Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 24 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76127
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
8. На підставі угоди.
А тим часом у Київі йшла гарячкова, піднесена, незвичайна робота: на підставі угоди будувалася реально, наочно, в подробицях українська державність.
Було три головніші сторони цієї роботи. Перша: стати, дійсно, урядом української землі. Але не тільки урядуючим, наказуючим і вимагаючим урядом, але й орґанізуючим, даючим, творячим. Усі скарги, незавдоволення, болі, все безладдя, розхитаність управління й господарства, створені війною й революцією, все це ми одважно брали на себе, все це ми повинні були заспокоїти, уладнати, навести на тверду, нормальну путь. До нас сипались сотнями в день телеґрами, заяви, прохання, вимоги; від урядовців, від інстітуцій, від громад, товариств і окремих людей. Вимагали часто абсолютно неможливого, вимагали такого, якого нігде ніколи в звичайних урядів не вимагається. Наприклад: щоб Ґенеральний Секретаріат наказав жінці прохача не зражувати його й покинути своїх коханців.
Бо на нас дивились, як на свій уряд, свій, простий, народній, який до всякого болю може й повинен поставитись уважно, який має силу все зробити.
І це було досить траґічне становище. Бо ми тої сили матеріальної, фізичної все ж таки, не вважаючи на угоду, не мали. Ми все містились у тих самих двох закапелочках, де не було місця для двох столів. Ми навіть не мали ніяких засобів відповідати на ту масу звертань до нас.
Друга сторона нашої роботи була в остаточному порозумінню з неукраїнськими „меньшостями”. Без них ми, як сказано, не могли вважатися владою всієї людности України; без них ми не могли мати відповідного довірря й авторітету серед населення городів; без них ми не могли мати затверження нашого уряду Тимчасовим Правительством; а без цього не могли мати відповідних фінансових засобів, без яких ніяке урядування, яке б моральне довірря воно ні мало, не могло провадитись успішно.
„Меньшости”, розуміючи це, старались на цьому виторговувати собі більше місць у Раді, в Секретаріаті, ставили ріжні прінціпіальні проґрамові вимоги, ціль яких була все та сама: обмежити правосильність Ради та Секретаріату й піддати нас під залежність від Петрограду. Вони все ж таки (крім єврейських партій) не могли примиритися з перемогою українства й все намагалися якось затримати її дальший поступ, загальмувати й тримати на status quo.
Таке відношення меньчостей з одного боку й необхідність здобути яко мога швидче „узаконення” державности й засобів для її будування, це вимагало від нас надзвичайного напруження нервів, такту, стриманости й разом з тим невтомної роботи й кипіння серед тисячі ріжних дрібних і великих труднощів.
І третя сторона: знов таки та сама внутрішня самоорґанізація, творіння власних державних апаратів. Людей було мало; знаття, досвіду, уміння ще меньче; відповідних для того матеріальних засобів зовсім обмаль.
А головне — людей мало.
Вже не було мови про партійність служащих у тому чи инчому Секретарстві. Есдек з радостю хапав есера й давав йому високу посаду, коли той виявляв якесь знання справи. Ради бога, людей!.. кричав кожний Ґенеральний Секретарь. Людей і хоч трошки грошей, бо не можуть же люди помірати з голоду. Хай ні члени Ради, ні Ґенеральні Секретарі не одержували ніякої платні, вони якось могли істнувати, але не можна ж було всю державну роботу ставити на ґрунт якогось аматорства, філантропії.
А ні грошей, ні помешкання, ні права користуватись державними засобами ми не могли мати, поки не відбудеться остаточне порозуміння з меньчостями й затвердиться Петроградом.
І, нарешті, це порозуміння таки сталось. 25. VII (н. ст.) відбулося перше засідання комітету Центральної Ради, або, як звалось инакше „Малої Ради” з участю представників неукраїнської революційної демократії.
Це був один із кращих моментів у співжиттю ріжних національностей на Україні. Була до певної міри щирість у примиренню, було бажання дружнього співробітництва й творіння спільного діла, було бажання забути старі непорозуміння. І знов мушу підкреслити: особливо ця щирість виявлялась у представників єврейських організацій. Вони вже приняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орґан і виступали в йому, як рівні члени його, з рівними правами політичними й національними: представник сіоністів промовляв староєврейською мовою, тим маніфестуючи й прихильність сіоністів до української державности й рівноправність єврейства в цій державности.
Нарешті, після кількох засідань, довгих дебатів і суперечок (29 липня 1917 р.) було вироблено й „Статут вищого Управління України”, який мав бути представлений на затверження Тимчасового Правительства й який визначав взаємовідносини між Ц. Радою, Ґенеральним Секретаріатом і Тимчасовом Правительством. Текст його такий:
„Статут вищого Управління України.
На підставі згоди з тимчасовім правительством дня 16 липня (н. ст.) 1917 р., — орґан революційної демократії всіх народів України — Українська Центральна Рада, що має підготувати Україну до остаточного здійснення автономного ладу й довести її до Українських Установчих всенародніх Зборів і російського Установчого Зібрання, — утворює Ґенеральний Секретаріат, який являється найвищим орґаном управи на Україні.
Діяльність Ґенерального Секретаріату зазначається тимчасово такими головними пунктами:
§ 1. Найвищим краєвим орґаном управи на Україні є Ґенеральний Секретаріат Української Центральної Ради, який формується Центральною Радою, відповідає перед нею і затверджується тимчасовим правительством.
§ 2. Формування Ґенерального Секретаріату Центральна Рада здійснює через свій Комітет.
§ 3. Центральна Рада затверджує Ґенеральний Секретаріат у цілости, висловлюючи йому довірря.
§ 4. В склад Ґенерального Секретаріату входить 14 ґенеральних секретарів, а саме секретарі: в справах внутрішніх, фінансових, військових, харчових, земельних, юстіції, освіти, національних, торгу, промисловости, почти й телеґрафу, праці, доріг, ґенеральний контрольор і ґенеральний писарь.
Примітка. При секретареві в національних справах назначається три товариші секретаря — від великоросів, євреїв і поляків. Товариші секретаря по ділам своєї нації мають право реферату її рішаючого голосу в сих справах у Ґенеральнім Секретаріаті. Товариші секретаря в національних справах затверджуються Комітетом Ради.
§ 5. Свою власть Ґенеральний Секретаріат здійснює через усі урядові орґани на Україні.
§ 6. Всі урядові орґани на Україні підлягають власти Ґенерального Секретаріату.
Примітка: Ґенеральний Секретаріат установляє, які орґани, в яких межах і в яких випадках мають зноситися безпосередньо з тимчасовим правительством.
§ 7. Всі урядові посади на Україні, коли вони не виборні, заміщаються Ґенеральним Секретаріатом або підвладними йому орґанами.
§ 8. При тимчасовім правительстві має бути статс-секретарь для справ України, якого призначає тимчасове правительство по згоді з Центральною Радою.
§ 9. Статс-секретарь має пильнувати інтересів України в усій роботі тимчасового правительства й в разі потреби переслати законопроекти через Ґенеральний Секретаріат на розгляд Ц. Ради.
§ 10. Ґенеральний Секретаріат передає на санкцію тимчасового правительства ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.
§ 11. Ґенеральний Секретаріат передає на затвердження тимчасового правительства тимчасові фінансові обрахунки видатків на потреби України, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.
§ 12. Тими коштами, які надходять на рахунок Центральної Ради, розпоряджується Ґенеральний Секретаріат по буджету, ухваленому Центральною Радою.
§ 13. Ґенеральний Секретаріат ті справи, які він уважає найважнійшими, передає на розгляд Центральної Ради.
§ 14. Діяльність Ґенерального Секретаріату, відповідального перед Центральною Радою, контролюється нею шляхом запитань по всім справам.
Примітка: Порядок запитань має бути зазначений окремим наказом.
§ 15. В перервах поміж сесіями Центральної Ради Ґенеральний Секретаріат відповідає перед Комітетом Центральної Ради, який виконує всі її функції окрім зазначеної в § 3-ім.
§ 16. Коли Ґенеральний Секретаріат не згоджується з постановою Комітету в якій небудь справі, остання переноситься на розгляд Центральної Ради, яка скликається негайно.
§ 17. Коли Центральна Рада висловлює недовірря Ґенеральному Секретаріатові, він подається у відставку.
§ 18. Всі акти Центральної Ради й Комітету контрасіґнуються Ґенеральним Секретаріатом.
§ 19. Всі закони тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх у Краєвім Урядовім Вістнику на українській мові.
Примітка: В надзвичайних випадках Генеральний Секретаріат проголошує їх иншим способом.
§ 20. Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській.
§ 21. У справах внутрішнього розпорядку роботи Ґенеральний Секретаріат виробляє свій наказ”.
З цим статутом мала їхати до Петрограду делеґація Укр. Ц, Ради для затверження його там і для вирішення инчих ріжних зв'язаних з ним питань. А так само подати на затверження лісту Ради Ґенеральних Секретарів, складену вже новою, поповненою 30% представниками неукраїнської демократії Ц. Радою з участю в Секретаріаті представників „меньчостей”.
Ліста була така:
Голова Ґенерального Секретаріату й Ґенеральний Секретарь внутрішніх справ — В. Винниченко (у. с-д.).
Ґен. Секретарь хліборобства — Б. Мартос (У. с-д.).
Ґен. Секретарь судових справ — Вал. Садовський (у. с-д.).
Ґен. Секретарь військових справ — С. Петлюра (у. с-д.).
Ґен. Секретарь освіти — І. Стешенко (У. с-д.).
Ґен. Секретарь шляхів — В. Голубович (у. с-р.).
Ґен. Секретарь харчових справ — М. Стасюк (у. с-р.).
Ґен. Секретарь фінансів — X. Барановський (безп.).
Ґен. Секретарь міжнаціональних справ — 0. Шульгин (у. с-ф.)9
Тов. Ґен. Секр. міжнац. справ по єврейським справам — І. Зільберфарб.
Тов. Ґен. Секр. по польським справам — М. Міцкевич.
Ґен. Контрольор — М. Рафес („Бунд”).
Ґен. Секретарь почт і телеґр. О. Зарубін (рос. с-р.).
Ґен. Писарь — П. Христюк (у. с-р.).
Не обсаженими лишались Секретарство праці й Торгу та Промисловости. Ці місця лишались для „меньшостей”, а саме для рос. с-д., які ще не могли вирішити свого остаточного відношення до Ґен. Секретаріату й участи в йому.
Статс-секретарем для справ України при Тимчасовому Правительстві було вибрано П. Стебницького (у. с-ф.).
З Петрограду ж увесь час настійно домагалися швидчого порозуміння на Україні. Міністри-соціалісти хотіли довести справу до кінця, щоб бути заспокоєними хоч з цього боку. (Це домагання багато спричинилося до тої відносної лагідности, яку виявила під сей час руська демократія в Київі).
З огляду на цю настійність, а надто на те, що ми й самі потребували як найшвидчого довершення справи, Мала Рада, не дожидаючись остаточного вирішення тексту статуту Ґенерального Секретаріату, вирядила до Петрограду делеґацію в такому складі: Голова Ґенерального Секретаріату В. Винниченко, Ґенеральний Секретарь фінансових справ X. Барановський і (від меньчостей) Ґенеральний Контрольор — М. Рафес.
Остаточно вироблений і ухвалений Малою Радою текст Статуту мав бути переданий делеґації по телеґрафу.
РОЗДІЛ XV.
ДРУГА УКРАЇНСЬКА ДЕЛЕҐАЦІЯ ДО ПЕТРОГРАДУ
1. Танець руської демократії між ножами.
В цей час у Петрограді бідна російська демократія танцювала небезпечний, невдячний танець „між ножами”: большевизмом і реакцією. Вона робила надлюдські усилля, щоб не наштиркнутись і не впасти на той чи другий бік.
Правда, вбік большевизму впасти було меньче небезпеки. Розбитий і розігнаний, він поховався по кутках і не смів подавати голосу. Зате реакції голос став удвоє дужчий, хазяйновитіший. Вона почувала себе, хоч і під демократичним вуалем, єдиною господиньою Росії. Адже ця красуня мала побіч себе таких дужих і славетних лицарів, як руський кучерявий козак з нагайом, з диким гиком, з темнотою в душі й з другого боку — ґалантний антантський імперіалізм з своїми банками, гарматами, зобов'язаннями. Ці два лицарі були одним із тих ножів, яких хоч-не-хоч руська демократія повинна була дуже обережно обминати.
Отже кадети після розбиття большевизму підбадьорились. Рожева (революційна) плівка на їхньому чорно-буржуазному тілі, яку вони, як хамелеони принатурили були до обставин, тепер почала виразно, безсоромно, на очах у всіх, як шкура з гадюки, злізати. Сила й перемога була за ними. Без них ні руський козак, ні антантський імперіалізм ніякої піддержки не дав би демократії. Їхня участь в уряді була необхідна. Вони нічого не мала проти, щоб червоний прапор революції маяв над підприємством, в якому вони були б панами. На якийсь час ця вивіска була потрібна. Але всередині все червоне повинно було витерто, викинено й виметено. Таку умову ставила партія „народньої свободи”. Ніякої залежности від революційних орґанізацій, ніякої відповідальности перед Радою Робітничих і Салдатських Депутатів. Уряд має бути відповідальний тільки „перед своїм сумлінням і Росією”.
2. Руський „національний герой”.
Вони навіть згожувались, щоб на червоній вивісці стояло: „Керенський і Ко.” На цей час це була корисна фірма. Керенський тоді був національним руським героєм. Обивательщина його боготворила, засипала квітками, промови його ковтала вухами, носом, ротом.
В часи гострої боротьби кількох соціальних течій, у періоді невияснености сітуації разураз у всіх націй з'являються так звані національні герої, яких обставинами випихає на гребінь хвиль. Вони легкі, як корка, й через те можуть триматися навіть на піні. Вони надзвичайно славолюбні й через те, опинившись на гребні, легко вірять у те, що вони вище за всіх, проймаються цею вірою й остільки проймаються, що своєю вірою заражають других. Славолюбність їхня примушує їх за всяку ціну й усякими способами триматись на найвищій точці. Для того вони голосно про себе кричять, метушаться, стають в пози перед масами внизу й обставляють свою особу ріжними урочистими процедурами, які гіпнотізуюче ділають на обивaтеля.
Національні герої не люблять залежности від світоглядів, — кляс, партій. Коли вони мають якісь переконання, а ті переконання перешкажають їм триматись на піні, тягнуть їх до низу, вони охоче одривають од себе ті переконання, викидають їх, виходять з партій, стають ще легчими й возносяться ще вище. Вони охоче приймають відповідальність „тільки перед нацією та своєю совістю”.
Керенський був типичним „національним героєм”. Він був, як опука (м'яч), — легкий, гнучний, податливий; він, налітаючи на якусь тверду стіну, й сам не розбивався й нічого не розбивав; він угинався тим боком, яким ударявся об стіну, приливав до неї й одстрибував у другий бік; там теж угинався, зрівнювався з стіною, й знову одлітав.
Керенський охоче взяв на себе ролю опуки між двома важкими, міцними, непримирими стінами: революції й реакції. І яка твердіща й дужча було стіна, перед тою він угинався ширшою площею своєї круглої, гнучкої істоти.
3. Одплата кадетів.
Українська делеґація прибула до Петрограду як раз під час складання нового уряду. Влади вже ніякої не було. Нікому було представляти наш Статут, домагатись затверження. Спочатку ще лишались у кабінеті міністри-соціалісти, але й вони всі вийшли. Лишився сам Керенський, який літав од стіни до стіни, намагаючись цим зблизити їх.
Ця справа тяглась багато днів, які для делеґації були ще тяжчі, ніж для Петрограду. Київ турбувався, хвилювався, щодня запитував делеґацію по телеґрафу, нетерпеливився, нервувався. Делеґація розуміла стан Київа, але мусіла сидіти й чекати.
А руська буржуазія в лиці кадетів вихилялась, вередувала, примушувала кланятись собі в ноги, ставила вимоги, торгувалась, коверзувала, як хотіла.
Нарешті, сторгувались. Відповідальність „тільки перед Росією та своєю совістю” і вся влада кадетам. Міністерство склалось. Головніші портфелі в руках буржуазних партій. Для фірми „коаліції” кільки соціалістів. Але без Церетеллі й Чернова. Чернов нелюбий був кадетам своєю аґрарною проґрамою, а Церетеллі угодою з українцями й своєю відповідальностю перед Радою Робітничих Депутатів.
Серед умов було й українське питання. Кадети сласно потирали руки: ага, ось коли вони покажуть українцям „автономію”! Ось коли вони одплатять за те пониження, яке було їм нанесено Київом.
І почалась одплата.
Насамперед, вони просто ласували тім, що довго не приймали нас. Кабінет уже склався, почав функціонувати, засідати, арештовувати большевиків, скасовувати постанови попереднього соціалістичного Уряду, —словом, уже жив Уряд. Але для української делеґації все не було його нігде.
Нарешті, знайшовся й для нас. Призначено спільне засідання. Але не з Урядом, як можна! Тільки з урядовим юрісконсультом п. Гальперном і фаховцем по україножерству бароном Нольде. Ці два добродії мали представляти собою для нас Російський Уряд, його погляди, наміри й „предположенія”.
Ці погляди й наміри зразу ж стали нам видні, з першого ж засідання. Вони їх і не дуже ховали: скасувати угоду 16 липня й обмежити українські здобутки до найменьчого мінімуму.
Статут Центральної Ради, ухвалений навіть неукраїнцями, здався їм просто смішним. Вони й не ховали свого сміху, вони його навмисне виставляли перед нами. Це — не автономія, навіть не федерація, а просто союз держав, цей Статут! Ніякої мови не може бути про його приняття й затвердження. Навіть обмірковувати його не схотіли, просто з посмішкою одпихнули вбік і сказали, що вони самі нам напишуть, що нам треба, й це буде не Статут, а просто Інструкція. Хочете, — приймайте; не хочете, — не треба.
Поводження панів становища було настільки образливе й обурююче, що делеґація хотіла після перших же засідань перервати всякі балачки й їхати до Київа. Я, особисто, ніколи за все своє життя не мав стільки пониження, як за цей час перебування в петроградських урядових „прийомних”. Иноді думалось: з якої речі я, вільний, ні від кого незалежний чоловік, маю терпіти стільки образ від тих людей, які все моє життя були в моїх очах найгіршими, найшкодливішими людьми, до яких я разураз почував огиду й ворожість? З якої речі я маю на собі переносити найгірші сторони соціальної й псіхичної істоти сих людей?
Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відносини з цими людьми кінчились би цілком инакше, так само, як і відносини инчих членів делеґації.
Але справа йшла не про особисті інтереси тої чи инчої людини. Отже не особисті почування й взагалі не почування повинні були вирішувати наше поводження.
Ми бачили, що нас провокували, що нас навмисно, брутально й цінично висміювали, ображали й викликали на обурення, на реакцію чуття. Кадетам хотілось, щоб ми вибухнули гнівом, плюнули їм у лице й перервали всякі переговори. Тоді б вони утерлись, потім закричали б на ґвалт, кинулись на українство й придушили б його, як придушили большевиків. Силу вони за собою почували, а руська демократія не стала б за таку справу, як українська, вступати: до боротьби з ними.
4. Не піддаватись провокації.
Ми виризно бачили „предположенія” переможців. І це нас стримало від необережного кроку.
О, ні, панове кадети. Коли справа стоїть іменно так, то ви не діждетесь від нас результатів вашої провокації. Можете примушувати нас годинами просижувати в ваших передпокоях; можете посміхатись, недбало пускати слова крізь зуби; можете напружувати всі ваші здібности, ви не примусите нас зробити те, чого вам бажається.
Ми рішили уперто, неодступно домагатись виразної відповіді й постанови, які б вони ні були. Ми рішили взяти на себе всю мстливість господарів становища, яка б вона тяжка й образлива для нас особисто ні була. Ми не надіялись на затвердження Статуту, на приняття того, що було ухвалено в Київі. Дійсно, при тій сітуації, яка запанувала в Петрограді, при тій ролі, яку грали буржуазні кола, справді, смішно було думати, що ці кола згодяться на те, що було обіцяно зовсім при инчих умовах, і не ними обіцяно. Можна було тільки думати про те, щоб не дати зачіпки вирвати в нас усе, щоб не дати їм права, хоч би формального, відмовитись від усього, чого вони й домагалися від нас своїм провокаційним поводженням.
Стиснувши зуби, заціпивши всі почуття, делеґація справилась з цією тяжкою задачею: не піддалась провокації. Кадети мусіли трактувати з нами, мусіли додержуватись хоч з пристойности обіцянок своїх попередників.
Розуміється, це було не трактування, а шматування з гарчанням бідного „Статуту вищого Управління України”. З його лишились тільки клаптики, які добродії Гальперн та Нольде поподбірали, сяк-так позшивали й представили своїм панам. Ті ще дещо обгризли й з серцем тикнули нам... „Інструкцію Ґенеральному Секретаріатові”. Підписав її той самий Керенський, який разом з Церетеллі приїжжав до Київу й давав широкі обіцяння й який тепер у Петрограді ввесь час утікав од делеґації, ні разу не принявши її.
5. Замісць Констітуції — Інструкція.
Точний текст цього документу такий:
„Тимчасова Інструкція Ґенеральному Секретаріатові Тимчасового Правительства на Україні.
1. До вирішення питання про місцеву управу Установчими Зборами призначається тимчасовим правительством на предложення Центральної Ради Ґенеральний Секретаріат, котрий є найвищим орґаном тимчасового правительства в справах управи Україною.
2. Повновласти Ґенерального Секретаріату розтягаються на ґубернії: київську, волинську, подільську, полтавську й чернигівську, з виїмкою повітів мглинського, суразького, стародубського й новозибківського; ці повновласти можуть бути поширені й на инші ґубернії або їх части, коли заведені в сих ґуберніях на підставі постанови тимчасового правительства земські установи висловляться за бажаностю такого поширення.
2. Ґенеральний Секретаріат складається з ґенеральних секретарів по міністерствам для справ: а) внутрішніх, б) фінансових, в) хліборобських, г) просвітних, д) торговельних, і промислових і е) праці, а також секретаря для національних справ і ґенерального писаря; крім того при Ґенеральнім Секретаріаті находиться для контролю в його справах ґенеральний контрольор, який бере участь у засіданнях Ґенерального Секретаріату з правом рішаючого голосу.
В числі секретарів не менше чотирьох повинні бути особи, які не належать до української національности.
При Секретаріаті для національних справ заводиться три посади товаришів секретаря з тим, щоб усі чотирі найчисленнійші національности України мали кожна свого представника в особі секретаря або одного з його товаришів.
4. Ґенеральний Секретаріат розглядає, розробляє й предкладає на затвердження тимчасовому правительству пропозіції щодо життя краю і його управи. Сі пропозіції перед їх предложенням тимчасовому правительству можуть бути внесені на обговорення Центральної Ради.
5. Повновласти тимчасового правительства в справах місцевої управи в сфері компетенції перелічених в § 3 міністерств здійснюються при посередництві ґенеральних секретарів. Ближче означення сих справ знаходиться в окремому додаткові.
6. В усіх справах, означених у попередній статі, місцеві власти краю звертаються до Секретаріату, котрий, по зносинах з тимчасовим правительством, передає його розпорядки та вказівки місцевим властям.
7. Ґенеральний Секретаріат предкладає кандидатів на правительственні посади, які входять у круг справ, означених в § 5, і які обсаджуються по призначінню тимчасового правительства.
8. Зносини найвищих державних установ і окремих цівільних міністерств з Секретаріатом і окремими секретарями по приналежности, як рівнож останніх з найвищими державними установами й міністерствами, відбуваються через осібного комісара України в Петрограді, якого призначає тимчасове правительство; таким самим способом направляються законодатні наміри й проекти, які відносяться лишень до місцевих справ України, як також і заходи загальнодержавного значіння, що виникнуть в окремих міністерствах або обговорюватимуться в міжміністеріальних комісіях і будуть вимагати через спеціальне відношення їх до України участи представника управи комісара в тих комісіях.
9. В наглих і нетерплячих проволоки випадках найвищі установи й міністерства передають свої постанови місцевим властям безпосередньо, повідомляючи одночасно про ці розпорядки Секретаріат.
Підписали: міністер-презідент Керенський, міністер судівництва Зарудний. Петроград, 4 (17) серпня 1917.”
Таким способом замісць Констітуції ми мали Інструкцію.
Основним завданням цього кадетського твору було звести на нівець інстітут окремої національної влади на Україні. Навіть саму ідею такої влади витерти з договорного акту.
Через це, насамперед, Ґенеральний Секретаріат було названо Ґенеральним Секретаріатом не Центральної Ради, не України, а Тимчасового Правительства. Псіхолоґія казуїстів і книжкових законників очевидно припускала, що назва може зв'язати, з'обов'язати й перевернути дійсну суть справи. Але вони були консеквентні: Ґенеральний Секретаріат стає орґаном влади Тимчасового Правительства на Україні. Джерело його повновластей уже не є українська демократія, не з широких народніх мас він дістає силу, а від Тимчасового Правительства. Отже, виходячи з цього, всі права належали тільки Ґенеральному Секретаріатові. Центральна ж Рада мала бути при йому немов би якимсь дорадчим приватним орґаном. Вона могла собі обмірковувати проекти „предположеній”, вироблених Ґенеральним Секретаріатом, але то ніякого значіння мати не могло, бо ті „предположенія” приймати чи одкидати мало право тільки Тимчасове Правительство.
Далі компетенція. Військова справа, комунікація, міжнародні зносини, продовольча справа, почта й телеґраф, — усе це виймалося з компетенції Ґенерального Секретаріату.
Призначати урядовців він не міг. Міг тільки „представляти” їх на призначення своєму Урядові. Навіть не мав над ними влади, бо Тимчасове Правительство могло звертатися до сих урядовців, до місцевих властей, поминаючи Ґенеральний Секретаріат.
Теріторія — як раз та сама, яку кадетські професори намічали ще під час першої делеґації; як раз оті самі „найбагатші области” не входили в сферу влади Ґен. Секретаріату (Харьківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія й Бесарабія).
Словом, уся Інструкція було ні що инче, як ціничне, безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня й отверте бажання видерти з рук українства всі його революційні здобутки.
І, розуміється, делеґація ні в одному пункті своєї згоди не дала. Ми рішуче й катеґорично до самого кінця одстоювали Статут, не сходячи з його навіть у тих точках, які сама делеґація вважала не конче необхідними для сього моменту.
Та й не мали ми повновласти давати чи не давати згоду.
 
Наші Друзі: Новини Львова