Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року

Брехня

Переглядів: 76459
Додано: 24.02.2009 Додав: BARSUK_k15stya@  
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: BARSUK_k15stya@ Джерело: бібліотека ім Короленка
Наталя Павлівна. Я невинна, Іване, що так склалось, бачить бог, невинна...
Іван Стратонович. Навіть «бог», ну-ну...
Наталя Павлівна. Господи! Могла я думать? Такий завжди суворий, хмурий, лишнього слова не почуєш від нього...
Іван Стратонович. Так, так...
Наталя Павлівна. І стільки видно пережитого страждання. Я знаю все, Іване. І як ви поховали свою наречену, як ви голодували, знаю всю вашу самоту й остервені-лість проти людей. Але я не могла підійти до вас. Я зовсім не думала...
Іван Стратонович. І щоб утішитись, полюбили Тося...
Наталя Павлівна (мент мовчить, закусює губи, рішуче). Тося? Ех, Іване, хіба це любов? Ви самі чули. І він сам добре розуміє і бачить, що він для мене тільки... молоденький мужчина. Ну да, я погана, гидка, я це знаю, я, дійсно, хочу жить, хочу мати розкіш життя, хочу багатства, я обманюю Андрія й маю любовника. Але, Іване, мені цього мало. М хочу любить. Любить душу, любить... (Спиняється).
171
Іван Стратонович (одхиляється, вдивляється в неї, тихо, помалу). Коли правда, що ви любите Тося, так, як казали йому, то скільки треба жорстокого цинізму, щоб обплювать так свою і його душу. А коли не любите, то скільки цинізму й нахабства в тій брехні. Хіба ні, Наталю Павлівно?
Наталя Павлівна (похиливши голову). Кожний бореться, як уміє, Іване.
Іван Стратонович. Безодня! Чиста безодня! (Починає ходить по хаті, про себе посміхаючись. Наталя Павлівна, іноді позираючи на нього, сідає коло столу).
Іван Стратонович (зупиняючись коло неї. Суворо). Ну, добре. Ви хочете, щоб я вам вернув листи?
Наталя Павлівна (байдуже). Навіщо вони мені?
Іван Стратонович. Так чого ж ви хочете?
Наталя Павлівна. Нічого тепер не хочу.
Іван Стратонович. «Тепер»? Що ж трапилося такого?
Наталя Павлівна. Нічого. -Іван Стратонович (дратуючись). Та що ви знов крутите? Говоріть, що думаетеГ
Наталя Павлівна. Я хочу спокою, Іване. Хоч смертного, аби спокою. Робіть зі мною, що хочете, мені все одно.
Іван Стратонович (хвилюється. Якийсь мент мовчить, хрипло й насильно сміючись). Все, що хочу?
Наталя Павлівна (так же). Все...
Іван Стратонович. Хоч би й... цілувать вас почав??
Наталя Павлівна (живо, радісно повертаючись до нього). Іване! (Зараз же опадає, щулиться і глухо говорить). Я вами так не гралась.
Іван Стратонович (хапається руками за голову). Безодня!.. Безодня!.. О! Бережіться, коли ви граєте! Чуєте?! Бережіться! Ця гра вам не минеться так!
Наталя Павлівна. Я нічого не боюсь.
Іван Стратонович. Говоріть: ви любите мене?
Наталя Павлівна. Люблю.
Іван Стратонович. Проженете Тося?
Наталя Павлівна. Прожену.
Іван Стратонович. Покинете Андрія?
Наталя Павлівна. Андрія?.. (Тихо). Не можу.
Іван Стратонович. Та я вам дам таке ж саме ба- _, гатство, що й він. Ми ж пополам ділимо заробіток!
Наталя Павлівна (з мукою). Боже... Іване, я люблю вас, але не вимагайте цього від мене... Я не можу...
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! От в чім діло? Ну,
172
пибачайте, добродійко; я за поцілунок, навіть за ніч не дам нам листів!
Наталя П а в л і в н а. Я їх не прошу у вас.
Іван Страт онови ч. О, я розумію. Ви просто знаєте, що не можу ж я показувать їх Андрієві, будучи вашим любов-ником. А то ще й сам верну. Хе! Гра тонка! Тільки я вам не вірю! Ні одному слову не вірю. Вона мене любить. Ха-ха-ха! Ач як ловко! Та ви зем"лю тут їжте — не повірю. Навіть якби пішли зі мною, покинули Андрія, і то не повірю. За грЬші покинула б!
Наталя Павлівна (тихо). А смерті повірили б?
Іван Стратонович. Ой! Страшно! Смертю докажете? Ви, смертю? Ха-ха-ха! Це мені подобається. Повірю! Вашій смерті повірю. Прошу... (Показує на балкон). З третього поверху смерть буде напевне. Доказуйте.
Наталя Павлівна. І це ви мене так любите?
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Ач куди повернула! Та я вас ненавиджу, а не люблю. Докажіть, що любите, стрибайте, тоді любитиму.
Наталя Павлівна. Любитимете?
Іван Стратонович. Любитиму і віритиму. Ну?
Наталя Павлівна. А як не вб'юсь, а тільки покалічусь?
Іван Стратонович. Ага, сюдою висковзнуть хочете? Ну, так я вам дам ціаністого калію, у нас є в лабораторії. Навіть зараз можу спуститись вниз, взять і дать вам. Од нього вже напевне помрете. В п'ять хвилин смерть.
Наталя Павлівна. Муки великі? \
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Як той циган, що хотів повіситись, та злякався, що болітиме. Муки великі. Великі! Ну, принести?
Наталя Павлівна. Андрій знатиме, що я йому зраджувала. Це вб'є його.
Іван Стратонович. О, присягаюсь вам, що нічого не знатиме. Можна випить калій замість, скажемо, лавро-ииіпневих капель. Помилка, мовляв... О, так легко та ще такій актрисі, як вам, провести цю штучку... Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна. І листи мені оддасте?
Іван Стратонович. А-а! Оддам, але тільки тоді, коли вип'єте лавро-вишневі каплі.
Наталя Павлівна. Я ж не встигну знищить їх. Андрій догадається.
Іван Стратонович. Затопіть у себе... Можна зро-ґжіь таку дозу, щоб за десять хвилин померли. За десять хпилин можна від двадцяти любовників листи понищить... Що? І так не подобається? Чи, може, ви б згодилися так
173
померти, щоб через десять хвилин ожити? Га? Це вам більш подобається?
Наталя Павлівна сидить в глибокій задумі.
Іван Стратонович. Ну, так як? Наталю Павлівно! Та можете не думать: повний мат, виходів нема більше, є один — лавро-вишневі капельки. Ну? Принести? Наталю Павлівно!
Наталя Павлівна (підводячи голову, глибоко зітхає). Дайте мені строку до того часу, як скінчите мотор і зробите з компанією контракт.
Іван Стратонович. А?.. Щось придумала... Одтяг-нуть трішки, а там щось придумаєм... Хм! Добре! Даю вам строку... Мотор ми кінчаємо завтра.
Наталя Павлівна. Завтра?
Іван Стратонович. А що? Занадто швидко? Еге ж, кінчаємо. Ну, тиждень на пробу. Днів дев'ять-десять вам ще жить... Ха-ха-ха... Хоча знаєте що? Навіщо мені рискувати собою? Ви така женщина, що не задумаєтесь доказать мені моєю смертю, а не своєю. Знаєте що, лучче покінчім уже сьогодні. Я зараз піду принесу вам калію, і ви докажете. Або ж... як це вам не подобається, прочитаємо в компанії всією сім'єю листи. Добре?
Наталя Павлівна мовчить.
Іван Стратонович. І так не подобається? Ну, так от що. Даю вам строку до завтра, а сьогодні (жагучим шепо-' том) ви прийдете до мене. Чуєте?
Наталя Павлівна (швидко). Що-о?
Іван Стратонович. Сьогодні я хочу, щоб ви були моєю. Я знаю, що ви мене не любите, але тим більше я цього хочу.
Наталя Павлівна. Цього не буде!
Іван Стратонович. Буде!
Наталя Павлівна. Нізащо! Насильно я ніколи не оддамся. Та ще людині, яка мене не любить. Ніколи!
Іван Стратонович. Я люблю вас.
Наталя Павлівна. Я не вірю. Досить, ви показали це. А хоч би й любили, то краще смерть, ніж з примусу бути вашою. Я люблю вас, говорю ще раз, хоча після цих всіх розмов... Ну, та я розумію вас, розумію, що й вам не легко; на вашому місці я, може, теж так само поводилась... Але вашою я не буду, хоч би й згодилась на «лавро-вишневі каплі». Одна свідомість, що ви мене примусили цими листами! О, ні!
174
Іван Стратонович. Значить, я вперед мушу верну-пі вам листи?
Наталя Павлівна (різко). Я знаю, що ви їх не исрнете, знаю, що думаєте, ніби це мій «хід», і годі. Годі!
Іван Стратонович. Ах, і цей ходик зірвався. А так схопилась. Аж устала. Ну, та будете моєю!
Наталя Павлівна. Іване, ідіть краще читайте Андрієві листи.
Іван Стратонович. А «лавро-вишневих капель» ні- хочете? Доказать мені?
Наталя Павлівна. Вам вони не потрібні. Ви й смер-іі не повірите.
Іван Стратонович. Ні, смерті повірю. Даю навіть слово, що буду жаліть Андрія так, як ви... Хе! А ви святинею будете в моїй душі. І в Андрієвій... Ха-ха-ха! Ну?
Наталя Павлівна стоїть в понурій задумі. Входить С а к я.
С а н я. О! Ви дома, Наталю? А я думала... (Зупиняється).
Іван Стратонович. У Наталі Павлівни нерви трошки попсувались сьогодні. Я їй пропоную лавро-вишне-инх капель, а вона мовчить. Випустіть мене, Саню, я піду иниз до Андрія Карповича... Спокійної ночі, Наталю Пав-ліино!
Наталя -Павлівна. Спокійної ночі.
Саня з Іваном Стратоновнчем виходять.
Наталя Павлівна (схоплюється з місця, скажено б'є кулаком по столі й шипить). О, проклятий! Проклятий! (Швидко ходить по хаті, ломить руки, потім безсило сідає на канапу й, затуливши руками лице, недвижно сидить).
Входить Саня.
Саня (підходить до Наталі Павлівни й тривожно говорить). Наталю, у вас голова болить? Може, намочить рушник?
Наталя Павлів на (знімаючи руки). Ні, дякую. Спию. Зараз пройде, я трішки втомилась. (Сміється). Боже, икл тривога на лиці. Наче я вже вмираю... Ні, Саню, я ще хичу жить! (Встає, починає ходити по кімнаті).
С а н я. Ви страшенно бліді...
Наталя Павлівна. Нічого, дитинко, пройде... (За-<1цмиється).
С а н я. Може б, ви лягли трішки?
Наталя Павлівна. О, ні... (Прислухається).
С а н я. Що ви?
175
Наталя Павлівна. Нічого, я так. Де тато?
С а н я (з усмішкою). Та де? В майстерні, розуміється. Вже збираються вчитись у Андрія на механіка.
Наталя Павлівна. Та невже?
С а н я. А їй-богу! Раз, кажуть, син такий розумний, так ' батько, значить, удвоє. Аби наука.
Наталя Павлівна (з неуважною ніжністю). Любий.
С а н я. Тільки бояться, що ви, може, будете недовольні або сміятиметесь.
* Наталя Павлів-на. Господи! Чого ж я можу буть недовольна?
С а н я. Тато вас дуже любить... Чи не більше, як мене або Досю.
Наталя Павлівна. А ти ревнуєш, може?
С а н я (з гарячим поривом, хапаючи її руки). О, я вас так люблю!.. Ви такі... такі добрі... такі... Я не вмію цього сказать, але я вас так люблю, що аж плачу...
Наталя Павлівна. За що, дитинко?!
С а н я. Я Андрія так не люблю... Може, за тата?.. Ви... як матір божа!
Наталя Павлівна. О, Саню, не треба так... Я погана, я страшно погана, чуєш?
С а н я. Ви?! Ой, боже? Та краще вас на світі немає. Якби мені це хто другий сказав, так я б йому очі видерла! Господи! Ви погані? Я тільки не вмію говорить, а то б я вам сказала... Я таки теж бачила людей. Поки ти їм потрібний, доти й хороший, а як висмокчуть, так і викинуть. Хіба я чула коли* щире, правдиве слово? Все брехня,»обман... Знаю. Я їм на злість правду казала. Як хтось при мені бреше, а я на злість візьму і скажу правду. Скільки татові за мене доставалось. Вони не вміють, плохі. О, я б їх загризла всіх! На! Мене б'ють, бувало, а я огризаюсь.
Наталя Павлівна. А мені ти віриш?
С а н я. Ой! Скажіть мені головою вниз кинутись отуди, на вулицю, побачите! Ну, хочете? (Встає й наготовлюється бігти до балкону).
Наталя Павлівна. О! (Затуляє лице руками й починає швидко ходить). >
С а н я (злякано). Наталю, що вам таке?
Наталя Павлівна. Нічого, Саню, нічого... Голова трохи... Нічого. (Стає і слухає). Ти нічого не чуєш?
С а н я. Ні, нічого... А що?
Наталя Павлівна. Мені почулось, що Андрій з Іваном Стратоновичем ідуть сюди по сходах.
С а н я (слухає). Ні, я нічого не чую.
176
Наталя Павлівна. Саню!.. (Хоче щось сказати, вагається). Ні, нічого. От що, Саню. Я дуже тривожусь за Андрія, він тепер дуже працює і... той. Я боюсь, щоб з ним не було чого поганого... Може б, ти пішла поглянула униз, н майстерню, до них, як він там... Нічого не кажи, а так — ніби прийшла подивитись... Або за татом... Піди, дівчинко моя.
С а н я. Добре... Я ніби за татом... (Нерішуче). Тато якраз хотіли просить вас, щоб ви їм трошки пограли сьогодні. Та не сміють.
Наталя Павлівна. От і чудесно. Скажи, що грать буду...
С а н я. Та вам голова болить... Хай другим разом, може.
Наталя Павлівна. Ні-ні, це нічого... Може, й Андрій піде. Ти тільки йому нічого не кажи... Добре?
 
Наші Друзі: Новини Львова