Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Бурдик

Переглядів: 38163
Додано: 03.05.2004 Додав: Вуйко  текстів: 2
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0


Передмова

«На розі двох вулиць, підставивши крила травневому вітру, стоїть мій друг Бурдик. У руці його - пляшка вина. В довірливі очі, не фільтруючись, суне гомін і шумовиння з поверхні міських артерій. У якому з видимих напрямків, міркує Бурдик, мені б податися? Де спрямувати завзяття? Як і коли дати людям що-небудь нове - підхід до життя, погляд на природу речей або оригінальне вчення? П'ята година. Весна ось-ось перетече у літо. Двадцять градусів. Листя блаженно тремтить. На каштанах розверзлися тропічні свічки. Перехожі мліють від надлишку благодаті, яку вони ні спіймати, ні використати не зможуть. Так вона й зійде на пси!»
- Отаким, - кажу, - я й досі бачу Бурдика, хоча від того вікопомного травня, коли він на перехресті Черво-ноармійської та Саксаганського чекав на мене, минуло вже підрахуйте самі скільки років.
- Ми розуміємо, - кажуть вони мені, - але, будь ласка, мінімум лірики. Наш читач за свої гроші хоче одержати максимум. Література - також товар. Наголос - на насичений інформацією сюжет. І на дотепну, захопливу форму. Час грубезних шедеврів минув. Тепер всі поспішають. Сторінку вони ще так-сяк переглянуть. Але не більше! Зацікавляться - куплять. Спіткнуться об незрозумілий або нудний опис - і все! На щось інше ці гроші витратять. (Це в понеділок до мене звернулися співробітники одного з нових журналів. Пацани, років по двадцять, не більше.)
- Ми, - кажуть, - висвітлюємо білі плями, забуті прізвища, розробляємо неканонічне прочитання історії. Бурдик, ми чули, був представником неформальної культури.
- Ну, - кажу.
- Як нам відомо, ви зберігаєте його архів.
- Припустимо.
- Дайте нам щось з його літературної спадщини. Ми надрукуємо з вашими коментарями і спогадами.
- Я подумаю, - кажу.
- До п'ятниці, - кажуть. - Працюємо за жорстким графіком. На базі спільного підприємства. Оренда приміщення. Оплата - бартером.
- В часи, - кажу, - коли мій друг Бурдик жив і творив, зберігання такого архіву вважалося криміналом!
- О, о, - кажуть, - ми схиляємося. Але тиснуть умови контракту. Якість і пунктуальність. Решту фірма бере на себе. Папір - не проблема. Комп'ютерний друк. Лазерний принтер.
- Моє, тобто наше, - кажу, - покоління прийняло удар. Це - окрема трагедія. Вам її не зрозуміти. Так, тепер модно критикувати, але скажіть мені: хто конкретно поніс за все відповідальність? Чому досі не посадили нікого?
Мовчать.
- Особисто ми, - кажуть, - відповідаємо: я - за літературний куточок, він - за колонку сексу. Хочемо, щоби наш часопис став новим словом. Згодом освоїмо і кольоровий друк. Наше гасло: відверто на будь-які теми.
Анотація - англійською. Три сьомих накладу - за кордон. За нами - половина діаспори.
- Бурдик, - кажу я їм, - то була Зайва Людина.
- Прекрасно! - вони мені відповідають.
- Новий Гамлет! Жертва системи! - кажу. - Бо він не схотів бути Гвинтиком. Його смерть - то своєрідний виклик.
- Якщо до п'ятниці не встигаєте, - кажуть вони, -то хай це буде понеділок, але під дев'яту нуль-нуль. Так, щоб десь восьма п'ятдесят, плюс-мінус п'ять хвилин. Ринок диктує. А ще краще - в п'ятницю. Коли здаємо наступне число. Видавництво квапить.
- Я теж, - кажу, - не новачок у мережі друкованих органів...
- От і чудово. До п'ятниці, - кажуть. - Приємно було познайомитися.
- Ну, - кажу.
Вони вишкірилися, по черзі здавили мені руку і подибали нашвидкоруч заробляти гроші.
А де я візьму їм спадщину Бурдика? Те, що я мав -листи, клаптики з його віршами в університетських зошитах, план сценарію, карикатури - все розповзлося по драних течках, а звідти від повної безнадії під час переїздів (а я за ці роки змінив шість помешкань!) десь випарувалося. І п'єса «Смерть Василя Шуйського» для театру глухонімих. І трактат «Діалоги Напівматроса та Східньої людини про сутність буття». І ескіз панно «Злізай із дерева!». (Різноманіття його зацікавлень і досі вражає.) І Доброчух, Младоцвях, Хочубей, Здоров (називаю з пам'яті, навмання), не кажучи вже про Ванхадла й Воєнного. Де поділися всі ці та тьма інших прізвищ, що їх Бурдик так полюбляв збирати (хотів у якомусь із творів використати)?
Щоправда, знайшлася чернетка «За підкладкою». Зміст цього оповідання простий. Головний персонаж (а вся розповідь там - від першої особи) йде якось після роботи додому.
«Мені сорок два роки, згадує він, і я дуже стомився! Встромлю-но я руки в кишені». А в одній із кишень -дірка. Сунувся він туди і провалився.
Підвівся, розмазав сльозу, обтрусився, принюхався до пилу й мороку.
Що ж і кого ж, ніби питає автор, я тут бачу? Й стовпчиком подає список імен та речей, які для нас тепер уже є археологією.
- Карл Юнг та Фрідріх Ніцше (зразок політичного жарту),
- «кілька в салаці» (консерва, дешева закуска),
- «більшовик» (пляшка міцного вина місткістю 0,8 літра. Вона ж «бомба», «фауст-патрон» або просто «фауст»),
- Герман-Гессе, Діп-Папл, Дзен-Дао (прикмети духовності і вияв туги за «справжнім» життям),
- різне (ціни на вино, деталі скрути та тиску, спалахи інтуїтивних прозрінь),
- аматорські фотопортрети учасників масовки - Гурського (конформіст, викажчик), Заремби (шкільний товариш), батьків, дітей, Боровадянки (наскрізний персонаж жіночої статі) тощо,
- турбота Партії про Уряд (жарт),
- її блакитний светр (подробиця-натяк на любов, герой «За підкладкою» збирався на повітряній кулі тікати на Захід, але закохався і загальмував).
Подаю перелік не за абеткою, а так, як він стоїть на тому аркуші. Хоча це - не повний текст, а чернетка.
Звичайно, не знаючи контексту, важко побачити в ній панораму епохи. Але, піднапружившися, можна, якщо і не розписати ці нотатки в оповідання, то, принаймні, підперти їх чесним коментарем.
Мене турбує інше. Припустімо, я їм до п'ятниці зліплю уривок із творчості Бурдика. А чи не скажуть вони мені: ми - видання комерційне, залежимо від попиту, а на вас зараз моди немає. Бо все ваше покоління для нас - не указ. Ви за свої сорок з гаком для нас не лишили ні гори, ні копанки, тому без зайвого виску мусите десь розчинитися. (Про гору й копанку - це моя власна метафора.)
Скажуть! І матимуть рацію.
Бо взяти того ж Зарембу. (Я не розумію, навіщо Бурдик увів його у своє оповідання.) В дев'ятому класі посеред зими він, Заремба, підбивав нас із Бурдиком тягтися з ним у Святошино ґвалтувати знайому поштарку (і з того, звичайно, нічого не вийшло). Зате у десятому класі він разом із Блохіним виступав за «дубль». А після школи Заремба поїхав до Мінська, де півтора роки грав за місцеве «Динамо». Щось йому там не сподобалося і він перевівся до «Чорноморця», де невдовзі побився з тренером. Перебрався до Луцька, але його син там захворів на астму, і Заремба знов запросився до моря. Не вийшло. Він кілька разів писав до Федерації, погрожував, скаржився, підшивав довідки, дарував лікарям сервізи і на тому попався. Поїхав у Донецьк, осів фізруком у середній школі, розлучився, і жінка у нього відсудила кооператив. Потім він десь зник. Хтось мені казав, ніби він влаштувався начальником тиру на Печерському ринку, і буцімто ходить до церкви, де роздає старцям банкноти. Бурдик би не повірив.
А з іншого боку, Гурський. Комсомол, партія, профспілки. Видряпався до заввіділу, по кілька разів на рік їздив за кордон. А коли позачиняли райкоми, він пірнув у мул, а тоді виплив на чолі власного банку.
Минулого тижня я мав щастя бачити його. Стою собі під гастрономом, напроти валютної крамниці, аж -глип! - підрулює біла «тойота». З неї виходить друг нашої молодості й колишній товариш, а нині пан Гурський. Вирішив по дорозі додому справити жінці шубку. Доларів, може, за п'ятсот. Волосся на лобі поменшало. Зате оправу в Мадриді придбав, золоту. Вітер, зимно, але він без шапки. Так тепер треба. Весь у плащі на квітчастій підкладці. Незворушна мармиза. Жодної оригінальної риси. Совітське штампування. Людина на всі часи.
Є, правда, й інші. Ті, що не ходили ні в райкоми, ні на футболи, а найкращі роки пересиділи в запіччі. Конспектували щось, крадькома робили ксерокопії й були переконані, що прилучаються до вищих сфер. Де ті сфери? Чому вони й досі ховаються? А зацапана всіма нами Духовність? Де її носять чорти?
Одне слово - гумус, а не покоління!
«Хіба про це мріялося?» (Це вже слова героя «За підкладкою».)
«Га?» - риторично питає він, шукає вихід, вступає у бійку з умовами, зазнає безліч пригод.
«Що за час мені випав! - вигукує він на початку свого монологу. - За що? Чому саме так? Саме тут? Саме я?»
«Сам винен, - відповідають йому інші явища та персонажі, - треба було не падати! Дірку чому не зашив? Ми, між іншим, також унікальні. Кінчай монологи. Вгрузайся у данність. Штовхайся і штовханим будь».
«Відмовляюся! - кидає їм герой. - Геть із цього запідкладдя! Назад до кишені!»
(Чернетка кінчається цим волелюбним закликом. І це є ключ до всієї творчості Бурдика, з якої повністю, хоч як то прикро, зберігся лише цей уривок, тому неясно, як далі складеться доля героя.)
Але в житті було так. Бурдик, як ми з ним і домовлялися, під кінець вісімдесятих років, пополудні вибрався на ріг Червоноармійської та Саксаганського. Щось мене забарило, і він мусив довго чекати - вже добре, як завжди, зачмелений. І на те є причина. Бо Партія нас двадцять років труїла кріпленим вином і не дозволяла розкритися. (Ці шмаркачі із журналу, хіба ж вони зрозуміють!) Явити світові всю широчінь своїх творчих потенцій - про це ми й не мріяли! Ні я, ні Бурдик.
Тому він без жодних претензій стовбичив за звичкою під гастрономом і визирав мене.
Був кінець березня, але на диво теплий. Природа передчувала новий сезон руханки соків, паморочливих запахів і рясних плодів. Усе виглядало так, як і п'ятнадцять років до того. Хіба що там, де колись шумувала надія, тепер розляглася втома. І можна було вже робити висновок, що, мовляв, гарно цвіло, духмяніло, і бджоли роїлися, і солов'ї з комарами були, але майже нічого не зав'язалося.
Бурдик нервово відтупцяв свої півгодини. Він щойно спожив пляшку «Горобини на коньяку» (подаю коментар для молоді та іншоземців, що це таке пійло міцністю у тридцять градусів, бо на горілку він не назбирав), і надсадно думав, де б тут відлити. Аж раптом відчув, що на нього дивляться.
Він обернувся. За кілька кроків від нього стояла та, що у «За підкладкою» названа «її блакитним светром». Гарно влаштована, добре доглянута, все ще зваблива. Колись їх єднало кохання. Потім вона одружилася з Гурським і Бурдика більше не бачила. Замість поринути у спогади, коханці вирячилися одне на одне.
Про що думав Бурдик, ми вже не дізнаємося. Її ж міг огорнути жаль (Бурдик замолоду - то був Орфей!), смуток, сердешний трепет (як луна незгаслого почуття), прикрість (мовляв, «що це життя зробило з тобою!») або й навіть радість (за Гурським безпечніше).
Але скоріше за все, що в ті кілька німих секунд вона йому своїм поглядом щиро в усьому зізналася. По-перше, в тому, що любить його (я, принаймні, не відкидаю такої можливості). По-друге, що вона - зрадниця (проміняла митця на нікчему). А по-третє, що вона й досі, лягаючи в ліжко до Гурського, марить ним, Бурдиком.
«Не муч мене хоч тепер! - могла мовчки благати вона. - Пожалій! Хай усе буде так, як є! Не руш кубла Гурських! Ні він мені тепер не заважає, ні я йому. Я не готова до подвигу. Діти ось-ось уже школу закінчать. Треба їх десь поступати. Скажи, кому краще було б, якби я свого часу не захистилася? Або якби розлучилася? Або якби не вступила до лав? Тоді б не я, а наш профорг Боровадянка стажувалася б півроку в одній з країн загнивання й достатку! Хіба ти не мріяв хоча б одним оком туди зазирнути, хоч рачки туди доповзти коли-небудь? Чому ж ти мовчиш тепер і не вітаєшся? Що виражає твоя вже давно не пряма, а колись схожа на арбалет постава? Або твій розбухлий образ? Чому він курить, а не сяє? Пощо все тіло звело судомою? Через яку таку духовну або фізичну потребу? Може, ти саме цієї миті обмірковуєш фінал етичного вчення, яке ще замолоду обіцяв дати людям? Дописуєш подумки роман? Трагедію? Есей? Чи, може, я вже тебе не цікавлю?»
Од цих питань Бурдика пересмикнуло. Він зігнув плечі, стулив коліна і, не відриваючи шкарбанів від асфальту, почовгав на перехід.
Що їй після такого лишалося? Вдати, ніби вона його не помітила, і піти у протилежний бік.
Чому ж він не підійшов до неї? Чому не схотів похмелитися спогадами?
А тому (кажу з певністю, бо з ним таке вже лучалося), що відчув, як по лівій холоші повзе рудувата гадючка. Вона влізла у черевик, облизала всі пальці й пірнула в калюжу, яку сама й утворила. Бурдик іще більше згорбився й почав топтати гадину. Але вона, замість випаруватися, знайшла в асфальті яри й балки і подзюрчала ними до каналізації. Бурдик ударив наздогін і так захопився, що вискочив на середину магістралі, під колеса тролейбуса.
Свідки, не змовляючись, заявили, що потерпілий сам сунувся під машину і що голова його розкололася, мов кавун. Експертиза визнала, що Бурдик перебував у стані алкогольної інтоксикації. Водія навіть не судили, бо йому тоді було зелене світло, а пішоходам - червоне.
Але (це вже йдуть думки вголос) чи варто зосереджувати всю увагу на такій смерті? Чи треба робити з трагічної постаті блазня? Ні в якому разі!
Я випроводив пацанів із журналу, замкнув своє житло і вийшов продумати план дій. Добрався до перехрестя Червоноармійської та Саксаганського. Дивлюся - мужики гудуть під гастрономом. Значить, горілку завезли. Зайняв чергу, трохи потовкся і вийшов на ріг курнути. На те саме місце, де ми часто зустрічалися з Бурдиком.
Там буяв квітень. Повітря, тиск, одяг та хмурні обличчя міщуків - усе вкладалося в норму. Хіба що латинські літери на кольорових плакатах та вивісках видавали початок дев'яностих років. Попід стінами та між урнами виросли рундучки, в яких наш червивий молодняк торгував краденим.
Я не засуджую. Ні цих мутантів, ні Гурського, хоч він і настучав колись на Бурдика. Хто з нас тепер, після стількох років ґвалтування й гріха, ходить незаплямований? Гурський, принаймні, не спився, а одламав, що зміг, від соціалізму й перетопив у долари. Родині користь приносить. І то добре.
Тут так: або все - лайно, або лайно - це теж форма Благодаті. Й тоді навіть наше життя має сенс. Скажу більше. Якщо брудний тролейбус висмикнув із тридцять восьмого кола життя не мене, а його, набагато здібнішого, може, на те був якийсь Задум? Може він, Бурдик, від самого початку не мав шансу вижити в нашім багні? А я, навпаки, маю!? Саме тепер, коли генії вимерли, земля стомилася й передчуває зміни? Не виключено.
Недарма ж ці пуцвірки знайшли мене. Може, це -знак? Сиґнал того, що і мій час настав? Треба лишень зібрати весь його доробок, напружитися і за тиждень видати нарис життя та творчості представника Задушеного Покоління. (Мій термін! І прошу звернути увагу на перегук асоціативно далеких понять «душа» і «задуха».) Довести, на прикладі Бурдика, що ми не є гній історії!
Тому що йорш твою мідь! Ми вижили! А кумачі та пердкоми позгинули! Хай вже за це нам подякують. За те, що ми захистили їх. Ціною власного каліцтва. За те, що ми й досі є. І розкриються пори! Й розправляться зморшки! І вийдуть із задуп'я окремі чудом збережені постаті. Щоб розпочати, нарешті, гідне людини життя.
Тому перше, ніж сідати за таку працю, годилося б вирвати в них аванс.
Не встиг я про це подумати, як на відстані плювка побачив дебелого пацюка. Він був старий, сліпий, рухався навпрошки, наче довкола не було ні машин, ні двоногих ссавців. Мабуть, виповз із підвалу, що під гастрономом, провітритися. Або зубаті родичі випхали слабака. Або дрімучий інстинкт.
Пацюк ледве тягнув свої чотири лапи. Слідом за ним ниткою розтікалася рідина. Він доповз до краю хідника і, не міняючи траєкторії, пірнув під колеса глянсуватого «форда». За кілька хвилин, поки їм було зелене світло, легкові та ваговози перетворили потерпілого на невиразну пляму.

Розділ 1
Бурдик напередодні зламу
Родинне тло

Бурдик уродився на початку п'ятдесятих років. Його батьки та родичі нічим прикметним не вирізнялися. Тато походив із Шостки Сумської області, мати була киянкою. Всі попередні коліна, крім діда, на той час лежали в однаковій позі по різних цвинтарях. Шосткинського ж діда, шкільного вчителя, арештували на початку війни й по дорозі на північ, щоб він не дістався німцям, десь стратили.
Батько Бурдика не став плекати помсту і не заповзявся супроти влади. Навпаки, був їй довіку вдячний, бо вона дала йому вищу освіту й дозволила просуватися вгору. За це він не раз обирався на різні посади і деякий час керував колективом.
Сьомого листопада шістдесят першого року родина Бурдиків пліч-о-пліч з іншими опустилася вглиб сирої землі й відвідала п'ять станцій щойно відкритого метро. «Вокзальна» запала їм в душу барельєфами, що зображали дружбу. «Університет» вразив бюстами велетів знання. «Хрещатик» - рослинним орнаментом. «Арсенальна» - несамовитою глибиною та обсягом землерийних робіт, завдяки яким Бурдики матимуть де заховатися, якщо Америка скине на них свою водневу бомбу. Зупинка «Дніпро» їм також сподобалася, хоча й мала вихід на інший бік.
Під ними дихав чорний Дніпро, на той час іще не вкрай покалічений. Вітри ганялися у квача на його пляжах та схилах. По праву руку пишався обвішаний лампочками цільнозварений міст Патона, по ліву звисав пішохідний міст. Перетнувши його, громадяни ступали на Труханів острів, до зони культури та відпочинку. Для них там у землю врили більярдні столи, стенди з пресою братніх республік, чортове колесо, кімнату сміху, балони з водою й сиропом «крюшон» за чотири копійки.
Від річки Бурдики стежками тьопали під саму гору, на Липки, щоб не пропустити салют. З ними йшли їхні приятелі, дві сусідські родини з дітьми, кожному з яких дісталася порція «ескімо».
Навесні Бурдикам виділили двокімнатну квартиру в новому будинку. Всі мешканці вийшли тоді на суботник, розбили клумбу і посадили каштани. На їхньому подвір'ї був дитсадок і спортивний манданчик, а далі, за сірим будинком - пошта. Балконами на майданчик виходив студентський гуртожиток. Крім наших хлопців-дівчат керівництво віддало наказ розселити там негрів, які щойно скинули кормигу колоніального рабства й приїхали до нас по знання.
«Звичайно, - казав собі тато Бурдика, - це зовсім не пролетарська молодь, а напевно, діти вождів. Виряджаючи паничів у дальню путь, батьки справили їм нові магнітофони, щоб ті могли завжди слухати джаз».
Бурдик-старший півроку у випарах тютюну та каніфолі збирав на кухні транзисторний приймач. Із деталями було сутужно. А шабашні ритми, що їх день і ніч вивергав гуртожиток, лише додавали прикрості.
«Це ж якби ми не мусили годувати цих мавп», -казав він крізь сльози, - то в нас конденсатори під ногами валялися б».
«Зате, - втішав він себе, - ми раніше за них запустили Гагаріна!»
Він вірив, що його син, коли виросте, буде розумним, здоровим, розбиратиметься у сучасних проблемах, зможе за себе постояти, закінчить десятирічку, одслужить, вивчиться на інженера, одружиться й матиме двох дітей, старшого хлопчика й меншеньку дівчинку.
Мати Бурдика любила хвилюватися за свого одинця. Після роботи, готуючи вечерю, вона могла раптом кинути все, що шкварчало на плиті, й припасти до вікна.
Але Бурдик завжди був перед очима. Він грався в щось спортивне із сусідськими дітьми і з їхнього з усіх боків захищеного подвір'я не потикався. Про кожного з цих дітей Бурдикова мати знала все. Крім того, під парадними, на лавах, у спеку й під снігом завжди сиділи видючі бабусі. Якби десь стирчав голий дріт або раптом до них забрів стиляга, волоцюга чи скажений пес, то бабусі не мовчали б.
«Усе під контролем», - казала собі задоволена мати, вистромлювалася по груди у шибку й наказувала синові бігти додому. Від її голосу черга, що завжди морквасилася на пошті, нишкла й чекала найгіршого.
Бурдик пручався й доповідав, що письмові завдання він уже зробив.
«Ну, а усні?» - питала мати.
«Усні - ще в школі. На перервах».
«З фізики що задавали?»
«Двадцять шостий параграф!»
«Про що там?»
«Закон Бойля-Маріотта!»
«Вивчив?»
«Так!»
«Розповідай!»
«Гази...»
«Чекай!» - Учувши запах горілого, мати злізала з дзиґлика й бігла гасити пожежу.
Сина свого вона бачила то вченим-атомником в окулярах і светрі, то кандидатом архітектурних наук у німецькому, в синю смужку, костюмі. І вірила, що колись за новаторське відкриття йому доручать виступити на симпозіумі.

Боровадянка спокійна

Вчителька Боровадянка була тут для того, щоб ліпити форми за кращими з гарних зразків. Вона теж була певна, що все перекрито і схоплено. Проте водночас вона знала, що виродки й винятки в нас іще трапляються.
«Як так, - по кілька разів на чверть уголос обурювалася вона, - що й пройшовши обробку, матеріал так погано міситься? Чому, приміром, і після стількох розмов, погроз та гарних прикладів, учень восьмого класу Дупаков знов був затриманий під метром «Арсенальна»?»
(Мати його, яку всі звали Манєю, працювала у тій самій школі технічкою, а батько десь за всіх сидів. Тому Дупаков знайшов шмат шланґу, залив його свинцем, підходив до перехожих і гатив їм у зуби.)
«Чому учень Зінченко, що має прізвисько Зюня-харкун, з піонерського віку п'є, палить і чвиркає жовто-зеленими хряками? Нащо він украв у свого однокласника американську платівку?»
(Зінченків батько возив на казенній «волзі» товариша Гурського і регулярно одержував за це «пайок», із якого стирчала палиця кінської ковбаси.)
«Як могла у селекційній фрукті завестися черва? Чому в більшовицького гарту сім'ї Гурських син Юрій любить усе ненаше?»
(Це в нього Зюня поцупив платівку. Молодший Гурський на обгортці їхніми літерами підписався, як «Джордж Ґордон Ґ.», що й дало Боровадянці підставу, побачивши в Зінченка платівку, викликати його батька до школи й окремо присоромити Гурського.)
 
Наші Друзі: Новини Львова