Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року

Брехня

Переглядів: 76464
Додано: 24.02.2009 Додав: BARSUK_k15stya@  
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: BARSUK_k15stya@ Джерело: бібліотека ім Короленка
Тось. Що, що? Ну, говори ж! Покинеш мене? Так?
Наталя Павлівна. Ні. Що я загублю радість життя. А без радості я не можу ні... любить, ні жартувать, ні жить. Ну, годі. Давай сюди листи. Давай, давай... Пом'яв їх, давай. Я їх знов у шкатулочку.
І ось мовчки стоїть, похиливши голову. Наталя Павлівна, ніжно обнявши,
нитягає листи з кишені, гаряче цілує Тося й біжить у свою кімнату. Тось
сідає на канапу, лице в руки й не рушиться.
Наталя Павлівна (вертається, сідає біля нього, пригортається). Ну, буря пройшла, тепер мусить визирнуть сонечко. І знов буде тепло, ясно, легко. А завтра Тасик на цілий вечір прийде до Тосика. Тасик буде стомлений, Тасику буде холодно, Тасик буде змучений, а Тосик обніме, і стане гспло, стане легко, бадьоро... Ну, зніми ручки, зніми, котику.
Тось (знімаючи руки, зітхаючи). А знаєш, це все-таки іак не скінчиться.
Наталя Павлівна. Все гарно скінчиться... Чудесно скінчиться, золотко. Ти стрінеш іншу, вільну, покохаєш, іів'єш кубелечко... і кінець. Тоді все скінчиться.
Тось (хитає головою з усмішкою). Ніколи цього не буде... Я не можу дивитись на других. Знаєш, ти з таким болем сидиш у мене на душі, що я чую,— ніколи не вийдеш ти шіДти. Ти тягнеш до себе, як тайна, як безодня. Знаєш, може, іііівіть через цю свою брехню тягнеш... Хай! Я все скажу. От, коли ти дала мені листи, я почув, що став таким одиноким, що смерть — просто радість. Я почув — все одно, знай і це! — н почув, що скажи ти мені повзти за тобою й дивитись, як ти
165
будеш цілувать другого, і я поповзу... (Понуро). А може, тут же вбив би і тебе, і того, і себе... Не знаю...
Наталя Павлівна. Котику, котику! Тільки тебе, тільки тебе, люблю!
Тось (схоплює її, жагуче обіймає й цілує). Ех! Все одно! (Одхиляється, встає). Ну, до завтра! Іду.
Наталя Павлівна. В пів на восьму, радість моя.
Тось. Буду ждать.
Хутко йде з хати. Наталя Павлівна з ним. Як тільки вони виходять, з балкону швидко входить Іван Стратонович, біжить у кімнату Наталі Павлівни і через якусь хвилинку знов виходить, запихаючи пакуночок листів у кишеню. Зупиняється коло столу і жде.
Наталя Павлівна (з радісним лицем швидко входить з сіней. Побачивши Івана Стратонхзвича, здивовано). О! А ви де це взялись тут?
Іван Стратонович. З неба впав. Вам на радість.
Наталя Павлівна (хутко дивиться на одчинені двері балкону). Ви там були?
Іван Стратонович. Милувався, знаєте, ніччю. Чудова ніч.
Наталя Павлівна (кидає на нього погляд і прудко, неспокійно йде до себе в кімнату. Зараз же вибігає звідти). Де лнстн?
Іван Стратонович (виймаючи з кишені). Ось.
Наталя Павлівна. Ви підслухали й украли потім листи?
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Ви обурені? Ви? Ви обурені? Нечесно, правда? Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна. Дайте їх сюди.
Іван Стратонович. Ого! Хіба я їх для того брав?
Наталя Павлівна пильно дивиться на нього, кусає губи, напружено думає.
Іван Стратонович (з понурим злорадством). Що? Попались? Тепер-то викрутіться! Хе! Тільки я не Тось... І не Андрій.
Наталя Павлівна (тихо). Для чого ви це зробили?
Іван Стратонович. Ви не розумієте?
Наталя Павлівна. Ні.
Іван Стратонович. З цікавості знаєте.
Наталя Павлівна раптом стрибає на нього й хоче вирвати листи.
Іван Стратонович (хутко одскцкує, ховає ласти). Ого. Так ви он як? Чудесно!
166
Наталя Павлівна (важко дихаючи, мовчки сідає на стілець і дивиться на Івана Стратоновича. Тихо). Яке ни мали право красти мої листи?
Іван Стратонович. Право? Ну, ми цих сентиментальних виразів вживать не будемо. Ви, може, щось інше хотіли спитать.
Наталя Павлівна. Я так вражена, що мені не до виразів?
Іван Стратонович. Вона вражена! Ха-ха-ха! Та ки тільки увійшли, глянули на мене і'вже зрозуміли, і яке право, і через що... Вона вражена!
Наталя Павлівна (широко дивиться на нього). Боже, яка ненависть, злоба!
Іван Стратонович. Ви вражені й не розумієте, через що? Хе!
Наталя Павлівна. Даю слово, що не розумію!
Іван Стратонович. О! Вашому слову я вірю! Коли ви даєте слово, то я вірю. Ну, так п. сам з'ясую вам. Ненавиджу за те, що ви обманули мене. Чуєте? Так, так, добродійко, обманули! Ненавиджу вас за те, що цілий рік мучився заздрістю до Андрія Карповича. Ненавиджу за те, що цілий рік здушував в собі нечисті (як а думав тоді) помисли про вас. Ненавиджу за те, що люблю вас. Розумієте тепер?
Наталя Павлівна. О! (Закриває лице руками).
Іван Стратонович. Ах, ви зно^ вражені? Бідна невинна жінка, вона нічого не помічала. Може, води дать? (Зціпивши зуби). О-о! Тепер я вам дам! Тегіер я вам одплачу і;і всі мої муки. Я давненько вже помічаю, що Андрію Карпо-иичу, здається, нема чого заздрити! І тільки сьогодні пощастило здобути реальні докази. Хе! Андрій Карпович буде страшенно зворушений вашою жертвою. Це ж така саможертва!.. Вона нізащо не хоче покинути, бо їх жаль. Чого жаль, добродійко? Автомобільчика, якого вії вчора мріяли купи ги? Чи тих килимів, якими ви збираєтесь оббити ваш буду-арчик? Ха-ха-ха! А той поет і губу розпусти^. Велика женщи-іі.і, свята! Мабуть, зараз вірші пише.
Наталя Павлівна (однімає руки, встає. Лице її сне радістю, захватом). Говоріть ще... Говоріть.
Іван Стратонович (хмуро, здивовано дивиться на псі). Це ще що за трюк?
Наталя Павлівна (прикладає &уки до обличчя, <>і)німає їх. Схвильована, на обличчі то мука, то радість; /юбить кілька кроків вперед і назад, видне,, вагається щось і казати). Господи, це як сон...
Іван Стратонович. Що за фокус?
167
Наталя Павлівна. Нічого. (Сідає знов на канапу, закриває обличчя руками). Нічого, говоріть далі, говоріть усе, усе!
І 3 а н Стратонович (грубо). Та я все сказав уже. Тепер буде розв'язка. Покликать сюди Андрія Карповича чи самі підем до нього?
Наталя Павлівна (знімає руки, щасливо дивиться на нього. Тихо, випнувши голову вперед). Ніколи ви нікого не покличете. Чуєте?
Іван Стратонович. Що-о?! (Страшенно вражений).
Наталя Павлівна. Ніколи!
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Он який фокус! Ловко! Ну, знаєте, можете з дурнішими комедії валять. Говоріть: сюди кликать Андрія Карповича чи самі підем до нього? Та, може, й усю щасливу сі^ю покликати? Та й «родича» вашого заразом уже... Ну?
Наталя Павлівна встає, підходить до нього, кладе йому руки на плечі, з глибокою печаллю й любов'ю дивиться в лице.
Іван Стратонович (держиться рукою за кишеню). Ну? Та що буде?
Наталя Павлівна. Скажіть мені, Іване...
Іван Стратонович. Хм! «Іване»...
Наталя Павлівна. Скажіть: пам'ятаєте, ви раз зимою, коли ми всі вертались з театру, страшно грубо обійшлись зі мною. Без всякої вини з мого боку... Пам'ятаєте?
Іван Стратонович. Не знаю... Ну, скажем, пам'ятаю, то що з того?
Наталя Павлівна. Тоді вже було? Тоді вже ви кохали мене?
Іван Стратонович (пильно вдивляється в неї, хоче вгадать її наміри). Ну, кохав... Що далі?
Наталя Павлівна. Ні, ви серйозно скажіть, це страшно важно для мене.
Іван Стратонович. Знаєте що, Наталю Павлівно, ви мене на цю удочку не піймаєте. Не тратьте, куме, сили — пускайтесь на дно.
Наталя Павлівна (різко). Я вас питаю, вам важко сказати?
Іван Стратонович (теж різко й грубо). Для чого я вам буду говорити? Для комедії?
Наталя Павлівна. Ну, я вас прошу, благаю.
Іван Стратонович (пильно дивиться). Ну, добре. Тоді я вже кохав вас. Ну, для чого це вам?
Наталя Павлівна. Для чого? (Дивиться на нього
168
довгим поглядом, глибоко зітхає). Так... Ні для чого. (Понуро шдумується).
Іван Стратонович (криво посміхається). Це робиться цікавим. Вам, може, жаль, що ви того не знали?
Наталя Павлівна (немов прокидаючись). Що ви сказали?
Іван Стратонович. Я питаю, вам, може, жаль, що ви того не знали?
Вона наче не чула.
Наталя Павлівна. Не будемо про це говорити. (Втомлено, в'яло). Кличте Андрія Карповича. (Іде знов до канапи й сідає).
Іван Стратонович (з кривою усмішкою слідкує за нею). Це цікаво. Це цікаво... Ну, Наталю Павлівно, для чого вам було знать? Через що так «страшно важно» знать? Га?
Наталя Павлівна (сумно). Знаєте що, Іване Стра-юновичу, все так склалось, що нам неможливо балакать. Чи я винна, чи що інше, я не знаю та й не хочу знати. Єдине, що лишається — це, справді, покликать Андрія Карповича, дать йому листи, сказать усе, що ви чули... і... кінець.
Іван СтратоновичЛви так легко на це згоджуєтесь?
Наталя Павлівна. Тепер згоджуюсь.
Іван Стратонович. Що значить «тепер»?
Наталя Павлівна мовчить.
Іван Стратонович. Коли вже виходу іншого немає.
Наталя Павлівна (стомлено). Ні, не того.
Іван Стратонович (якийсь час пильно дивиться на неї, потім хрипло сміється). Ха-ха-ха! Ще, чого доброго, ночую, що мене люблять... Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна (тихо, сумно). Так, я вас люблю, І п а не.
Іван Стратонович. Ну, от! Ха-ха-ха! Ні, чекайте! Ні, це вже, дійсно, така безодня брехні, така страшна, на-хпбна прірва брехні, що... Та як у вас духустає говорити це після того, що я чув... Ну, це, знає'те!., С^йпїуди хилився весь ірюк. Придумала в один мент. Нічбго; ловко!
Наталя Павлівна (встаючи, гордо, різко). Іване С.іратоновичу! Я у вас нічого не прошу, нічого злого вам по зробила. Я сказала те, що єсть. Сміятись над цим я не дімволю! Можете кликать Андрія сюди й говорить йому все. М нерозумно зробила, що сказала, а я повинна була знать, що іопорить це в моєму становищі — безумство. Ну, та до ба-
169
гатьох безумств ще одне. Хай так. Але сміятись над тим, що мені... Ну, годі, кличте Андрія.
Іван Стратонович (машинально). Яка безодня хитрості, лукавства.
Наталя Павлівна. Іване Стратоновичу!!
Іван Стратонович. Ну, тут дійсно, загубиш голову! Так ви любите мене?
Наталя Павлівна. Ні, не люблю! Годі. Нема про що балакать. Кличте Андрія. Кінець, так кінець!
Іван Стратонович (тре лоба). Фу, чор-рт! Тут, дійсно, голову загубиш! І ви думаєте, що я вам повірю?!
Наталя Павлівна. Я нічого не думаю і думать не хочу. Забудьте те, що я вам сказала, це був «трюк, фокус», як ви говорите, я це придумала для того, щоб вас обдурить, вимануть у вас листи і зберегти свій автомобіль і килими. Ну, от.
Іван Стратонович (крізь зуби). Так. Новий хід якийсь. Хм!-Так кликать Андрія?
Наталя Павлівна. Кличте.
Іван Стратонович. Так... Щире каяття буде... Сльози... Добрячий Андрій Карпович великодушно простить, і... автомобіль вирятувано. Так. Досить ловко. Ну, так ми маємо також ще один хід. І це вже буде вам мат, високоповажана добродійко. Мат, чуєте? Ви не забули, мабуть, що я маю на Андрія Карповича вексельок, який він мені по своїй великій занадтій чесності видав. Тепер я його пред'явлю ко взисканію, скажемо, хоч завтра і післязавтра вся майстерня буде описана й запечатана, і моторчик ваш, що мусить привезти вам автомобільчик, тю-тю! Що? Шах, і мат?
Наталя Павлівна. Ви цього не зробите!
Іван Стратонович. Дошкулило? (Ніжно). А то ж чому не зроблю?
Наталя Павлівна. Вони не винні!
Іван Стратонович. О, мені нема діла до піщок, коли треба дати мат королю. Хай гинуть. (Люто). Хай гине все! Все зруйную: себе, їх, але й ти підеш з нами! Чуєш?! Хай гине моя робота, надії, все, ну зате... мат!
Наталя Павлівна закриває лице руками.
Іван Стратонович. Що? Мат, мат, ходів нема більше... Ха-ха-ха! Вона мене любить. Дума, досить їй сказати, і вже все, вже впаду до ніг її й поповзу! О! Я не Тось ще, слава богу! Вона мене любить... Яке нахабство!
Наталя Павлівна. Яж вам сказала, що це брехня. Чого ж вам треба?
170
Іван Стратонович (шипить). Я й сам знаю! «Сказала»... Сказала, як побачила, що не вигоріло.
Наталя Павлівна. Яз самого початку це бачила.
Іван Стратонович. І все-таки сказала? Вирвалось з душі?
Наталя Павлівна. Як ви мене мучите! Кінчайте швидше.
Іван Стратонович. Ви мене рік мучили! Дайте ж і мені помучить. О, проклята!.. (Ходить по хаті. Зупиняється). Ну, добре... Мені цікаво... Ви мене теж давно любите?
Наталя Павлівна (з мукою). Іване Стратоновичу, навіщо мучить і себе, і мене! Все одно ви ні одному слову не повірите. Не треба. Годі.
Іван Стратонович. Я мучусь? Ха! Я просто з цікавості питаю. Мені інтересно, які б ви ходи робили, якби я повірив вам. Ну, допустіть, що я вірю кожному вашому слову. Ну?
Наталя Павлівна (глибоко зітхає). Я вас не люблю. От весь мій хід.
Іван Стратонович (хапає її за руку, з ненавистю). Ну, говори ж! Говори, бреши, давно любиш?
Наталя Павлівна (з ніжною ласкою гладить його по голові). Бідний мій, бідний!
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Жалко? Ну-ну. От, от! Ну, ще! Ну, що далі?
Наталя Павлівна. Я невинна, Іване, що так склалось, бачить бог, невинна...
 
Наші Друзі: Новини Львова