Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 26 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76167
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
4. Україна присягається на вірність своїй вищій владі.
Центральна Рада того часу, та Рада, яка, на думку Російського Уряду, не могла бути представницею української нації, та Рада, дійсно, була вищим законодавчим орґаном усієї свідомої української демократії. Вона не мала ніяких засобів примусити маси народні признати її своїм верховним орґаном. А тим часом, коли вона оповістила свій Універсал, вибух ентузіазму прокотився могутньою, всезмітаючою хвилею по Україні. Все, що було хоч трохи національно свідомого на українській землі, все від старого до малого в екстазі підвело руки до гори й присяглось на вірність своїй вищій інстітуції. Вся свідома й напівсвідома Україна за тих днів, як військовий З'їзд, стала на коліна й молитовно, в захваті визволення, в запалі смілости, в високій, піднесеній готовности до боротьби, до творчости заспівала „Ще не вмерла Україна, і слава, і воля”.
Ґазети не мали місця для вміщення всіх телеґрам, які посилалися Центральній Раді з усіх кінців України. Земства, думи, товариства, сільські сходи, військові части, мітінґи.
„Вітаючи Універсал Укр. Ц. Ради й визнаючи його справжнім висловом домагань укр. демократії признаємо Центральну Раду за своє Тимчасове Правительство й заявляємо, що будемо всіма силами боротися й боронити волю українського народу”.
(Українці в Головнім Штабі).
„Признаємо Військовий Ґенеральний Комітет найвищою нашою законною владою й завсігди та скрізь будемо виконувати його розпорядження. Признаємо Укр. Ц. Раду найвищою установою на Україні” (з телеґрами Вінницького ґарнізону).
„Полтавські ґубернські земські збори на своїм засіданню 5 липня (н. ст.), обміркувавши Універсал Ц. Ради, постановили:
1. У. Ц. Рада се—правосильний орґан усього українського народу; 2. ґубернські земські збори висловлюють повну готовність піддержувати У. Ц. Раду в заведенню основ автономії України. 3. Всі постанови російського Тимчасового Правительства, які торкаються України, виконуватиме земство тоді, коли вони будуть видані по згоді з У. Ц. Радою. 4. Ґубернське земство підлягає всім постановам У. Ц. Ради й асіґнує на її потреби 200.000 карб.”
„Збори робітників українців пічного й штампажного заводів у Катеринославі 7 липня (н. ст.), вітають Ц. Раду, яко єдиного виразника інтересів Українського народу й визнають, що Універсал Ц. Ради се акт величезного значіння в історії українського руху й висловлюють У. Ц. Раді своє повне довірря, заявляючи готовність підтримувати її доти, поки вона буде боронити інтересів українського народу в демократичнім напрямі”.
„Волосний сход у Пузирках Бердичівського повіту на Київщині, висловивши радість з приводу оповіщення Універсалу, постановив оподаткувати всі землі по 10 копійок від десятини на користь рідної справи”.
Можна б цілий том скласти з одних привітальних телеґрам і постанов.
Будинок Педаґоґічного Музею за тих днів зранку до пізнього вечора був переповнений делеґатами від війська, робітників, селян, орґанізацій. Одні приїжжали за вказівками, розпорядженнями, наказами, другі привезли гроші на Національний Фонд, асіґновані Ц. Раді, треті з жалями на непорядки, четверті просто з висловом своєї радости й готовности „боротись усіма силами”.
От у вестібюлі Музею проштовхується крізь густий натовп старенька-старенька бабуся. Вона приїхала з далеких, глухих хуторів до своєї Центральної Ради й привезла їй у торбинці срібних рублів, знесених з усіх хуторів, довго хованих од царських чиновників.
От ґрупа поважних, у празникових свитках дядьків. Вони обклали всі землі податком і привезли його Ц. Раді. За пазухою у найстаршого постанова сходу з казенною печаткою й підписами властей.
А там делеґати з фронту привезли всі свої медалі й хрести у Фонд Ц. Ради.
А обличчя всім святочні, повні внутрішнього піднесення, гідности, свідомости великого, їхнього діла.
Так було за тих великих історичних днів.
РОЗДІЛ XII.
ПЕРЕМОГА УКРАЇНСТВА
1. Надаремне вопіющий чорний голос.
Російський Тимчасовий Уряд і все руське громадянство були ошелешені оголошенням Універсалу. Такого іменно кроку вони ніяк не сподівались. Ну, будуть заворушення; ну, будуть протести; ну, хай навіть десь учинять якийсь бунт. З цим Російський Уряд міг справитись.
Але щоб іменно так українці вирішили справу, це було цілком несподівано.
Буржуазна й реакційна преса забила на ґвалт, закричала, що Універсал, це — зрада, це — поміч німцям, прорив фронту, це — сепаратизм. І домагалась від Уряду рішучих, немилосерних заходів проти Центральної Ради.
Але Уряд на цей раз уже не пішов так легко за вказівками реакції.
Адже й він, так само, як і Ц. Рада, одержував усі ті постанови й телеґрами, які виносились на Україні з приводу Універсалу. Адже він мав свої очі й вуха на Вкраїні й міг бачити та чути, як поставився народ до Універсалу.
І цілком справедливо й розумно писала инча частина (правда, дуже невеличка) руської преси, говорячи: дайте спокій, панове, де, в чому ви бачите сепаратизм, зраду, „ніж у спину революції” й тому подібні вигадки? Українці звертались до нас не раз; вони домагались своїх прав у порозумінню з нами; ми їх зневажливо відпихали; тепер вони самі беруть ті свої права; й більше нічого. Отже, треба не ґвалтувати, не затівати різні, а постаратись мирно й справедливо виправити свої помилки. І той факт, що Уряд не посмів уже піти так сліпо, як раніше, за голосом чорної сотні, — це вже було першою перемогою українства.
2. І їхня величність також, хоча...
Їхня величність, петроградська демократія також схаменулась. Сила українства примусила й її поставитись уважніше до сеї, не такої вже легкої, як здавалось, справи. Хоча... натура руського демократа-інтеліґента „мозговика” й тут не позбавилась своєї подвоєности, нецільности, неконсеквентности.
З одного боку—прінціп самоозначення націй; хороший собі, чесний, гуманний прінціп, цілком відповідаючий „чистому розумові” руського „мозговика”. Крім того— прінціп цей так виразно вже здійснюється; так голосно, повно й безсумнівно „означає” себе народ; такі комплікації можуть вийти, коли далі опинатись цьому самоозначенню. Отже, ясно, що треба цілком погодитись з цим явищем, признати його й вітати прінціп самоозначення. Так говорить і „чистий”, і “практичний” розум інтеліґента.
А буденна, емоціональна істота знов опинається, викручується, шукає бічних виходів, корчиться, не хоче признавати фактів.
А в результаті така неконсеквентна, поплутана, смішна резолюція „мозговиків” руських есерів, провідників ради російських селянських депутатів:
1. Всеросійська рада селянських депутатів проголосила яко бажану й необхідну форму політичного ладу в Росії демократичну республіку на федеративних основах. Виконуючи волю ради селянських депутатів, виконавчий комітет заявляє, що він прилучається до бажань, проголошених Центральною Українською Радою, й разом з нею буде добиватися повної автономії, як України, так і ряду инших областей й національностей Росії”.
Отже, здається, все чудесно: сама Всеросійська Рада проголосила прінціп федерації, вона прилучається до бажань Центральної Ради, навіть разом з нею буде добиватись автономії України. Здається, лишається тільки вітати того, з ким маєш намір чогось добиватися, й допомагати йому.
Але... це тільки „чистий розум”, тільки одна худосочна, недокровна частина інтеліґентської істоти так прекраснодушно промовляє. А друга половина тут же тягне її за поли, одпиха назад і заявляє: Але
„2. Проголошуючи ці засади та признаючи необхідним можливо найбільше планове й широке приготовлення до їх здійснення, виконавчий комітет не вважає проте можливим тепер проголосити сих засад законом і тепер у повноті переводити їх у життя, бо найвищою інстанцією для порішення, як сих, так і инших основних справ державного політичного життя є тільки всеросійські Установчі Збори яко одинокий повновласний господарь російської держави”.
Мало того:
„3. З огляду на це виконавчий комітет думає, що відмова Тимчасового Правительства негайно проголосити автономію України є слушною, бо такого права воно не має, а проголошення сеї автономії означало-б присвоєння собі прав Установчих Зборів Тимчасовим Правительством і перевищення даної йому народом власти”.
Та й ще більше:
„4. З уваги на ту саму обставину виконавчий комітет уважає неправним і небезпечним видання Універсалу Центральною Українською Радою, котрий проголошує негайне здійснення повної автономії України. Видання Універсалу небезпечне тому, що негайне здійснення його основ вносить нові величезні комплікації в державне життя, грозить витворенням національної ворожнечі, помагає національним конфліктам, ослаблює силу спротиву держави, яка необхідна з огляду на небезпеку внїшнього ворога, підриває авторітет Тимчасового Правительства, дає понуку для подібних домагань иншим національностям, а в сумі всього того — розриває й ослаблює революцію”.
Словом, ціла купа всякого лиха. Отже ратуючи бідну революцію,
„На основі виложеного виконавчий комітет уважає в інтересі революції, добра народів Росії й добра самого українського народу конче потрібним скасування Українською Центральною Радою виданого нею Універсалу. (Ага, от де собаку закопано! — Автор.) А рівночасно гаряче співчуваючи відродженню України, як автономної области будучої всеросійської федеративної республіки, виконавчий комітет уважає необхідним:
Негайне заведення на Україні культурної автономії в найширших розмірах, негайне розроблення українцями її будучої політичної автономії та приготовання до її здійснення. Виходячи з того, виконавчий комітет звертається з закликом до Тимчасового Правительства пійти назустріч усім тим бажанням України, здійснення котрих не грозить загостренням національної ворожнечі, не нарушує моці та зорґанізованости сил революції й не ослаблює бойової здатности армії”.
Далеко послідовніщу й розумнішу (хоч все ж таки не до кінця) позіцію заняв Загальноросійський З'їзд Рад Робітничих та Салдатських Депутатів, принявши 3 липня (н. ст.) таку резолюцію:
„Признаючи згідно з своєю загальною позіцією в національній справі за всіма народами Росії право на вільний національний розвиток, з'їзд рад робітничих і салдатських депутатів обіцяє революційній демократії України свою повну підтримку в справі здійснення демократичної автономії України з забезпеченням прав національних меншостей”.
А маленьке „але” все ж таки й тут є:
„Признаючи далі, що цю автономію можуть остаточно установити тільки всеросійські Установчі Збори, з'їзд уважав конче потрібним згідно з бажаннями, висловленими Центральною Українською Радою, негайне утворення тимчасового орґану, що представляв би демократію всіх націй, які заселюють Україну, для розроблення основ автономного ладу краю й для проводу усією підготовчою працею, зокрема для скликання з'їзду представників усього населення України.
„З'їзд пропонує Тимчасовому Правительству увійти в порозуміння з орґанами української революційної, демократії для орґанізації загального тимчасового краєвого орґану та для установлення й переведення конкретних заходів, необхідних для задоволення національних потреб українського народу.
„Вітаючи український народ, котрий бореться в спільних революційних рядах і відроджується до національного життя, з'їзд рад роб. і салдат. депутатів висловлює своє тверде переконання в тім, що тільки збереженням революційної єдности трудових мас усіх народів Росії можна забезпечити побіду революції й свободу всіх національностей, що заселюють Росію”.
Найбільш і до кінця послідовними тоді були большевики, які відмовились голосувати за цю резолюцію, находячи її компромісовою. Вони зачитали свою резолюцію (одхилену з'їздом), в якій пропонувалось з'їздові осудити „яко контрреволюційну й ганебно-антідемократичну політику Правительства в відношенню до українців”. Тимчасове Правительство, на думку большевиків, повинно було негайно признати на основі прінціпу самоозначення націй право українців на повну автономію й утворення самостійної держави.6
3. Перемирря на Дніпрі.
Але найбільше, натурально, захвилювалась київська руська демократія. Вона стояла найблище до подій і вибухлих явищ, вона найчуліше була заінтересована в усьому цьому.
Перше вражіння в неї було обуреного здивовання.
Цікаво коротенько перебігти зміст промов і пропозіцій, виголошених за тих днів на кількох засіданнях київських об'єднаних неукраїнських орґанізацій.
Відчит з засідання 28 червня (н. ст.):
„Представник соц.-революціонерів Фрумін указав на те, що Універсал виявляє тенденцію Центральної Ради надати собі характер публично правової інстітуції, що виявляється в закликах до заміни неприхильних для українців представників власти, в наложенню окремого податку й т. ин. Універсал змагає до того, щоб здіскредітувати Тимчасове Правительство в очах українців. Тому бесідник пропонував приняти резолюцію з закликом до української демократії йти одним шляхом з російською демократією й з закликом до населення платити законні податки й не заміняти властей. — Голова ради робітничих депутатів Нєзлобін говорив, що Центральна Рада проявляє міщансько-буржуазний націоналізм, від якого повинна відвернутися справжня українська демократія. — Представники жидівського „Бунду” піддали Універсал різкій крітиці. Він уже викликав такі явища, як з'їзд адвокатів, котрі признали, що на Україні можуть бути суддями тільки українці. — Большевик Фіялек дивувався, що українська соц.-демократія не диктує лінії поведення своєї інтеліґенції, а навпаки сама одержує дірективи від інтеліґенції”.
Друге засідання:
„Представник військових депутатів капітан Карум указав на те, що тяжко найти спільну мову з Українською Радою, бо демократія Росії й Українська Рада стоять на ріжних прінціпіальних засадах. Для Української Ради вся „московська республіка” не ціль, тільки спосіб осягнення своїх національних завдань. Бесідник запропонував звернутися до народу України з відозвою, яка пояснювала б дійсний стан справи. — Представник соц.-револ. Фрумін вказав на те, що Універсал творить подвійну власть, яка доведе до анархії, погубної для російської революції й української автономії. — Голова ради салдатських депутатів Таск вказав на те, що проби порозумітися з Українською Радою, як і з иншими українськими орґанами, показалися даремними. Ці орґани ухвалили сепаратно вести свою будову. — Представник військових депутатів Рябцов заявив, що під впливом Універсалу деякі горожане питають, чи треба платити податки. А це вже — анархія”.
Але оскільки вже непевно почувала свою позіцію неукраїнська демократія, видно з того, що з цих двох засідань не було винесено ніякої резолюції.
А що далі, то непевність ставала все більшою та більшою. Всі ті орґанізації до сього часу вважали, що вони мають владу в краю, що вони являються представниками нового ладу. А тим часом бачили, що влада ця має дуже обмежене коло, що величезна більшість населення України не визнає їхньої влади, не рахується з нею, іґнорує. Вони, напр. забороняють з'їзди без їхнього дозволу, а з'їзди собі з'їжжаються не тільки без їхнього дозволу, а без дозволу Центральної Влади.
Вони почували, що хвиля революційного руху набірає инчих, нових форм і що вона їх заллє зовсім або відсуне так, що вони самі собі будуть непомітні. Коли ж мирно не захотять одсунутись, то може прийти до гострої й грізної боротьби.
А наслідком усього цього явилось третє об'єднане засідання всіх київських орґанізацій, але разом з представниками Ц. Ради для порозуміння. На так званій історичній „політичній прогульці по Дніпрі” одбулося те засідання, яке поклало перший камінь порозуміння між українською й неукраїнською демократіями в справі творення державних форм України.
Але на цьому засіданню з українського боку були вже представники не українських орґанізацій, а представники національно-державних інстітуцій, — голова Центральної Ради М. Грушевський і голова Ґенерального Секретаріату — В. Винниченко. І мова їх була вже від імени цих інстітутів.
„Завдання Центральної Ради — говорив М. Грушевський — оберегти край від розкладу, анархії та економичної експлоатації. Життя висуває питання переміни Центральної Ради з національного орґану в теріторіальний. Через те треба одкинути підозріння й недовірря й з гаслом „об'єднання демократії” підійти до орґанізації краєвого орґану”.
Голова ж Ґенерального Секретаріату говорив:
„Ми не закликуємо на бунт проти Петроградського Правительства. Але дуже можливо, що ми видамо декрет, у якому скажемо населенню, що всяку постанову Центрального Правительства перед її здійсненням повинна розглянути Центральна Рада... Ми щиро бажаємо спільної орґанізації. Ми признаємо, що в роз'єднанню не можна йти далі, що треба прийти до порозуміння. До часу порозуміння Ґенеральний Секретаріат не видасть ніякого акту. Але треба поспішити”.
Засідання визнало, що порозуміння на ґрунті скликання теріторіального з'їзду й краєвого орґану можливо. Для остаточного ж вияснення умов порозуміння призначено нове, четверте по черзі, зібрання всіх орґанізацій.
„На ґрунті теріторіального з'їзду й краєвого орґану”! Це-б-то на ґрунті того, що ввесь час рішуче одкидалося.
Це була ще виразніша перемога українства.
РОЗДІЛ XIII.
ОРҐАНІЗАЦІЯ МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ
1. Обпертя зсердини.
Так, ми щиро хотіли порозуміння з неукраїнською демократією. Для творення нашої державности насамперед, треба було спокою, ладу. Крім того, державність обхоплює не тільки українську націю, а всі національности, які заселяють теріторію України. Без співучасти неукраїнських елементів було би надзвичайно важко провадити справу орґанізації держави.
Але, з другого боку, ми не могли ставити себе в залежність від того чи инчого відношення до наших завдань неукраїнських елементів. Лоґіка подій вимагала все дальших і дальших акцій, що випливали з попереднього.
Проголосивши прінціп творення основ автономії, ми, дійсно, мусіли творити їх, не зупиняючись, не виявляючи замішання перед тими величезними труднощами, які викрились перед нами, як тільки ми ближче, конкретніше приступили до здійснення своєї мети.
По перше ми повинні були зсередини міцніше орґанізуватись, твердіше упертися ногами об свій власний ґрунт, розпреділити сили й функції кожній течії відповідно її значінню й силам.
І не для вихваляння якоїсь одної партії, а в ім'я історичної об'єктивности й розуміння всього процесу нашого руху мушу зазначити, що найбільшу частину ваги як сеї героїчної праці так і всіх дальших тяжких помилок було складено на соціаль-демократичну течію. Можна цілком певно сказати, що провідничу ролю в відродженню української нації за цих часів грала українська соціальдемократія. Всі найважніші постанови Ц. Ради, всі найвідповідальніші кроки її було роблено переважно з ініціатіви соціальдемократів, під їхнім впливом і керовництвом. Всі найважніші акти державного й загально-національного характеру (як напр. Універсали, Декларації, Ноти) складались соціальдемократами. В усіх найбільш відповідальних переговорах і зносинах як з демократіями инчих націй, так і з Урядом провідну ролю грали соціальдемократи.
Це пояснюється ось чим.
До всеросійської революції на Україні істнували три політичні партії: укр. соц.-демократична робітнича Партія, Партія українських соціалістів-революціонерів і так зване Товариство Українських Поступовців - „ТУП”.
Товариство Українських Поступовців, властиво, було тою самою Демократично-Радікальною Партією, яка після революції 1905 року припинила своє істнування, як партія.7
Складався „ТУП” переважно з елементів інтеліґентських, які провадили виключно культурно-національну роботу. Ні з селянством, ні тим паче з робітництвом ніяких політичних орґанізаційних зносин не мали. Будучи здебільшого дрібно-буржуазного походження, вони псіхолоґічно й ідеолоґічно представляли саму помірковану частину національної дрібно-буржуазної демократії.
Вони потім приняли назву „Українських Соціалістів-федералістів”. Але слово „соціалісти”, на признання самих деяких членів сеї течії, було тільки данню духу часу. Маси вірили тільки соціалістам, отже, щоб не лишитися поза рухом, треба було підфарбуватися під смак мас. І „туповці” на сміх самим собі й другим зробили такий маскарад і весь час ходили з червоним плащиком, який зовсім не пасував ні до їхньої ідеолоґії, ні до темпераменту, ні до псіхолоґії ґазетних, кабінетних людей. І як не мали вони ніколи ніякого впливу на широкі політичні маси, так і з плащиком його не придбали.
Варто тут заразом уже згадати й ще про одних „соціалістів”. Це так звані „соціалісти-самостійники”. Вони виникли пізніше. З соціалізмом вони мали ще меньче спільного, ніж „федералісти”. Вони так само ні серед селянства, ні серед робітництва не мали ніякісенького впливу та, здається, й не дуже журилися тим. Це був переважно військовий „отаманський” елемент, без виразної соціальної проґрами, без усякої політичної освіти, але з виразним націоналістичним темпераментом, який служив їм і проґрамою й тактикою, й арґументами. Роля цієї групи в усьому рухові незначна, але часом досить сумна.
Партія українських соціалістів-революціонерів виникла тільки в 1912 році. Виникла тільки офіціально, а дійсний розвиток свій розпочала вже під час революції 1917 року. Ця партія й по своїй ідеолоґії, по темпераменту й по тактиці цілком відповідала революційним змаганням українського селянства. В її рядах була певна кількість талановитих, енерґічних, щиро відданих ідеї революції людей. Але вона була молода, без орґанізаційного досвіду, без певної партійної школи й традіції. Збудована на проґрамі й тактиці руських соц.-революціонерів, вона не мала часу принатурити позичену платформу до національних умов і через це все сама почувала себе на ній неупевнено, нетвердо. Маси селянства охоче, з повним довіррям ішли за нею, але вона не мала досить інтелектуальних і орґанізаційних сил, щоб на підставі тільки самої більшости голосів узяти провідництво в власні руки.
Отже єдиною, в строгому розумінню слова, політичною партією була партія соціальдемократів. Вона мала за собою поважне минуле (з 1901 року, мавши тоді назву Революційної Української Партії й змінивши її в 1904 році на Укр. Соц. Дем. Роб. Партію). Її проґрама й тактика, корінячись у проґрамі й тактиці інтернаціонального соціалізму, були вже принатурені до українських обставин. Вона мала свою історію, свої традіції, методи, свою школу. Практика підпольної революційної партійної роботи привчила членів її до певної орґанізації, дала виховання, виробила сталий світогляд, дала звичку до політичної праці. Саме ім'я партії, як і імена окремих діячів її були відомі серед широких кол українського робітництва. Будучи нечисленими, партійні орґанізації в той же час складались з вихованого, передового, найбільш активного й революційного пролетарського елементу.
Все це разом було причиною того, що ця партія зразу ж по вибуху революції заняла керуюче місце в національній революції на Україні, загравши одночасно й у загально-російській революції не малу ролю: ізмайловський і семенівський полки, які в критичний момент рішили долю революції в Петрограді, були орґанізовані петроградською орґанізацією У. С. Д. Р. П. і нею виведені з казарм до побідного бою з царськими військами.
Отже, відповідно до такого відношення сил серед політичних течій, у Центральній Раді було розпреділено й роботу серед них. І через те перший український Уряд, перший кабінет українських національних міністрів складався в більшости своїй з соціальдемократів.
Соціальдемократи:
1) Голова Ґенерального Секретаріату й Ґенеральний Секретарь внутрішніх справ — В. Винниченко.
2) Ґенеральний Секретарь земельних справ — Б. Мартос.
3) Ґенеральний Секретарь військових справ — С. Петлюра.
4) Ґенеральний Секретарь судових справ — В. Садовський.
5) Ґенеральний Секретарь освіти — І. Стешенко.
Соціалісти-революціонери:
1) Ґенеральний Писарь — П. Христюк.
2) Ґенеральний Секретарь харчових справ — М. Стасюк.8
Туповці:
1) Ґенеральний Секретарь міжнаціональних справ — С. Єфремов.
Безпартійні:
1) Ґенеральний Секретарь фінансових справ — X. Барановський.
Отже з 8 членів Ґенерального Секретаріату з рішаючим голосом (Ґенеральний Писарь такого по констітуції Ґ. Секретаріату не мав) 5 були соціальдемократи.
Це накладало на соціальдемократичну партію велику відповідальність і разом з тим вимагало від неї великого такту й колосального напруження сил. Треба було провадити своє керовництво так, щоб воно не почувалось керовництвом, а з другого боку вкласти в роботу над державностю стільки сил, щоб вони це керовництво могли піддержувати в усіх напрямах, не порушуючи загального тону, плану й характеру акції. Це ослабляло партію в чисто-партійній діяльности й викликало весь час з боку орґанізацій нарікання за те, що найбільш активні елементи забірались від партійної роботи. Але справа державности остільки являлася для всіх першорядною, що прояви партійного еґоїзму далі нарікань не йшли, бо й нарікаючі розуміли так само, що всі національні сили, де б вони ні були, повинні були бути віддані на загальну мету.
2. Мета: національність, засоб: державність.
Але в тому й була одна з великих наших труднощів, що в нас, взагалі, було мало творчих, орґанізаційних та просто інтеліґентних сил. Бо де б вони могли взятися при тих національно-політичних обставинах, в яких до революції жила українська нація?
Поміркована течія в Центральній Раді („туповці”) на цій підставі була навіть проти видання Універсалу. Вони з свого погляду цілком лоґічно доводили, що сказавши „А”. треба казати й „Б”. Оповістивши творіння державности, треба ж те, дійсно, й робити. А щоб робити, треба мати відповідні сили на те. Оголосити творіння державности легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велитенська робота, яких усиль вона вимагає, яких сил, якої кількости людей, знаття, досвіду, матеріальних засобів.
Бо що то значить наша, національно-українська державність? То значить, що всі орґани державного управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, орґанізованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці орґани, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.
Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державностю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інстітуції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтеліґенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених, і освічених, і національно-свідомих людей. Ну, хай би ще на міністрів вистарчило, — а далі? А діректорів, діловодів, а комісарів, а десятки тисяч служащих, — де їх узяти? А чим же їх удержувати? Чим провадити всю державну роботу, не маючи ніяких фінансових засобів?
І як саме все те провадити? З чого починати? Що робити? Ми ж ніякого ні державного, ні адміністративного досвіду не мали й не могли мати. От ґрупка собі людей, складена з журналістів, політичних еміґрантів, учителів, адвокатів, то що.
Дійсно, тільки той ентузіазм і те високе піднесення духа могли надати одваги взяти на себе ту колосальну, непосильну працю, яку приняла на себе Центральна Рада.
Так, — ми бачили й передбачали, всі труднощі.
Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею української державности на випадок неудачі, на випадок виявлення нашого безсилля, неуміння, недозрілости.
Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої національности, пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомляючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі.
3. Народ творить з нічого.
О, ми й самі добре знали нашу бідність на інтеліґентські сили!
Але ми були багаті на довірря мас, на революційний запал нашого народу, на велике захоплення всіх течій його. Ми самі бачили нашу малосилість, непідготованість, недосвідченість. Але ми були сильні єдностю, вірою, свіжостю нашої енерґії, чистотою наших змагань, готовностю саможертви. Ми мали за собою працюючі, народні маси; це була найголовніща наша сила й духовна, й матеріальна, й мілітарна. Народ дасть й утворить усе. Інтеліґентні сили самі знайдуться. Зрусіфікована наша інтеліґенція прийде до нас. Ми її розбудимо, розсоромимо, розчулимо, захопимо й притягнемо до роботи.
Во-істину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ.
Дійсно, з нічого. Ми не мали навіть помешкання для себе. Центральна Рада, вища влада всієї української нації, містилася в двох-трьох кімнатках Педаґоґічного Музею. Весь же будинок був занятий школою „льотчиків”, невеличкою купкою руської офицерні, яка нічогісенько в тій школі не робила, але уперто, навмисно займала під особисті помешкання всі залі, щоб не дати їх українцям. Ще й намагалася весь час вигнати навіть з тих двох кімнат Центральну Раду.
І так само Ґенеральний Секретаріат, перший Уряд української державности, весь з усіма своїми орґанами й апаратами містився в двох малесеньких закапелочках того ж самого Педаґоґічного Музею. Ці закапелочки мабуть були перероблені з... „уборних”, (мали кам'яну долівку й „раковини” в стінах для води).
І тут, у цих закапелочках Ґенеральні Секретарі приймали сотні делеґацій у день, робили, обливаючись потом од духоти, свої засідання; самі переписували на машинках свої постанови, самі навіть підлогу підмітали, бо не було ні урядовців, ні писарів, ні навіть сторожа.
Але все те робилося з такою вірою, з таким самовідданням, з такою колосальною силою енерґії, невтомности й піднесення, яких напевне ніколи не було ні в одного Уряду в пишних кабінетах і залях з сонмами директорів, урядовців і служників. Бо то творила сила, яка безпосередньо походила від творчих могутніх сил народу, — від його, через його й для його.
4. Творіння державности на вні.
І тут же, в цих славних закапелочках Ґенеральний Секретаріат, гуртуючи державно-національні сили зсередини, одночасно творив їх і на вні. Силою морального авторітету свого він помалу, але певно переймав усю владу на Україні в свої руки (поскільки взагалі була тоді влада!) й відповідно до того намічав і порядок орґанізації всього життя на українській землі.
 
Наші Друзі: Новини Львова