Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 03 серпня 2020 року

Брехня

Переглядів: 75204
Додано: 24.02.2009 Додав: BARSUK_k15stya@  
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: BARSUK_k15stya@ Джерело: бібліотека ім Короленка
ДІЙОВІ ОСОБИ
Андрій Карпович — інженер. 1 Н а т а л і я Павлівна — його жінка. Карпо Федорович — його батько, д о с я і — р10Г0 сесТрИ Соня' г
Антін Михайлович (Тось). Іван Стратонович — помічник Андрія Карповича. Пульхера — прислуга.
ДІЯ ПЕРША
Велика кімната просто обставлена. З лівого боку, ближче до кону, канапа. За нею, в глибині, двері до кухні. Між дверима й канапою піаніно. В задній стіні вікна на вулицю; між ними двері на балкон. В правій стіні позаду двері в сіни і в другі кімнати; ближче до кону двері в кімнату Наталі Павлівни. Між дверима буфет. Посередині круглий стіл; на столі наготовлено для обіду. Наталя Павлівна, пораючись біля столу, часом виходить на балкон і дивиться на вулицю. Входить з сіней з пляшкою Пульхера.
Пульхера. Ну, пані, знаєте, що я вам скажу?
Наталя Павлівна. Ні, Пульхеро, не знаю.
Пульхера. Ну, то зараз узнаєте. Щоб я спухла, як гора, коли я ще хоч раз піду до нашого лавушника! Хай до нього чорти ходять, от що я вам скажу, пані.
Наталя Павлівна (сміючись). Чудесно сказано. То ж через що саме?
Пульхера. Через те саме, що він мене зараз так ви-страмив перед людьми, що краще б він мені помиї на голову вилив. «Ти, каже, ще довго ходитимеш до мене по книжці брать? Ти, каже,'заплатила мені за той місяць? Ти, каже, у старців служиш та й сама у старчихи записалась. Ти, каже, стара жінка». Та як почав, як почав.., «Поки, каже, не заплатите, нічого більше давать не буду». От вам і маєте! Хай тепер до нього хто хоче ходить, а я не хочу.
Наталя Павлівна (весело). Нічого, Пульхеро, ось одержу гроші за урок, та й оддамо. А уксусу й не дав?
Пульхера. Не дав, щоб йому дихать не дало. «Нічого, каже, не дам!»
Наталя Павлівна. Сердитий. Ну, нічого, сьогодні без уксусу побудемо. Можна піти за гроші взять, та пізно. Зараз приїдуть з вокзалу. Ідіть, Пульхеро, щоб борщ не перекипів. А то Андрій Карпович нам задасть. Треба гостей прийняти як слід. (Іде на балкон).
Пульхера. А двірник знов нагадував про квартиру. Як не заплатите, то з поліцією, каже, викидать будемо.
145
Наталя Павлівна (сміється). Та невже? От біда з ним!
Пульхера (мовчки дивиться на неї. Ніби сердито). От знов сміються! А чого, спитатись?
Наталя Павлівна ще більше сміється.
Пульхера. Ну, от! Там, де треба плакать, вони сміються. Де сміятись — плачуть.
Наталя Павлівна. А ви хіба бачили хоч раз, щоб я плакала? *
Пульхера (подумавши, здивовано). Ба ні, таки не бачила. А їй-богу, що не бачила! Другий рік служу, а таки ні разу не бачила. Не розберу я вас, пані! Ну, та дай боже, щоб і довіку не плакали. Так не треба уксусу?
Дзвінок.
Наталя Павлівна (схоплено). О! Невже я їх пропустила?! (Біжить у сіни).
Чути її й чоловічий голоси. Входять Наталя Павлівна й Тось. Т о с ь — молодий, гарний. Рухи розкидисті, нетерплячі. Часто стріпує
густим довгим волоссям. Сідає на канапу й понуро дивиться в землю, очевидячки, збираючись щось
сказати.
Наталя Павлівна. Ая думала — наші з вокзалу.
Тось (хмуро). Доброго здоров'я, Пульхеро.
Пульхера (ідучи в кухню). Доброго й вам, паничу.
Тось. Ще не приїхали? Я на хвилинку.
Наталя Павлівна (сідаючи біля нього, ніжно-весело, трішки насмішкувато). Ну, розуміється, на хвилинку! Мій котик завжди тільки на хвилинку, на коротюхесеньку хвилиночку! (Жагуче хапаючи його за голову й цілуючи). Мій хлопчику єдиний!
Тось (визволяючись). Не треба, Тасю. Я не цього прийшов.
Наталя Павлівна. Я знаю... Вже по мордочці бачу, що прийшов знов з якимсь «твердим, рішучим» наміром. Правда, котику?
Т о с ь. Я прошу залишити цей тон. Я хочу балакати серйозно.
Наталя Павлівна (беручи немов під козирок). Слушаюсь!
Тось (сердито встаючи). Ну, так я тобі скажу, що це наше останнє побачення. Коли ти хочеш, щоб воно було... щоб воно носило цей... характер, то... прошу.
Наталя Павлівна (теж встаючи, підходить до нього, лащиться). Мій хлопчик сердитий на мене, що я вчора
146
не вийшла? Любий, я так страшенно була вчора зайнята. Ці уроки, потім треба було приготувати до приїзду тата. Потім Андрієві од хвилювання було трішки поганенько.
Т о с ь (різко визволяючись). Ну да, я так і знав. «Андрієві поганенько»... Ах, лиши мене! Ну, от я й прийшов сказать, що я більше цього не можу! Не можу! Рішуче не можу. Або Андрій, або я. От і все. Ти можеш скільки хочеш посміхатись, моє діло заявить тобі, а ти собі хоч танцюй. Я знаю, тобі наплювать на те, що ми розійдемось... Тобі все сміх і дурниці. А я не можу!
Наталя Павлівна. Котику, не кричи так голосно; Дося вдома, може почути.
Т о с ь. І сказать Андрієві, правда? А з Андрієм станеться припадок і... Ну, розуміється, Андрій — будуча знаменитість, Андрій — великий український хімик-механик чи чорт його там знає, а я що? Нещасний студент, невідомий нікому поет.
Наталя Павлівна. Ти — мій котик, ти — моя радість.
Т о с ь. Ну, так от твоя радість тобі заявляє, що у неї нема більше сил терпіти це становище. Чуєш? Нема! Вічна брехня, вічна крадіж хвилинок. Пошло, гидко! Я Андрія поважаю, але я його ненавиджу за те, що брешу йому. І ще це ідіотське становище кузена! Що може бути пошліще кузена? Що? Я не знаю! Всяка дамочка, котра дурить свого йолопа чоловіка, зараз знаходить собі «кузена». Ми навіть не спромоглись на оригінальність і не видумали нічого краще, як «кузена».
Наталя Павлівна. Дитинко, пошла брехня завжди найправдоподібніша.
Т о с ь. Я не хочу ніякої брехні!
Наталя Павлівна. Тш! Не кричи ж так.
Т о с ь. Не хочу! З якої речі я повинен брехать? З якої? З якої речі я повинен цілі вечори бігать, як божевільний, по кварталу, виглядать, красти якийсь поцілунок, червоніть, мучитись за нього? З якої речі, я питаю? Я люблю тебе, ти любиш мене. В чому ж річ, нарешті? В чому? Ах, знаю! Ти знов почнеш про жалість, про святу жалість... Андрій такий був нещасний, ти підняла його, ти надала йому сил, ти зробила його ученим, він зараз робить великий винахід, дасть людськості великі цінності, його не можна кидать, бо він загине, з ним зараз припадок, параліч, чорт-біс. І ти .взяла на себе подвиг любові. Так?
Наталя Павлівна (ніжно дивиться на нього. З радісною, веселою готовністю хитає головою). Так.
Т о с ь. Ти все-таки жартуєш. Але я говорю без всякої охоти жартувать. Ну, Можеш? Ну, так от я тобі говорю, що це все... брехня!... Розумієш, вся ця «свята» жалість, под-
147
виг — все це єрунда, брехня? і більше нічого. Тобі потрібний молодий, здоровий любовник, бо твій чоловік хворий. Але він скоро зробить свій винахід і матиме за нього великі гроші. Тоді ти зможеш пожить. І, розуміється, мінять це на якесь життя з бідним студентом — невигідно! Ось весь твій подвиг і жалість! Так-так! А любить... не любиш ти ні мене, ні його, а тільки себе, хоч зараз ти...— прошу не перебивать! — хоч зараз ти й оддаєш свої сили на уроки й годуєш всю сім'ю. Ти тільки умієш все підраховувать добре. Ти своє візьмеш. Ну, а я не можу буть... буть якимсь знаряддям для дамочки, у котрої чоловік. Та й те: хіба я знаю, чи ти не живеш з ним, як з чоловіком? Хіба я в цій брехні можу розібратись? Може, просто іншого мужчини треба!
Наталя Павлівна (серйозно, тихо). Чекай: це. все ти... Ти в це віриш твердо, що ти говориш?
Т о с ь. А я знаю, чому мені вірить?! Я знаю, де кінчається »брехня, а де правда? Хіба я можу знать? Коли в тебе в принципі брехня,*то звідки я знаю, що ти мені не брешеш? Звідки?
Наталя Павлівна. Котику, для чого тобі?
Т о с ь. А я знаю? Може, теж з жалості? Тільки я не потребую жалості! Не потребую! (Хапається за голову). Головне... ця страшенна щирість брехні, іменно щирість! Після жагучих? обіймів зі мною, після пекучої ніжності — іменно пекучої, болючої! — ти приходиш додому й милуєш Андрія. І як, як^ З такою ніжністю, з такою щирістю, що я... я або горю з сорому, або горю... з болю... Я не розумію! Як хочеш, я не розумію, нічогісінько, ні рисочки з цього не розумію. Як ти можеш?! Як ти можеш навіть не почервоніти при мені, а через дваг дцять, десять, навіть п'ять хвилин після мене з такою турботою, ласкою, ніжністю ходити коло нього, дивитись йомя в очі, брех-ати, і ні трішки муки, ні трішки! От що мене більш усього мучить. Так-так, це мене найбільш мучить, коли хочеш знать. Ти — або надзвичайно бездушна, жорстока, тупа... так-так, я все це передумав цими ночами і хочу тобі сказать: ти — або надзвичайно примітивна людина, або... Або хай" чорт мене забере, коли я хоч що-небудь розумію в цій паскуд* ній плутанині! Одне я знаю, одне: я так далі не можу. Я нел маю покою. Скажи мені, що хочеш, що хочеш, скажи мені/ що ти мене не любиш, що тобі треба було мужчини, що ти/ сміялась з мене, що хочеш, тільки правду, чуєш, правду^ скажи мені! *Л
Наталя Павлівна (сміючись). А ти хіба повіриш,! що це правда? - V
Т о с ь (безсило). Правда... Ти, по своїй теорії, умієш так" правдоподібно брехать* що, дійсно, не повірить не можна..^| Єдине єсть: ти покинеш Андрія й підеш зі мною. Це єдице-,1
148
Наталя Павлівна. Але, хлопчику, цього єдиного доказу я не можу тобі, на жаль, дати.
Т о с ь. Чому?
Наталя Павлівна. Ах, котику, ми вертаємось знов до старого. (
Т о с ь. Жалість...
Наталя Павлівна. Жалість, Тосику. Потім у тебе завжди якраз у такий час приходять такі настрої, коли цілком неможливо. Ну, подумай сам... Чекай, і ти цей єдиний доказ вимагаєш у мене зараз же? Правда?
Т о с ь . Розуміється.
Наталя Павлівна (сміється). Ну, само собою. Моментально. Так навіть у цьому хвартушку вийду й піду. Чекай. І це буде якраз в той момент, коли Андрій привозить у свою хату свого старого батька й сестру, коли стоїть на порозі здійснення своєї довголітньої мрії. Чекай, котику. Він п'ятнадцять років мріє дать своєму батькові трішки, трішечки спокою. Розумієш, такому бідному дядюшці, що цілий свій вік ходив за плугом, їв у свята булочку з хлібом і перед кожним піджаком скидав свою подрану шапчинку. Розумієш, котику? П'ятнадцять років він мріє, що ось-ось він стане трішки на ноги і візьме до себе батька й сестру. Ти не бачив їх? Ну да, ти не міг бачити. Я бачила, як тільки ми побрались з Андрієм. Дитинко, ти й це скажеш — брехня.ч але я все-таки скажу тобі: я вперше через його батька почула, яка може бути жалість. За Андрія я виходила, скажу правду, з гордості, з абстрактної любові до людськості, ну от з такої, з якої — не сердься — ти пишеш іноді громадські вірші. Я знала, що Андрій має великі математичні здібності, ну й хотіла через нього дати людськості «нові ціннсГсті». Ну, от як, скажімо, революціонери ідуть на смерть, на жертви «за друзі своя». Я теж пішла на жертву. А коли побачила його батька, сестер... смішно, котику,— але мені хотілось стати на коліна перед його батьком, обмити його ноги й витерти їх своїм волоссям. (Схвильовано). Я не знаю, може, кому нічого особливого не покажеться в цій людині, але я не можу без щемлячої, рекучої жалості дивитись на цього «дядюшку».
Т о с ь. Що він, каліка?
Наталя Павлівна. О, ні... Він... він — затурканий життям. Він — селянин. Він... страшенно подібний до мого батька... От це, мабуть, більш усього. Я хочу, щоб ти подивився на них... (Біжить до балкону, дивиться й вертається). І от ти, котику, ти, мій чулий, розумний, сердечний хлопчику, ти хочеш, щоб я на порозі мрії чотирьох людей взяла і брякнула їх об землю, в болото. Ти цього хочеш?
Т о с ь. А ти хочеш брехнею дать їм щастя? Брехнею?
149
Наталя Павлівна. Все одно. О, людям, котику, зовсім не треба правди чи брехні, їм треба щастя, розумієш, щастя, спокою. Коли брехня може це дать — слава брехні! Слава! Та от (лащиться і сміється), наприклад, такий неспокійний, такий дужий, такий свіжий, як... хтось... і той хоче... спокою. А що дає спокій? Правда. Так звикли люди думать. Значить, давай правду! А коли я дам таку брехню моєму котику, що вона дасть спокій йому, то хіба він її не візьме? Ні?
Тось. Ні!
Наталя Павлівна (сміється). Одну правду? Ну, хороший, скажу ж тобі правду. Ти — моя радість. Чуєш? Ти — мій сміх, ти — моє ясне в житті. Ти — моя любов радості, ти — те, без чого людині й нічому живому не можна жити. Це дурниця — саможертва без радості. Треба десь брать, щоб давать. От я у тебе беру і даю другим. Знаєш, як рослина бере у сонця і дає бідній замореній скотинці. Розумієш, моє сонечко?
Тось. А це правда?
Наталя Павлівна. Правда.
Т о с ь. А звідки я це знаю? Хіба говорити важко! Тим паче тому, хто думає, що брехати можна, тільки щоб було похоже на правду.
Наталя Павлівна. 1 давало радість, котику.
Тось (спалахнувши). Та мені нема радості, бо я не вірю, що це правда! Не вірю, не знаю, у всьому сумніваюсь. Слова, слова й слова. Факти давай! Дію.
Наталя Павлівна (вкрадчиво). Чудесно. Хіба це не факт, як ти ридав там, біля шафи, у тебе, і я спитала тебе, і ти казав: «од щастя». Не факт? А то не факт, що ти написав такий ряд робіт, який, може, ніколи не напишеш більше? Це не дія, це слова? Хіба ти не переживаєш щодня муки й радості, що і є справжнє життя? Хіба ти, мій вогнику, не підеш зараз додому і не виллєш свою муку в словах, від яких у людей буде стискуватись серце? Ні? Чого ж ти хочеш? Ти хочеш спокою. Ти хочеш, щоб я пішла з тобою, щоб ми найняли квартиру, оселились. Ну, і що далі? Ти будеш спокійний. Ти не будеш бігати, чекати на мене, хвилюватись, мучитись, не спати ночі... І не будеш жити. Не будеш страждати, не будеш і радіти, не будеш і людей розуміти. Ти цього хочеш? Так?
Тось мовчить. ',_
Наталя Павлівна. Ну добре, я зроблю. Буду так само, як тепер, цілі дні бігати по уроках, а ввечері, замість-, того, щоб, вирвавшись від усього темного, нудного, жалкого, спішити з хвилюванням до мого ясного, я буду спокійно
150
вертатись на свою квартиру, де жде мене — а то й зовсім не жде, бо знає, що прийду,— чоловік з самоваром і нудьгою. А це «щастя» буде куплено ціною тяжкого, дійсного страждання чотирьох людей. Та якого страждання! Андрій стане ідіотом. Це йому завжди загрожує. Ця сестра зробиться зовсім ганчіркою в руках людей. Та, що приїде, стане хмурим ненависником людей. А батько... Ні, Тосику, ні, моє сонечко, ти не захочеш цього, ти не можеш цього захотіти! Ні, ні! За що ж я тебе люблю, коли так?
Т о с ь. Ну, добре. Нехай... Але ж це довго тягнутись не може. Невже ти думаєш до смерті брехать? Невже не одкриється? Може, вже й зараз є підозріння. Що ж тоді?
Наталя Павлівна. Ні, не одкриється. Коли людина схоче, то може все зробить.
Т о с ь. Що за ерунда! Ось зараз може увійти Андрій, а я обніму тебе, й кінець.
Наталя Павлівна (посміхаючись). Ой! А брехня навіщо! Ти думаєш, що не можна переконати людину, що це не стіл, а грамофон? Хіба не гіпнотизують людей?
Тос ь (зриваючись). Так ти й мене зараз гіпнотизувала тільки?!
Наталя Павлівна (регоче). Так я й знала! Так і знала, що спалахне. Голубчику, може, я все це говорила тільки для того, щоб подивитись, як ти спалахнеш. Я так люблю в тобі, коли ти, ффф! — і загорівсь. Хіба такого можна загіпнотизувати? Гіпнотизують хворих, слабких, жалких. А тебе для чого?
Т о с ь (хапається руками за голову). Ні, я в цій плутанині зверну собі голову! Я нічого не розумію. Де початок, де кінець, де...
Наталя Павлівна. Що ж це вони так довго? (Біжить на балкон, придивляється). О, от уже й Іван Стратоно-вич іде. Хлопчику, не треба так хвилюватись, а то ти такий скажененький у мене, що я завжди аж тремтю, коли ти з нами. Так і жду, що щось випалиш або схопиш Андрія за горло. Іван Стратонович зараз прийде, давай сядемо, як родичі, і будемо ждать гостей.
Тось (беручи шапку). Я піду додому.
Наталя Павлівна. Ні, котюнику, ти будеш з нами обідати. Подивишся на гостей. Саня тобі мусить подобатись. Вона так страшно правдива. От спарувать вас. Тільки наїжена страшенно проти життя.
Тось. А навіщо ти Досі про Івана Стратоновича цю... неправду говорила? Що ніби він закоханий у неї?
Наталя Павлівна. Ні, що закоханий, я не сказала, це занадто раптовий перехід. Я сказала «подобається».
151
Т о с ь. А це правда?
Наталя Павлівна. Ая знаю? Може, й подобається, може, й ні. І хоч вона образилась, здається, і не вірить і... а все-таки їй приємно. А їй, котику, так треба приємності. її треба поливать. Знаєш, як зів'ялу білу лілейку.
Т о с ь. Брехнею поливать?
Наталя Павлівна. Ні, приємним, водичкою.
Т о с ь. А потім взять і придушить. Правда?
Наталя Павлівна. Навіщо?
Т о с ь. Господи! Та вона ж ясно бачить, що Іван Стра-тонович закоханий у тебе, а не в неї.
Наталя Павлівна. Що-о? (Хрестить його, сміється) .
Т о с ь. Ах, Тасю, ну навіщо ти й тут? Це ж видно. Він на тебе так іноді дивиться...
Наталя Павлівна. Котику! Годі! У мене закохані двірник, лавушник, Рябко — всі, бо всі на мене дивляться. Розуміється, у тебе всі в мене закохані. Звичайно, інакше й не може бути.
Т о с ь (задумливо-хмуро). Ні, він у тебе закоханий. І навіть щось за нами помічає. (Підводячи голову). Знаєш, це так не скінчиться!
Наталя Павлівна. Кінчиться так, як кінчиться. Нема чого про це думать. А ти краще от що, котику,— тільки ти не сердься! — ти цей тиждень трошки потерпи, як я не буду до тебе забігать. Добре? Потерпить моє золотко? Я буду, певне, занята дуже. Ти знаєш, я взяла ще й той урок. Голубе, я не могла інакше...
Т о с ь. Ну, ет! Ет, к чорту все, і більше нічого! Прощай, можеш зовсім не приходить! (Простягає руку).
Наталя Павлівна. Фур-фур, мій вогнику... (Удержує за руку). Хіба я сказала, що зовсім не прийду? Забіжу на хвилинку. І то ж, котику, недовго, перший час, поки трішки гостей устрою... Котику, не треба сердитись на свою Тасю. Не треба, правда? Можеш навіть трішки побуркотіти на мене, а сердитись не треба, ні? І от ще що... Не будь, дитинко, таким скажененьким при Андрієві. Можеш собі гризтись з Іваном Стратоновичем, а Андрія... Ну-ну, от уже вони й образились...
Т о с ь (холодно). Мені ображатись нема чого... Не бійсь, я твого Андрія не загризу... Прощай!
Дзвінок.
Наталя Павлівна. Котику, ти з нами будеш обіда* ти. Правда? НуГбудь же хорошим... Це, мабуть, Іван Стра-тонович дзвонить. Не треба хмуритись, моє сонечко. Сонечко
152
повинно завжди бути ясним. Ну, сядь... Сядь і вір, що я... люблю тебе. (Обіймає за голову, жагуче цілує й біжить одчиняти).
В цей мент двері одчиняються, і входить Іван Стратонович і Дося.
Іван Стратонович — молодий чоловік літ ЗО, смуглявий, присадкуватий і
хмурий. Борідка росте кущиками на шиї.
Наталя Павлівна (зі сміхом). А вам Дося одчиняла, а я біжу. А більше нікого нема?
Іван Стратонович (з хмурим жартом, пильно зиркаючи на Тося й Наталю Павлівну). А вам мало?
Наталя Павлівна. О, коли ви зі мною, то для мене більш нікого не треба. Я просто з цікавості.
 
Наші Друзі: Новини Львова