Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 04 серпня 2020 року

Талісман

Переглядів: 16363
Додано: 24.11.2005 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Талісман

Це вже виходило за межі всякого найміцнішого терпцю. То був не коридор політичних в'язнів, а якийсь допотопний хаос, над яким, неначе дух, заклопотано й без ладу витав наш короткозорий староста в пенсне і велосипедистському картузику.

Хто як хотів, так і робив. Тому не подобається його камера. Він бере свої манатки і без всякого вагання переходить в другу. Там, розуміється, зараз же з цього приводу ґвалт, крик, протести, зібрання, дискусії. Цього вразив згук дверей у клозет; він цілий день ходить і «стріляє» так, що подушки на койках підстрибують. Тютюн викурювався з такою швидкістю, наче ним топили в кухні. Пошта не доставлялась, провалювалась. Газети ми не бачили. Передачі крались по камерах і з'їдалися під ковдрами. Доходило до того, що замість шести грудок цукру почали брати по восьми, а то й по десяти. Все це не віщувало нічого доброго.

А найголовніше — побіг наш одсовувався в невідому далечінь. Без старости, без ладу в коридорі, без дисципліни в камері робити далі підкоп було абсолютно неможливо. Це було відомо навіть Залєтаєву.

Правда, нас тікало небагато, всього сім душ, срочних і безсрочних каторжан. Всі ми були зібрані в одній камері, всі більш чи менш негативно відносились до каторги і воліли бути на волі. Але цього було мало,— для продовження підкопу треба було, щоб принаймні в нашій камері, звідки вівся підкоп, була абсолютна дисципліна.

Ну, а це з нашим велосипедистом улаштувати було так же легко, як із струмочком, що заклопотано прожогом котиться з гори. Цей чоловік міг довести до сказу найлагіднішу людину. І не чим іншим, як своєю старанністю, усердям, клопітливістю. Ви його ніколи не побачите лежачим, е, ні, він весь — рух, турбота. Цілий день він біга з камери в камеру, чогось хвилюється, турбується, кричить, записує, одмахується. Волосся на лобі йому не висихало від поту, і картузик промочувався спідсподу аж на зверхній бік. Але все це було ні до чого. Він же сам робив так, що вся його метушня і старанність давала тільки шкоду. Як це йому щастило так устроювати, не знаю. Але це був факт. І зверх усього він був меншовик та ще спеціаліст по аграрному питанню. Досить було зачутись в якомусь кутку «одрізки», «земля», «хазяйство», як картузик товариша Скрині уже там. А тому, що він спішить завжди, то вривається в розмову, наче бомба. А як аргументів у його багато і всі треба якомога швидше викласти, то він тріщить, мов ракета, маха кулаками, губить пенсне, кричить, одбиваєтся, як його хотять спинить, і замовкає тільки тоді, коли його силою витягнуть до справ. Крім усього, сам він з нами не тікав, і його мали швидко одправить в заслання. Так що йому наш побіг особливо не болів. Ні, нам треба було такого старосту, який міг би дати лад хаосові і котрий сам був би і зацікавлений в утечі.

Але тут діло ускладнялось. Річ в тім, що певній частині коридора такий стан його подобався. Деяким просто «так собі», а деяким з принципу. Принципіаль-ними прихильниками цього безладдя були анархісти-індивідуалісти, а найпаче голова їхній Залєтаєв. В цій обстановці Залєтаєв почував себе страшенно благодушно, спокійно й затишно, як у теплій ванні. Він по цілих днях сидів по сусідніх камерах або лежав на койці поруч з Тимошкою й Замірайлом, своїми найближчими приятелями. Вони співали, грали в карти, робили вправи швейцарської та французької борні. Книжки Залєтаєв зневажав і тільки тоді звертав на них увагу, коли не вистачало папіросного паперу. Тоді він вибирав з найтоншим папером (частіш усього через це прихильність його спадала на нелегальні видання) і видирав з неї довгі стьожки. До протестів відносився спокійно й з юмором. Коли ж його дуже допікали, лице його насичувалось бурою кров'ю, сиві очі з білявими віями загострювались, і він починав боронитись. Себто: підходив до найпалкішого протестанта, хапав його за барки, сильно, як грушу, тряс і хрипів:

— Ти чого? Чого верещиш? Що треба? — А за ним зараз же підводились з койок Тимошка, Замірайло, Живчик, Архип і, розминаючи руки, з інтересом поглядали на опонентів. Звичайно, іцо дискусія в такій постановці питання хутко переривалась і Залетаєв, заспокоївшись, з цигаркою в зубах, зробленою з прокламації «До всіх горожан», вилізав на вікно, пацав ногами по стіні й виспівував:

На базаре сидит кот, У него болит живот, А напротив его кошка Й у ней болит немножко.

З койок підхоплювали, вносили більше жвавості й експресії в мелодію. Тоді Залєтаєв зістрибував, одкидав в куток стіл з середини камери й зачинав танцювать. Для цього хор моментально переходив на іншу.

— Холеру! — кричав Залєтаєв, підморгуючи Тимошці.

Тимошка тоненьким тенорком прокашлювався, підкивував Живчику й починав:

На окне лежит прикмета — З винограду квота, Виноград растет на ветке, Солчией пост у клеткс.

Залетавв спочатку тільки притопував ногами, поводив плечима, загонисто скидував головою. Потім раптом на новому коліні дико підгикував і з люттю кидався в танець.

— Жару більше! — кричав він. Тимошка зразу набирав побільше повітря в груди, струшував вищипаною борідкою й розлягався:

Слон песніо свою Про жисть горькую мою, А жисть горькая моя, До чсго тьі довела.

Що далі розвичялась історія «горькой жисті», з більшим захопленням і вогнем танцював Залєтаев. Коли доходило до кінця, він впадав в екстаз і разом з хором задихане й хрипло вигукував:

Ти, холера, поди прочь, Кавалера не морочь, Как такому кавалеру Да любить таку холеру. Поди, поди, стерва, прочь!

І після цього падав усім своїм міцним, як із дуба витесаним, тілом на худорлявого Тимошку, тяжко дихав і витирав піт. Голова його ставала ще більш розчучверена і зовсім була схожа на купу вовни. (Правда, розчучвереність завжди була з ним, хоч би він найгладіпе зачесався й виголився. Я думаю, це походило з його кудластих сірих брів і настовбурчених вусів).

Ми всі, останні, мовчали при вибухах такої веселості. Спочатку пробували умовляти Залставва, але він реготав і одповідав нам:

— Пішли ви к чортам собачим! А що, ми повинні співать «На бой кровавмй»? Подумаєш! Гадає, як заспіва «На бой кровавьій», так і справді кровавкй. Що хочу, те й співаю. Співайте й ви, що хочете. Я вам забороняю? Чи я протестую, хк ви щось робите?

Це прйвда,— він ніколи не іаважав робити нам, що ми хотіли. Іноді мм вголос читали книжку, яку нам давали з других коридорів на який-небудь один день. Треба було читати якнайшвидше. Залєтаєв нудився, тікав, співав, свистів, але не протестував.

В крайньому разі міг розважатись з Пінею. Піня, звичайно, стояв собі тихенько де-небудь, лагідно й несміло посміхався і слухав товаришів. Залетавв хапав його за ногу і, як ягня, волік до себе в барліг на койку. Не датись Залєтаєву Піня не міг,— він весь був трохи більший за одну ногу лідера анархістів. Він тільки кротко й боязко посміхався.

— Ну, Піню, на волю хочеш? — питав Залєтаєв, заціпивши Піню між колінами.

— А хто не хоче на волю? — одповідав Піня, кривлячись від болю.

— Справедливо. А чом же ти не хочеш тікать з нами? Ти ж теж каторжанин.

Та треба зауважити, що Піня, як рили підкоп, страшенно боявся і не міг спати від страху. Чого він боявся,— невідомо, але через це й тікать не хотів, йому пропонували не раз.

Піня на питання винувато посміхався й обережно викручував худеньку дитячу руку з лахматої, в рижому волоссі лапи Залєтаєва. Але той держав міцно.

— Ну, чого ж ти мовчиш? Ех, ти, соціал-демократ! Поступай в анархісти, молодцем зразу станеш.

І на цю пропозицію Піня посміхався. Іноді Залєтаєв раптом робив таємне лице і глухим голосом говорив:

— «Тук, тук, тук!» — Потім зразу зміняв вираз лиця на суворий, здивований і кричав: — «Кто там?» —

«Мі»,— одповідав собі ж тоненьким, солоденьким і приниженим голоском.— «Хто мі?» — суворо.— «Зади».— «Скольки вас?» — «Раз...»
Вся кумпанія неодмінно кожного разу весело й добродушно сміялась, а Піня все так же посміхався. (По національності він жид).

Я ніколи не бачив на маленькому веснянкуватому лиці Піні гніву, обурення або навіть суму чи журби, цих звичайних тюремних мешканців. Він на все трошки несміло, трошки ласкаво, трошки добродушно посміхався.

І я думаю, це було неспроста. Напевне, колись давно уже, може, ще тоді, як був Піня у «жестяного мастера» в науці, коли той бив його паяльником по голові або як «гоїше їньгеле» цькували по вулицях собаками, мазали губи салом, він раз на все собі сказав: «Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший, найпослідній чоловік у світі, і ти собі мовчи та посміхайся. Так буде лучче. Тебе б'ють по голові, а ти собі посміхайся. Тобі дають разом з Шариком вилизувать миски,— вилизуй собі. Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, слабші, ти ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший».

І от через те, напевне, Піню нічим не можна було ні здивувати, ні образити. Коли в камері ішла якась суперечка, співали, читали, розмовляли, а Піня хотів взяти ближчу участь, і його не слухали або одпихали, він собі з того нічого не робив і ні на хвилину не думав, що йому можна образитись. Це так і слід було.

Коли з Піні сміявся хто-небудь і обижав, а другий заступався й обороняв, Піня і до того, і до другого однаково посміхався, несміло й добродушно-винувато. Мабуть, як у його витрусили бомбу, дану йому на схованку, і потім били в участку, він так само реагував на те, як тоді, коли «жестяной мастер» одкручував йому од голови вухо за перекинуте олово.

Хто його зна, може, це була помилка з боку Піні, але безперечне те, що він сам так на себе дивився, сам щиро й непохитно вірив, що він — найменший й найпослідній. А тому не було нічого дивного в тім, що навіть уголовні, які носили нам в казанах кандьор, і ті прикрикували на Піню:

— Ей, Піню, чого гав ловиш? Миску давай.— А Піня й до їх посміхався так само. А щодо Залєтаєва, само собою, що про ніякий протест у його й начерку думки не було. Та ще під таку хвилину, коли останньому було нудно і хотілось розважитись. І Безладдя наше тягнулось. Всі спроби змінити старосту й установити в коридорі якийсь лад незмінно натикались на буйно-веселе, певне в своїй силі протидіяння анархістів.

І — Ми не раби, чорт вас забирай! — вигукував з койки Залєтаєв, задравши ноги догори.— Самі собі раду ¦дамо. Не треба нам командирів! Знаємо ми Їх, досить.— Сам він був колишній підпоручик піхоти.— Чим менше є влади, тим краще! З якої речі ви нам хочете посадить на шию якусь ще більш умілу каналію. Не хочемо!

А тим часом літо, найкраща пора для побігу, минало. Часто сиві, холодні хмари цілими днями стояли над ктюрмою, і небо було похоже на перекинуту миску з кислим молоком. Вже й дощі починали накрапати з цеї миски. І хто знає, чи не розмиють вони як-небудь випадково землю під стіною й не викриють нашого підкопу? А прокопано було вже доволі. Власне, немалу роль грало те, що ми помилились і закопались не в тому напрямі, що намітили. Через це ми, по-перше, наткнулись на сипкий, незручний грунт, який міг щохвилини засипать нас. А по-друге, несподівано для себе вилізли майже нагору і саме в тому місці, де попід стіною ходив вартовий.

Це нас і загальмувало. Попередній староста, за якого Вробився підкоп, стояв на тому, щоб покинуть і копати ¦в іншому напрямі. На його боці була тільки одна частина втікачів. Друга ж держала руку Залєтаєва, котрий пропонував вести цей підкоп далі і тікать з його «на ура». Чим би ця суперечка скінчилась, невідомо, бо того старосту несподівано вивезли у другу тюрму, а його місце зайняв Скриня. Так справа й застигла і, здавалось, без надії хутко посунутись далі.

Але раптом одного сірого хмурого ранку нашого «велосипедиста» викликали в контору і сказали складати речі: його забирали в заслання.

В той же день увечері наш коридор тривожно й заклопотано гув, як вулій, з якого зникла матка. З камери в камеру перебігали передвиборчі агітатори, читались прокламації, велись палкі дебати, малювались карикатури. Залєтаєв носився по коридору з грізним і натхненним лицем.

Діло йшло не про те, тому чи цьому кандидатові дати перевагу, а — бути чи не бути взагалі в нашім коридорі старості. Ось як була поставлена справа. І, треба сказати, не дуже було багато надій вивести її на бажану нам путь.
Багатьох з виборців, серед яких були навіть лояльні кадети, захоплювала ідея цілковитого самопорядкування.

«Ми хочемо хоч в тюрмі бути вільними! Кожний за всіх і всі за одного. Геть правительство!» От яка була їхня платформа.

У многих прокинулись інстинкти прадідів — бурлак, які виривали з корінням молоді дубки і з цими тільки товаришами блукали по нетрях та степах. Ця частина коридора дала повну волю своїм нахилам. Вони цілі дні ходили з камери в камеру, міняли щогодини койку, обідали десь у біса, пролазили навіть у інші коридори і цілком здичавіли. Коли б не вечірні провірки, вони б і ночували по чужих камерах десь під столами.

Іншими керували більш матеріальні інтереси і надії. Вони безрозсудно повірили Залєтаєву, що матимуть без старости по десяти грудок цукру і принаймні раз на тиждень по справжній котлеті. Бо при владі старостів,— аргументував Залєтаєв,— «аристократія» дістає з волі передачі й не ділиться з коридором, а їсть їх сама. Це, звичайно, був тільки несовісний спосіб агітації, але мрія про котлету була така приваблива, що Залєтаєву охоче вірили.

Деяким просто подобався рух, сам по собі, і через те вони допомагали його розвитку всім, чим могли. Вони з охотою читали й писали прокламації, розносили їх по камерах, агітували, розпаляли, але кінчать не хотіли.

Це був непевний час, і важко сказати, чим би він скінчився, коли б до нас не вмішалась сама тюремна адміністрація. Офіціально ніяких тюремних старост вона не знала й не відала, але коридор без старости був для неї явищем анормальним, негарним і, головне, клопітливим. Замість того щоб балакати з одним чоловіком, відомим, коректним, більш-менш досвідченим, начальству доводилось вступати в розмови з цілими камерами, повними ґвалту, махаючих рук, роззявлених ротів, свисту, гамору, реготу.

І через те не офіціально, але серйозно і поважно було зроблено пропозицію негайно вибрати старосту й припинить заколот. В противному разі будуть ужиті «відповідні міри».

Що таке «відповідні міри», більшість з нас добре знала, і тому довелось серйозно задуматись над «іноземним вмішательством».

І от анархісти раптом стихли. Але ця тиша була якогось непевного, загадкового характеру. Вони шепотілися по кутках, бігали з камери в камеру, про щось палко радились, часто вибухали несподіваним голосним реготом. Іноді вони аж качалися по койках і плакали од сміху.

Ми чекали якогось екстравагантного випаду.

І, дійсно, так і сталось.

Раз уранці, як тільки піднялось питання про голосування над виставленими кандидатами, Тммошка виліз в нашій камері на стіл і попрохав слова. Коли стихло, він рішуче, й силкуючись бути серйозним заявив:

— Господа, п'ята камера! Наша партія доручила мені ось що сказать вам. Ми довго обмірковували питання і рішили виставити кандидатом... товариша Піню.—І, помітивши рух серед нас, поспішно закричав далі: — Не думайте, що це жарт! Ми серйозно. Попереджаєм, що, коли його не буде вибрано, ми оповіщаємо війну не на життя, а на смерть. Раз влада належить таким, як Піня,— то й ми собі вибираємо Піню! По всім правилам. Хай живе староста Піня!

— Ур-ра! — підхопили анархісти.— Ур-ра, староста Піня! Піня! Піня!

Крики здивування, обурення одної партії змішалися з криками «Піня» і реготом другої. Це було сигналом для всього коридора. Скрізь залунали вигуки: «Піня, Піня, Піня». Десь узялися плакати з портретом Піні, досить удачного малюнка, на яких було написано: «Хай живе влада! Хай живе староста Піня!»

Ім'я Піні літало, як м'яч, по всіх камерах, ним гралися, перекидувалися. Навіть дійсні прихильники влади захопились таким надзвичайним кандидатом і з реготом кричали: «Піня!!»

Нам прийшлось пильно задуматись. Не вибрати Піню, це значить розтягнути хаос на безмежний час. Вибрати? Ідея мати старостою Піню наводила на нас і сміх, і сором, і злість.
 
Наші Друзі: Новини Львова