумніву, така можливість існує, треба лише рішуче прагнути порозуміння. Для цього потрібна обоюдна добра, невимушена воля, оперта на об’єктивну, неупереджену, взаємно визнану компромісну оцінку скоєного з позиції історичної ретроспективи та перспективи майбутності. Таку оцінку повинні спільно підготувати авторитетні вчені-історики України і Польщі, які розуміли б, що добросусідство і партнерство є стратегічною передумовою безпеки наших країн. Для розрішення тупикових питань варто залучати авторитетних фахівців з третіх країн. На жаль, нині спроби налагодити такий діалог терплять крах.
13. У чому вбачаєте причини невдач налагодження конструктивного діалогу?
Перше – значна частина польського суспільства ще не подолала імперської ментальності, не навчилася самокритично осмислити історію стосунків з народами-сусідами, не піднялася до ви21
знання їх права на свободу. Прикро, бо за свою свободу поляки склали колосальну жертву і це повинно би зродити в них розуміння устремлінь інших. Хочеться нагадати їм власне, чомусь забуте, гасло: „За нашу і вашу свободу! “.
Друге – в силу багатовікового періоду бездержавності, розділу території України поміж кількома загарбниками, український політикум та суспільство в цілому фібрами душі не відчувають гостроти українсько-польського протистояння, сприймають це як проблему лише Галичини. Навіть Волинь відсувається в тінь. Внаслідок цього нема принципової державної позиції стосовно Волинської трагедії та польських напівофіційних претензій на „креси“, нема державної підтримки дослідженням, які дали б об’єктивну оцінку причин та наслідків трагедії. Ми ще не готові аргументовано і послідовно відстоювати свої інтереси. Зловживаючи нашою „беззубістю“, нам та світовому співтовариству нав’язуються необґрунтовані, дуті цифри польських жертв. Лише мимохідь згадується що „були жертви і з української сторони внаслідок відплатних акцій“ – зразу ж подається оправдання діям польських „лицарів“.
Успішний діалог на конфронтаційну тему можливий лише між рівносильними партнерами. Це як у боксі – легковаговик не може розраховувати на позитивний результат у бою з важковаговиком. На жаль, сьогодні ми уступаємо нашим опонентам у здатності „тримати удар“. До того ж, „наша країна занадто часто демонструвала своїм східним та західним сусідам, що питання інтерпретації історії для неї є неважливим… самі українці привчили їх до того, що з нашими поглядами на історію можна не рахуватися“ – говорить Володимир В’ятрович. [8]
Третє – за кілька днів до прийняття скандальної „геноцидної“ постанови Сейму Президент України у Варшаві опустився на коліна перед пам’ятником полякам-жертвам „Волинської різні“. Цей жест вибачення ніяким чином не вплинув на позицію польських парламентарів. Хочеться знати, коли, перед яким пам’ятником
22
Президент Польщі міг би схилитись, вибачаючись за загибель десятків тисяч ні в чому не повинних українців. Йдеться тут не тільки про паритет жестів, йдеться про нас, нашу совкову байдужість до пам’яті про полеглих, про власну гідність.
14. Як можна стисло охарактеризувати сьогоднішній курс Польщі стосовно України і як нам реагувати на нього?
Важко, не впадаючи у емоції, давати оцінку діям нинішньої польської владної верхівки. Не легко втриматися, коли твою Державу називають фашистською, коли складають „чорні списки“, коли вимагають „дискваліфікувати“ наших національних Героїв, коли відкрито заявляють права на наші предковічні землі, коли руйнують пам’ятники нашим полеглим, коли звинувачують виключно нас у трагедіях минулого, коли твій народ вважають неповноцінною нацією, коли бачиш демарші офіційних осіб, як це недавно зробив міністр Ващиковський у Львові… Все ж утримаюся від спокуси, бо легко почати, але важко завершити. До того ж шаную Божу науку не відповідати злом на зло. Усвідомлюю також, що не є достатньо кваліфікованим, для подібних оцінок. Але і промовчати не хочеться, тому звернуся до думки людини, у компетентності якої сумнівів бути не може:
„Героїчні риси характеру польського народу не повинні змушувати нас закривати очі на його нерозсудність і невдячність, які на протязі ряду віків заподіювали йому незмірні страждання.
У 1919 році це була країна, яку перемога союзників після багатьох поколінь поділу і рабства зробила незалежною республікою і однією з головних європейських держав. Тепер, у 1938 році, через таке незначне питання як Тешин поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, Англії та США, котрі повернули їх до єдиного національного життя і допомоги яких вони невдовзі дуже потребували. Ми побачили, як, поки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили прихопити свою долю при пограбуван23
ні Чехословаччини. У момент кризи для англійського та французького послів були закриті усі двері. Їх не допускали навіть до польського міністра іноземних справ.
Треба вважати таємницею і трагедією європейської історії той факт, що народ, здатний на героїзм, окремі представники якого талановиті, сміливі, привабливі, майже у всіх аспектах свого державного життя постійно демонструє такі властивості: доблесть і славу у часи лихоліття, мерзенність і ганьбу у періоди тріумфу. Найхоробрішими з хоробрих надто часто правили наймерзенніші із мерзенних!
І все ж завжди існували дві Польщі: одна боролася за правду, а друга плазувала у підлості.”
 
Наші Друзі: Новини Львова